Вірші для душі

***
І куди вони йдуть
обтерши об запаску руки
переходять межу
і ховаються в соняхах
вже без них залишається
запах коров`яних дійок
й полину
що засохся у зламах долонь
ніби усе як було
бо ж нічого такого не сталося
лиш на ґаночку
де вони щойно сиділи
залишається сонце
навіть у дощ
сонце не поступається
і прoменіє веселка
то їм бог виплітає дорогу
із неба у соняхи

Мар’яна Савка, із поетичної збірки «Пора плодів і квітів»

 

Если пусто в душе -
значит, время сменить маршрут.
запиши в голове разборчиво,
без чернил:
если любят тебя
— обязательно подождут,
если счастье придет
— значит, ты его заслужил.

сколько ни было б лет
— душою будь молодым
и не думай, когда
и где будет твой финал.
не любя́щих тебя
— спокойно отдай другим.
отраженье ищи в душе,
а не у зеркал.

если дом опустел
— не бойся покинуть дом.
если город не тот
— решайся и двигай прочь!
если ленишься ты
— все дастся с трудом,
и никто и ничем
не сможет тебе помочь.

если враг у тебя
— врагу пожелай добра.
к каждой мелочи в жизни
всегда будь открыт и рад.
если просят уйти
— то, значит, тебе пора,
и не смей никогда
с укором смотреть назад.

и не бойся искать
— такие свое найдут!
и не бойся терять
на это ни лет, ни сил!

если любят тебя
— обязательно подождут,
если счастье придет -
то, значит, ты заслужил.

Ах Астахова

 

На все є час...

На все є час – на голубі тумани,

На вчинків простоту, на простоту понять,

На те, що коли навіть не таланить,

Можливості – і ті уже п’янять.

На те, що сил немає де прикласти,

Бо силам тим не відчуваєш меж,

І прагнеш далі – до мети і щастя,

А як впадеш – не боляче впадеш.

На все є час – на милу недосвідченість

І переконання у власній правоті,

І на любов, що благодатна, вічна,

Буває раз і тільки раз в житті.

На все є час – на самоту і вірші

В безсонну ніч осінньої сльоти,

На гіркоту безмірних перебільшень

І справедливу жорсткість прямоти.

На все є час – на право заперечень,

На те, щоб згасли істини старі,

На те, щоб не вагаючись на плечі

Узяти непосильні тягарі.

А потім, розрізняючи баласти,

І з-поміж них – єдине, основне,

Спокійно зняти, вибрать, перекласти,

Сказать: - життя, прийми тепер мене!

Ліна Костенко

 

***

хто ти, дівчино, що стискаєш мою руку,

лоскочеш шию своїми пальцями?

бо у скронях частіше стукає,

коли йдемо по вулиці Коновальця.



хто ти, дівчино, із золотою короною,

яка гарно виблискує на твоїх пасмах?

у спину тобі лунають прокльони,

сприймай їх просто, як теплі фрази.



хто ти, дівчино? сховай книги

від мами, подружок свого міста.

скоро, певно, наступить відлига,

і буде свято – Перша Пречиста.



хто ти, дівчино? сама знаєш,

йдемо за руку – стискаєш пальці,

очі від мене мовчки ховаєш

на сірій вулиці Коновальця….


Григорій Семенчук, із поетичної збірки «MORE віршів і пісень»

 

Жизнь всё расставит по своим местам

Жизнь всё расставит по своим местам
Бог всем воздаст за их заслуги.
Не мстите никогда своим врагам,
Им уготовлены уже другие муки…

Старайтесь в жизни никого не обижать,
Чтоб в счастье вам потом несчастье не вернулось,
Не заставляйте никого страдать,
Чтоб ваша радость по дороге не споткнулась.

Дарите людям только лишь добро,
Но только искренне, без привкуса корысти,
Чтоб было людям вокруг вас всегда тепло
И никогда не родилось бы чувство мести.

И только правду говорите вы всегда,
Не лгите людям понапрасну,
И только так, и только лишь тогда
Вы обязательно найдете ваше СЧАСТЬЕ.

 

Почему в жизни так получается
Почему в жизни так получается
И для сердца закон единый...
Мы порою не с теми встречаемся...
Он - хороший, но...не любимый...
И в душевной нашей тревоге
Есть, наверное, миг счастливый...
Ждём кого-то и мы на пороге...
Он - хороший, но...не любимый...
Мы живём без обид и печали
И букет на столе красивый...
Но сжимается сердце ночами...
Он - хороший, но...не любимый...
Почему часто так получается
И всю жизнь ждём мы миг счастливый...
Может, где-то и нам повстречается...
Он - хороший... и он - любимый
(автор Г. Воленберг)

 

Осиротіла ніч
Тумани мряку стережуть,
Де леви тишу бережуть –
В останнім кроці заніміли.
В бетон живу залито суть,
Яку в сторіччях пронесуть –
Немов з пройдешнього, словесні стріли.

Ця Львівська муза – тиші спів,
Ковзнула тінь, комусь не вспів
Спізнілий хтось щось прошептати.
Біжить Підвальною до снів,
Чи страх, чи час лише підвів.
По швидше в люлю – гонь до хати.

Шукають кола нотки злі
Трамвайних шаф, що йдуть пусті
До перехрестя повертати.
Як коні змучені в селі,
Кудись повзуть сумні, одні,
Плетуться десь, щоб шкандибати.

Осиротила темінь шлях,
Десь тихо зойкнув сови птах –
З Підзамче сповз чумарний голос.
Понад будівель чорний дах
Із хмар безликих сіє страх
У тротуари, складені з брущатих полос.
© Тарас Іванів

 

Опрокинулось небо на землю,
Растеряло потухшие звезды.
Я тебе уже больше не верю,
Возвращать всё хорошее поздно.
Поздно кубики ставить на место.
Не получится прочного замка.
Между ними зияет прореха.
Поезда все ушли с полустанка.
Стук колес уж затих среди ночи,
Опустели скамейки перронов.
Провожающим велено срочно
Выйти из уходящих вагонов.
И теперь всё останется в прошлом.
Память новую полку заполнит.
Будем мы вспоминать о хорошем,
Но не вместе, а каждый по-своему.
Отстучит, отболит, отстрадает
И прикроется иммунитетом,
И чуть меньше уже доверяет
Моё сердце, обманом раздетое.

Невідомий автор.

 

Анна Ахматова
Музе
Муза-сестра заглянула в лицо,
Взгляд ее ясен и ярок.
И отняла золотое кольцо,
Первый весенний подарок.

Муза! ты видишь, как счастливы все -
Девушки, женщины, вдовы…
Лучше погибну на колесе,
Только не эти оковы.

Знаю: гадая, и мне обрывать
Нежный цветок маргаритку.
Должен на этой земле испытать
Каждый любовную пытку.

Жду до зари на окошке свечу
И ни о ком не тоскую
Но не хочу, не хочу, не хочу
Знать, как целуют другую.

Завтра мне скажут, смеясь, зеркала:
"Взор твой не ясен, не ярок…"
Тихо отвечу: "Она отняла
Божий подарок".

 

***
Подсолнух, зелёные латы
на плечи мои положи.
Мы солнцем сегодня богаты
на целую-целую жизнь!
Прости, укачало планету
и снова случилась война...
Учи меня следовать свету,
его доверяя волнам,
читать письмена золотые
по синей бумаге небес...

Приходят
баскаки
батыев
и головы
рубят
тебе.


Евгения Красноярова

 

САВУР-МОГИЛА

Це я — мандрівний кобзар —
іду битим шляхом
і помічаю при дорозі гніздо,
де повно пташиних яєчок.
Коли нахиляюся нижче, бачу:
гніздо викладене круглими камінцями.
"Дай мені отого самоцвіта —
він нагадує мені рідну Полтавщину".
Камінці самі собою розкотилися,
і пташка розгублена на самому дні
камінцем застигла.
"Поставмо свічечку отут при дорозі!".

 

МАЙДАН

Диптих

І

Невже скресаємо…куди?
У мертву чи цілющу воду?
Але ж тебе,
святий народе,
майдан урешті розбудив…
Скресай…
А то і взагалі
у спадок лишиться нащадкам
на Колимі панельна хатка
та ще в душі болюча згадка
про жменьку отчої землі…

ІІ

Вогні…
Тривожні дзвони проти ночі…
Над містом острах тихо кружеля…
Мине і це…
Пречистий глас урочий
колись таки долине іздаля.
І переб’є громи
пророче слово.
І небу знову стане до снаги
іскритись вільно зорями любові.
І доростуть до миру вороги…


Інна Ковальчук

 

Не муч мене... Ні, муч мене! І клич!

Не муч мене. Не муч мене, не клич
На місячно засніжені галяви.
Між звабливих усміхнених облич
Понад усе — твоє лице смігляве.

Мелодія жагучого смичка
Мені про нього тихо сповістила.
Та сон тіка і музика тіка,
Але мені спинитися не сила.

І я ходжу по горах і ярах,
Спохмурилося небо в передгроззі...
Зі мною — мій супутник вічний — страх,
Що розминемось раптом по дорозі...

Не муч мене. Не клич мене.
Явись! У лісі, в полі — я тебе впізнаю....
Вже від мандрівок зір мій натомивсь,
А серце зачекалося до краю....

Не муч мене... Ні, муч мене! І клич!
Пройду бескеття, подолаю звори.
Між звабливих усміхнених облич
Понад усе — твоє лице суворе....

Роман Лубківський

 

дно

и будет день. и будет дно. на дне найдётся старый якорь.
обозначает он одно. воспринимается - двояко.
у нас свободная страна. и это знание излишне.
ты опускаешься со дна. ты опускаешься всё ниже.

ты сам привёл себя в тюрьму. сам затерялся в этом море.
ты ищешь в истине - вину, а истину - совсем не в споре.
прилипнув к якорю, душа застенчиво свободы просит.

со временем начнёшь дрожать и ненавидеть эту осень,
начнёшь бояться темноты, и перестанешь дуть на воду,
и осознаешь - это ты сопротивляешься свободе...

мелькнёт пугающая тень и плавниками волны взрежет.
и снова дно. и снова день.
но ничего
тебя
не держит.


Катерина Сердюк

 

НА ДВОХ ЯЗЫКАХ

Когда рискуешь каждую минуту
Згубити розум и сойти с ума,
Нас називають «банда майданутих»,
«Бендеровцы», «фашисты» и «чума».
Но может быть… Не хочешь ли узнать-ка,
(уверен, ты не знал, что это так),
Що «вуйко» означає «рідний дядько».
А мамы брат – тебе он разве враг?
Подумай, що заховане у слові!
Тогда добра настанет перевес.
Галичина – земля краси й любові,
А вовсе не «дивизия SS».
Шахтер – герой труда и работяга,
А не «донецьке бидло із совка».
И подвиг есть – і також є звитяга.
Тримай-но руку! – Вот моя рука!
Им нас не разделить. Не розлучити,
Бо ми брати. Мы братья навсегда,
Нам рядом жить – нам поруч вічно жити!

Я знаю – час настане, и тогда
В краю родном, у рідному у краю,
Перетнемо ту прокляту межу.

Героям слава! – не перекладаю.
Героям – слава. Не перевожу.

Саша Кladbische

 

вбий в собі сто ідіотських identity
зостанься сам на сам із собою
викинь квиток на потяг до смерті
облиш поклонятися мертвим героям
вимкни рецептори й голос думки
зникни з радарів бодай тимчасово
і не шукай у словах порятунку
з'явиться слово – викресли слово

вмій не хотіти не знати не мріяти
вір що крім тебе нічого не дійсне
всьому ти міра і всьому рівня ти
ти – і месія і меса і місія
камінь наріжний і камінь у пазусі
ти – адресат і ти – повідомлення
ти – випадковість оказія казус
мешканець дому і стіни дому

вбий в собі всіх але дай їм амністію
вибач усім навіть тим хто не каявся
просто прощати – правильна місія
легко прощати – високе таїнство
викинь із пам'яті все що засвоїв –
як хтось там когось там десь там колись там
лишишся сам – сам на сам із собою
та не печалься – різдво вже близько
Іздрик.

 

Я гадала що тебе перестала чекати,
Перестала щоночі сльози ковтати…
Та якесь почуття нездоланне,
Знов болюче лоскоче серденько,
Щоб тебе пригадати рідненько.
Я кохаю тебе мов в останнє.
Чи від долі це моє покарання?
Бути разом- назавжди єднання.

02.01.16. Г.Н.Т.

 

Білявий день втомився і притих

Білявий день втомився і притих,
І з глибини блакитного спокою
Прямує сонце тихою ходою
До роздоріжжя вечорів смутних.
Не довгий час спиняється у них,
Поломеніє пізньою красою,
Немов за обрій зводить за собою
Примари мрій криваво-золотих.
І дня нема. Та променисто-ніжний
На ясне небо, на простір надсніжний
Розлився світ і не пускає тьми;
Лиш місяць срібний тихше і смутніше
Ті ж візерунки темно-сині пише
На білих шатах пишної зими.
Павло Филипович