Вірші для душі

Ігор Римарук

Ця стерня не коле -
стелить сизокрило.
Це прокволе поле
полином вродило.
Скільки збіжжя пере-
віять довелося!...

Сіють чорнопері...

Via Dolorosa.

Чолобитна челядь
кров зі столу змила.
Сутінками стелить
сатанинська сила.
Підніміть повіки
Вія-малороса!

Маски і музики...

Via Dolorosa.

---------- Додано в 11:21 ---------- Попередній допис був написаний в 09:41 ----------

Ігор Павлюк

Непарадно.
Непородисто.
Непровітрено у нас.

З болю, може, лють народиться
Світла й чесна,
Як весна?

Біль – то усміх смерті голої,
То стежина в інший світ,
Куди йдуть усі, неголені,
Й не передають привіт
Ні в ООН – усяким місіям,
Ні хрестові журавля,
Ні шаблям відверто місячним,
Як усмішки немовлят.

Що їм літо?
Що політика?
Вічна осінь у раю…
На колінах і на ліктиках
Там святі із Лети п’ють,
Щоб забути все, залишене
На окраденій землі,
Де сумний курай колишеться
І ридають журавлі.

Де воюють і кохаються
Королі і відьмаки,
Де грішать та гірко каються
І раби, і козаки.

Сніг і цвіт ідуть возвишнено
На коріння, на кору…

Тут між душами, за тишею
Докорю і догорю.

***

Все, що понаписував, – збулося…
Горизонт – мов через путь шнурок.
Засріблилось золоте волосся.
Заіконивсь вороний Дніпро.

Заболіла музика іскриста
У зіницях чесних і сумних.
Й завітала молода Пречиста
У жовтнево-березневі сни.

З віком більш на християнство хилить,
До зірок, до дзвонів, до розп’ять,
До середньовічної могили,
Над якою пращури стоять.

І співати хочеться душевно
Про минуле більше, про земне,
Рідне і далеке, й недешеве,
Те, яке ніколи не мине.

І тепер мені вершини – ями,
А коріння біле за крило…

Із прикрас нажито тільки шрами.

Все, що понаписував, – збулось…

 

Семён Битый

БЕЗВРЕМЕНЬЕ

Жёлто-синий листок,
Живо наспех приклеен,
Он держался как мог, средь ветров и дорог,

Но подул ветерок,
Дождь снежнее и злее,
Отлепился листок, отлетел на песок.

Нарисован на нём
Гимн и герб Украины,
Жёлто-синим пятном мокнет флаг под дождём,

Жёлто-синим огнём
Освещал он руины,
Украинский наш дом, что разграблен ворьём.

За листочком забор
Из прогнивших поленьев,
При совке вкривь и вкось возведён на авось,

На заборике Вор,
Путин, Брежнев и Ленин
Троекратно взасос гнусно лыбятся скрозь.

Затоптали росток,
Никому он не нужен,
Грязь, трухлявые пни и бесцветные дни,

Жёлто-синий цветок
Под ногами в калюже,
Ты его подними, на груди сохрани.

 

Олена Гаран
* * *
Тиша.
Терпіння.
Туман.
Обрій чекання в очах.
День — усвідомлений жах.
День —
дивовижний
дурман.
Попіл.
Примари.
Полин.
Всесвіт чекає богів.
Рветься життя з берегів.
Хлюпає
хвиля
хвилин.

 

Якби вся кров моя уплинула отак,
як сі слова!

Якби моє життя
так зникло непримітно, як зникає
вечірнє світло!..

Хто мене поставив
сторожею серед руїн і смутку?

Хто наложив на мене обов’язок
будити мертвих,

тішити живих
калейдоскопом радощів і горя?

Хто гордощі вложив мені у серце?

Хто дав мені одваги меч двусічний?

Хто кликав брать святую орифламу
пісень, і мрій, і непокірних дум?

Хто наказав мені: не кидай зброї,
не відступай, не падай, не томись?

Чому ж я мушу слухати наказу?

Чому втекти не смію з поля честі

або на власний меч грудьми упасти?

Що ж не дає мені промовить просто:

«Так, доле, ти міцніша, я корюся!»

Чому на спогад сих покірних слів

рука стискає невидиму зброю,

а в серці крики бойові лунають?..

Леся Українка, 1901 рік

 

Пересмикнули...великi дiячi... вот так же у нас все перепонимают с 1991-го. от такого пэрэсмыкувания и все беды на Украине.

 

http://www.youtube.com/watch?v=KvkIZ1GupT8

 

Торопитесь любить,время впрок запасти не удастся,
торопитесь друг друга беречь,ведь потерь не вернуть,
не ленитесь сказать о любви,ведь и так может статься,
что когда-то придется одним продолжать этот путь.

Не спешите винить,не спешите обидеть упреком,
те слова тяжелы,не пришлось бы просить их назад,
а любая ошибка,потом обернется уроком,
лучше время найдите,чтоб доброе что-то сказать.

Не забудьте,что жизнь коротка,а минуты- бесценны,
что в песочных часах золотой убегает песок,
не забудьте,что даже кумиры уходят со сцены,
и родным,и любимым,и нужным назначен свой срок.

Есть"сейчас".Загляните в глаза и проникните в душу,
если сердце тревожит печаль- дайте волю слезам,
научитесь прощать,понимать и внимательно слушать,
торопитесь любить,что б когда- нибудь не опоздать...

---------- Додано в 03:45 ---------- Попередній допис був написаний в 01:46 ----------

Никогда ни о чем не жалейте вдогонку
Если то, что случилось, — нельзя изменить.
Как записку из прошлого, грусть свою скомкав,
С этим прошлым порвите непрочную нить.

Никогда не жалейте о том, что случилось.
Иль о том, что случиться не может уже
Лишь бы озеро Вашей души не мутилось
Да надежды, как птицы, парили в душе.

Не жалейте своей доброты и участия,
Если даже за все Вам — усмешка в ответ.
Кто-то в гении выбился, кто-то в начальство...
Не жалейте, что вам не досталось их бед.

Никогда, никогда не о чем не жалейте.
Поздно начали Вы иль рано ушли.
Кто-то пусть гениально играет на флейте.
Но ведь песни берет он из Вашей души.

Никогда, никогда ни о чем не жалейте
Ни потерянных дней, ни сгоревшей любви.
Пусть другой гениально играет на флейте.
Но еще гениальнее слушали Вы.

А. Д. Дементьев

 

Станіслав Чернілевський

На мотив "Ордонової редути" Адама Міцкевича.

Бог сказав слова :"Да будет!",Бог "Да згине" прорече
Коли правда і свобода від народів утече.
Коли землю самовладна опов"є і гордість люта
Так,як вкрита москалями та Ордонова редута
Бог,караючи драпіжну роту,злобою затруту
В воздух висадить сю землю,як Ордон свою редуту

А.Міцкевич,"Ордонова редута",переклад Івана Франка.


Коли правда,Україно,що душа твоя жива
Шлях до поступу швидкого побратимам закрива;
Коли правда,що во благо,надриваючись довбе
Металевий кінь прогресу твою мову і тебе,
Коли правда,Україно,що для щастя триста літ
Ти синівськими кістками устеляла дно боліт.
Що давала отруїти воду,яблука й грунти
Для конечного тріумфу велелюдської мети;
Коли правда,що звучання,первородне в журавлях
На таблицях первородних небезпечним робить шлях,
Бо така ж уперта мова і така уперта ти,
Що до раю побратимам не даєте легко йти
Коли правда,що в обійми брат узяв тебе не тать,
Аби січ твою спалити і Батурин потоптать,
І поставить в узголов"ю тих,хто страти і зборов,
Царський меч,залитий кров"ю,щоб сини плювали в кров
Коли правда,Україно,що наука - не твоя,
Що потрібно,як віджиле,відмести твоє ім"я,
Що ім"я твоє судилось тільки трупам берегти
В голій пам"яті морозу й вічній тверді мерзлоти
Коли похлібці-холопи - це герої з між усіх
Коли злочин - це звитяжність,коли братня мука - сміх
Коли пісня- тільки гомін візерунків і злидень
Коли вся ти,Україно - учорашній ветхий день
Коли гаснуть поодинці свічі доль твоїх і слів
як Ордонові гармати в чорнім валі москалів
Коли треба розтоптати,як непотріб загород
Задля блага всіх трудящих душу,мову і народ
Коли все це суща правда,а твоя упертість - тьма
І над полем ангел смерті трупні крилп розкрива,-

Хай же ті - останні діти,що тебе не відреклись,
До найвищої могили позісходяться колись -
до тієї,до святої,що стражданням і пером
Як вогонь закам"янілий над спаплюженим Дніпром
Вознеслася списовидно над земним добром і злом
Стала в рівень коло сонця невпокореним чолом -
Хай прийдуть до неї діти,для яких тяжка ганьба -
Помалесеньку зодіти душу в розмисел раба
Хай прив"яжуться до неї з динамітом під ребром
І злетять вогнем над світом і з тобою,і з Дніпром,
Хай прощезне ,Україно,западе твоя земля,
Як запали польські шанці під ногами москаля
Раз неправда - то свобода,що синів твоїх пече
Бог сказав слова :"Да будет!"
Бог "да згинет!" прорече.

10 січня 1989 року.

 

В.Стус

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа,
за хмарами хмари, за димом пожарищ — високо
зоріє на пустку давно збайдужіле божа.
Стенаються в герці скажені сини України,
той з ордами бродить, а той накликає москву,
заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни
вже мати не встане — розкинула руки в рову.
— Найшли, налетіли, зом’яли, спалили, побрали
з собою в чужину весь тонкоголосий ясир,
бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,
бо так не карав нас і лях, бусурмен, бузувір.
І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,
і Буг почорнілий загачено трупом людським.
Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові
у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.
Паси з вас наріжуть, натешуть на гузна вам палі
і крови наточать — упийтесь пекельним вином.
А де Україна? Все далі, все далі, все далі.
Шляхи поростають дрімучим терпким полином.
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.
Куріє руїна. Кривавим стікає потоком,
а сонце татарське — стожальне — разить наповал.

 

Юрий Нестеренко

Бред

В нашем потомками проклятом бог весть каком году
Мир мучается в удушливом, скользком, вязком бреду.
Бред, словно черный спрут, всплывает из глубины.
Бред растекается по воде, как нефтяная пленка.
Бред сотрясает мир грохотом новой войны.
Бред с молоком матери входит в горло ребенка.
Бред преследует человечество с первых же его дней,
Но прежде он ютился в царстве призраков и теней.
Бредом дышат обломки первобытных религий
И позднейших святых закопченые хмурые лики.
Дышит им инквизитор, картинно поднявший брови:
"Казнить оного милостивого и без пролития крови!"
Бред набирал силу, он стал не тот, что в начале:
Он двигал крестовыми походами и Варфоломеевскими ночами.
Бред управлял и жертвами, и палачами.
Желающих освободиться бред оковывал страхом,
Казнившие палачей сами ложились на плаху,
И их убивали те, за которых они страдали.
Бред управлял народами и городами.
Брел рождался у тронов и нисходил в народ,
Сплачивая личности в единый покорный сброд.
Бред позволял держать весь этот сброд в руках,
Он охранял короны и золото в сундуках.
Ему становились тесны рамки религий строгие,
Бред стал называться не верой, а идеологией.
Тут он обнял весь мир взбесившимся осьминогом:
Главных вер всего три, а идеологий много.
Бред стал нужнее правителям - и показал, что он мог:
Бред ластился к голенищам солдатских пыльных сапог,
Бред становился гимнами и знаменами,
Бред управлял миллионами.
Он теперь выбрал оружием ненависть вместо боязни:
Бред кричали теперь приговоренные к казни,
Бред бормотал солдат, замерзая в сугробе,
Бред вскрыл вены Земли - и потекли реки крови.
Бред становился фашизмом и коммунизмом,
Главное для него - надругаться над здравым смыслом,
Чтоб человек не задумался - "что я делаю, что я кричу?
Выгодно это лишь нескольким, и я гибнуть за них не хочу!
Ради чего в огонь мне и в омут с крутого берега?"
Будьте бдительны, люди - не умер бред в Нюренберге!
Черный гриб Хиросимы был воплощением бреда,
Бред расплывался в улыбке, торжествуя победу.
А в пятьдесят шестом чуть не наступило крушение:
Бред в Советском Союзе мог потерпеть поражение.
Мог, но не потерпел. Сбоя не дали законы,
И величайшим преступникам вновь прощены миллионы.
Сколько? Семьдесят? Восемьдесят? - Как можно, в одной стране?!
Тут надо отдать должное одной и второй войне
(Которых могло и не быть),
Но и на мирное время останется минимум тридцать.
Можем ли мы заявить
Как тем, в Хиросиме - "спите спокойно, ошибка не повторится"?
Нет! Во-первых, не только тогда,
Но и сейчас есть желающие все это оправдать.
Во-вторых, это не ошибка, не убийство, не террор - этому нет названия,
Это больше, чем все вместе взятые преступления.
И даже этому мы слышим сейчас оправдания?!
Бред доводит до полного безумия и исступления.
Нет, бред отнюдь не умер. Он работает все неустанней.
Бросал он солдат на пули во Вьетнаме и в Афганистане.
Пусть призывают к разуму - бред живет в сознаье людей,
Они не хотят отказаться от ведущих в пропасть идей,
Они убивают сами тех, кто посмел отказаться.
Бред правит цивилизацией.
"Люди, остановитесь! Вспомните, что вы братья!"
Люди не слышат. Люди злобно бормочут проклятья.
Уши людей заткнуты плотным липучим бредом.
Бред торжествует победу.

---------- Додано в 19:19 ---------- Попередній допис був написаний в 19:12 ----------



Оправдание фашизма

Презрение потомков - самое малое
из того, что заслужили строители
и защитники советского режима.

А.Подрабинек

Опять в истерике казенной
Блюет фанфарами эфир,
И все мерзей воняет зоной
Всегосударственный сортир.
Непогребенные останки
Вновь скрыты сорною травой,
Но черно-рыжие портянки
Растянуты над мостовой.
Пир на крови, веселье в склепе,
От пафоса дрожащий гимн
Рабов, что отстояли цепи
И навязали их другим.
Флаг победившего насилья
Сжимает потная рука,
И ............ Россия
Стоит у винного ларька.
Косая, грязная, бухая,
Стоит с портретом палача,
И сталинские вертухаи
Ползут, медальками бренча.
Герои СМЕРШа и ГУЛАГа,
Кровавым ставшие бичом,
Все так же славят вурдалака
И не раскаются ни в чем.
Лжи семиведерная клизма,
Тупого зла чертополох...
Вы - оправдание фашизма:
Любой ваш враг - не так уж плох!
Вам не отмыться, ветераны,
Не только СМЕРШа - всем подряд,
Кто снова чествует тирана:
Вы все - один заградотряд!
Кто сгинул вовремя в окопе -
Спас честь и совесть от беды,
А вы - катились по Европе
Страшней аттиловой орды!
Насильники и мародеры,
Бич матерей и дочерей,
А вслед орде - росли заборы
Все новых зон и лагерей...
Кто гнал и тупо шел на бойню,
Кто строил и хранил тюрьму -
Каких вы почестей достойны,
Тоскующие по ярму?!
Вы даже и в преддверье гроба
Не поумнели ни на грош,
И в вас кипит все та же злоба,
Когда развенчивают ложь,
И вы в угаре реваншизма
Вопите, требуя расправ...
Вы - оправдание фашизма:
Хотя бы в чем-то был он прав!
Как жаль, что пули промахнулись
В звездой помеченную грудь,
Как жаль, что вы тогда вернулись
И нас пытаетесь вернуть.

 

Ігор Павлюк

Туманиться червона ртуть зірок
У небі, незахищенім – мов крила.
Все заросло снігами… і Дніпро…
Дніпро заріс… колиска і могила.

Нема доріг і запахів.
Лиш десь
Інтимний шепіт, а чи кулі посвист.
І хтось мене до вирію веде,
І хтось мені, далекий, стелить постіль.

За горизонтом, де цвітуть сади,
Мов піняться вогненно вогкі вина,
Душа танцює… дід ще молодий…
Іще початок, ще не половина.

Ще сіно пахне космосом віків,
А космос – океаном окаянним.

Зима… зима… сніги до димарів…
І рік новий… і ми, від щастя п’яні,
Рахуємо сніжинки теплих слів,
Що всім сміються крізь твоє волосся.

Сніги…
Нема ні неба, ні землі.

Того чекаєм, що уже збулося…

 

Василь Кузан

Тут фрески зім’яті, ікони спалені,
А хрест на підлогу під ноги упав,
Тут вікна у вічність і двері у вирій
Сліпий поводир топором прорубав.

Тут рівень зневіри звітується силі,
А вся толерантність – на вістрі меча.
Тут плани всевладні, а мрії – безсилі,
А думку бездумно рубають з плеча.

Ні віри у серці, ні Бога у храмі,
Ні слави, ні свічки, ні світла нема…
Тут кожен в окопі, точніше – у ямі,
І з прапором білим вставати дарма.

Тут зірка Полин на кашкетах героїв,
А рани зі шрамами – на язиці.
Вмирають від страху, від слова, від болю
Ідей непомірних у лівій руці.

Тут малюють богів і ведуть їх до смерті,
Тут безпечно на мертвого вилити бруд.
Тут навіть з собою не бувають відверті,
І молитви не можуть збуватися тут.

 

Василь Кузан

Душі обважніли...

Кров нуртує живо, та чомусь не в жилах –
В просторі, довкола, в кулуарах...
Виростають крила, та чомусь не в силах
Нас підняти в небо – видно обважніли.
Наші душі салом вкрилися і кволо
Ген на виднокрузі плентаються пішки.
Знову ми не в дусі: гумор з дому вигнав
Нас. І нам не смішно, бо із нас сміються
Зайди, шовіністи, всякі прийшлі люди,
Що за глум над нами з нас ще й гроші візьмуть.
Душить не образа за державу – всюди
Поселився в грудях кровожерний розпач.
І виходить дивно, і стає печально:
Не стоїть на чатах армія любові.
У думках сакральних котиться прощально
По підлозі глобус – голова весняна.

 

"З Новим роком!"

З Новим роком, браття милі,
В новім щастю, в новій силі
Радісно вітаю вас
І бажаю, щоб в здоров”ю,
В мирі, з братньою любов”ю,
Відтепер ішов нам час.
Щирій праці Бог поможе!
Дай вам Боже все, що гоже!

(І.Франко)

***

Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
їй , певно, сняться повні жмені груш.

Їй сняться хмари і липневі грози,
Чиясь душа, прозора, при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.

Дощу і снігу наковтався комин,
і тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
улітку він під грушею сидить.

І хата, й тин, і груша серед двору,
і кияшиння чорне де-не-де,
Все згадує себе в свою найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде...

(Ліна Костенко)

 

Осип МАКОВЕЙ

ХРЕСТ

І тут у горах хрест! От край проклятий!
Куди не глянеш, Бог на хресті розп'ятий.

Знання нема, а крізь безодня віри,
І всюди рабських шибениць без міри.

Землею гомонять пісні воскресні,
А люди ждуть на ласощі небесні.

Споганюють святе лице природи
Страшним кінцем Христової пригоди.

Самі ж ідуть чортівськими шляхами —
Звірюки від колиски аж до ями!

О, Христе, глянь: ті Юди та Пілати
Від Тебе ждуть небесної заплати!

Хрестом Твоїм зацитькують сумління,
А їх серця, як ті хрести — з каміння.

І шибениця в їх домах єсть Богом,
А Ти стоїш, Ісусе, за порогом…

 

Олексій Ганзенко

РЕТРО

Свистить заклично чайник на вогні.
Муркоче мирно кішка на підлозі.
Годинник час карбує на стіні,
Вночі і вдень. Неначе у знемозі

Скупий король карбує таляри.
Вже сім міхів набив сердега злота.
Гей, зупинись, вернися, повтори!
Ні, не стає, не слухає, сволота!

Все цок та цок… На скронях сивина,
У грудях тисне, нидіє у серці.
Похмурий біль, що суне як мана,
І втомлене обличчя у люстерці…

А де ж вони, ті сонячні літа?
Коли було: від усмішки яснієш;
Коли здавалось, не ходив — літав,
Не вмів та міг, а зараз, хоч і вмієш…

Немов учора мав ще при собі
І шал і хист, і бігав до дівчинки,
І годен був на дружбу і на бій,
І на любов, і на шалені вчинки…

Носив „болонью”, мріяв про „джерсі”,
Мугикав „Бітлз”, Висоцького й „Смерічку”,
І за чотири роки, як усі,
Виконував чергову п’ятирічку.

Профком, партком, і черги й дефіцит,
І кисле пиво й премія в бригаді.
На паливний — дістати антрацит,
І прапори червоні на параді…

Минуло все. Сидиш у напівсні,
Бухикаєш у теплий комір светра.
І вже твої улюблені пісні
Звучать нечасто у програмі „ретро”.

І ретросни шкребуться у вікно,
І ретросум постукує у скроні,
І потяг твій вже не „ швидкий” давно,
І ти один на дощовім пероні…

 

Павло Гірник

ти ніколи не матимеш роду
бо цураєшся хати
наче багаття
яке вільно розкласти
і легко покинути

ти ніколи не будеш вдома
бо так само шукаєш дорогу
як дим над згарищем
ти ніколи не станеш вільним
бо є часткою України

 

Ирина Парусникова

рождественские колики

Рождественские колики страны,
которая припадочной старухой
ворочается со спины на брюхо,
прикладывая сморщенное ухо
к ребру воображаемой стены,
мерещатся из жуткой тишины
заснеженных дремучих переулков.

Отечество, где больше жить нельзя,
затем, что умирать невыносимо
в такие оглушительные зимы,
которые чертами Хиросимы
из-за окна настойчиво грозят,
и тучевые облака скользят
как перекормленные лимузины,

что власть имущих по небу несут
в оплаченное втридорога царство,
швыряя в окна милостыню братства,
к которой так противно прикасаться
(и рядом оказаться здесь, внизу –
где немощность перерастает в зуд),
что хочется податься в иностранцы –

бежать куда глаза глядят, сломя
башку, которой ни венца не надо,
ни шапки норковой – отсюда, где так свята
смерть от руки футбольного фаната
(чья голова – сама почти что – мяч),
где ценится отсутствие ума
с послушным темпераментом примата.

Отсюда, где подборки новостей –
есть гимн рабовладельческого строя,
где пост национального героя
пустует, но крепчает хоровое
искусство отпевания детей.
И слышится на каждой частоте
угрюмое дыхание конвоя.

Отсюда, где поносить в личный блог
на всех и вся – становится как будто
единственно возможной формой бунта,
где, признанный ненужным атрибутом,
бездействует невсемогущий Бог
и прячется за вездесущий смог. –
Отсюда, где когда-нибудь я буду

лежать в соседстве сосен и берёз
в земле, откуда нет пути обратно,
выслушивая исповедь пернатых,
довольствуясь незыблемой наградой
не отвечать на заданный вопрос.
За всё, чего при жизни не сбылось –
приняв посмертно статус эмигранта.

 

Ю.Нестеренко

Имперский рай

Лохмотья знамен, железки наград, короткая брань команды,
Тщедушный трубач, краснея, как рак, натужно дудит в трубу.
Имперский штандарт, последний парад, четыреста грамм баланды,
Плакат на плацу, четвертый барак, кокарда на низком лбу.

Кто смел, тот и съел, а кто не успел, тому куковать без пайки.
Метет ли метель, цветет ли сирень - оружие чистит взвод.
В двенадцать обед, в тринадцать расстрел, затянем потуже гайки,
На каждый патрон найдется мишень, на каждый сапог - живот.

Торжественный марш с утра до утра вибрирует в каждом ухе,
Бездарный дурак и умный подлец куют величальный стих.
Решетки. Замки. Колодец двора. На пыльном окошке - мухи.
Кто тихо сидел, уже не жилец, кто громко кричал - затих.

Кто рвется вперед, тот первый умрет, пусть даже минует мину -
Идущий за ним злорадно сопит и пулю в затылок шлет.
Он тоже падет - всему свой черед - сраженный ударом в спину,
И будет забыт, как тот, кто убит, как тот, кто его убьет.

Веселый палач, унылый трюкач, контроль за чужими снами,
Державный урод глядит на народ с портретов во всей красе.
Слюнявит конверт усердный стукач. Солдаты слюнявят знамя.
Освенцимский вальс, колымский фокстрот. Флаг поднят. Танцуют все.

И выхода нет. Что толку в борьбе? Бумага уже в конверте.
Ни лучших времен, ни громких имен - все давит стальной каток.
Последний пейзаж, доступный тебе за восемь секунд до смерти -
Плакат на плацу, лохмотья знамен, затоптанный в грязь цветок...

 

Александр Твардовский. Я убит подо Ржевом

Я убит подо Ржевом,
В безыменном болоте,
В пятой роте, на левом,
При жестоком налете.
Я не слышал разрыва,
Я не видел той вспышки,--
Точно в пропасть с обрыва --
И ни дна ни покрышки.
И во всем этом мире,
До конца его дней,
Ни петлички, ни лычки
С гимнастерки моей.
Я -- где корни слепые
Ищут корма во тьме;
Я -- где с облачком пыли
Ходит рожь на холме;
Я -- где крик петушиный
На заре по росе;
Я -- где ваши машины
Воздух рвут на шоссе;
Где травинку к травинке
Речка травы прядет, --
Там, куда на поминки
Даже мать не придет.

Подсчитайте, живые,
Сколько сроку назад
Был на фронте впервые
Назван вдруг Сталинград.
Фронт горел, не стихая,
Как на теле рубец.
Я убит и не знаю,
Наш ли Ржев наконец?
Удержались ли наши
Там, на Среднем Дону?..
Этот месяц был страшен,
Было все на кону.
Неужели до осени
Был за ним уже Дон
И хотя бы колесами
К Волге вырвался он?
Нет, неправда. Задачи
Той не выиграл враг!
Нет же, нет! А иначе
Даже мертвому -- как?
И у мертвых, безгласных,
Есть отрада одна:
Мы за родину пали,
Но она -- спасена.
Наши очи померкли,
Пламень сердца погас,
На земле на поверке
Выкликают не нас.
Нам свои боевые
Не носить ордена.
Вам -- все это, живые.
Нам -- отрада одна:
Что недаром боролись
Мы за родину-мать.
Пусть не слышен наш голос, --
Вы должны его знать.
Вы должны были, братья,
Устоять, как стена,
Ибо мертвых проклятье --
Эта кара страшна.
Это грозное право
Нам навеки дано, --
И за нами оно --
Это горькое право.
Летом, в сорок втором,
Я зарыт без могилы.
Всем, что было потом,
Смерть меня обделила.
Всем, что, может, давно
Вам привычно и ясно,
Но да будет оно
С нашей верой согласно.

Братья, может быть, вы
И не Дон потеряли,
И в тылу у Москвы
За нее умирали.
И в заволжской дали
Спешно рыли окопы,
И с боями дошли
До предела Европы.
Нам достаточно знать,
Что была, несомненно,
Та последняя пядь
На дороге военной.
Та последняя пядь,
Что уж если оставить,
То шагнувшую вспять
Ногу некуда ставить.
Та черта глубины,
За которой вставало
Из-за вашей спины
Пламя кузниц Урала.
И врага обратили
Вы на запад, назад.
Может быть, побратимы,
И Смоленск уже взят?
И врага вы громите
На ином рубеже,
Может быть, вы к границе
Подступили уже!
Может быть... Да исполнится
Слово клятвы святой! --
Ведь Берлин, если помните,
Назван был под Москвой.
Братья, ныне поправшие
Крепость вражьей земли,
Если б мертвые, павшие
Хоть бы плакать могли!
Если б залпы победные
Нас, немых и глухих,
Нас, что вечности преданы,
Воскрешали на миг, --
О, товарищи верные,
Лишь тогда б на воине
Ваше счастье безмерное
Вы постигли вполне.
В нем, том счастье, бесспорная
Наша кровная часть,
Наша, смертью оборванная,
Вера, ненависть, страсть.
Наше все! Не слукавили
Мы в суровой борьбе,
Все отдав, не оставили
Ничего при себе.