Злочини НКВД

Прапор без вежі

 

Злочин НКВС

Краса і печаль Соловків
У наш час, починаючи з 1997 р., відбуваються щорічні експедиції українських політв’язнів, жертв сталінських репресій, нащадків репресованих, представників громадських та державних структур, журналістів в урочище Сандармох та на Соловецькі острови. Минулорічна проща була сумно ювілейною. Адже виповнилося 75 років від початку масових репресій в 1937 році.

Проща української делегації розпочалася з панахиди за невинно убієнними в церкві Покрови, що на Подолі в Києві. Відтак наш гурт дістався до Санкт-Петербурга, де нами було вшановано українців, репресованих у 1937—1938 роках та похованих на Левашовському кладовищі, розташованому на околиці міста. Наступним пунктом експедиції стала столиця Карелії Петрозаводськ, де відбулась тепла зустріч з товариством українців Карелії «Калина» під головуванням легендарної Лариси Скрипникової, котра ще з двома членами «Калини» приєдналися до нашої делегації на шляху до Соловків.
Далі наш шлях проліг до Медвеж’єгорська, а точніше — до меморіального урочища Сандармох, де завдяки невтомним зусиллям подвижника пошукової справи Юрія Дмітрієва вдалось віднайти численні «поховальні ями». В поминальних урочистостях взяли участь численні офіційні особи з Російської Федерації, Карелії, консул Польщі, делегація мусульманського духовенства. Українська делегація, очолювана головою Київського товариства політв’язнів та жертв репресій Григорієм Куценком (одним із останніх політв’язнів совєтської імперії), поклала до пам’ятного знака — триметрового козацького хреста з сірого граніту (авторства художника Миколи Малишка та скульптора Назара Білика) вінки і квіти. Пам’ять жертв сталінських репресій було вшановано панахидою, яку відправив отець Дмитрій, та піснею «Журавлі», що її виконали всі присутні під акомпанемент бандуриста Віталія Мороза.
Хоч як старалися сталінські кати, які знищили цвіт української інтелігенції та багатьох патріотів інших народів колишньої «братської тюрми народів», приховати свої криваві злочини, правда вийшла на поверхню. Мертві таки докричалися до нині сущих! Страшними ямами — очима, сповненими жаху, що розкидані по всьому Сандармоху, дивляться вони на нас, живих. Скільки ж тут українського цвіту — кращих синів та дочок України — лежить у цих братських могилах. Згадаймо хоча б Миколу Куліша, Леся Курбаса, Миколу Зерова, Степана Рудницького. Та не тільки українського, а й російського, польського, білоруського, фінського, карельського, саамського, поморського... всіх, кого захопив молох сталінських репресій. Учені стверджують, що в ці страшні роки нації і народності московської імперії понесли такі непоправні генетичні втрати, які дотепер відгукуються в їхніх долі...
По дорозі заїжджаємо в селище Повенець до відомого страшними людськими стражданнями Біломорканалу, на будівництві якого віддали своє життя понад сто тисяч українських політв’язнів. У Медвеж’єгорському районному музеї відбулася тепла задушевна зустріч із керівництвом та співробітниками музею, під час якої від імені української делегації для музею була презентована унікальна книга відомого дослідника тоталітаризму Романа Матузки «Сталинизм: практика и последствия».
Далі наша дорога привела нас до порту Кемь. Випадкова зупинка поблизу кар’єру виявилися зовсім невипадковою: неподалік дороги в лісі учасники експедиції виявили чергове зі знайдених (а ще скільки незнайдених!) місць розстрілу. Дане місце було позначено пам’ятним знаком з надписом: «Поклонный крест установлен в память расстрелянных здесь в 1937 г. Жертвам политических репрессий вечная память!»
Теплоходом дістаємося вночі до останньої цілі подорожі — Соловецьких островів, які розташовані за 63 км від материка посеред Білого моря. Тут зустрічали прибулих арештантів страшною фразою: «На материке власть — советская, а у нас — соловецкая!», що в перекладі на людську мову означало те ж саме, що й надпис на воротах гітлерівських концтаборів: «Залиш надію кожен, хто ввійшов сюди!»
Умови перебування та жахіття, з якими стикалися репресовані на Соловках, були ніби втіленням у реальність страшних описів пекла з Біблії. Знущання над людською гідністю незалежно від того, чи це чоловік, чи жінка, досягли тут таких меж чи, вірніше, безмежжя, що репресовані або закінчували життя самогубством, або при нагоді пробували втекти з островів на материк за допомогою будь-якого плавзасобу, хоча це було рівнозначним самогубству. Відомо, що
успішними з багатьох тисяч спроб утекти з Соловків виявилися лише три.
Під час відвідування Соловецьких островів українська делегація вшанувала пам’ять першого соловецького в’язня сумління — останнього Запорозького кошового отамана Петра Калнишевського, який за наказом цариці відбув своє 25-річне заслання в темниці й помер у ній у 112-річному віці. Біля символічного Соловецького каменя та біля Поклонного хреста на Секір-горі, де відбувались страти табірників, було вшановано пам’ять замордованих тут українців. Наша делегація за активного сприяння Соловецького музею репресованих і Петербурзького «Меморіалу» на чолі з самовідданою Іриною Фільге встановила та освятила тут услід за якутами і поляками біля основного Соловецького каменя свій меморіальний камінь. Хочеться скласти велику подяку автору-художнику цього дуже вдалого, на думку всіх присутніх, меморіального пам’ятного знака Ганні Сіньковій та причетним до його виготовлення й доставки на Соловецькі острови Тетяні Близнюк і Любові Соцькій із Всеукраїнського «Меморіалу» ім. Василя Стуса. Особлива подяка найактивнішим учасникам прощі: бандуристу Віталію Морозу та священику Дмитрію Карану. Наша експедиція успішно пройшла завдяки сприянню Міністерства культури України, Комітету Верховної Ради з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, Товариства «Калина» в Карелії і Санкт-Петербурзького та Карельського відділень міжнародної організації «Меморіал», за що складаємо їм вдячність.
Усіх учасників нашої делегації вразила холодна краса природи Соловків. Здавалося, що лише сам диявол міг додуматися зробити серед такої краси таке пекло. Безбожна влада в її табірному різновиді, мабуть, і була владою сатани на землі. З почуттям смутку покидали учасники прощі ці красиві й водночас страшні місця. «Пусть никогда и нигде не повторится этот ужас среди такой красоты!» — написав у Книзі відгуків Соловецького музею репресованих один із учасників української експедиції. «Памятаймо, — сказав політв’язень совєтських таборів Василь Овсієнко, — Сандармох стався тому, що неукраїнський за складом і духом уряд Радянської України в 1920—1930-х роках здав Україну Росії».

Джерело: газета "Голос України № 16 за 25 січня 2013р.
Юрій ГНАТКЕВИЧ, народний депутат України I, V, VI сликань; Георгій ЛУК’ЯНЧУК, журналіст.


​

 

Злочин НКВС

«Сльози змішуються з попелом...»

27 листопада 1937 року, за вироком трійки НКВС страчено Василя Липківського — першого Митрополита Київського і всієї України (УАПЦ), архієпископа, кандидата богослов’я, автора багатьох проповідей та історичних праць про Українську церкву, відомого церковного реформатора. Його розстріляно як одного з керівників «націоналістичної фашистської організації українських церковників, що ставила за мету відторгнення України від СРСР і створення самостійної держави фашистського типу».

Василь Костянтинович Липківський очолював Українську автокефальну православну церкву впродовж 1921—1927 років. Засуджений на І «ліквідаційному» соборі УАПЦ в січні 1930 року (той собор став, за словами онука митрополита Костянтина Липківського, «контрольним пострілом» у тіло Української православної церкви») священик провів роки до смерті у страшних злиднях, жив під домашнім арештом без права проводити богослужіння та виїжджати з Києва; на момент страти йому було 73 з половиною роки... Василя Липківського реабілітували аж 1989 року — «за відсутністю складу злочину». У травні 1997 року ІІІ Помісний собор УАПЦ визнав день страти митрополита Днем пам’яті всіх святих українських новомучеників.
Душа митрополита — біля Господа, а де спочиває його земна оболонка — невідомо. Можливо, у Биківнянському лісі (нині — Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили»), де покояться тіла понад 100 тисяч убієнних (документально встановлено імена близько 15 тисяч осіб). Доки не знайдено відповідних документів, рідні та ті, хто зберігає пам’ять про Василя Липківського, приходять до його символічної могили на Лук’янівському кладовищі.
Пам’ятні заходи минулого року включали в себе Всеукраїнську наукову конференцію «Православ’я в Україні», організовану Київською православною богословською академією УПЦ (КП), панахиду за всіма загиблими православними християнами України, що були замучені за віру та церкву впродовж 1920—1930 рр., презентацію фонду Українського православного братства імені митрополита УАПЦ Василя Липківського (США) у Центральному державному архіві зарубіжної україніки. Завершилися заходи панахидою в храмі в ім’я Івана Богослова на території Михайлівського Золотоверхого монастиря 27 листопада, в день страти митрополита.
Конференція була присвячена 85-літтю з часу проведення ІІ Всеукраїнського православного церковного собору УАПЦ та 75-й річниці з дня мученицької кончини Василя Липківського. І, здавалося б, такий суто науковий захід раптом порушив цілу низку проблем, які потребують вирішення або хоча б переосмислення. Це і нестача спеціалістів з реставрування та датування ікон в Національному заповіднику «Замки Тернопілля», і морально-етичні проблеми (приміром, чи має право слуга Господа їздити на лімузині у недобудовану через брак фінансування церкву?). Протоієрей Микола Щербань наголосив, що «зараз ми наближаємося до моральної катастрофи», і назвав таких священиків «паршивими вівцями в отарі». До слова: в одному із сіл поблизу Хмельницького колись був (можливо, й досі є) священик, який у приватній розмові з давньою знайомою зізнався: «Я не вірю в Бога». Слід, мабуть, зауважити, що він є представником порівняно молодого покоління, але чи це вагома причина, яка могла б виправдати його?..
У конференції брали участь нащадки репресованих священнослужителів, зокрема, онук митрополита професор Костянтин Липківський та онука єпископа УАПЦ Максима Задвірняка. Слова цього священика, розстріляного 1938 року, адресовані дружині та дітям: «стримуйтесь у хвилини журби», «сльози змішуються з попелом...» — ще довго по виступі бриніли в залі Київської православної богословської академії.
Конференція ухвалила резолюцію: вимагати від КМДА завершення виконання рішення Київмі-
ськради від 26.04.2007 року №453/1114 про перейменування в Києві вулиці Мойсея Урицького на вулицю митрополита УАПЦ Василя Липківського (справа ця триває вже десятиліття). Також пропонувалося підтримати клопотання перед «Укрпоштою» та Нацбанком України про випуск пам’ятної монети, конверта та поштової марки в березні 2014 року з нагоди 150-ліття з дня народження митрополита Липківського.
...За словами ієродиякона Михаїла (Карнауха), насельника Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, «сьогодні Господь знову нам дав можливість утверджувати Українську церкву в нових умовах існування нашого народу, тож будьмо гідними цієї святої справи». Справді, нам слід пам’ятати тих, хто поклав своє життя, зберігаючи в душі любов до Господа та людей; не засуджувати тих, хто з різних причин схибив (після більшовицького перевороту близько 45 тисяч священиків зреклося сану). «Ми будуємо свою рідну Українську церкву, щоб у ній знаходили спасіння не лише поодинокі душі, а й весь наш український народ», — писав митрополит Василь Липківський. І далі: «Кожен з нас повинен бути апостолом Української церкви».
На знімку: митрополит Василь Липківський .

Джерело: газета "Голос України" № 16 за 25 січня 2013р.

 

Злочин НКВС

Заарештували за... пшоняну кашу.

Народився я в селі Іванківцях, колишньому райцентрі, на Хмельниччині. Пам"ятаю, що в моєї матері було три брати й сестра.
Два старших брати у 1912 році поїхали до Канади на заробітки. Там і прижилися.
У голодний 1933-й начальник Сатанівського райвідділу НКВС викликав молодшого брата Йосипа Вітка - й повідомив, що для нього надіслано долари з Канади. Й одразу запропонував повернути ці гроші назад, щоб не компроментувати Радянську владу...
Йосип пояснив, що він голодний, ледве дійшов до Сатанова, а вдома лежать четверо опухлих від голоду дітей - його та сестри. Тож як він може відмовитися від порятунку?
Начальник натякнув, що Йосип може забрати свої долари на пошті, проте вони дорого коштуватимуть.
Мій дядько тоді не думав про наслідки, а лише про голод та опухлх дітей. Він отримав канадські гроші, які надіслали брати, купив на них у спеціалізованому магазині пшона й приніс його додому. Того дня в хаті була багата вечеря - наварили пшоняної каші, нагодували нею дітей та самі їли. Вранці діти піднялися з ліжок, пожвавішали й повеселішали.
...За місяць Йосипа арештували, а дружину і дітей примусово вислали до Харківської області.
Під час нападу Німеччини на Радянський Союз Йосипів старший син за мобілізацією пішов на фронт. А через деякий час мати отримала повідомлення, що його вбито.
Дружина Йосипа, маючи повідомлення про смерть сина на фронті, писала звернення до різних інстанцій, навіть Сталіну. Вона все намагалася дізнатися про долю свого чоловіка й батька, чий син загинув на фронті. Моя тітка благала про дозвіл повернутися до своєї хати в Іванківцях. Та відповіді не надійшло нізвідки...
Станіслав Сухарський; Феодосія АР Крим.

Джерело:газета"Голос України" № 11 від 18 січня 2013р.

 

если честно откровение ... я и мысли не имел о том что такое было возможно в 33м году ....

 

Ви про компроментацію радянської влади чи про сам факт доларового переказу 33-го з Канади?

 

про доллары, про владу я и сам могу рассказать на примере своей семьи ...

 

Тоді...

Тепер...

Малика

 

Тепер я знаю відповідь.
Я знаю, який ПЕРШИЙ крок вабить Ромка.
Скажу чесно, я б віддав всі роки, що мені залишилися, заради того, щоб самому натиснути кнопку "Скидання".
Розсадник зарази повинен бути вплавлено в скляний, від ядерного вибуху, пісок. Україна не має права на існування.
Так, Ромку?

 

Ні,Василю.
Буде по іншому.
Ми з моєю дитиною здохнем.
А ви будете танцювати на наших могилах.
І радісно гигикаючи, співати :
"Слався атєчєство наше свободноє".
Ще трошки,Василю,буде вам радість.
А,як хочете порадіти вже,приїжджайте,мала корчиться в приступах щогодини.
Порадієте.

 

Никто на моей могиле не станцует.
Если черти только.
Жизнь Родине отдали, а детей просрали.

 

Совки будуть танцювати.
І кричати,що це фальшивка.

 

Не совки.
Те, кого вырастили.
Однажды про Бога забыв...

 

Мені таки не варто дописувати...хоча б тепер,поки мала в такому стані.
Та,все ж переконаний,що й мої нинішні проблеми - наслідок пабєди совдепівського режиму.
І тому,що той режим продовжує цвісти і пахнути на території моєї Батьківщини.
Вже не прикриваючись жодними масками .

 

Бо привикли фальшувати все.
І судять по собі.
От,яскравий приклад "історика":





"Й о р і к. Пустіть! Я контужен на х..й! Я воював! Пока ти сука в тилу баб портів, я в танкє горєл! Я - льотчік!"
Л. Подерв'янський "Король Літр"

 

http://www.youtube.com/watch?v=HwLBf9hyIdU

---------- Додано в 21:16 ---------- Попередній допис був написаний в 21:15 ----------

http://www.youtube.com/watch?v=1Y1luo1-3kA

---------- Додано в 21:51 ---------- Попередній допис був написаний в 21:16 ----------

http://www.youtube.com/watch?v=1i4cUPVN1RY

 

Перепрошую.Це тюрма на Лонцького, червень 1941-го?

 

Так це тюрма на Лонцького.
http://www.lonckoho.lviv.ua/
http://territoryterror.org.ua/uk/archive/photo-archive/photo/?pictureid=146

 

так, старші люди казали шо коли німці ввійшли в тюрму, їм мову відняло від побаченого