Вірші для душі

Как странно, милый мой, как странно,
В твоих объятьях засыпать…
Судьба негаданно – нежданно
С тобою нас свела опять.
Такой проказницы причуды
Не предсказать нам никогда,
И рядом вновь глаза и губы,
Хоть мы расстались навсегда.
И рядом вновь твое дыхание,
Хоть мной уже ты не любим.
И тихо внемлет мироздание
Словам обманчивым твоим…

 

«Прощання з сонцем»
Останнє лагідне тепло,
Таке, що аж у серці щем.
Вже скоро стрінешся з дощем
І скажеш: – Літо відпливло.

Як мало нам в житті дано,
А ми його ще й не цінуєм
І лише спогади цілуєм,
Як все в минулому давно.

То ж не змарнуй, не розгуби
Й малої сонячної хвилі
І у серпневому дозвіллі
Із чаші щастя пригуби.

Не поспішай, не захлинись,
Навічно не вгамуєш спраги.
Скажи: – Я був щасливий справді.
І не забути поклянись.

(Галина Гордасевич)

 

Шось поки ви надумали прощатися з теплом, воно вже припливе.

 

Це не я прощаюсь... емоції не залежать від пори року...

 

***
А жiнка йде, травинки не притопче
І хробачка малого обiйде.
Ти не дивися так на неї, хлопче!
Ти молодий! Тобi до неї де!

Її уста, звабливо-малиновi,
Вже знають смак цiлунку i сльози,
А очi, темно-карi, аж терновi,–
То тінi вiдбуялої грози.

Була гроза. Потолочила душi.
Як тяжко все вiдроджувать було!
Та жiнка йде i тишi не порушить,
Лише лягла задума на чоло.

А жiнка йде, травинки не притопче
І хробачка малого обiйде.
Ти подивись на неї збоку, хлопче,
І не чiпай.
Нехай собі iде.

(Галина Гордасевич)

 

ВЕСНА!
(Всі слова на літеру «В»)

Вже весняний, віщий вітер
Віє вихром відчуттів.
Всіє всі вербові віти,
Воскресив вогонь віків.

Всюди він відродить велич,
Всіх весняних володінь.
Вільхи волотями встелить,
Вкриє вигін вдалечінь.

Втонуть відплески водоймищ,
Вдень виблискує вода.
Вічністю вишневих вогнищ
Врешті вістує весна.

Вікна вирію відкрила,
Віру в відданість взяла.
Вдача весноньки вразлива –
Вабить вродою вона.

Вир веснянок, водограю,
Візерунки віт-вінків,
В’ється вересом, вражає
Висі втілення вогнів.

Все водночас відкриває:
Вгору, вшир, все вдалині.
Вишиванкою вітають
Веремії весняні.
(Андрій Гагін) 08.03.2011

 

Я не любил её, мне просто было в кайф,
Когда она сопела мирно рядом,
И провожала по утрам влюбленным взглядом...
Я не любил ее, мне было хорошо,
Ни одиночества с ней не было, ни скуки.
Мне было по фигу их сколько там ещё,
Но мне не нравились на ней чужие руки.
Я не любил её, но помнил всё о ней:
Любимые цветы и тон помады,
Всех тараканов в голове и всех друзей.
Зачем-то мне всё это было надо.
Я не любил её и никогда не врал,
Я тормозил её - малыш, всё несерьёзно.
Рассказывал, когда и с кем я спал,
Но сам боялся на щеках увидеть слёзы.
Я не любил её, меня манила страсть,
Когда шептала: "хочешь, рядом буду?"
Да, я боялся сдаться и пропасть,
Когда скользили ниже её губы.
Я не любил её, но слушал её пульс,
Пытался отогреть её ладони.
Когда она теряла верный курс,
Я возвращал её настойчивым: "родная..."
Я не любил её, мне нравился в ней шарм,
Улыбка и ямочки на пояснице.
В попытках отыскать, где мой журавль,
Я называл её "моя синица".
Я не любил ее?.......... АВТОР НЕ ИЗВЕСТЕН

 

"Я так хочу "
А я не хочу достойно,
А я хочу по-дурацки,
Дико. Безумно. Резко.
Но чтобы были ВСЕ краски.
Чтобы любить – до стона,
А ненавидеть – до крика,
И восхищаться – до звона,
И презирать – до скрипа.
И не противиться бедам,
А просто плыть против течения,
Наперекор. Но не к цели,
А просто из несоглашения,
Из-за невосприятия,
И неприятия тысячи
Мерзостей, лжей и пакостей,
Которые «в рамках приличия»
И жить!Потому что ХОЧЕТСЯ!
Не как должно, а как нравится,
Когда всё это закончится –
Увидим, кто чище останется!

 

***
Богородице древа сухого, дивна квітко, якою
розквітає опісля полум’я випалена земля –
Ave, хлюпни в роз’ятрені горла трохи свого спокою,
ми пустили коріння, нам боляче спопелятись.
Отже, так починається.
Кожна приватна дата
опливає гарячим воском, шнурує мовчання горло.
Ходить брижами у калюжах масляниста вода,
і тікає у землю, пахне перцем і хлором.
Ходять люди, сміються діти, їх не тривожить запах,
на освітленій кухні тарілка брязкає глухо.
Ось він спить, він малий і гострий, кутастіший за
лабіринт і кардіограму, і я шепочу на вухо:
Присягаюсь тобі присягою над присягами,
доки крики пугачів колють небо ножами
у глухих містечках, і тролейбуси роз’їжджаються
по депо у більших; і коли кров’ю просякнуть
обидва рукави – міцно тебе триматиму,
хай стають наскрізними опіки, це краще, аніж не мати.
Корінь дерева проникає у шар, де живе чума.
І на гілці червоною квіткою розкривається Богоматір.

Катерина Калитко, із поетичної збірки «Катівня. Виноградник. Дім»

http://starylev.com.ua/kativnya-vynogradnyk-dim

 

***


* * *

Буває, створить Бог такого твого когось, і пустить вас в
різних кошиках плисти по річці з народження, пристати
до суходолу, на нім почуватись гостями, ранитись об
повітря, мати подібно зношену шкіру на згині доль.
І тут ця осінь велика, як синій кит, впливає у місто, і б’є
хвостом, і дихає, голосно схлипуючи, під крики і сміх
випиває у два ковтки усі ті відстані, які ви досі пройшли,
і далі чорнильно та безіменно майбутній овид росте, а
почуття переводить дух і б’є в свої тулумбаси.
Торгуючи при вокзалі іменами й словами предтеч,
божевільна торговка говорить пропитим басом, що
все гниє, і рядюжки імен розповзаються просто під
пальцями, купіть за три гривні – вкривати звіра
у серці тільки, і ви, шукаючи слів у кошику, раптом собі
доторкаєтесь руками і, як обпечені, кидаєтесь навтіки.
Але страх поступово маліє, як яблуко, пожерте роєм
осиним, і приходить Бог, і виводить назустріч тобі –
твого, і чухає спинку китові осінньому синьому.
І далеко, на тому березі, загоряється і не гасне великий-
великий, до крайсвіту вогонь.

Катерина Калитко, із поетичної збірки «Катівня. Виноградник. Дім»

 

Ти там, де є ранкова кава…

Ти там, де є ранкова кава,
Де крізь щілину пробилась сонячна струна,
Де цілу ніч пісня міста не змовкала,
І цілу ніч в твоїй руці моя рука.

Ти там, де є вечірня казка,
Де хмари, то лише м'який зефір...
У шафі одяг: дві сорочки; праска,
А на екрані завжди лиш прямий ефір.

Ти там, де взимку тепла ковдра
Нам не потрібна, коли ми удвох,
Як діти бавимось, мов розуму несповна.
Знайти нас можна в кожній із епох.
К. Мельниченко (2014)

 

Он покупал ей теплые носки,
А утром приносил ей чашку чая.
Днем, словно умирая от тоски
Строчил ей сообщенья «Я скучаю».

Она его любила обнимать
И часто с полуслова понимала,
Боялась очень сильно потерять
А ночью поправляла одеяло.

Однажды их судьба разъединила,
Причина – совпаденье или случай.
Она себя за что-то обвинила,
А он решил «оставь её, не мучай».

И дальше лишь большое расстоянье,
Не верится, но так оно и было,
Такое вот дурное испытанье,
А он любил, как и она любила.

Да, время помогает, но не лечит,
Ведь как они нелепо разошлись...
Но... суждена была однажды встреча,
Глазами встретились и обнялись.

Такое вот судьбы благословенье:
Он снова приносил ей утром чай.
А днем она писала сообщение
«Я жду тебя, любимый, не скучай».

Как часто это в мире происходит,
Что для того, чтобы счастливым жить,
Судьба людей то сводит, то разводит
Ведь счастье тоже надо заслужить.

© Максимова Валери

 

***
Стріла кульбаби світло на щоці
і павутинки ніжності на віях
в долоні день як зламана лелія
прив’яло пахне і в усі кінці
летять гінці на кониках зелених
усім звістують що на зламі дня
любов ступає світом навмання
їй трави простеляють гобелени
дерева зводять золоті церкви
і дзвонять в дзвони кетяги бузкові
про світ який народжений з любові
й облитий світлом з ніг до голови

Мар’яна Савка, із поетичної збірки «Пора плодів і квітів»

 

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузі безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.

І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого

 

СОПЕРНИЦЫ
Две женщины стояли на балконе:
Одна — светла, как юная весна,
В глазах другой — седая вьюга стонет,
Печаль разлук, глухая тишина.

Две женщины — по-своему прекрасны:
Одна гордится юностью своей,
Другая возраст прячет не напрасно —
Моложе б ей казаться и стройней.

Судьба обеим Счастье обещала,
Стелила в ноги ворохи цветов
И вот свела у одного причала,
Вселила в души высшую Любовь.

Достался им двоим один мужчина,
И каждая безумно влюблена.
Та, чьи года нежней наполовину,
Уверена, что царствовать должна.

Вторая миловидна, чуть седая, —
Как незаметно годы пронеслись! -
Но роль её поистине святая:
Она мужчине…
подарила жизнь!

Фрида Полак

 

Ты сшей одежду для души, ведь ей неловко…
Её знакомые давно форсят в обновках,
На ком-то шаль из равнодушия с камнями,
На ком-то злоба и двуличие с шипами.

А кто-то платье сшил вечернее из лести,
Кому-то нравится носить наряд из мести,
А ты одета в простоту и состраданье…
Они не в моде и остались без вниманья.

Ты в детстве платье из доверия любила.
Твоя душа его с годами износила,
Оно теперь трещит по швам и стало тесно,
Но зло и зависть для души не интересны…

Зачем пытаться не свою носить одежду?
Взамен сомнениям примерь к душе надежду.
Наряд из сплетен, как костюм для маскарада,
Фальшивых масок на душе совсем не надо…

Пусть лучше совесть, чем пустые обещанья,
Пусть лучше платье из любви и пониманья,
Чем мини-юбка, что из выгоды пошита…
А лучше душу оставляй совсем открытой.

Души наряд ты не спеши менять по моде.
Чужой совет по стилю вряд ли ей подходит...
Наряды душу, без сомненья, украшают.
Но без души одежда роли не играет…

© Ирина Самарина-Лабиринт

 

***
Втома
Цей дощ такий, як десять років тому.
І флокси теж – по шию в кропиві.
Моя душа поскаржилась на втому,
вмостилася в некошеній траві
і склала крила тихо, як метелик.
...що день, то ризикованіша гра
в саму себе... Так щемко пахне зелень,
сюркоче дощ. Просвічує діра
в барвистих крильцях: скільки того дому?..
Душа сахнулась, впікшись в кропиву,
і на вокзал – як десять років тому.
Душа-втікачка... Так-от і живу.
Катерина Міхаліцина, із поетичної збірки «Тінь у дзеркалі»

 

Говори только важное, используй поменьше слов.
Даже гневаясь, помни о том, что душа хрупка.
Малодушен, злопамятен, слаб, суров —
Не пускай в себя тех, у кого тяжела рука.
Научись даже им не присваивать ярлыков.

Никому не доказывай правды и теорем —
Всяк идущий имеет право на длинный путь.
С неприкрытой душой не входи в толпу/чужой дом/гарем —
Только в храм. И жалея/ругая кого-нибудь —
Знай, что это твое тщеславие. Пепел. Тлен.

Не ищи наказаний, не строй тюрьмы.
Уклоняйся от тех, кто вину как плеть опускает тебе на плечи.
Тот, кто понял хоть что-то, не сеет вокруг войны,
Не таскает за пазухой подлости, лести, лжи
И бессмысленно не калечит.
Остальные живут взаймы.

Выдыхай понемногу. Не бойся. Не рушь границ.
Перекидывай веру мостком сквозь любую пропасть.
Я веками хожу среди павших ниц,
Подбирая тех, кто нащупал в себе жестокость,
И устало касаюсь их спящих лиц.

Говори только важное.

Автор неизвестен.

 

***
С тобой я самая верная,
С тобой я самая лучшая,
С тобой я самая добрая,
Самая всемогущая.

Щедрые на пророчества
Твердят мне:
- Счастье кончается!
А мне им верить не хочется,
Мне их слушать не хочется,
Ну их всех!

Ничего не кончится
Так иногда случается!
Вероника Тушнова