Злочини НКВД

Тема у розділі 'Історія', створена користувачем KARABIN, 20 вер 2012.

  1. Romko

    Romko Дуже важлива персона

    Ученые раскрыли невообразимую жестокость советских палачей
     
    • Подобається Подобається x 3
  2. Dred

    Dred Well-Known Member

    22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна, а також розпочалися екзикуції в тюрмах Західної України. Самі ж екзекуції розпочалися 22 червня – розстріляно засуджених до смертної кари (108 осіб). [​IMG]

    [​IMG]

    [​IMG]

    [​IMG]

    [​IMG]

    [​IMG]

    [​IMG]
    http://www.lonckoho.lviv.ua/arhiv/masovi-rozstrily-1941
     
    • Подобається Подобається x 4
  3. artobstrel

    artobstrel Дуже важлива персона

    ну и что тут удивительного и злочинного? расстреляли - приговоренных к смерти ... ну в штатах бы на стул, в Англии - повесили, в германии и франции - гильотинировали ... другое дело за что, но об этом материал молчит ...
     
    • Подобається Подобається x 2
  4. Capitoshechka

    Capitoshechka Наймоскальніший москаль

    58 стаття - "ВРАГ НАРОДА"
     
    • Подобається Подобається x 1
  5. Romko

    Romko Дуже важлива персона

    Дійсно,для симпатика енкаведистів нічяґго удівітєльного.
    Закатували,дострілили,трупи звалили в яму,залили гашеним вапном

    Свідчень море...
    Вони себе зараз називають „ветеранами отечественной войны“. А скільки таких ветеранів ніколи не бачили фашистів! Вони тут мордували своїх людей. Та для тих ветеранів ці люди були „ізмєннікамі родіни, бандітамі“. І ось справжні бандити і вбивці називали і називають себе „визволителями“. На їхніх грудях ордени та медалі. Якби вони тільки правду розказали, за що вони одержали ці ордени та медалі! І якщо колись про свої криваві подвиги відкрито говорили, то тепер уже не згадують. А ось про „злочини бандерівців“ вони говорять і сьогодні. Навіть сотні тисяч своїх власних жертв вони щедро дарують бандерівцям. Тепер колишні кати нквд т відмовляються від своїх жертв і в Пасічній на Івано-Франківщині, і в Золочеві, і в селі Головецькому на Сколівщині, й у всіх інших селах та містах Західної України. А коли люди розкопали жертви комуністичного терору, то оці кати брехливо переконують, що це справа рук бандерівців.
    Де дихнуть.там брехнуть...
    Ніхто в нас не вірив в оту брехливу історію срср.
    В кожного вдома була бабуся,дідусь,мама,тато.які пам’ятали справжню історію
    Моя бабуся пам’ятала перемелені бульдозерами трупи,залиті гашеним вапном в Тернопільській тюрмі.яку відкрили німці в день приходу...
    Я памятаю рів з костями поблизу Струсова,де була пересильна тюрма і кості розстріляних матерів з немовлятами...
    Але я розумію...

     
    • Подобається Подобається x 2
  6. artobstrel

    artobstrel Дуже важлива персона

    в одном случае это могло быть слово "..й" на газете Правда, в другом подрывная деятельность .. так что, статьи - мало, и по 58й вплоть до высшей меры, но не вышак - автоматом ...
     
    • Подобається Подобається x 2
  7. Romko

    Romko Дуже важлива персона

    Бабуся шукала там діда.
    Але його встигли вивезти і закатували на Уралі.


    Але,після побаченого в стінах Тернопільської тюрми,вона посивіла.
    Вся.
    В 23 роки.
    Та я розумію

     
    • Подобається Подобається x 2
  8. Dred

    Dred Well-Known Member

    Місце злочину НКВД - «Тюрма на Лонцького». Фоторепортаж

    [​IMG]


    У червні 1941 року «Тюрма на Лонцького» перетворилася на справжній конвеєр смерті. За кілька днів з 24 по 28 червня тут бійці КНВД розстріляли 1 681 особу. Цей злочин без строку давності світова спільнота забажала залишити не поміченим, адже переможців фашизму, а так себе називав тоталітарний комуністичний режим СРСР, не повинні були судити разом із нацистами на трибуналі в Нюрнберзі.
    З того часу минуло 72 роки, але львів’яни не забули той жах, який їм відкрився після відступу радянської влади – гори мертвих тіл, ріки крові і сморід. Це була система, яка маховиком репресій множила біль та страждання українського народу.
    Тепер «Тюрма на Лонцького» – це Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів.
    [​IMG]
    Це місце, яке перевертає свідомість та змушує переосмислити весь той пропагандистський комуністичний міф, який протягом десятиліть намагалися вбити у голови багатьом поколінням українців.
    У 1941 році, коли Друга світова війна впритул наблизилась до України, було вирішено «розвантажити» в’язниці, але можливості у таких екстремальних умовах були обмежені, тому вихід знайшли – жахливий та нелюдський. Саме таким був наказ № 2445/М наркома державної безпеки В. М. Меркулова від 23 червня 1941 р. та наказ начальника тюремного управління НКВД УРСР капітана державної безпеки Філіппова від 23 червня 1941 р.
    [​IMG]
    З 22 червня 1941 року розпочалися розстріли політв’язнів. У стінах «Тюрми на Лонцького» цього ж дня виконали вироки щодо 108 осіб, котрі були засуджені до розстрілу (ВМН – высшая мера наказания).​
    [​IMG]
    Наказ Меркулова про розподіл в’язнів для виселення та для розстрілу, розв’язав працівникам НКВД руки. Від 23 червня розпочалися масові розстріли з ініціативи місцевого керівництва. Часто сумлінні борці з «ворогами народу» давали волю фантазії та використовували різноманітні способи страти та тортур.
    За офіційним документом НКВД – а саме згідно зі звітом начальника тюремного управління НКВД УРСР заступникові НКВД СРСР та начальникові тюремного управління НКВД СРСР «Про евакуацію в’язнів з тюрем Західної України та інших областей УРСР» від 12 липня 1941 р. – у Львові протягом 22‑28 червня 1941 р. було знищено 2 464 в’язні. Всі документи та архіви у в’язниці спалено за винятком журналів обліку в’язнів та карток обліку цінностей. Збережені документи направлено до Києва.
    [​IMG]
    Ці розстріли здійснювалися під приводом початку воєнних дій та визначення в’язнів «ворогами народу», а це означає, що карально-репресивна машина знищила тисячі невинних людей тільки тому, що вони думали інакше.
    Прикро, що вже в незалежній Україні історики не можуть як слід працювати з архівними матеріалами.
    Як розповів генеральний директор музею «Тюрма на Лонцького», відомий український історик Руслан Забілий, у російських архівах спецслужб може зберігатися інформація про «Тюрму на Лонцького» і про злочини, які тут вчинило НКВД у 1941 році і пізніше.
    [​IMG]
    «Нас особливо цікавить інформація про 223 полк Конвойних військ НКВД, який був дислокований у Львові. Власне, цей полк у Львові і на околицях міста займався масовими зачистками тюрем, розстрілами в’язнів у червні 1941 року», - зазначив історик.
    За його словами, в Україні про цей полк інформації немає, окрім загального паспорту цього полку, хоч це також важливо: «Ми знаємо, де є цей паспорт, але поки дістатися до архіву Внутрішніх військ МВС України немає можливості. Все інше – оперативні звіти цього полку, накази, розпорядження, його історія нібито є на зберіганні в Подольську, в архіві Міністерства оборони Російської Федерації».
    Саме цей полк залишив у червні 1941 року гору мертвих понівечених тіл.
    [​IMG]
    «Це була їхня робота – знищення в’язнів по тюрмах. Залучалася до цього і тюремна адміністрація, але здійснював все це 223 полк Конвойних військ НКВД», - зазначив Руслан Забілий.
    Історик припускає, що у такому полку могло б бути до 2 тис осіб, однак точно про це говорити не можна – без детального вивчення чи хоча б ознайомлення з документами.
    Хто такі - НКВД?
    Зрозуміло, що людина із здоровою психікою не змогла б чинити такий жах, як це робили НКВД. Історик Руслан Забілий переконаний, що в НКВД потрапляли не усі, а лише люди з особливим рівнем довіри.
    «Справді, туди відбирали людей, яким партія особливо довіряла. В цих людей була зламана та спотворена психіка. Вони фактично стали гвинтиками у великій машині, виконавцями злочинів і злочинцями. Тих, хто потрапляв у тюрму, вони вже не сприймали, як людей. Для них це були «вороги народу», «об’єкти». Мова не йшла про те, що вони мають піддавати тортурам чи вбивати людину, а мова йшла про те, що вони мають знищити «ворога народу». Над цим чітко працювала пропагандистська машина, яка накачувала цих людей усім необхідним для виконання такої роботи. Це все викликало зрушення у психіці. Багато хто із них ставали садистами. Постійний запах крові і постійні убивства притуплювали у них людське єство, це спотворювало їхню психологію сприйняття світу. Тому вони часто спивались, закінчували життя самогубством. Фактично це вбивці… Мені важко зрозуміти психологію цих людей до кінця, як вони жили із цим всім, як доживали свого віку, а можливо ще й доживають…», – розповів Руслан Забілий.
    [​IMG]
    Люди, які працювали на конвеєрі смерті, як правило, не жалкують за вчиненим, адже вважали, що робили це на благо партії та вождя.
    На той час начальником тюремного відділення управління НКВД Львівської області був лейтенант державної безпеки Лерман, але питання розстрілів також курирувало партійне керівництво і прокурор, який ставив санкцію на розстріл. Так на «розстрільних списках» ставився підпис обласного прокурора «Разстрел врагов народа санкционирован». З жовтня 1939 по 29 червня 1941 прокурором Львівської області був Л.П. Харитонов.
    Як зазначив Руслан Забілий, згідно з інформацією, якою він володіє, увесь цей час він, який давав санкцію на розстріл, проживав у Львові і помер лише у 2000-их роках.
    [​IMG]
    «І це також злочин. Він також злочинець. Я є прихильником люстрації. Її провести ніколи не пізно. Це не означає, що цих людей зараз треба шукати і посадити в тюрму, але переслідувати за законом, принаймні усунути від участі у політичному та громадському житті країни необхідно. Такі люди ще й досі багато на що впливають в Україні. Злочин має бути засуджений. Пріоритет у встановленні справедливості та правди повинен залишатися завжди за жертвою», - висловився з цього приводу Руслан Забілий.
    Хто попав у «розстрільні спики»?
    За словами Руслана Забілого, для того, щоб стати «ворогом народу» не потрібно було особливих доказів: «Для того, щоб отримати десять років тюрми, достатньо було вважатися причетним до українського підпілля чи політичної організації, яка з точки зору радянської тоталітарної системи вважалася поза законом. Усе інше не цікавило слідчих. Це була загальна слідча практика. Всі інші докази просто обтяжували звинувачення і не важливо було доводити особисту провину тієї чи іншої особи. Щодо тих людей, які потрапили у «розстрільні списки» – це були різні люди.
    [​IMG]
    Переважна більшість обвинувачені у причетності до ОУН, також діячі культури, інтелігенція, священики, пересічні громадяни, неповнолітні і ті, кому було вже поза 70, представники різних національностей – українці, поляки, євреї, представники різних верств населення. Справа в тому, що, фактично, дуже мало збереглося справ, які завели слідчі на тих людей. Я бачив чотири справи на людей, які проходили по «розстрільних списках». Їх навіть не встигли допитати. На той момент вони були щойно арештовані, їм не висунули звинувачення. Як правило, такі справи складаються із чотирьох аркушів – постанова на арешт, анкета арештованого, протокол обшуку, а протоколів допиту нема. Звичайно, що значна частина людей із «розстрільних списків» вже була під слідством, однак деякі справи збереглися, а деякі були знищені».
    Від інакодумства очищали болем
    НКВД славилося особливою жорстокістю та вишуканими способами катувань. Моральність для досвідченого та доблесного бійця НКВД – слово не знайоме.
    «Про моральність цієї системи, яка цей механізм відпрацювала до ідеалу, важко говорити. В принципі, людину можна вбити словом. Вони також були і психологами, особливо слідчі, правда, вже у кінці 40-50-х рр.. Вони знали, кого потрібно ламати засобами фізичного тиску, кого достатньо просто залякати, а кого потрібно виснажувати психологічно. Вони це вміли робити і робили. Це не лише катування. Достатньо людині не давати спати від доби до трьох діб та постійно допитувати, і людина ламається. Були найрізноманітніші методи і, звичайно, що ніхто не забороняв їм катувати, і вони це робили…», – розповів Руслан Забілий.
    [​IMG]
     
    • Подобається Подобається x 4
  9. Dred

    Dred Well-Known Member

    Історик розповів, що у 30-их роках через те, що був запущений маховик репресій, щоб пришвидшувати слідчі дії і саме слідство, працювали конвеєрним методом, коли підслідного допитувала бригада слідчих позмінно. Через безперервні допити, які супроводжувалися побиттям, людині фактично не давали спати.​
    [​IMG]
    «Все залежало від того, хто яку мав психіку і фізичний стан. Допит міг тривати добу і більше. Для них було головне, щоб людина підписала зізнання, які їй підготували. Звичайно, що після роботи зі слідчими, більшість підписувала все... Аби тільки припинили всі ці знущання і катування. Слідчим більше й не було потрібно», – розповів Руслан Забілий.
    Жахи, який приховує підвал «Тюрми на Лонцького»
    «Ми рідко заходимо у підвал, там мало хто може довго перебувати. Ті люди, які працювали у силових структурах, з важкими злочинами і знають запах крові, переконують, що у цьому місці й досі він зберігається. Там неприємно і психологічно важко», - каже Руслан Забілий.
    [​IMG]
    Саме у підвалах НКВД виконували брудну роботу. У червні 1941 року тут розстрілювали групами.
    Свої злочин система на початках намагалася ретельно приховати. Руслан Забілий зазначив, що у 1939 році з навколишніх будинків були відселені місцеві мешканці, замість них поселились співробітники НКВД. Витік інформації в таких умовах не був можливий.
    «Сюди не приводили тих, кого могли виправдати», - зазначив Руслан Забілий.
    [​IMG]
    За словами історика, розстріли проводили і в підвалі, і в камерах.
    «Спочатку розстрілювали як це робили зазвичай. Але коли вже не встигали із розвантаженням, процес розстрілу «спростили». Йшли дві розстрільні команди. Одна команда закидала в камеру гранати, а інша - добивала тих, хто вцілів. Тому останки були сильно понівечені. Спочатку мертвих виносили із камер, а потім просто там і залишали, бо не встигали замести сліди», - розповів Руслан Забілий.
    [​IMG]
    За його словами, один із тих, кому пощастило врятуватись під час цих розстрілів – це Богдан Казанівський, який зараз мешкає в Нью-Йорку.​
    [​IMG]
    «Він був під слідством до квітня 1941 року «на Лонцького», згодом його перевели у Бригідки. Під час нальоту німецької авіації у дворі в’язниці впала бомба, охорона розбіглась і в’язні розбили двері. Тоді він прийшов подивитися, що відбувається на Лонцького. Цей чоловік був одним із перших, хто побачив цей жах, який залишило після себе НКВД. Побачив гору тіл навколо,усі двері були відкриті, в подвір’ї замаскували могили посадженими деревами. Злочин намагалися прикрити, але не встигли прибрати останки з камер: дуже поспішали, бракувалочасу на виконання наказу Меркулова про розвантаження тюрем. НКВД зі Львова відступали останніми», - розповів Руслан Забілий.
    Також він зазначив, що спірним питанням є те, де ж саме була розстрільна камера, яку використовували зазвичай.
    [​IMG]
    «Як розповідав мені колишній співробітник КГБ, а нині пенсіонер, розстрільна камера має бути у сусідньому корпусі, але це приміщення міліції, і ми там жодного разу не були і взагалі не знаємо, що там є», - зазначив Забілий.
    Часто говорять про те, що у підвалі Музею на стінах зберігається кров, однак Руслан Забілий це заперечує: «Це один із міфів. Для того, щоб підтвердити це треба робити експертизу та відповідний аналіз. Насправді тут ще багато треба досліджувати. Все це автентика, яка береже таємниці і неохоче їх розкриває. Сам підвал ніхто не реставрував, тут побілка ще з 20-х років. Єдине що змінилося, так це те, що у 60-их роках там поставили душові».
    [​IMG]
    На запитання чому підвал досить рідко відкривають для відвідувачів, Руслан Забілий відповів: «Ми хочемо зберегти те, що там є. Хочемо зробити експозицію. Одна з проблем, яку нам потрібно вирішувати, – це консервація самого приміщення. Це важливо, щоб стіни не обсипались. Для цього є спеціальні технології, але це дорогий проект, який поки нам не по кишені».
    Подвір’я
    Саме на подвір’я німці, які захопили Львів після відступу радянських військ, змусили євреїв винести із підвалів та камер «Тюрми на Лонцького» понівечені тіла людей, які були знищені НКВД.


    Існує думка, що на подвір’ї й досі є поховання, про які ніхто не знає.
    Руслан Забілий каже, що для підтвердження цього, окрім документів, до яких нема тепер доступу, треба ще проводити додаткові дослідження: «Потрібно проводити археологічні розкопки і тоді робити остаточний висновок. Тут розміщувалося багато об’єктів, від конюшень до тюремного моргу та продуктових складів, а пізніше — гаражі. Тут може бути все що завгодно. Знаючи якими методами працювало НКВД, цілком можливо, що можуть бути поховання, просто ми про це достеменно не знаємо».
    [​IMG]
    На подвір’ї тюрми зберігся ще один цікавий експонат. Це двері, які збудовані у 30-40-х роках, ззовні вони вже закладені цеглою. Про їхня існування не знали. Це виявили у 2005 році, коли тут вперше побували журналісти та громадськість.
    «Раніше це були центральні ворота, через які у в’язницю заводили людей, потім НКВД їх замурувало і використовували вже інші входи», - розповів Руслан Забілий.
    Скільки людей упізнало в понівечених тілах своїх родичів і досі невідомо. Тоді німецькі кінематографісти зафільмували процес упізнання, ці кадри стали найефективнішим знаряддям в руках нацистів у боротьбі з комуністичною ідеологією.
    [​IMG]
    Однак особливу нелюбов львів’ян до радянщини Руслан Забілий пояснює не німецькою пропагандою: «Це не наслідок німецької пропаганди, бо дуже швидко українці переконалися, що німці ні чим не кращі від радянської влади. Все це наслідок діяльності радянської влади протягом усього її існування. Просто тоді люди були обмежені у спілкуванні, інформація не поширювалася так швидко, як тепер. Люди знали, розуміли і фактично досить добре орієнтувалися у ситуації, і відчували все на собі».
    Пошук порятунку
    У «Тюрмі на Лонцького» зібрана колекція речей, які виготовили в’язні під час свого перебування у в’язниці. Руслан Забілий продемонстрував нам ікону Богоматері, яка була вишита вже у 1948 році в «Тюрмі на Лонцького». Виконана вона на полотні чи з наволочки, чи то простирадла, нитками, розпущеними із одягу.
    [​IMG]
     
    • Подобається Подобається x 5
  10. Dred

    Dred Well-Known Member

    «Голку було заборонено тримати, тому використовували кістку риби… щоб психологічно відволіктися від того жаху, жінки вишивали такі роботи, здебільшого на релігійну тематику. Навіть у цих умовах людина все одно зверталася до Бога і надіялася на те, що при допомозі Бога зможе врятуватися. Це, мабуть, була єдина надія, яка дозволяла триматися і жити далі», - зазначив Руслан Забілий.
    Відомо також, що у групових камерах священики намагалися відправляти службу, вони і сповідали, і підтримували інших в’язнів.
    «Один чоловік розповідав, як врятувався від розстрілу його батько. На той час він мав близько 25 років. Коли в’язнів вже виводили групами на розстріли, в останній момент, коли назвали прізвище цього чоловіка, старший від нього священик відштовхнув його і пішов на розстріл замість нього. Цьому чоловікові вдалося врятуватися. Це один із прикладів самопожертви людини. Утаких жахливихумовах люди все ж намагалися рятувати один одного і це спонукає задуматися над тим, що ми маємо, спонукає нас цінувати свободу», - зазначив Руслан Забілий.
    [​IMG]
    Наслідок злочину
    28 червня 1941 р. останні представники радянської влади покинули Львів. І мешканці першим ділом увірвалися до в’язниць. Картина, що постала у них перед очима, була жахливою: у паніці співробітники НКВД часто не встигали приховати слідів своїх злочинів і у в’язничних камерах лежали їх жертви. Після вступу передових німецьких загонів до Львова, серед яких був український батальйон «Нахтіґаль», яким командував Роман Шухевич (він знайшов у в’язниці «на Лонцького» свого вбитого молодшого брата Юрія, працівника львівського радіокомітету, співака-тенора, котрого заарештували 1 березня 1941 р. у Львові та вбили лише за родинний зв'язок з одним із лідерів ОУН), частину вбитих було винесено із підвальних камер колишньої в’язниці № 1, частину – ексгумовано із поспіхом виритих могил та виставлено на дворі в’язниць для впізнання рідними протягом 1-2 липня 1941 р. Цим процесам сприяла німецька окупаційна адміністрація, котра мала пропагандистську ціль для власної кориті. Процес ексгумації, як вже ми говорили, було відзнято на кіноплівку та використано у антирадянській пропаганді нацистами. Таким чином відбулося перше у світі оприлюднення, з наявністю речових доказів, злочинів радянської влади.
    [​IMG]
    Післямова.
    До 1996 року приміщення в’язниці працювало як слідчий ізолятор СБУ і, фактично, використовувався лише третій поверх. 1996 року був ліквідований слідчий ізолятор і приміщення пустувало.
    У 2009 постав музей, у якому все автентичне, вікна, двері та стіни є свідками тисячі злочинів. І для науковців дуже важливо детальніше вивчити саме приміщення, для цього їм знадобився б паспорт в’язниці.
    «Паспорт тюрми виявили у галузевому державному архіві Міністерства внутрішніх справ, але нам не дають із ним ознайомитись, бо цей паспорт не розсекречений, але у ньому відображені усі технічні параметри цієї в’язниці.Ведеться активна переписка з архівами, сподіваємось, що здоровий глузд переможе чиновницьку бюрократію», - зазначив Руслан Забілий.

    P.S. Заради історичної справедливості та у пам'ять тих тисяч закатованих НКВД наводимо список осіб та їх посади, що безпосередньо керували репресіями у Львові та області з 1939 до 1941 року.
    У листопаді-грудні 1939 року було сформовано управління НКВД у Львівській області (начальник Дятлов, капітан міліції), що містилося у приміщення колишньої польської в’язниці на вул. Лонцького (тепер вул. С. Бандери, 1). Тут також перебувало в’язничне відділення управління НКВД Львівської області (начальник Лерман, лейтенант державної безпеки).
    Особи причетні до репресій: Арсєєв ‑ опер. уповноважений в’язничного відділення у Львівській області, Харитонов Л.П. ‑ прокурор Львівської області (з 04.10.1939 до 29.06.1941 та з 10.11.1943 до 01.09.1944), Сергиєнко В.Т. ‑ начальник управління НКВД Львівської області, Коноваленко О.А. ‑ заступник начальника управління НКВД Львовскої області, Михайлов ‑ заступник начальника управління НКВД Львівської області, Шумаков ‑ начальник слідчої частини управління НКВД Львівської області, Козлов А. С. ‑ начальник слідчої частини управління НКВД Львівської області, Попов А.В. ‑ начальник в’язниці НКВД № 1 (тепер вул. С. Бандери, 1), Лавришев Д.П. ‑ секретар комуністичної партійної організації обласного управління НКВД; Стадниченко І.А., Дорфман О.Ш., Климочкін П.П., Селівестров С.Ф., Мухін В.О., Гуленко П.Е., Приз М.К., Гандін В.І., Зеленський В.П., Ловчинников О.Т. ‑ працівники слідчої частини обласного управління НКВД.
    Командування репресивними акціями здійснював особисто нарком НКВД УРСР, комісар державної безпеки ІІІ рангу І. Сєров, котрий з 22 вересня перебував постійно у Львові.
    Між іншим лише у Львові на потреби НКВД було передано 18 будинків та додатково 951 квартира.
    Джерело ГалІнфо
     
    • Подобається Подобається x 6
  11. KARABIN

    KARABIN ukropenFuhrer


    Від українського суспільства і надалі приховують прізвища осіб, причетних до розстрілів і репресій у тюрмах НКВС. Архівні документи з такою інформацією десятиліттями залишаються недоступними для досліджень.
    Хто віддавав накази розстрілювати в’язнів переповнених тюрем на Західній Україні, коли німецькі війська підступали до кордонів? Хто чинив суд без суду, ув’язнював і депортував десятки тисяч українців, поляків, росіян та євреїв за так звану "контрреволюційну" діяльність? На ці запитання українці досі чекають відповідей.
    Нині держава, на жаль, більше дбає не про ті родини, які пережили репресії, а "стереже спокій" і захищає виконавців злочинів, каже у розмові з DW історик, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху Володимир В'ятрович.

    Доступ до документів державних та відомчих архівів служби безпеки, або ж внутрішніх справ і надалі всіляко обмежується. "За останні два роки ситуація із доступом істориків до документів лише погіршилась", - констатує В'ятрович. За його словами, всі відмови архівної служби переважно ґрунтуються на двох поясненнях: конфіденційна інформація, або ж потрібне погодження родичів осіб, які згадуються в документах.
    Незважаючи на всі перешкоди дослідникам Центру таки вдалося систематизувати і оприлюднити електронну версію списків в’язнів, що були убиті енкаведистами в червні-липні 1941 року в тюрмах на Львівщині. Йдеться про десяток тисяч втрачених життів. Але цей список жертв далеко не повний, уточнює історик.
    Аби отримати доступ до справ в архівах СБУ українським історикам доводиться "вибивати" дозволи через суд. Оскільки факти злочину вже відомі, українці мають право знати повну інформацію про події, включаючи прізвища виконавців, зауважив у розмові з DW відомий поет і філософ Євген Сверстюк. "Я далекий від думки, що це може зачіпати почуття їхніх родичів, бо родичі теж мусять навести лад у своєму сумлінні", - каже Сверстюк.

    Покоління, яке б справді дуже боляче відреагувало на оприлюднення списків виконавців репресій вже відійшло в минуле, а для наступного покоління - це просто інформація, пояснює він. І наводить приклад з власного досвіду, коли сини батьків, що писали рецензії в КДБ на його твори і твори Василя Стуса, дуже ображалися, але потім все усвідомили. Разом з тим, Сверстюк вважає, що такі прізвища - це не тема для перших шпальт газет.
    У тому, що списки причетних до злочинів треба оприлюднювати, не сумніваються і правозахисники. "Це треба робити, і це принципово", - каже правозахисник Євген Захаров. Утім робити це слід за певною процедурою, яку належить заздалегідь прописати, пояснює експерт. Помилки у таких справах можуть мати тяжкі наслідки: знищення репутації та кар’єри людей, пояснює Захаров. Відомо чимало прикладів у Чехії, Угорщині та Польщі, коли впливові політики змушені були "відбілювати" своє ім’я.

    Не слід боятися якихось суспільних збурень, чи то помсти, каже правозахисник: "Гадаю, громадськість готова перетравити правду". Як приклад Євген Захаров наводить Німеччину, де архіви спецслужби Штазі відкриті для вільного доступу вже десятки років, і сім мільйонів осіб змогли передивитися досьє, які на них були зібрані.
    Правозахисник вважає, що спочатку слід прийняти закон про люстрацію, де власне і має бути прописана вся процедура оприлюднення, відповідальність і можливість захисту для нащадків та осіб, які опиняться в цьому списку.
    Утім, на думку правозахисника Дмитра Гройсмана, українцям ще зарано законодавчо закріпляти процес "очищення", або люстрації. "Закон про люстрацію - це риска під певним періодом, коли вже суспільство готове до цього. Я боюся, що ми ще не готові, не настільки відійшли від тоталітарного режиму", - аргументує Гройсман. Він вважає, що для цього потрібен перелом ментальності, а ще - подія, яка б його спровокувала.
    Правозахисник не сумнівається, що суспільство таки має побачити прізвища тих осіб, які приймали та підписували рішення про страту тисяч людей. А от прізвища технічних виконавців - не є настільки важливими і значимими.
     
    • Подобається Подобається x 4
  12. KARABIN

    KARABIN ukropenFuhrer

    [​IMG]

    [​IMG]

    [SIZE=+0]Подвір'я тюрми НКВД в м.Тернополі, тіла закатованих і розстріляних еНКаВеДистами тернополян, липень 1941р.[/SIZE]
     
    • Подобається Подобається x 3
  13. KARABIN

    KARABIN ukropenFuhrer

    [​IMG]

    Трупи розстріляних в'язнів у камері в'язниці на Лонцького. м.Львів, 1 липня 1941 р. Деякі такі камери німцям довелося замурувати, щоб уникнути епідемії. Повторну ексгумацію провели в лютому 1942 р., коли вдарили морози

    [​IMG]

    Процес ексгумації розстріляних в'язнів у тюрмі. 3 липня 1941 р., м. Львів. Для проведення цих робіт німці примусово зігнали львівських євреїв
     
    • Подобається Подобається x 1
  14. сотник

    сотник Well-Known Member

    http://incognita.day.kiev.ua/1941-j-donbas-yak-cze-bulo.html


    "...Невдовзі місто приголомшило нове оголошення комендатури. Німецька управа запрошувала людей прийти на подвір’я центральної тюрми Сталіно для розпізнання своїх рідних і знайомих. Пояснювали, що німецька влада міста виявила на території тюрми 22 свіжі великі ями із в’язнями, розстріляними енкавеесівцями. Та люди не повірили німцям! Однак подальші реалії засвідчили страшну правду.

    З нашої вулиці їздило багато людей до місця трагедії. І справді, дехто з них впізнав своїх родичів. На власні очі я бачила, як везли мертву сусідку, чула розповіді, як упізнали загиблу по сукні, бо обличчя було роз’їдене вапном (усі ями були пересипані вапном, а зверху — землею). Очевидці розповіли і про те, як діставали трупи з ям. Робили це євреї, зібрані в місті німцями. Затуляючи носи і роти пов’язками, євреї діставали з ям людей, клали в ряд, обмивали обличчя трупів, розправляли одяг на них (щоб легше було впізнати). Німці-наглядачі, навпаки, не закривали носи і роти пов’язками, а допомагали транспортувати жертви до їхніх домівок. Були свідчення і про те, як і коли в тюрмі відбувався цей розстріл. Напередодні відступу з міста вищих органів радянської влади тюремне начальство отримало наказ про знищення в’язнів. Розстрілювали вночі під гуркіт моторів заведених тракторів (щоб не було чути пострілів і зойків)....."
     
    • Подобається Подобається x 1
  15. Romko

    Romko Дуже важлива персона

    О чекистах
     
    • Подобається Подобається x 2
  16. Romko

    Romko Дуже важлива персона

    .............................
     
    • Подобається Подобається x 1
  17. Pedro

    Pedro Дуже важлива персона

    Недавно в Захід.нет Галя Пагутяк опублікувала статтю про злочини цих покидьків яких і людьми гріх назвати. Були в історії жорстокості але паршиві москальські нелюди мабуть переплюнули всіх.


    Саліна: 72 роки після катастрофи
    Щороку, останньої неділі червня, починаючи з 1991-го, в Добромилі біля колишньої в’язниці збираються люди, щоб пом’янути замучених земляків і родичів під час зачистки 1941 року.

    Вони йдуть від в’язниці дорогою на Нижанковичі, завертають у село Солянуватка, заходять у браму колишнього сільзаводу – Саліни, а далі сходами через розкішний сад на один пагорб та другий. На верхньому – братська могила з хрестом і замурований отвір соляної шахти. На нижньому над шахтою, що колись була доверху заповнена трупами (глибина її 100 метрів), каплиця, довкола якої проводять жалобні заходи щороку.

    Навіть якби місцева та обласна влада не організовувала цей захід, люди все одно б приходили, хоча з кожним роком їх стає дедалі менше. Добромиль занепадає, молодь спивається, люди на заробітках. Це той випадок, коли очікуєш катарсису, а він чомусь не настає, тому що за злочини ніхто так і не відповів.

    І приходити треба, і пам’ятати треба, бо колись це знову може повторитись. Без внутрішнього неприйняття зла, людина може стати як катом, так і жертвою. А у соляній ропі шибів розчинились і ті, й інші.



    Попіл Клааса

    Ці кілька історій я прочитала в книзі «Саліна», виданій 1995 року, а також почула від присутніх на жалобних заходах. Кожного разу, коли я туди приїжджаю, дізнаюсь щось нове.



    Гірше ніж пекло

    У перші дні після відступу каральних військ НКВД люди кинулись до Добромильської тюрми шукати заарештованих родичів. Із брами вибіг лікар-єврей у окулярах і закричав:

    «Не ходіть туди, не ходіть! Навіть у пеклі такого звірства не побачите!»

    ( Івання Крук-Красневич, 1923 р.н.м.Добромиль)



    Червоний черевик

    Дівчинка-підліток бачила, як до Саліни їхали вантажівки, накриті брезентом. В одному місці брезент відхилився і стало видно ногу в червоному черевику. Після зачистки з Перемишля прийшла мати шукати сина. Вона плачучи розповідала, що її сина забрали просто з хати, не давши йому навіть одягнутись, і що взутий він був у червоні черевики.

    Ця історія нагадує чорно-білий «Список Шиндлера», де іноді з’являється червона пляма – пальтечко дівчинки з гетто. Жінка так і не побачила тіло сина, його вкинули в соляну

    шахту.

    ( Євгенія Х., 1927 р.н., м,Добромиль)



    Охоронець

    Щоб позбутися майбутніх свідків, працівників заводу викликали в дирекцію, буцімто по гроші.Дві молоді дівчини підійшли до прохідної, але охоронець їх не впустив.Сказав, щоб йшли геть, бо буде стріляти.

    ( Антоніна Моцяк, 1930 р.н, с.Кропивник)





    Відро з водою

    Одна жінка побачила колону змучених в’язнів і вибігла на дорогу з відром води, щоб напоїти.Пролунала автоматна черга, і вода потекла на землю, змішавшись з кров’ю.

    ( «Остання дорога» Марія Прокопець)



    Розп’яття

    Екзекуція проводилась в конторі і в костелі на території заводу. Гуділи мотори машин, щоб заглущити крики. Потім люди побачили контору, залиту кров’ю по саму стелю. А в костелі над вівтарем висіло тіло розіп’ятого чоловіка. Знайшли закривавлені дерев’яні молоти для трамбування солі, в які було вбито гострі цвяхи. Це – для слабких, щоб не витрачати патрони, так потрібні на війні. Розстрілювати тільки сильних.

    ( Євгенія Х., м. Добромиль)



    Одежа

    На території заводу знайшли купи одягу.Перед смертю жертв змусили роздягнутися.Це робилося для того, щоб потім тіла не змогли ідентифікувати. Справді, соляна ропа роз’їла обличчя до невпізнання.

    (Йосип Мешкало, 1931 р.н., проживав на території сільзаводу)



    Ексгумація

    Німці швидко знайшли замасковану дерном шахту. Відкрили люк – вдарив нестерпний сморід. Тоді зігнали місцевих євреїв. Одні кажуть 100, інші – 200 чоловік. Ті витягували тіла і складали для опізнання.На самому верху наповненої шахти лежало тіло молодої жінки з відрізаними грудьми і розпоротим животом, а коло неї шестимісячне немовля.

    ( Йосип Мешкало)



    Доля євреїв

    Євреї вантажили неопізнані тіла на підводу й тягнули нагору, де біля другої шахти вирили могилу. Схил був крутий і слизький. Якщо хтось з євреїв падав, його добивали і клали на підводу. Тому дехто з них похований у братській могилі. Коли євреї насипали могилу, їх розстріляли і вкинули в шахту поруч.

    ( чув від батька , Михайло Кріль, м.Львів)



    Наруга над могилою

    Після війни комуністична влада зрівнювала кілька разів могилу із землею і викидала хреста. Люди відновлювали. Потім все заросло терном. Тільки на початку 90-х могилу знову насипали. І при сприянні місцевої влади побудували каплицю біля першої шахти, зробили сходи на пагорб, і щороку поминають загиблих. Будують і невелику церкву на території колишнього заводу, а потім дитячого санаторію (!). Ходять чутки, що там знову буде оздоровчий комплекс, чого допустити не можна, бо тут кожен клаптик землі просякнув кров’ю.

    ( Іванна Крук-Красневич, м.Добромиль)



    Бог знає всіх поіменно

    Пошуки в архівах допомогли б ідентифікувати більшість жертв із поховань у Саліні, яких налічують приблизно 3 600. Це в’язні Перемишльської тюрми, місцеві, діти з Перемишльського сиротинця, працівники сільзаводу, безпосередні виконавці. Національний склад: українці, поляки, євреї. Соціальний склад: робітники, службовці, духовенство , інтелігенція, селяни. Подібне відбувалось усюди в останню декаду червня 1941 року: В Мостиськах, Раві-Руській,Самборі, Дрогобичі, в кожному селі й місті. У Самборі в’язнів годували людським м’ясом.

    Свідки називають прізвища тих, хто брав безпосередню участь у зачистці в Добромилі: Ліборцов ( виконавець), голова міської ради Петровський, секретар райпарткому Бубнов, міліціонер Кремер, директор сільзаводу Прокоп’єв ( згодом директор хлібзаводу в м. Долина).

    Ці дослідження можна було б провести лише у 90-х роках, але не всі. 50 років мовчання. Це дуже багато. 70 років пам’яті. Це дуже мало.



    Демони демографії

    Трагедія Саліни стала відома завдяки небайдужим людям, яким попіл Клааса стукає в серце. 50 років мовчання і страху деформували свідомість громадян України на Заході, а на Сході мовчання тривало ще довше. Але найбільше спотворилась демографічна картина, бо цілковито змінився склад населення міст Галичини. Я їхала в Раву-Руську і повторювала про себе: « 17 з половиною тисяч». Рівно стільки було знищено у роки війни у районі, де зараз розташована митниця, основне джерело добробуту місцевих мешканців. Розцяцьковані кічові каплички, мотелі, бари і незаасфальтовані вулиці. На сайті міста – жодної згадки, що тут було розстріляно 1000 євреїв і вивезено 13 тисяч поляків, про зачистки – ні слова.

    Місто однаково нищили фашисти – червоні й коричневі, але про перших мовчать. Схоже, що влада та сама, з 45-го року.

    З галицьких міст випустили усю кров і влили зовсім чужу – кров покірних наймитів і вчорашніх вбивць. І те ж саме в інших містах України, де немає міщан, господарів міста, а є стадо пристосуванців і егоїстів, здатних вкрасти навіть камінь з чужої могили, щоб покласти у фундамент власної хати. Боягузи, що, скиглячи, знову і знову обирають до влади злодіїв і хабарників, вбивць і ґвалтівників, лицемірів і демагогів. Це їм прокляття за те, що примирилися зі Злом, і жодна позолочена та виглянцувана церква не спасе їхніх дітей і онуків від виродження.

    Все починається з Саліни, якої могло б не бути, якби у відповідь на терор піднялось народне ополчення, і проти катів об’єдналися б українці, поляки і євреї, а партизани не займались з’ясуванням стосунків з іншими партизанами. Але не мені судити цих людей, розгублених і наляканих, не здатних до насильства. Їх вже засудила історія. Не та, що її нав’язують політики з різних таборів, а та, що є вчителькою життя, клас у якої завжди чомусь порожній, бо учнів більше цікавить, як би сховатись у нірку й пережити весь цей безлад, який самі ж собі наворожили, аніж відчути катарсис і не повторювати помилок. Наприклад, не вірити, що зараз в Україні будується особливо збочений кримінально-тоталітарний режим, моделлю якого донедавна ще була Врадіївка.



    Дякую за інформацію авторам книги «Саліна», професору історії п. Михайлу Крілю, п.Мирону Іванику, головному редактору видавництва «Знання», п.Василю Сивому, уродженцю Солянуватки, керівникам Старосамбірського р-ну, завдяки яким я завжди в курсі того, що відбувається в Саліні.
    Джерело:
    ZAXID.NET
    Автор: Галина Пагутяк
     
    • Подобається Подобається x 2
  18. Мих

    Мих Дуже важлива персона

    • Подобається Подобається x 3
  19. artobstrel

    artobstrel Дуже важлива персона

    уух ... эко раскочивряжило ...
     
    • Подобається Подобається x 1
  20. Мих

    Мих Дуже важлива персона

    масковскіє соколи-рябята, нє?

    дружба народов і таке всяке... нє? ум, чєсть і совєсть....
     
а де твій аватар? :)