Вірші для душі

ЛАПША НА ДУШУ НАСЕЛЕНИЯ

Семён Битый

Лапша, лапша, лапша, лапша, лапша –
Штампует власть протухшую локшину,
Смакует кайф совковая душа -
Разводит власть с экранов дурачину.

Струит реформы влада день и ночь,
На газ реформа – выросла в два раза,
Пенсионеркам надобно подмочь –
До смерти пусть корячатся, заразы,

Течёт рекой пенсийная лапша,
Буржуйской шушере – локшина про налоги -
Ну, до чего ж ты, юшка, хороша –
Глотнёт буржуй – и вмиг протянет ноги,

Не сдохнет гад - в наёмные пойдёт –
Почётно трудится на крупного делягу –
А тот детишкам купит самолёт,
И бабе - яхту - радует милягу.

Свобода слова – супчик из лапши,
Ментовская лапша – по спецзаказу –
Студент убился сам - пиши, пиши -
Об пол башкой – и так четыре раза.

Гонгадзе – Кравченко из ревности убил –
Из двух стволов преступник застрелился,
Андреич - тот и вовсе учудил -
Взял - диоксином русским отравился.

Сидит в Межгорье из локшины царь,
Суд Конститутский суп змеиный варит,
Стоит над Банковой локшинный перегар,
Верховна Рада - про лапшу гутарит.

Обед и ужин, завтрак, закусон –
На разный вкус совковая приправа,
Локшинный мор, лапшиный мертвый сон –
Штампует власть пиарную отраву.

 

Геннадий Шпаликов

НОЧЬ

На окошко подуешь — получится
Поцелуй, или вздох, или след,
Настроенье твое не улучшится,
Поцелую тому столько лет.

Эти оконы, зимние, синие,
Нацелованы до тебя —
Все равно они ночью красивые
До того, что во тьме ослепят.

2 января 1974

---------- Додано в 15:40 ---------- Попередній допис був написаний в 15:36 ----------

Геннадий Шпаликов

Собака ты, собака,
Ты рыжая, я — сед.
Похожи мы, однако,
Я твой всегда сосед.

Похожи мы по роже,
А также потому,—
Тебе, собака, сложно —
Ты все-таки «Му-му».

Жлобам на свете проще,
Собака, ты не жлоб,
И дождь тебя полощет
И будит через жолб.

Мне от того не хуже,
Не лучше — ничего,
Собачья жизнь поможет,
Излечит от всего.

Октябрь 1973

 

Про любоффф....



ДОЛОЙ ОДНОГРАФИЮ И ПАРНОГРАФИЮ!

Семён Битый

Да здравствует партийная любовь,
Что теплит Регионов рыбью кровь,
Виват тебе, генсековский засос -
До неба ты партчувственность вознёс!

А однографию, что женщин унижает -
Там труженица тело обнажает -
И парнографию – осудим на корню,
Как грешную буржуйскую фигню!

Милиция и Органы ЧК -
Громи кубло буржуйского греха!
Долой ЖЖ, раздавим гнид Ю-Туб -
У парнографии - змеиный вырвем зуб!

Оставим лишь партийный поцелуй –
А сиськи голые – вот вам, уродам, …!
Мы дружбу нежную мужскую сохраним –
Дозволено партийцам лишь одним!

Стоит на страже Партия ПР –
За парнографию – ментовский в зубы …!
Правозащитников – посадим за разврат,
А сами – Путину подставим нежно зад!

 

Г. Шпаліков,- сценарист, поет. Написав, наприклад, сценарій до к/ф "Я шагаю по Москве", слова страшенно відомої песні з цього ж фільму теж його. Накинув на себе удавку в Пєрєдєлкіно, коли йому тільки но виповнилося 37 років...
Кажуть, що любив запивати водку пивом...

Вот, как бывает...

 

Василь Стус
Мені здається, що живу не я

Мені здається, що живу не я,
а інший хтось живе за мене в світі
в моїй подобі.
Ні очей, ні вух,
ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий
в своєму тілі. і, кавалок болю,
і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис.
Ти, народившись, виголів лишень,
а не приріс до тіла. Не дійшов
своєї плоті. Тільки перехожий
межисвітів, ворушишся на споді
чужого існування.
Сто ночей
попереду і сто ночей позаду,
а межі ними - лялечка німа :
розпечена, аж біла з самоболю,
як цятка пекла, лаконічний крик
усесвіту, маленький шротик сонця,
зчужілий і заблуканий у тілі.
Ти ждеш іще народження для себе,
а смерть ввійшла у тебе вже давно.

 

Я крихітка хліба…

Я крихітка хліба,
Я крапелька моря,
В колоссі
Мале я зерня.
Прапрадідів земле,
У скруті і горі
Ніколи тебе
Не зміняв.
Штиками прошита,
Заюшена кров’ю,
Обпалена шквалом вогню –
Уклін тобі, земле,
З палкою любов’ю,
Ні в чому тебе
Не виню.
У горі і скруті
У світі єдину
Нікому тебе не віддам.
I горе, і радість,
Моя Україно,
Ділитимем все пополам.

Автор: Віктор Геращенко

---------- Додано в 18:56 ---------- Попередній допис був написаний в 18:53 ----------

Коли ти їхала до мене…

Коли ти їхала до мене,
Коли до тебе я спішив,
І шум гаїв, і шелест нив –
Усе було благословенне.
Коли мене ти залишала,
Коли в дорогу я рушав, –
У круговерті днів і справ
Душа терзалась і страждала.
Життя здавалося тоді
Не вартим праці і старання.
Але надходив час вертання,
І я знаходив у тобі
Усе, чого не зміг знайти,
Сходивши всі шляхи й світи.

Автор: Микола Луків

 

Леонід Терехович

Моє життя – не крок в німій колоні,
або думки в “ідейному” полоні,
хай тільки лінія – та власної долоні,
хай кров і сльози – та які солоні!

***

В картинній галереї

Кричить на палі бунтівний козак,
випльовує скривавлені прокльони,
а поряд – гурт нікчемних посіпак,
що б’ють гнобителям низькі поклони...
Через віки видовище сумне
вразливої душі не обмине...

Застиг довкола спохмурнілий люд...
І береже хвилина та остання –
не крик жалю, ані бурхливу лють –
лише важке задавлене мовчання...
Знедолена покірливість німа
людей застиглих сумно обніма...

В картинній галереї – сум століть
гнітюще нависа, і ніби знову бачу
(страшна картина в пам’яті стоїть)
і смерть козачу, й відданість собачу:
стікає кров’ю бунтівний козак,
регоче зграя ситих посіпак...

***

“Червоне – то любов...” –
лунає з репродуктора...
Та час переосмислення назрів,
історія страшна – і непридумана
відгукується болісно на спів.
Мелодія розширюється в просторі,
відлунюючи від небесних дуг...
Червоне – то любов пожеж і розстрілів,
що вбили тіло, спалюючи дух.
Запалено печуть червоні тропіки, –
не вийшли ми з розжарених Сахар,
і в душах все не заживають опіки,
а думка – і потрошена, й суха...
Нам ще брести духовною пустелею,
нам подаянь відродження жебрать,
над нами висить давлячею стелею
червоне – наша чорная журба...

***

Зависла в небі чорнота
на знак трагічності сліпої...
Відходять хлопці в небуття:
кого – ножем, кого під поїзд...
І хмари падають зім’яті
заплакавши сльозливо в тузі...
Розпачливо зламалась матір,
зчорніло поглядають друзі.
А в серці застигає черство
передчуття біди нової...
За ким тепер наступна черга?
Кого – ножем?
Кого – під поїзд?

4.07.92

Примітка:

22 серпня 1992 р. Леоніда Тереховича не стало...

 

Роман СКИБА

* * *

Я не ходив до вашого туману,
Не проводжав, закоханий, беріз.
Я тільки раз в чужій весні розтанув,
І тільки раз насінням не проріс.
За мною плакав кіт на мокрій брамі,
Земля скрипіла важко, ніби віз…
У вас на грядці е зчорнілий камінь.
Я тільки раз насінням не проріс.

 

А.Матвійчук

Лабіринтами болю,
Навпомацки, блукаючи в темноті,
Натикаємося на ідолів,
Що себе записали в святі.
Відчуваємо холод скронями,
Завмираємо від страху,
І затиснувши очі долонями,
Накликаємо долю лиху.

Наші спини палають синцями і ранами
І розтрощені ноги об каміння епох,
Нам здається, що ми розпрощались з кайданами,
Але ми ще лукавимо, бачить Бог.

Це в свідомості нашій — пишатися таврами
І розмазувать сльози по білих щоках,
Щоб біда пробігала по нас мінотаврами
І мочилась на скривджених
Наших кістках.

Наші душі дощами із безвісті сіються,
Іншим родять, посіяні нами думки.
Ми крізь темінь волочимо тіло на милицях
До убогих церков, як сліпі жебраки.

О, подайте ж нам,
Скривдженим власною кволістю,
Киньте зрадженим дітьми за вдачу сільську!
Наодинці зі світом — і власною совістю,
Ми іще поблукаєм на довгім віку.

Ми іще навчимось за Несправдженим плакати.
Сльози вимиють сіль з наших світлих очей.
Неофіти, покриті кривавими плахтами,
Ми запалимо вогники наших свічей!

І розступиться тьма аж до самого обрію,
І скінчиться удосвіта довгий похід…
Так збувається те, що накреслено долею —
Лабіринти упертих виводять
У світ…

 

Мій жаль свободонелюбивий
і одкровення сповнене слізьми…
Вертай мій краю не в чужі обійми
Вертай і не пускай туди….
І не пускай туди всі сльози світу
даремних страт,покут і невини
Іди і не вертай ,аби забути
про гріх,про сором за свої сліди.

---------- Додано в 01:08 ---------- Попередній допис був написаний в 00:57 ----------

Не сором,і не карма і не склянка
порожнього допитого вина...
сарказм на лоні
дідового жорна,
прадідового древнього човна.
А на краю осяяного неба,
немає птаха,ані навіть джмеля.
Я відлечу де ранки гордо
твоє непрощення зведуть в невпізнання.
Твоє єство на чесному не братстві,
на рівних скелях падолистом вмить,
забрало і сховало щастя...
А так мені хотілося пожить.

---------- Додано в 01:12 ---------- Попередній допис був написаний в 01:08 ----------

А так мені хотілось не впасти, не крикнути
Я ЩЕ ЖИВА…
Переживу я ті екстерни.
Я войовнича,тепла і стрімка
Я войовнича,незабута мавка…
Даремно дідо свої жорна вмив.
Я мить…не падолист,й не склянка
Яку можливо до кінця допить.

---------- Додано в 01:20 ---------- Попередній допис був написаний в 01:12 ----------

Дожита вороттям і сновидінням
трафунком долі… сумерком німим...
Я віднайду у собі хмари,
дощем пробуджусь проливним…
Дощем, не слізьми,не прокльоном.
У вікнах миша сіра шарудить…
Це я прокинулась за домом
За димом,сонцем,за людьми…

---------- Додано в 01:28 ---------- Попередній допис був написаний в 01:20 ----------

А люди тискають і б»ються
на стратах,спалених мечах…
На вічність коково блюються
на терпкість сподіваючись вина.
А я не та,не, не пісня солодава
Не казка ,навіть не про вас…
Заграла музика глухого Баха
Я перестала відчувати час…

 

Олю,це твої?

 

Той час не вчинок…
ніби не єдиний
вінок сплетений диких страз
лікує нас,питає з нас
чи ба не проросли корінням
сарказмом очманілих фраз

---------- Додано в 01:35 ---------- Попередній допис був написаний в 01:34 ----------

Написала Ольга Фурда
Цикл поезій "Дідові жорна"

Продовження:

А де сарказм,хіба там одкровення?
На сонці плями наче й золоті…
А з нього вийдуть гарні жорна,
ти діду тільки їх не підпали….

Не підпали і не воруш старого-
не древній ще мій монумент.
Не матрицю беру я за основу -
Своє єство з чужого кришталю...
Розпізнаю не рай не край забутий
Розпізнаю глиняний силует.
Жебрацько стогне гне додолу
то мою долю він отак кує.

 

Вячеслав Кирсанов

Страна Наоборот живёт неутомимо.
В ней, вроде, как у всех, но лишь наоборот.
Стоим мы у черты, что все проходят мимо,
И пробегаем там, где остановлен ход.

Здесь люди не живут, а только выживают.
Идеи и дела – на грани пустоты.
Мы ползаем, когда везде уже летают.
Скажите, кто из нас боится высоты?

В стране нетрезвых дум и вечных деградаций,
Стабильных передряг и переломных бед
Нет места ни одной из правильных формаций,
Так как на всём давно лежит глухой запрет.

Нельзя по правде жить, привыкнув сомневаться.
Нельзя любовь дарить – растопчут, засмеют.
И некуда бежать, и некуда деваться,
Тем более, когда нигде нас и не ждут.

Страна Наоборот – система вырожденья.
Нас всех до одного вживили в зеркала.
И, может, потому мы – словно отраженье
Системы, что лишь нас одних и довела…

***

Он начался в семнадцатом году.
Он продолжался все последующие годы.
И даже тот, кто начал всё – уже в гробу,
Признаться, это нам не делает погоды.

Сменились те, кто нас затягивал в петлЮ.
Пришли уж те, кто обещает срезать пЕтлю.
Но не нужны мы, как и прежде, никому –
Вся скорбь народа есть и будет безответной.

Вы посмотрите на отсутствующий взгляд
Всех тех, кто, якобы, народу сострадает.
Они умеют, они складно говорят,
Но лишь за тем, чтоб мы их снова выбирали.

А если кто-нибудь останется один,
Наедине с опустошающей бедою,
О нём не вспомнят те, кто складно говорил -
Что есть один перед огромнейшей страною?!

Нас замечают они только лишь тогда,
Когда мы вместе прокричим в большое горло.
Иначе не рассмотрится беда,
И их ответа ждать придётся очень долго.

Вы приглядитесь, этот воз и ныне там –
Народ по-прежнему обкраден и обманут!
Отсчёт ведётся ни по дням, ни по годам,
По нашим судьбам,
по больным и старым ранам...

***

Фальшивое время. Ужасно фальшиво
Всё то, что пытаемся выдать за суть.
Безликое время. Оно утомило –
От вида такого уже не вздохнуть.

Бездарное время. Убоги попытки
Казаться умнее самих же себя.
Бандитское время. Обобран до нитки
Здесь каждый из нас:
он, она, ты и я.

Размытое время. Уже не понятно,
Где слёзы людские, а где просто дождь.
Обманное время. И также невнятно
Идёт «на разлив» неприкрытая ложь.

Продажное время. Душа продаётся!
А совесть давно уж затёрта до дыр.
Забытое время. Оно не вернётся.
Ты помнишь о нём?
Вот и ты всё забыл…

Никчёмное время. Все просто тупеют
От вида таких же дебилов вокруг.
Опасное время. Грызёмся как звери,
Не видя различья:
кто враг, кто твой друг.

Ох, время, моё нерадивое время…
Куда тропа жизни нас всех привела?
Ты веришь ещё?
Ты во всё это веришь?!
Теперь мне понятно как сходят с ума…

***

Я вижу вашу сытость и мне невольно тошно.
Вас откормило время – эпоха живота.
Всё может быть понятно,
всё может быть возможно,
Но страшно, что так «честно» вы смотрите в глаза!

Вас много, ненасытных, хоть всё и прёт наружу.
Вас много, шкур продажных, вас не пересчитать.
Вы можете спокойно распредлагать всем дружбу.
И также «дружелюбно» спокойно и предать.

Дорвавшийся до власти гребёт, что только можно,
А то, что не под силу, пытается убрать.
Осталось всё, как прежде,
как в том далёком прошлом,
Когда нас заставляли всё это принимать.

Мы в вакууме сытых почти что задохнулись –
Они нас обложили со всех удобных мест.
Но если б даже к власти голодные вернулись,
То вряд ли мы поставим на сытых мордах крест.

Всё движется в обычном простом круговороте –
Дорвавшийся не может да не войти во грех.
И если он признался, что думал о народе,
То это означает, что он плевал на всех!

Как быстро вес набрали былые доходяги,
Как быстро ожирели, надулись животы –
Отъелись, округлились и спереди, и сзади.
Не слишком ли вас много для нищей-то страны?!

 

Ольга Фурда

"Продовження ночі"


Душа за покликом за тілом
За муром вічно-захисним.
Загуло літо бабине,загуло.
Невже і щастя загуде?
І спокій трафить і неспокій
І відцвіте липневий дощ.
І трапиться на тілі голім
Сто тисяч віковічних драм.
Сто тисяч відстаней і постріл
У постіль пім»яту…..де сплю
Де сплю ,де сниться жовтень
Скуйовджений…… я в нім
Горю…
Горіти-то не виспатись, а жити
Довкола сновигають кораблі
Де парусники?,де орбіти?
А їм до суші доплести…
Доплисти а не спопеліти …
Фіаско косить на лиці
Марудить щоки, ніздрі дусить
Не доведи нас Боже і прости….
Де сотні муравейних станів
І тисячі незайманих стихій
Стисни їх м»язами в кишені
Стисни а я вже ….ЗАПЛАЧУ!
Заплачу…а чи заплачу….
Напевне в решеті немає дір….
Надірвана і повсякденна вартість
Не віддає мені на здачу….
Ні кавалькад,ні демонстрацій…
Ні кавалькад…кавалки серця
у дзбанку зерням проросли….
Загуло літо бабине…минеться
На тілі зацвітуть сади.

 

Ольга Фурда

*****
На тілі визрівшім з екстазу
Не списи болю,ні сліди
Пророцтва менестрелів часу
По них ми маємо пройти
І вижити,щоб жити станом…
Станом на день або на ніч.
Забути кажу…все й одразу…
Струсити можна з власних пліч….
Себе у собі…
вічний лемент
не щем,не акварель Моне
я риби голос …..тону,тану
з ерзацу ліплячи себе.

 

То й слава Богу,
Що Ви є,
Отут, як є,-
poetkа..
А край благословен,
Той що надав,
Таланту й снаги,
Вщерть заслав,
Щоб статись Вам,-
ПОЕТКОЙ!

 

Леонід Терехович

Слышал – говорили…

Слышал –
говорили как-то два грузина:
“Эй, кацо, послушай
хочу сказать давно:
у тэбэ машына,
у мэнэ машына,
только нэт машыны у нашего Вано.
Дорогой, ты понял,
о чём вэду бэседу?..
Давай машыну купым
харошэму сосэду!”

Слышал –
говорили как-то два еврея:
“Ай, Абрам, послушай,
хочу сказать о том:
мы с тобой давно уже
в своих домах стареем,
а молодому Мойше тоже нужен дом.
Как не мы, евреи,
кто ж ему поможет?
Давайте купим домик
молодому Мойше!”
Об этом говорили земляки недолго,
и от сердца радуясь счастью своему,
уже Вано катается на блестящей “Волге”,
а Мойша обживается в собственном дому.
Поживают дружно соседи и поныне,
за добрые дела
и честь им, и хвала…

Мы же чуть иначе живём на Украине, –
слышал –
говорили как-то два хохла:
“Ой Иванэ, чуешь?
Знаю, як образу:
скилькы мы сыдилы –
аж душа болыть!
А Стэпан – зараза
не сыдив ни разу, –
трэба будэ його
якось посадыть!”
Земляки недолго об этом говорили,
как договорились –
сразу посадили.
…Чем тянуть резину,
скажем поскорее,
что “не в деньгах счастье” –
известная мораль.
Завидую грузину,
завидую еврею,
а хохла родимого
откровенно жаль…
Ой, жаль, жаль!

 

Янка Дягилева

Нарисовали икону - и под дождем забыли
Очи святой мадонны струи воды размыли
Краска слезой струилась - то небеса рыдали
Люди под кровом укрылись - люди о том не знали
А небеса сердились, а небеса ругались
Бурею разразились...
Овцы толпой сбивались
Молнии в окна били, ветры срывали крыши
Псы под дверями выли, метались в амбарах мыши
Жались к подолам дети, а старики крестились
Падали на колени, на образа молились...
Солнышко утром встало, люди из дома вышли
Тявкали псы устало, правили люди крыши
А в стороне, у порога клочья холста лежали
Люди забыли Бога,
Люди плечами жали...

 

Эдди Эрикссон.

Кто сказал, что кончился Совок?
Кто решил, что "времечко" другое?
В русское сознание - плевок,
Харкнут вновь заслуженные гои:

-За Совок! За горского джуда!
В красных тряпках, в лентах аксельбантов,
Византия, Каганат, Орда -
Разве мало рабства вариантов?

Жить, как скот, и не извлечь урок,
Кто пасет веками ваше стадо,
Третий Рим, Московия, Совок -
Что ещё вам, шабес-гоям, надо?

Батый, Невский, Калита, Мамай,
Приучили вас хлебать помои,
Иисус, Иосиф, Николай -
Кто ещё вам нужен, верно, гои?

Век за веком, за нерусский строй,
Точно зомби, "воевали деды",
А теперь умри, презренный гой,
От паленой водки в "день победы"!

...Ждёт ли Русь, хоть что нибудь другое?
Нет, увы, ответа у меня,
В майский день,"совраски" - шабес-гои,
Вновь, как псы, медалями звенят...