хто якої віри на форумі?...

Відповідь: хто якої віри на форумі?... (коротко)

Для того, щоб коректно оцінити ситуацію, треба перенестися у цей час. Чому дійсно, як Ви кажете, знищили УПЦ? Чому вона "перекочувала" у Московію? Хто на заході України панував і яка в них була релігія? Все це нормальні запитання.
Але утворивши унію, були збережені всі обряди, бо унія належала так до католицької церкви як і інші.
Не треба забувати ще один факт. У 988 році Київсяка Русь прийняла не Православіє, як нам казалм за совітів, а Християнство, яке було єдине і з центром у Римі. А розкол відбувся значно пізніше на Православну і Католицьку церкви. Тому я не є противником Православія, бо фоктично це одна віра, але РПЦ в більшості - це трохи щось інше.

 

Відповідь: хто якої віри на форумі?... (коротко)

Церкву також використовували.

 

Відповідь: хто якої віри на форумі?... (коротко)

Гірше бути загубленим серед безбожної пітьми.

 

Відповідь: хто якої віри на форумі?... (коротко)

Створення Унії - це спроба повернутися у лоно церкви, яку ввів Володимир Великий.

 

Відповідь: хто якої віри на форумі?... (коротко)

як бачимо, і в цій темі, як і в інших, ви, Миху, видаєте бажане за дійсне...
І навіть якщо ваше бажане суперечить точці зору історікив, Франка чи ще якихось там маргиналів, що не розуміли щастя, яке принесло на вільні землі польське військо - і закріпачило ті землі заодно - тим гірше для тих маргіналів...

 

Відповідь: хто якої віри на форумі?... (коротко)

Франко тяготів до язичників....
Та кажу ще раз: підпорядкувавшись Риму, поляки втратили вплив, а не здобули. Ну подумайте хоррррошенько. Чи могли польські Єпископи впливати на єпископів, які так само як вони підпорядковувались Риму. Доречі, колись і поляки були православними, та ставши католиками - нічого не втратили.

 

Відповідь: хто якої віри на форумі?... (коротко)

Миху, я вже переконався, що у вас якісь альтернативні джерела. Скажіть, по якій історії ви то вичитали
--
Читайте уважно - для вас спрощую:
основне призначення унії - підкуп української верхівки та закріпачення українського народу. Крапка.
Це був суто політичний хід. Крапка.
Українська еліта, як завжди - продала свій народ в сподіванні на особисте збагачення. Крапка.
Як завжди - зрадників було ошукано і ніц вони з своєї зради не скористали. Крапка.
Війна проти насильницького запровадження грекокатолицизму припинилася лише після жорстокого придушення Коліївщини російськими військами.
--
Я зрозуміло написав?

 

Відповідь: хто якої віри на форумі?... (коротко)

а то вже взагалі - навіть сп'яну до такого додуматися трудно...

 

Відповідь: хто якої віри на форумі?... (коротко)

А можна трохи детальніше?

 

Відповідь: хто якої віри на форумі?... (коротко)

Та що Ви на Міха, ото наїзджаєте? То він італійця ФрАнко мав на увазі.

А де читати це можна у мережі, про асвабадітєлєй, дререльце не дасте, дякую? Дійсно зацікавили Ви мене.

 

Відповідь: хто якої віри на форумі?... (коротко)

А от у наш час, УГКЦ не підпорядковується Московитому патріархату, і то вже добре,нє? Зле тіко, добру справу не довели ще до кінця, не розповсюдили. А ось ще один привід:

"У другій половині XVI сторіччя посилюється тиск на українську церкву з боку Москви: 1589 року Московську митрополію свавільно піднесено до рівня незалежного патріярхату. У цих скрутних умовах ідея унії як виходу із кризового становища зароджується в умах правлячих православних кіл України. У 1580-х роках православні ієрархи стають ініціяторами унії (першим виступив львівський владика Г. Балабан). "

 

Відповідь: хто якої віри на форумі?... (коротко)

саме просте - вікіпедія - але є і фахові історичні книги на цю тему. Лінь шукати - якщо чесно В мене була вдома така книженція - видана за Микити - "проскочила"
до речі - знайшов одну з книг
http://exlibris.org.ua/hajdamaky/index.html

У наш час - була спроба зробити автокефальну церкву - причому третя спроба за сторіччя.
Як ви думаєте, - зрозуміло, що РПЦ проти - але хто найнепримиреннішим ворогом був Української Автокефальної Православної Церкви?
--
ну, і на додачу вам - перелік основних дат з церковної історії нейтральний доволі таки
http://cerkva.info/static/history.html

 

Відповідь: хто якої віри на форумі?... (коротко)

Прошу пана - обережніше... Danilo вкотре ініціює заборонити посилатися на ЦЕ джерело! Ну, не подобається йому - Вікіпедія! А мені - подобається, саме тому, що можна правити, робити історію!

 

Відповідь: хто якої віри на форумі?... (коротко)

Т. Хинчевська-Геннель, доктор історії Польської Академії Наук, уважає наслідки Унії парадоксальними і цілком протилежними плянам ініціяторів Унії. Творці Унії прагнули до незалежності від Московського патріярхату, проте православні Речі Посполитої за російсько-польськими угодами підпали під московський протекторат. До загальної Унії обох церков так і не дійшло. Взаємна ворожнеча православних, уніятів і римо-католиків позначилась на війні України з Польщею, в котрій переплелися елементи релігійні з суспільними і національними. Ще один парадокс Унії, на думку дослідниці, полягає в тому, що роздвоєння народу на прибічників та противників Унії спричинило величезне зростання національної свідомості. Зрозуміло, що прихильники Унії в Римі та Варшаві не чекали такого повороту подій. На нашу думку, причина полягає в тому, що органічно здорове за своєю природою зерно унійної ідеї було кинуте на ґрунт національно-визвольних змагань народу, який тільки-но починав боротьбу за своє національне визволення. До того ж, Унію спочатку підтримала Польща, проти якої було спрямоване вістря національно-визвольної боротьби. Переконавшись, що Унія не виправдовує покладених на неї сподівань, польський уряд 1632 року урівнює православних із уніятами, а Львівську, Черемиську і Луцьку єпархії затверджує православними. Це рішення було зумовлене й виступами козацтва на захист православ’я.

Фактично, „двері” до европейських впливів. Як це не парадоксально, відкрило приєднання України до Польщі. Українці почали здобувати освіту в европейських Університетах ще у XV сторіччі, робили це в XVI-XVII ст., причому не тільки завдяки переходу на греко-католицизм (в Університетах Европи вони змушені були приймати католицтво).

 

Відповідь: хто якої віри на форумі?... (коротко)

там далі - посилання на фахову книжку
крім того - вікіпедію не "з голови дурню пишуть" - таки люди стараються до купи звести контраверсійні матеріали, і створити більш-менш нейтральний виклад суті подій

 

Відповідь: хто якої віри на форумі?... (коротко)

дивно... чомусь таки думав, що приєднання до Польщі принесло на Україну жахливе феодальне рабство - але якщо польські історики кажуть, що то була освіта в європейських університетах - ну, не знаю...
--
Крім того, таки варто розділяти українську шляхту, яку завжди хотіли ополячити - так само, як на сході козацьку старшину русифікувати, і "братів незрячих, гречкосіїв"

 

Відповідь: хто якої віри на форумі?... (коротко)

як це?
Унія була визнана у Ватикані, при чому тут Польський уряд? Як уряд може народ перекидати з однієї віри - в іншу. Не вірю в це.

 

Відповідь: хто якої віри на форумі?... (коротко)

Гадаю що як і зараз. Кому - що. Кому університети за кордоном, а кому чорна робота за тим же кордоном, тільки без прав. Нічого нового, нещодавна читав про Римську імперію, все вже було, так само, люди не змінюються.

 

Відповідь: хто якої віри на форумі?... (коротко)

Пане Миху.
Це стаття під назвою [FONT=arial narrow, Verdana, Mono]ФЕНОМЕН УНІЇ.[/FONT]
Загубив адресу, ніяк не можу розшукати, тому прошу пана Левандівку не ображатися за великий шматок тексту. Якщо вважаєте не цікавим, згодом видаляйте.

Історія української церкви тісно пов’язана з національно-визвольним рухом та національно-духовним відродженням, починаючи з християнізації Київської Русі. Національно-творча роля української церкви посилилась ув XVI-XVII сторіччях, в епоху визвольних змагань українського народу проти іноземного поневолення, не випадково цей період збігається з першим українським культурно-національним відродженням, з европейською епохою гуманізму й реформації. При з’ясуванні ролі української церкви в національно-духовному відродженні цієї яскравої доби української історії важливим моментом є Берестейський собор 1596 року, на якому була заснована Українська Греко-Католицька Церква. Якщо більшість дослідників совєцького часу пояснювало виникнення Унії винятково політичними мотивами, зрадою українському народові, що відповідало духові вульгарно-соціологічного підходу до історії, то тепер можна зустріти прямо протилежну точку зору, згідно якої Берестейський собор витворив національну церкву українського народу. Тобто, нині ми бачимо спроби пошуків об’єктивних причин та закономірностей цього історичного явища. Це означає також, що греко-католицьке трактування Берестейської Унії набуває в Україні все більшої популярності. Варто вказати при цьому на одну вельми цікаву обставину: греко-католицька історіографія прийшла до такої думки порівняно недавно. Принаймні ще сто років тому в ювілейній літературі до 300-річчя Берестейської Унії подібний висновок не простежується. Домінує інша концепція: Берестейським актом було повернуто Руську церкву в лоно апостольської церкви. До речі, й патріярх Й. Сліпий вважав Берестейську Унію не відірваною і припадковою подією, а одним огником в довгому історичному ланцюзі оборони одності вселенської церкви на Україні й Білорусі.
Виняток серед публікацій останніх років становить збірка статей „Ковчег”, у числі першому котрої дві праці присвячені історії Унії та релігійної боротьби в XVII сторіччі. Зокрема, Б. Гудзяк трактує Берестейську Унію як відокремлення (розрив) з Царгородом та союз із Римом. Собор у Бересті 6-10 жовтня 1596 року ратифікував унійну угоду, затверджену папою Климентом VII 23 грудня 1595 року у Римі. Виваженим ставленням до наслідків Берестейської Унії вирізняються останні праці С. Плохія, В. Ульяновського, О. Мишанича. С. Плохій, наприклад, ще в совєцький час першим заторкнув заборонену тему: історію уніятської церкви, котрій присвятив у своїй монографії кілька розділів.
Часом народження Української Греко-Католицької Церкви є справді Берестейський собор 1596 р., однак твердження деяких авторів про те, що саме цим була одноактно витворена якісно нова, національна церква українського народу, европейська церква нового типу і т.і. – є відступом від проголошуваного ними принципу історизму, відхід від котрого ми вбачаємо в перенесенні реалій функціонування українських церков у ХІХ-ХХ сторіччях на історичний ґрунт сторіч XVI-XVII. Не можна обійти й надто категоричних та упереджених висновків щодо антинаціональної ролі православ’я, яке нібито вже тоді уособлювало східно-азіятський консерватизм у порівнянні з европейським римо-католицьким раціоналізмом. Зупиняючись на вказаних та інших проблемах, ми бачимо особливі потреби в доказах наукової неспроможності деяких оцінок історичної ролі козацької старшини та освіченого православного духовенства, які „всі свою енергію виладовували на безглузду боротьбу з Унією”.
Виходячи з тієї посилки, що будь-яке релігійне протиборство, особливо всередині визвольного руху однієї нації, є безглуздим, пропонуємо звернутись до праць М. Грушевського, який ще наприкінці ХІХ-початку ХХ ст. поставив та значною мірою розв’язав зазначені проблеми. При цьому ми далекі від абсолютизації поглядів клясика української історіографії, які були розвинуті в дослідженнях його наступників. Зазначимо також, що хоч М. Грушевський і залишався вірним православній орієнтації, проте толерантно ставився до всіх конфесій українського християнства і надавав перевагу національно-визвольним чинникам, наслідки Берестейської Унії ставив у залежність до успіхів чи невдач українського національного руху. Не слід забувати також і того, що генезу і переведення Унії він розглядав у контексті реалій української дійсності XVI-XVII ст., для якої було характерним те, що тогочасний український національний рух проходив під знаком релігійно-церковним: відродження українсько-білоруської церкви. У цьому русі були сильними елементи національні й культурні, але гасло релігійне не раз виступало замість національних і політичних кличів, менш усвідомлених і популярних у народних масах. Отже, характерною рисою епохи XVI-XVII ст. М. Грушевський вважає підвищене значення релігійних моментів в українському національному і культурному житті, національні змагання знаходяться у величезній залежності від релігійних відносин. Причиною цього було те, що православна церква в Україні XIII-XV сторіч наповнювалась національним змістом, наблизилась до потреб народного життя, церковні мотиви опанували світогляд, обряд і творчість. Ще більшої сили досягли ці тенденції в XVI-XVII віках, під час боротьби за національну церкву. До того ж у протиборстві Русі з Польщею до політичного антагонізму додається контраст релігійний і культурний, котрий з утратою руської державності починає покривати контраст політичний. Звідси стає зрозумілим твердження М. Грушевського, що „знаменем української народности на західньому фронті... стає „руська віра”. Віра ставала, – пише він, – найбільш болючим пунктом в тих обмеженнях і пониженнях, які терпів тепер на кожнім кроці український елемент від переможних польсько-католицьких кругів, і силою звичайної реакції ставала для сього пониженого українського елементу предметом особливого прив’язання, найбільш дражливим місцем, його національним знаменем і гаслом”.
Руська церква стає, отже, важливим чинником українського життя. „Православна віра, – продовжує М. Грушевський, – за ті століття з віри чужої, силоміць накиненої, встигла глибоко ввійти в життя, призвичаїти людей до себе, стати вірою батьківською, одною з найвидніших складових частин в тій сумі навичок і призвичаєнь, що становить елементарний, несвідомий приклад почуття – зробилася „вірою руською” в протиставленні до католицької Польщі”.
У розглядуваний період Православна Церква України не входила до складу Московської патріярхії і перебувала лише в канонічній залежності від константинопольського Патріярха. Українські єпархії були фактично автономними, управління в них здійснювалось за участю парафіян, народною мовою читались проповіді, велись співи, богослужіння велось церковно-слов’янською мовою з виразним впливом української орфоепії, цією ж мовою писалась церковна література. Достатньо згадати „Біблію Руську” Ф. Скоріни, „Пересопницьке Євангеліє”, „Літківське Євангеліє” В. Тяпинського, зрештою „Острозьку Біблію”, що поширювались в Україні в другій половині XVI століття. Не випадково М. Грушевський писав в іншій праці, що українська православна церква „була єдиним національним представителем української народності, її стягом національним, а заразом головною опорою національної культури”.
Історики минулого виводили передумови Берестейської Унії з кризи православного церковного життя в Україні, яка різко загострилася всередині-другій половині XVI сторіччя. М. Грушевський докладно зупиняється на проблемі причин кризи і приходить висновку, що вона була спричинена значною мірою деструктивним умовами польсько-литовської окупації , діями польського католицького уряду, котрий загарбав права українсько-білоруської громадськості над православною церквою (присвоїв права патронату і запровадив симонію), а також паралізував змагання суспільності до участі в церковних справах і контролю над ними.

 

Відповідь: хто якої віри на форумі?... (коротко)

Православна церква була скинута зі становища державної до становища нижчої релігії. Корумпована православна ієрархія довела, зрештою, церкву до повного розстрою. Крім того, візантійсько-руське православ’я не задовольняло в цей час потреб суспільства, висихали візантійсько-слов’янські джерела східної церкви. Ще не закінчився процес наповнення православної церковності національним змістом.

Якщо українське суспільство намагалося подолати кризу шляхом посилення боротьби за національні інтереси, оздоровленням ієрархії, відновленням влади царгородських патріярхів, моральною направою духовенства, піднесенням національної освіти, братським рухом та інш., то католицька церква відповіла в 1560-70-х роках контрреформацією – пожвавленням відроджуваних інститутів католицизму, зокрема єзуїтського ордену. М. Грушевський указує на те, що якщо католицька церква за допомогою вказаних заходів швидко вийшла зі стану кризи, то православна переживала найгірші часи. Православне духовенство продовжувало уособлювати некультурність і темноту, грубість і деморалізацію. Зрештою, православ’я не витримало конкуренції з протестантизмом та реформованими інститутами католицизму.
Глибоко вивчена М. Грушевським історія плянів Унії. Після загарбання Західної України польські правлячі кола та католицька верхівка заходилися окатоличувати українців. Однак механічна зміна православ’я на католицизм виявилась неможливою. Тому в польському правлячому середовищі визріла ідея злучення католицької церкви з православною, тобто укладення Унії шляхом приєднання православ’я до католицтва. Ці початкові спроби унії кінця XV-початку XVI ст. не увінчувалися успіхом, оскільки православна верхівка не наважувалася розривати своїх відносин зі Східною церквою і Царгородським Патріярхом (відречення від грецької віри асоціювалося з відривом від національної традиції, европейські ж католицько-латинські форми культури несли небезпеку втрати національної ідентичності). У другій половині XVI сторіччя посилюється тиск на українську церкву з боку Москви: 1589 року Московську митрополію свавільно піднесено до рівня незалежного патріярхату. У цих скрутних умовах ідея унії як виходу із кризового становища зароджується в умах правлячих православних кіл України. У 1580-х роках православні ієрархи стають ініціяторами унії (першим виступив львівський владика Г. Балабан). Православна ієрархія, на відміну від римської курії, виступала за сепаратне об’єднання православної церкви з католицькою на компромісних засадах. М. Грушевський наголошує, що митрополити задумали перейти під зверхність Папи Римського, щоб звільнитись від сваволі патріярхів. З іншого боку, перспектива прилучення до римської церкви відкривала православній громадськості не тільки можливість духовних та культурних переваг, а й обіцяла чисто матеріяльні вигоди. Об’єднання з католицькою церквою передбачало урівняння в правах із католиками, доступ до тих сфер і впливів, які до того були недоступні. Була ще одна мета – звільнитись від впливу братств, які були носіями реформації православної церкви. Відтак увесь українсько-білоруський єпископат перейшов на унійні позиції.
Православна історіографія ще в ХІХ сторіччі надавала вирішального значення в переведенні Унії єзуїтам та польському уряду. М. Грушевський не заперечує католицько-польському впливові на розвиток подій, проте не вичленовує його із загальноісторичного контексту. Від 1570 року єзуїти, які оживили польську церкву, розпочинають похід на завоювання руської православної церкви. Підтримав уніятську партію православної церкви і клерикально настроєний уряд Сигізмунда ІІІ. Московська держава переживала в ту пору застій і послаблення й не могла втрутитися, як раніше, в релігійну боротьбу в Україні. Склалися, таким чином, надзвичайно сприятливі обставини для посилення боротьби за Унію.
Протиунійний рух наприкінці XVI сторіччя був надзвичайно цікавим і своєрідним явищем. У ході полеміки між публіцистами обох сторін поглиблювались науковість арґументації, створювався ґрунт для вдосконалення освіти. Цілком правомірними виглядають спроби сучасних істориків та філософів розглянути Берестейську Унію в контексті європейського ренесансно-реформаційного процесу, складовими частинами якого було формування в Европі національних культур і подекуди національних церков. Проте прихильники даного підходу, правильного в принципі, не враховують усієї складності европейських культурно-історичних явищ. Складовою частиною створюваної на національному ґрунті ідеології та практики Реформації був також і розкол даної народності за віросповідальним принципом. Цілком справедливим є висновок Я. Ісаєвича про те, що проунійний рух в Україні розвивався у контексті контрреформації (католицької реформації). Він не міг не привести до розколу українського національно-визвольного руху, що ніяк не сприяло консолідації українського суспільства в його боротьбі проти іноземного поневолення. Саме так оцінював наслідки Берестейського собору М. Грушевський: „Унія внесла роздвоєння серед православних і їх енергію обернула на внутрішню боротьбу”. Ця оцінка М. Грушевського стосується тільки епохи пізнього середньовіччя (нижче ми покажемо, що він інакше ставився до роздвоєння в українському християнстві ХІХ сторіччя). Вона лягла в основу багатьох авторських концепцій, наприклад, до „Енциклопедії українознавства”: Унія й опозиція до неї розщепили українську церкву та народ і викликали довготривалу завзяту внутрішню боротьбу.
Т. Хинчевська-Геннель, доктор історії Польської Академії Наук, уважає наслідки Унії парадоксальними і цілком протилежними плянам ініціяторів Унії. Творці Унії прагнули до незалежності від Московського патріярхату, проте православні Речі Посполитої за російсько-польськими угодами підпали під московський протекторат. До загальної Унії обох церков так і не дійшло. Взаємна ворожнеча православних, уніятів і римо-католиків позначилась на війні України з Польщею, в котрій переплелися елементи релігійні з суспільними і національними. Ще один парадокс Унії, на думку дослідниці, полягає в тому, що роздвоєння народу на прибічників та противників Унії спричинило величезне зростання національної свідомості. Зрозуміло, що прихильники Унії в Римі та Варшаві не чекали такого повороту подій. На нашу думку, причина полягає в тому, що органічно здорове за своєю природою зерно унійної ідеї було кинуте на ґрунт національно-визвольних змагань народу, який тільки-но починав боротьбу за своє національне визволення. До того ж, Унію спочатку підтримала Польща, проти якої було спрямоване вістря національно-визвольної боротьби. Переконавшись, що Унія не виправдовує покладених на неї сподівань, польський уряд 1632 року урівнює православних із уніятами, а Львівську, Черемиську і Луцьку єпархії затверджує православними. Це рішення було зумовлене й виступами козацтва на захист православ’я.
Останнім часом історики і культурологи розглядають генезу греко-католицизму в контексті синтезу східно-візантійської і західно-римської культур. Варто зазначити, що чи не вперше побачив такий ракурс проблеми М. Грушевський. При цьому він вказував, що в ході релігійної боротьби наприкінці XVI ст. орієнтація православної церкви на візантійську культуру й традицію була слабшою у порівнянні з культурними впливами латинського світу. Ця обставина применшувала те глибоке провалля, яке існувало між уніятами і православними в сфері культурній. У сфері ж чисто церковній, догматичній, розділ був величезний. Як уважає Я. Ісаєвич, синтез східної і західної культур почався значно раніше Берестейської Унії (не випадково Острозька Академія була слов’яно-греко-латинською), православна ж церква довго не наважувалась прийняти европейські католицько-латинські форми культури. Тому в XVI сторіччі відбувалося чітке розмежування: латиномовна культура сприймалася українцями як органічно пов’язана з католицизмом, а, отже, чужорідна. Ситуація почала мінятися, коли православні усвідомили, що не збережуть своїх позицій без реформи церковного життя і оновлення культури. Почався національно-релігійний рух останніх десятиріч XVI-початку XVII ст., коли українська культура почала засвоювати культурні здобутки доби Ренесансу й Реформації. Нового виміру проблемі східно-західних впливів у церковному і культурному житті України надала Берестейська Унія. З періодом активізації контр-реформаційних тенденцій збігся новий етап синтезу слов’яно-грецьких елементів з латинськими: реальне співвідношення мінялось на користь латини, яка ставала мовою вищої освіти.
Цікавий погляд на проблему західних впливів висловлює С. Плохій, який вважає, що Унія з одного боку, зупинила просування католицизму на схід, а з другого – відкрила шлях для поширення загальнокультурних надбань европейської цивілізації. Упродовж XVII сторіччя відбулась адаптація на місцевому православному ґрунті західноевропейських ідей, а вже в першій половині XVIII сторіччя українські ієрархи та книжники „вестернізували” петрівську Росію.
Уважаємо, що наведені висновки потребують деяких уточнень. Фактично, „двері” до европейських впливів. Як це не парадоксально, відкрило приєднання України до Польщі. Українці почали здобувати освіту в европейських Університетах ще у XV сторіччі, робили це в XVI-XVII ст., причому не тільки завдяки переходу на греко-католицизм (в Університетах Европи вони змушені були приймати католицтво).