Хто є "ворог"?

Церква так, а християнство тут при чому? (Вчителька "Залишинець". Василь Шкляр)

---------- Додано в 21:33 ---------- Попередній допис був написаний в 21:31 ----------

Я це розумію дещо по іншому - дайте людині другий шанс...

---------- Додано в 21:36 ---------- Попередній допис був написаний в 21:33 ----------

Це як? (Не зовсім зрозумів...)

---------- Додано в 21:39 ---------- Попередній допис був написаний в 21:36 ----------

Та так не те що друзів - знайомих не настарчишся, якщо кожен день будеш такому вчитися. Щось я чим далі в тему - тим більше гублюся.

То зло - це погано чи добре???

Чи як Ромко каже - воно просто є....

Ничего не понимаю (Следствие ведут колобки. с.)

 

де таке чули?

 

Ми вам зараз Хельсінський синдром припишемо

---------- Додано в 21:43 ---------- Попередній допис був написаний в 21:42 ----------

Золота середина?

---------- Додано в 21:44 ---------- Попередній допис був написаний в 21:43 ----------

Вдячні напевне за те, що цього не зробили друзі

 

лежання на дивані

краще лежати на сонечку...як я

як і війна в душі мало приносить користі.... а щось посередині, що не розслабляє і не ламає....таки корисне..

якщо зможете із зла витягнути якусь користь то воно вже не таке погане...

---------- Додано в 21:48 ---------- Попередній допис був написаний в 21:48 ----------

а може якраз друзі просто не зможуть зробити чи сказати прямо тому що вони друзі, а вороги можуть?

 

я так думаю, з моральної точки зору - ми самі собі обираємо ворогів: "незручні" у спілкуванні люди і т.ін..
але, я дотримуюсь думки, що нема більшого ворога людині, ніж вона сама собі (спадає на думку Дон-Кіхот). тому, вважаю - полюбити свого ворога, це - зрозуміти, в першу чергу, себе.

а ось з релігійної.... вороги - це ті, хто не вірять так, як ми. і тому ми маємо суперечки між конфесіями, релігіями... чи я помиляюсь? скажіть мені, чи настане такий час, коли всі люди будуть любити один одного?

 

Цікаво так читати думки різні. Але що цікавого я вичитав для себе?

Хтось з дописувачів у темі "хто є ближній" категорично доводив, що ближні для християнина є всі, і що я бачу? Виявляється, що є ще й вороги, тобто не всі є ближні, є ще й вороги.
Дізнаємося, що ближнього тре любити і ворога тре любити. Якщо одного та іншого тре любити, то питання: чим вони відрізняються один від іншого? Відношенням тої особи до вас. Уявімо собі ситуацію, що ви на війні, лінія фронту. По одній стороні ви, а по іншій - ваші вороги. І от сталося так, що ви побачили свого ворога пораненим. Якщо ви над ним змилосердитеся і почнете надавати йому допомогу, то ваш ворог стане вашим ближнім, якщо ви не надасьте йому допомоги і залишите вмирати, то він залишиться вашим ворогом.

А тепер, що до того, чи вороги можуть приносити нам користь. Unknown написала правдиву християнську річ - вороги можуть приносити користь. І це не є якась теорія, яка невідомим кінцем дотикається до християнства. То є широко відома істина. Вороги наші - вчителі наші, які вчать часто нас як поводити себе в різних ситуаціях.

 

А мені, чесно кажучи, "по барабану", що мені припишуть
І до-речі, Хельсинський синдром, класне продовження теми!
То психоз, чи може прояв християнської любові???
А може любов до ворогів теж має просте психологічне пояснення - просто психоз, чи, наприклад, бажання бути святим і хорошим, і. т.п.?

Для тих хто не знає, чи лінь гуглити, так (Хельсинський або Стокгольмський синдром) називають випадки, коли жертви (заручники наприклад) жаліють, а деколи відчувають любов, до своїх ворогів. У 1973 році в Стокгольмі в банку захопили заручників, які після звільнення відмовилися свідчити проти своїх мучителів. Ще була історія про чувака який дівчину тримав багато років в підвалі, вже смутно пригадую, і вона після звільнення хотіла з ним залишитися.
"Психологи объясняют такое странное поведение как защитный механизм (не сопротивляться и помогать преступнику, чтобы уцелеть), а также тем, что жертвы с течением времени становятся благодарны своему захватчику за то, что тот сохраняет им жизнь, в то время как действия полиции во время штурма помещения могут причинить им больший вред."

 

Це теж правильно. Треба давати людині другий шанс. У кожного в душі є світле і добре начало.

Явище, коли заручник проявляє симпатію до терориста, називається Стокгольмський синдром.

 

Бажання залишити все як є?
Лиш би не гірше?
(риторичні запитання)

---------- Додано в 22:23 ---------- Попередній допис був написаний в 22:21 ----------

Чого тільки не понавидумують.

дякую, що поправили.

 

Ну... то або недосконала любов, або холодний розрахунок

 

В досконалу любов між людьми не вірю і який може бути розрахунок на ворога. Але деколи буває, зустрічаю по житті "любов до ворога" у вигляді швидше саме психозу - коли людина, що декілька хвилин тому була готова тебе роздерти, раптом починає таким медовим єлейним голосом говорити як їй шкода, і Ісус мене все одно любить, і вона на мене не ображається і т. ін. Я по-станіславськи - "нє вєрю"! Чи може вартує вірити? Як скажете?

 

Якщо ви про взаємну любов - то краще не варто.

Але в любов вірити варто.

 

Та нє-є-є, я все-ще про "любов до ворогів"
зробити людині приємне і вдавати що я повірила, чи нє поощрять такі псіхічєскіє расстройства?
Якщо коротко, то я мала на увазі, що "любов до ворогів" часто існує і в виродженій формі психозу.

 

Тоді краще взагалі емоцій не проявляти, або краще бути природнім - і виразити здивування...(я би так зробив)

Колись намагався знайти пояснення усім вчинкам людей. Виявилося їх самих це не цікавить.

 

лицемірство (зустрічала випадки і "навпаки") - один з певних методів заробляти собі ворогів )

 

Але, чисто теоретично, це так само цікаво, як рахувати скільки ніжок у сороконіжки!!

 

Як вам підказує серце, досвід, розум і т.д.
ви можете вірити, можете недовіряти, можете дати шанс, можете довірити, але бути насторожі.