не секрет, що цивілізація поступово урбанізує суспільство. мова навіть не про те, а "що ми будемо їсти, якщо всі будуть жити у місті", а про те, що далеко не кожна людина хоче бути селянином!. тим не менше -- багато хто любе село та сільську романтику: спарене молоко, кури-гусе в дворі, коґут, який буде о четвертій ранку, хрюкання півсвинка за стіною... тому я і створив цей тред.
А можна варіант "періодично " чи "епізодично"? Я обожнюю жити в селі...Три дні обожнюю, чи тиждень іноді обожнюю... Дункане, а якщо я люблю не бензини запах, а кав"ярні?))
немона. це як в треді "кава чи чай", я каву також можу випити, але тільки у тому випадку, якщо немає чаю... без бензини -- це не місто
селяни,коли їх комуняки переселили ді Львову вперто хтіли відтворити звичний спосіб життя,але буржуї вчасно закрили "оборонку" і мало- помалу місто їх домелює.Селянин має жити в селі ,міщанин в місті.Правда, як товпа суне з церкви,то обличчя майже всі сільські.Але бахурі в подвір"ї вже бігають з тоньшими рисами лиця.
село в традиционном понимании не сильно люблю.... а вот от жития в частной усадьбе не отказался.... примерно в 10-15км от города, обязательно в лесу и с водоемом у моих родителей есть дача ( в эпоху перестройки раздавали садовые участки) очень многие люди сдали свои квартиры, и живут на даче круглый год.
думаю, що варто роз’яснити ситуацію... якщо є газ, центральне опалення, електрика, засоби зв’язку, то будинок може стояти хоч густому лісі -- я думаю: це не буде сільський будинок, і не буде хутір!.. село якраз і відрізняється від міста оцим ... метросексуальним комфортом.
ну власне 50 соток буряка на прополку,корова ,свині ,жінка ,сімерко діток на оборі,опалення на дровах,вода в колодязі...
Против села и вообще сельской местности ни чего не имею, проблема состоит только в том. что вряд-ли смогла бы осилить (((. уж слишком много работы и соблазнов. Родители моей кумы живут в деревне. 50 км. от города (пол часа езды). с удовольствием при каждом удобном случае бываю у них, там есть всё, вода. газ. огород и живность всякая.. пытаюсь помогать. по мере своих возможностей. Обожаю утреннее пробуждение, там такая тишина оглушительная. воздух просто не надышаться ! , ну и работы ...от зари, до зари .
Без электричества к сожалению сейчас к сожалению вообще нельзя (воду, например нужно качать из скважины), отопление - двухконтурный твердотопливный котел. люди в деревню бегут от людей, а не от благ
ну у нас не везде есть вода. например на нашей даче до воды 18м, а вся длина скважины 24м. а есть дачи где бурят до 80м. а вот печку - да, я лично очень хотел бы но чем топить? уголь - дороговато. да, вы правы, в село уезжают только если есть возможность взять там пару га земли в обработку - надо как добывать средства к существованию
опрос довольно узкий..) я бы хотела жить в городе, но иметь дом за городом, где можно укрыться от городской метушни.. а заодно и уединиться ото всех..мне, например, это необходимо.. и никакого телефона и компьютера))
город, город и еще раз город. я типичное дитя урбанизации, стекла и бетона. даже на достаточно обустроенной даче выдерживаю максимум сутки, а если попадаем к бабушке мужа в село - начинаю выть уже через пару часов.
здається, не кожна людина може бути селянином ) - це ж страшно, бо не знаючи нічого про сільське господарство на селі просто можна померти з голоду. часом я собі так роздумую, ну... спалахи на Сонці, ... викид плазми в нашу сторону, ... раптове знищення всього електричного надовго. якось треба жити далі автономно... а в мене земля неорана, ліс навкруги. хвилин за 10 можна дійти до річки, тобто - вода буде. дрова будуть. й більш нічого. все, що я знаю про бульбосадіння, це те, що садити можна кавалочками-четвертинками. от коли - не знаю. в товариша є коні (троє, породисті), думаю, ми б скооперувалися. але в якому напрямку ?.. він хоч й українського походження, але навіть нашої риби копченої не їсть, на кров"янку дивиться х жахом. толку з нього буде ще менше, ніж з мене.... де тут взяти живих курей, я знаю - це за містом далеко, де живуть аміші. але поки я їх дістану й дочекаюсь яйця, мені вже буде крутитися голова від голоду. на куплених запасах гречки з українського магазину можна протриматись, води треба буде наносити, за львівським звичаєм її можна тримати у ванні. а далі що ? повна безпорадність. а була б порадність, то автономно можна жити огого як здорово! у всіх розуміннях. є в моїх родичів дуже добрий та давній знайомий Василь Парахін, то й я бувала в нього на господарці неодноразово.а прогуглила, - то й не тільки я : "Відомий український художник Василь Парахін приїхав жити у волинське село Журавники і створив там школу народного малярства для дітей. Виставка його вихованців саме і експонувалася в художній галереї Верхнього Луцького замку. Виставка була про Україну і присвячена Україні. Мене настільки здивували майстерність і теми дитячих робіт, що я довго приголомшено стояла поруч. Звідки у юних художників така духовність? Цю виставку відвідали письменники Герой України Дмитро Павличко та Михайло Слабошпицький, золотий голос України співачка Ніна Матвієнко, інші громадські діячі. Відгуки — високі!.." "Тут усе наче сповите дивовижним умиротворенням. І Красна гора, і хутірець Черуковатиця, що на межі Львівщини та Волині. І звичайно, господар цього обійстя, який проміняв міністерське крісло на хатинку-келію, оточену вуликами, стогами сіна. У цьому СіД переконався ще позаминулого року, коли готувалася публікація про цього чоловіка, який власноруч зводить ще й Покровський храм, де молитимуться і православні, і греко-католики. Парахін – унікальна особистість. Його добротворення – безкорисливе щоденне подвижництво. Впродовж місяця в столичному музеї імені Івана Гончара експонувалася виставка малярських робіт його студійців (їх у Журавниківській школі навчає і народної манери живопису, й азів іконопису). Художні одкровення юних настільки сподобалися столичним мистецьким “гурманам”, що ті попросили, аби ці твори експонувалися ще й упродовж січня. Серед тих, хто висловив захоплення, – навіть дуже впливове чиновництво. А народна артистка Ніна Матвієнко (з її свекром, світлої пам’яті Іваном Гончаром Василь Парахін дружив) назвала ці полотна “незгасними промінцями любові, що засвідчують українську душу”. Помешкання Василя Парахіна з іконою великомучениці Варвари (цей образ свого часу врятував йому життя), з товстезними фоліантами на книжковому стелажі нагадує храм. Тут цей сивий чоловік з молодими очима роздумує над сутністю буття, приймає тих, кого приводить сюди дорога з усіх усюд. Пан Василь ніколи не жалкує, що залишив Київ. Його столицею став хутірець Черуковатиця. " а хата, мушу сказати, ще батьківська, столітня, на дві кімнати й сіни. це хутірець з трьох хатів, до села - далеченько.
Люблю жити за містом, але з усіма зручностями, як в місті, а в місті як на мене краще працювати. З продуктами - не біда, зараз всі купують в гіпермаркетах і це вигідно, бо дешево.