Виховання у неповній родині

так, якщо дитина його знає і пам’ятає. якщо достатньо доросла для цього
і всеодно мабуть буде шкодувати, що не в неї нема хорошого тата

але спір був про інше - дитина, яка тата не бачила взагалі і не знає який він
хіба цій дитині не бракує тата? хіба вона про нього навіть не задумується?
тим більше якщо вона діда називає татом, то значить хоче мати тата, значить їй його бракує
по-моєму це очевидно... так само як те що злить правда
хоча чи моя то проблема, що когось злить правда?
тим більше що я про це і не казала на початку, я лише написала кілька загальних думок до теми

так що там казати... в садочку чи в школі діти, які мають обох батьків говорять "а мама те, а тато се" і дитина яка тата не має задумається "а чого в мене нема? а от якби був то..."

а бракує не конкретної особи (рідного тата), а того хто би виконував роль тата, хто би давав ті відчуття, що тато, чи кого можна татом називати, вітчим наприклад, чи дідо, чи близький друг
і тому діти так "липнуть" до чужих дядь. якщо дитині зовсім не бракує тата, то це би ніяк не проявлялося

і то я не з книжок кажу, то, імхо, достатньо однієї власної клепки, щоб це розуміти
а щодо читання книжок, яким мені так недоречно дорікнули: так, я читаю книжки про виховання, бо хочу навчитися краще розуміти свою дитину і себе
і виховую не так дитину по книжках, як себе, змінюю потрохи свою поведінку і звички
а дитина навчиться всього всеодно з моєї поведінки в житті, а не з моїх пустих гарних слів

=================
я вже сама шкодую, що сказала тут свою думку і за це мене вилили відерко з болотом

 

Бум... було написано тато-дідусь. І татом діда ніхто не називає... читаєм те що хочеться... Це звісно, якщо стосується мого допису...

А що правда в тому, що є проблема? Просто злить, що при відсутності проблеми, дехто намагається вказати, що проблема якраз існує... Ніяких проблем... може хіба крім тої, що приставки нема в продажу, яку малий хоче... дефіцит, знаєте лі...

Ми вмієм думки читати? В дітей є й інші інтереси, окрім філософських питань...

Тобто в мене її нема? Бо я не розумію, що в моєї здорової не філософської дитини, насправді величезна проблема і цілими днями в школі він думає тільки про те, що в нього нема тата і як би було добре з ним? Круто...

Гелено, ніхто брудом не поливав, я в першому ж дописі написала, що повна сім*я це сприйняття будь-якої сім*ї. Якщо я і син прекрасно живем без "висуна", то це означає, що дома така атмосфера, що це сприймається як "так є, і нам так чудово і якщо буде краще, то це ще прекрасніше". Тому дитина над такими питаннями і не задумується. В нього є двоюрідні брати і сестри, в яких є обоє батьків, але його не хвилює чому в них так, а в нього інакше, бо йому так ДОБРЕ! А переконати мене зара, що я не звертаю уваги на проблему, якої не існує, то в результаті Ви просто мені її створите (хоч переконати мене просто не вдастся, таки свою сім*ю я краще знаю).

 

та я це зрозуміла. і не казала, що так прямо і називає в побуті
вам би так добре розуміти мої дописи, як я ваші розумію

при чому тут думає цілими днями? втім, я не маю наміру щось доводити
я сказала все що хотіла, ви оцінили як змогли. на тім і досить

угу...воно і помітно. по вашій характеристиці моєї персони

 

От цього я й боюсь... бо вони зовсім не в тому ракурсі написані...

Ну сорі... це пряма мова, а не бруд... чи волієм лесний оскал бачити? Я волію чути і казати правду, яка б вона не була, а вона в кожного своя... принаймні думка... про когось... складається з певних вражень.
Невеличке прояснення - тато-дідусь, в його контексті звучало так, що в мене є дідусь і нікого крім нього мені не треба. Це навіть чітко видно у сприйнятті того, що мама має когось чоловічої статі, його більше хвилює не те що в нього буде чи ні тато, його більше хвилює, що він не хоче переїжджати жити кудись, де не буде поруч бабці і дідуся. А стосовно татуся (не в доброму ракурсі), то навіть коли в школі стоїть завдання написати як звати тата, то він навіть цього не питає і залишає місце пустим. Скільки було таких варіантів, домашнє завдання... просто пропускає. Так що... в кожного свої думки.

 

Дівчата давайте жити дружно.

Як на мене то про виховання дитини потрібно думати ще під час вагітності і по можливості до зачаття (якщо вагітність планована). Тоді буде менше дітей вихованих у неповних сім*ях. Бо що є зараз? Дітей народжують не для того аби виховати їх достойними Людьми, а зазвичай "Бо вже вік підійшов" і "аби в старості було кому ложку води подати" і "аборт - то гріх". А про те що цю дитину слід виховати, зробити Людиною, дати цій дитині здоров*я і міцну психіку мало хто думає. просто більшість на жаль є егоїстами і народжують дітей лише з своїх егоїстичних міркувань.
Я зара з багатьма мамочками у лікарні спілкуюся і вищенаведені відповіді в лапках, то є цитати на жаль.

Дитину можна виховувати в будь-якій сім*ї, незалежно від осбставин повна та сім*я чи ні. Головне правильно розуміти, що таке ВИХОВАННЯ, як поняття, як процес, як дія, як діалог зрештою. Аджен не діло народити, просто народити і дати маму з татом замало. Потрібно щоб ті мама з татом чітко усвідомлювали потребу дитини власне у вихованні.

 

я це сприйняла інакше. ви ще не помітили?
свою думку можна по-різному висловити - можна культурно а можна по-хамски
то як каже Соловейчик (його цитата в мене в підписі) кожен урок дитині - то насправді два уроки
і те що вчите і метод яким вчите
отже, якщо кричите дитині "говори правду", то 1. вчите говорити правду і 2. вчите... кричати
урок культури і урок безкультур*я. гарна книжка. просто чудова: Соловейчик. Педагагіка для всіх

=========================
я і сама не подарунок: буваю груба чи занадто емоційна в зауваженнях до чужих думок/дописів
свої вади знаю і шкодую, що ще їх не позбулася, але і міру маю, бо цілі відерка з болотом на нікого не виливаю, як дехто собі дозволяє

==========================
до речі, про вплив діда-тата чи тата чи іншої близької дорослої людини
вчать найбільше самим своїм життям
мій дідо 1933 р.н., його до школи не посилали, він сам в 13 пішов і попросився в перший клас, де були діти 6-7 років. трохи походив, а далі сам вчився, потім і водія, механіка. і то без батьків, без заставляння до науки
і завжди мені казав, що треба багато вчитися в інших, не знаю які книжки він читав, але газет і журналів на старості багато читав, передачі різні по радіо слухав тощо

(а ще до іншої теми - ніколи він мене не бив і ніколи нічого не заставляв
він казав, а я хотіла слухалася, хотіла ні
але так я як він мене, а його дуже любила, то все частіше добровільно слухалася і помагала йому)

так в мене мабуть через нього така тяга до самоосвіти в різних питаннях
але набір знань, то таке... тяжко себе змінити в тому напрямку, в якому хочеться
але я над собою працюю, щоб не передати своїй дитині ту надмірну емоційність, часом неврівноваженість, яку мені передала мама, я вчуся бути спокійною, вчуся слухати більше, ніж говорити, хоч то мені тяжко, бо говорити я люблю
всім тяжко дається самовиховання певних рис, легше виховати, ніж перевиховати
і ще не перебивати в розмові, хоч ця страшненно погана звичка в мене ще є
ну то правда. з пісні не викинеш, але як свідчить практика, я таки змінююся в кращу сторону чого і всім бажаю
без зміни себе дитину не вдасться добре виховати або вдасться, але попри це їй буде завдано психологічного болю

так, щось я дуже розговорилася... ну, його в баню той ЛФ, пожирач часу

 

За це +10!

 

Якщо дитина росте без тата, бо тато залишив сім"ю - це зле, це неповна сім"я.
Якщо тато поїхав на край світу заробляти гроші, а дитина з мамою - це зле, хоч і повна сім"я.
Якщо тато тільки сварить, товче і "виховує" дитину - це зле, хоч і повна сім"я.
До чого це я... Не залежить від того як ми назвемо сім"ю без батька. Це зло. Так не має бути. Для зачаття потрібно двох, а от виховання чомусь часто лягає на плечі одного.
І не залежно від того згадує дитина про батька вголос чи ні (а діти різні є, дехто плакатиме в подушку, а мамі не покаже жалю за батьком), вона батька потребує.
З досвідк мого трирічного сина: він приходить із садочку і часом розповідає як вони хвалилися татами. Я бачу як він сумує за татом в будні (тато у нас доволі пізно повертається з роботи). І навіть молодший у свій рочок потребує чоловічої опіки. Він з радістю біжить до тата або рідного вуйка навіть коли повна хата бабів.
Те, що діти не показують потреби у батькові чи часом агресивно стверджують "мені такий батько не потрібний" - це тільки емоції у відповідь на мамині переживання. Дитина дуже тонко відчуває що коїться у мами в душі і часто намагається "підіграти". Але це зовсім не означає, що дитя насправді не потребує батька.
Сім"я - це завжди двоє, а мама з дитиною є і буде мамою з дитиною. І чи суспільство сприйматиме її чи засуджуватиме - це вже інше питання, яке суті впринципі не змінює. Неповна сім"я з будь-яких причин - це зло для дитини.

 

Unknown, я вам скажу про себе, бо я виросла в неповнiй сiм'ї вiд 6 рокiв. Менi тата НЕ бракувало нiколи тiльки через те яка була моя мама як мама i людина. Вона хоч тата i вигнала бо "не зiйшлись характерами", але НIКОЛИ НIКОЛИ поганим словом не обiзвалась про нього. Завжди дозволяла йому прийти до нас додому, або взяти нас до себе на день, дозволяла приходити в школу, водити нас на спортивнi секцiї, брати нас на базар за дрiбничками. Моя мама завжди матерiально нас утримувала, навiть напевно коли i тато був разом, бо мама бiльше завжди заробляла. Я особисто, звикла, що жiнка має бути сильна в сiм'ї, є чоловiк чи нема. Я не знаю що робилось в неї в душi, плакала чи нi, нам (менi i молодшому братовi) це не було явно. Хоча маминi батьки (особливо мама) завжди нам розказували "правду" про папу. Я особисто їм не вiрила, i може нiчого не розумiла аж до 16лiття. Якось в 16 я троха подорослiшала, стала розумiти людей лiпше, побачила деякi нюанси в поведiнцi людей. Тобто, хоч тато i жив на iншiй вулицi (за 10 трамвайних зупинок) але вiн у мене був, i є i буде.
Тепер про "вiтчимiв". Я вам ще так скажу, може вiн буде i найзолотiший для мами, найлiпший, найгарнiший, найдобрiший - ЯКЩО ДИТИНА ЛЮБИТЬ СВОГО ТАТА, I ВВАЖАЄ ТАТА ТАТОМ - ВIТЧИМ ЗАВЖДИ БУДЕ ЧУЖИМ ДЯДЬКОМ!!!! Особливо якщо дiти у перед пiдлiтковому i тим бiльше у пiдлiтковому вiцi. ПЛюс дiти ревнують маму до чоловiка.
АЛЕ я твердо вiрю що жiнка, пiсля розлучення МАЄ право на щастя, i життя з коханою людиною.

 

Nata, дякую за допис
не цитую, бо згідна з кожним словом

 

Це чудово!!!! В мене було навпаки. Я маму страшно ревнувала, хоч i розумiла, шо мама теж є людина (так так, в тупому, пiдлiтковому вiцi, як зараз напевно притикнуть, я немало розумiла) Бажаю вам i вашим дiтям i вашому Романовi щасливого майбутнього разом!!! Всi мають право на життя i на шастя i мами i дiти i маминi повторнi чоловiки. Життя не завершується на розлученнi, а в багатьох випадках навiть починається. Моя одна кузинка, молода жiнка, красива, розумна, має 12рiчного сина, от от вийде повторно замiж. З татом малого ЗОВСIМ не вийшло, навiть не буду вдаватись у подробицi, но то було шось страшне, навiть я була примiшана у досить негарний спосiб. Але, шо ж їй, молодiй 31 рiк, вже хустку на голову i в бабки податись??? Нi! I малий любить маминого нареченого!

 

У Вас нема такого, як "тато" товче маму, бабцю і малечу... При тому, ще й приговорює, що то не його дитина, яка реально навіть (нажаль) має його родові "пам*ятки"... Тому... не всі варіанти перечислені...

А тепер питання... коли діти свідомі того... вони себе будуть ненавидіти, що не дали можливість мамі бути щасливою, а примусили терпіти того...

 

Діти будуть себе ненавидіти?! Ні, це мама і тато будуть картати себе за таку сім"ю, а діти... діти мучаться, стаждають, ростуть у злі й ненависті, то вони ще й мають себе ненавидіти?
Діти завжди виступають заручниками ситуації. Їхньої вини у тому, що в мами з татом не склалося життя немає. Як і в тому, що мама вдруге/втретє.... не знайшла свою любов і не створила сім"ї.
Діти не винні і не мають у чому себе картати.
А з такою постановкою питання Ви робите дитині купу комплексів.

 

Потріпатись?... Робите проблему самі... робіть надалі... щастя Вам... З досвідом? Власним? А чужий інший... Так що не судіть... це гріх, а власний, не раджу пізнати.

 

Я не знаю про що ви. Яка ненависть? Вiд чого? Чому? Хiба що якщо мама притикне дитинi колись що дитина їй свiт зав'язала. Ну тодi це тяжкий випадок.
У мене є три обов'язкових критерiя на рахунок бути поруч моєї мами
1) Не ображати її
2) не вмiшуватись в моє життя (можна брати участь у мому життi, але не вмiшуватись, а це рiзне)
3) не намагатись стати моїм татом, бо один в мене вже є.

Якщо ОДИН з них не виконаний, одразу потрапляє в чорну книжку. Шанс звiдти вийти є, але невеликий.
Плюс, я мамi нiколи поганої поради не дала. I цi критерiї у мене незмiннi вiд зовсiм молодого вiку, до тепер, i напевно не змiняться. Хоча напевно #3 вiдпадає, бо всетаки якось важко "спромогтись" стати татом дорослої тiтки, з власною сiм'єю


ааа, почекайте, ви натякаєте на те що якщо дитина в теорiї проти потенцiйного вiтчима, то значить мама НЕ розлучиться з татом???? Хто таке сказав? Я? Ви читали уважно???? Мої батьки розвелись коли менi було 6 рокiв а братовi навiть року не було. Нiхто нiкого не терпiв. Кожна особа пiшла своїм життям пiсля розлучення. Навпаки я вважаю, що терпiти нетерпиме сiмейне життя, для галочки чи показухи є в 100 раз гiрше нiж мати "повну" але "неповноцiнну" сiм'ю. Я лiпше буду мати тата i маму з дистанцiєю в 10 зупинок, нiж в тiй самiй хатi але з такими умовами нiби живуть на рiзних полюсах. Погодьтесь, вдавати що все прекрасно, коли насправдi все не так, дуже важко, особливо довго. Дiти не глупi, рано чи пiзно розумiють що i до чого. Але розлучення батькiв не зобов'язує автоматично любити нових "половинок" своїх батькiв. Я проти татової нової жiнки нiчого проти немаю, зовсiм, нормальна тiтка, i тато бiля неї тоже добрий. Але так, зрiдка не довiряю їй... аби знала (хоча виду не подаю).

 

Я выросла в фактически неполной семье, отец умер, когда мне было 4 и я его практически не помню. Но, судя по себе, могу сказать, что восприятие ребенком отсутствия отца во многом зависит от восприятия/поведения родных и окружающих. Не могу сказать, что мне никогда не хотелось, чтобы у меня был отец, но я никогда сильно не страдала по этому поводу. Я просто видела, как его не хватает бабушке, его матери, и в такие моменты мне бывало жаль и ее и себя, но серьезно я никогда не задумывалась "А что было бы, если бы...", может потому, что проблем с остальными родственниками не было. Недостатка внимания я никогда не испытывала, воспитали меня мама, бабушки и дедушки. Единственным неудобством был переходный возраст, т.к. тогда выяснилось, что у нас с мамой практически одинаковые и достаточно сильные и сложные характеры, поэтому ужиться было сложнее. Но решилась ситуация очень просто - я на пару лет ушла жить к бабушке, в 5 минутах от дома и мама каждый день приходила ужинать после работы Все трения были благополучно заглажены и теперь мы спокойно живем с мамой и у нас прекрасные доверительные отношения. Думаю, что мама правильно поступила, дав и себе, и мне в свое время больше свободы. До сих пор не считаю свою семью хоть немного ущербной, ведь в другом варианте, это уже была бы совсем другая история, и не факт, что более счастливая.
А насчет интереса к мужчинам гораздо старше себя, согласна. Но в моем случае это скорее из-за того, что с ними мне интереснее, т.к. со сверстниками мне часто скучно общаться, а умными интересными собеседниками зачастую бывают все же мужчины постарше.
Все вышесказанное это мое личное мнение, никого не хочу обидеть либо спровоцировать нелицеприятные разборки, я ведь мирная... когда сплю.

 

Іриско, на Вам судити про мою ситуацію, хоч й не збираюся про неї розповідати як зокрема і про ситуацію в якій росла я.
Ніна правильно написала, батьки можуть розлучитися, але тато розуміє, свій обов"язок стосовно дітей. Тут дітям і вітчима не потрібно, бо вони знають, що матимуть підтримку від батька. Але це вже інша, більш-менш щаслива історія.
А коли тато б"є маму чи мама б"є тата то це вже клініка. По-перше діти ніколи, за жодних обставин такого бачити не мають, а по-друге... тут нема про що писати.