Коні Львова і області, кінний спорт, конюшні Львова

Тема для тих,хто цікавиться конями, кінним спортом у Львові

 

З історії Львова за розвідкою Ю. Винничука
Про фірманів Львівських
ДОРОЖКАР
Із циклу "Зниклі професії Львова"
Юрій ВИННИЧУК

Був такий час, коли у Львові замість запаху бензину і газів чувся запах кінських кізяків. Акуратними купками жовті яблука валялися на всіх більших вулицях. Звичайно, їх прибирали, але продуктивність коней значно переважала можливості двірників. В міру розростання міста виникала потреба у більшій кількості транспорту, але у ХІХ ст. транспорт був один: фіякр. Однак у Львові, як і в цілій Польщі, його називали "дорожкою", перейнявши саме слово з російського "дорога". Українці вживали крім "дорожки" ще й інше слово -- "бричка". Дорожка -- це одно- або двокінний візок, який міг бути відкритим, а міг мати цератову чи шкіряну буду. Усі брички ХІХ ст. мали такий відкидний верх і, коли падав дощ, візник напинав буду і закривав ноги пасажирів шкіряним фартухом. Взимку замість коліс прилаштовували полози, і дорожка перетворювалася на сани. Таксу за користування дорожкою встановлювала міська рада.

Попередниками дорожок були карети, а перші дорожки запровадили на початку ХІХ ст. у Росії та на всіх землях, окупованих росіянами, зокрема й у Польщі. Перейняли їх і в Австрії та Прусії, де вони побутували під назвою "die Droschke".

У середині ХІХ ст. у Львові облаштовано спеціальні місця для їхнього постою, поступово усталився специфічний тип брички, а також мундир візника чи то пак дорожкаря: вбраний він був у сірий або гранатовий плащ з номером на плечах, а на голові конче мусив мати "мельонік" -- чорний капелюх із вузькими вигнутими догори крисами. Головні станції бричок містилися на двірцях та площах.

З кінця ХІХ ст. найвигіднішими і найелегантнішими вважали дорожки "на ґумах", тобто з шинами замість обручів на колах. Однак чимало заможних пань на своїх приватних дорожках остерігалися чіпляти ґумові шини, щоб їх не вважали за кокоток.

У ХІХ ст., крім приватних карет, по Львову їздили тільки однокінні брички, але наприкінці століття вже увійшли в моду двокінні. І найбільше спричинилася до цього у 1894 р. поява електричного трамваю. Однокінка, яка досі успішно змагалася з кінним трамваєм, видавалася тепер якимсь анахронізмом. А що було казати, коли до конкуренції приєдналися ще й авто. Львів'яни почали надавати перевагу двокінним бричкам, які рухалися швидше і виглядали елегантніше. Парокінні брички мали вигідні м'які бамбетлі один навпроти одного, на яких поміщалося четверо пасажирів. Такі брички називали "ландарами", або "ландами" від французького "ландо". Вони дожили ще до початку ХХ ст. і мали свою станцію на Марійській площі.

Охоче користали з дорожок львів'яни за Австрії у святкові дні, виїжджаючи на пікніки за місто. Цей пікніковий звичай принесли з собою саме австріяки. Якщо хтось потребував більшої кількості бричок для весілля чи похоронів, то міг замовити у підприємця.

У час Першої світової брички з відкидним верхом почали зникати і в міжвоєнний період уже належали до рідкості. Візник, якого запитали, чому не запрягає дорожку з будою, відказав: "Та йдіть, пане! Я маю стояти без цілий день задурно? Нині ґость до карети не сяде, нє. Він як платит, то хоче, аби його всі зувиділи!"

Візники поділялися на два типи -- денних і нічних. Перші мали і кращі коні, і вигідніші брички, і їздили швидше. Натомість нічний візник їхав так, аби лиш дотеліпатися на місце призначення, і ніколи не перебирав пасажирами, згоджуючись на будь-який напрям і відстань. Денні візники й заробляли більше, особливо як ще й мчали "по-кавалеристськи". З огляду на те, що на вимогу окремих пасажирів доводилося гнати коней, мов шалених, у денних візників коні не витримували довше, як кілька місяців, а потім переходили до нічних, або до перевізників, що торгували водою.

Нічних візників прозвали "капусняками", бо саме гарячим капусняком вони підкріплялися у нічних шинках та на світанку в базарних бабів. Власне нічні візники й пахли капусняком, а їхні бороди частенько носили сліди улюбленої страви. "Капусняк -- то наша їжа, -- казали візники, -- і живіт повний, і в штанах тепло". Нічні пасажири, переважно напідпитку, не надто й носом крутили, коли такий "капусняк" давав часом ґазу, кидаючи через плече "пшепраш' пана".

Хоч дорожка й була найпопулярнішою у старому Львові, а проте її важко було б назвати зручним транспортом, про що свідчить і така її народна назва, як "дринда", або "тарадайка". Самі можете уявити собі, як у такій бричці трясло, якщо вона їхала бруківкою, а про швидкість і говорити нічого. Значною проблемою для міської влади були кінські кізяки, які засмерджували вулиці. Однак навіть у міжвоєнний період, коли вже з'явилося у Львові таксі, дорожка ще довго боролася за своє місце під сонцем і то не безуспішно, бо трьом-чотирьом сотням бричок протистояло удвічі менше таксівок. Дорожки їздили Львом і під час війни, і навіть у перші повоєнні роки.

Найаристократичніша станція бричок містилася перед театрами. Тут не було місця для брудних розтовчених дорожок чи "капусняків". Театральна публіка та шляхетна молодь, яка собі відпочивала в навколишніх кнайпах, полюбляла саме ці брички і за їзду з вітерцем платила вдвічі-тричі більше від встановленої такси. Оскільки тут клієнти були сталі, то візники чудово орієнтувалися у приватних справах своїх пасажирів, знали все про їхній фінансовий стан, захоплення, місяця здибанок і любовні гніздечка.

Інший тип візника мав станцію на двірці. Такса тут значно переважала загальноприйняту, і виторгувати бодай пару центів було не так просто, бо візники мусили дотримуватися усталеної поміж собою оплати. І не було такого візника, який би виявив задоволення оплатою, бо завше почувався скривдженим і завше знаходив якусь причину для того, щоб вимагати вищої оплати. Усталена платня для однокінки за Австрії становила 25 центів. Але най би хто спробував заплатити рівно таку суму! Та що ви? Бодай один-два центи мусилося додати. Історія, яку полюбляли оповідати геть усі візники, наголошуючи при цьому, що були її учасниками, трапилася власне перед Першою світовою війною. Отже, відвіз дорожкар пасажира на Байки, той висів, сягнув до кишені, вийняв пригорщу новеньких мідних монет, які в сяйві ліхтаря іскрилися червоно-золотою барвою, і, відрахувавши 25 штук, вручив їх візникові. Той вмить зіскочив з козел і став жалітися:

-- Та пан жартує? Такий курс за двадцять п'ять центів?

-- А добре рахуєте? -- спитав пасажир.

-- То най пан сам порахує.

Чоловік відібрав у нього гроші і почав на широку долоню візника рахувати мідяки: раз, два, три, і так далі аж до двадцятичотирьох. Двадцять п'ятого цента взяв у пальці, наблизився до ліхтаря й виставив монету на саме світло.

Запанувала мовчанка. Візник затамував подих, врешті скинув шапку, вклонився і сказав:

-- Цілую ручки, ясний пане! Нехай пан Біг дасть вам здоров'я.

Ще би! То ж був справдешній золотий дукат.

Львівські візники сильно відрізнялися від варшавських, де тривалий час панували російські порядки і типовий московський сервіс. Тамтешні візники, як писав у ХІХ ст. журналіст Вацлав Шимановський, майже завше були п'яні, неввічливі, здатні до останнього сваритися за оплату, сиплючи прокльони і лайку, якщо їм здавалося, що їх скривдили. Варшавських візників описували з червоними носами і щоками барви помідора, називаючи їх безжальними катами для своїх коней. Натомість львівські візники скидалися на таких собі добродушних єгомостів завше готових до балачки і нашпіґованих усіма найсвіжішими новинами та плітками міста. Цікаво, що львівського візника в очікуванні пасажира можна було найчастіше побачити за розгорнутою газетою. Досить було тільки поцікавитися, що нового, і новини з цілого світу починали сипатися, як з міха. Візники володіли інформацією також про всі місця забав, про всі кнайпи і касина, про те, де й коли відбувається того дня баль.

Львівські візники ніколи коней не батожили, обмежуючись лише цмоканням у специфічний спосіб та посмикуванням лейців. А ще мали в ужитку кілька слів, які добре розуміли коні: гайта, вісьта, вйо, назад і "цурюк". Старші візники вели себе поважно, їхали неспішно, зате молоді мчали на злам голови, цьвохкаючи у повітрі батогом.

Побачивши перехожого, візники його зачіпали такими ж словами, як і теперішні таксисти:

-- То що, пане, їдемо?

-- Я з паном поїду!

А як уже хто кивне, то враз кілька бричок дорогу йому перепинять і навперебій почнуть:

--Та що ви не бачите, яка в нього шкапа? Та в мене коняка ліпша! Та він вас і до ратуші не довезе. О, дивіться, та вона вже на здиханню! Пісок з неї сиплеться!

Насамкінець розповім старий львівський анекдот про дорожкаря.

Віз він трьох пань на верхній Личаків. Пані безупину всю дорогу мололи язиками. Врешті зайшла у них мова про біль. От одна й каже:

-- Йой, мої пані, такого болю, якого я пережила, як ся перший раз віддалася, то ніґди вже ніколи не пережила. Йой, що то був за біль! Що то був за біль!

-- Ей, пані Мокрицька, та шо ви таке говорите? Та де то болит? Та то як комар вкусит. Одикаво я пережила біль, то таки пережила. Йой, що то був за біль, як я родила! Що то був за біль!

-- Ей, пані Лозинська, та я, адіт, штирох вродила і ше буду родила, а ви кажете, жи то болит. Та то ніц в порівнянні з тим, шо я пережила. Йой, нікому того не бажаю, навіть тотій зварйованій пані Кацяпурко, котра кота на мої квіти пускає. Скажу вам дискретно, жи то страх боліло, як-єм шкробанку робила. Йой, Матко моя Замарстинівська! Ліпше десять разів вродити, як один раз дати ся вишкробати.

Візник слухав, слухав та й врешті не витерпів:

-- Йой, пані, та шо ви знаєте про біль? Та ви ніц не знаєте. Хіба вас коли-небудь кінь в яйця копав?