Вірші для душі

Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу.
Моя ніч — ніби голка в горлі вічна.
Я собі підчепив тут одну хворобу.
Нею можна пишатись. Вона психічна.

Ця психічна хвороба, тобто кохання,
всі ознаки її описав Авіценна:
не дає зітхнути синдром махання
і потреба здохнути здоровенна.

Я нормально писав непогані вірші,
міркував про найтоншу тканину прози,
а тепер мої рими щоразу гірші
і до "прози" римуються в мене "сльози".

І лежу, мов мішок, я. Чорнію, худну
без повітря, світла, тепла, привіту.
Я розклав оцю журбу многотрудну
на півкулях мозку, мов карту світу.

Помолися ж за мене в кватирку Божу —
ліпше всохнути, впитись, нажити грижу.
Я з розпуки тут ошаліти можу —
вену вріжу, скажімо, чи всіх заріжу.

Любий друже, приїдь, порятуй і вибав!
Привези мені морфій, тютюн і тишу.
Я конаю тут, як остання риба.
А про інше все ще тобі напишу.
ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ

---------- Додано в 23:43 ---------- Попередній допис був написаний в 23:39 ----------

…І солод слів,
І холод сліз,
І дотик чистий і шовковий…
Візьми мене у темну вись —
Я легша пасем цигаркових.
Повільні очі підніми
(Чи так розводять райські брами?) —
І душу в мене одніми,
І обніми її губами…
…Розломом — ох! — у листопад
Підлогу й стіни закрутило,
Текуче сяйво проступа
Крізь контур той, що звався тілом!
І — відхились…
І — відпусти…
Бо в чорнім космосі даремно
Гудуть натужно, як дроти,
Дві долі, строго паралельні.
А цей потріскуючий шум —
То шерех крил поза спиною…
Любов! Не прихистку прошу —
Свободи,
світлої й страшної…
ОКСАНА ЗАБУЖКО

 

Коли правда і свобода від народів утече.
Коли землю самовладна опов"є і гордість люта
Так,як вкрита москалями та Ордонова редута
Бог,караючи драпіжну роту,злобою затруту
В воздух висадить сю землю,як Ордон свою редуту

А.Міцкевич,"Ордонова редута",переклад Івана Франка.

Коли правда,Україно,що душа твоя жива
Шлях до поступу швидкого побратимам закрива;
Коли правда,що во благо,надриваючись довбе
Металевий кінь прогресу твою мову і тебе,
Коли правда,Україно,що для щастя триста літ
Ти синівськими кістками устеляла дно боліт.
Що давала отруїти воду,яблука й грунти
Для конечного тріумфу велелюдської мети;
Коли правда,що звучання,первородне в журавлях
На таблицях первородних небезпечним робить шлях,
Бо така ж уперта мова і така уперта ти,
Що до раю побратимам не даєте легко йти
Коли правда,що в обійми брат узяв тебе не тать,
Аби січ твою спалити і Батурин потоптать,
І поставить в узголов"ю тих,хто страти і зборов,
Царський меч,залитий кров"ю,щоб сини плювали в кров
Коли правда,Україно,що наука - не твоя,
Що потрібно,як віджиле,відмести твоє ім"я,
Що ім"я твоє судилось тільки трупам берегти
В голій пам"яті морозу й вічній тверді мерзлоти
Коли похлібці-холопи - це герої з між усіх
Коли злочин - це звитяжність,коли братня мука - сміх
Коли пісня- тільки гомін візерунків і злидень
Коли вся ти,Україно - учорашній ветхий день
Коли гаснуть поодинці свічі доль твоїх і слів
як Ордонові гармати в чорнім валі москалів
Коли треба розтоптати,як непотріб загород
Задля блага всіх трудящих душу,мову і народ
Коли все це суща правда,а твоя упертість - тьма
І над полем ангел смерті трупні крилп розкрива,-

хай же ті - останні діти,що тебе не відреклись,
До найвищої могили позісходяться колись -
до тієї,до святої,що стражданням і пером
Як вогонь закам"янілий над спаплюженим Дніпром
Вознеслася списовидно над земним добром і злом
Стала в рівень коло сонця невпокореним чолом -
Хай прийдуть до неї діти,для яких тяжка ганьба -
Помалесеньку зодіти душу в розмисел раба
Хай прив"яжуться до неї з динамітом під ребром
І злетять вогнем над світом і з тобою,і з Дніпром,
Хай прощезне ,Україно,западе твоя земля,
Як запали польські шанці під ногами москаля
Раз неправда - то свобода,що синів твоїх пече
Бог сказав слова :"Да будет!"
Бог "да згинет!" прорече.

Станіслав Чернілевський

 

Пробач мені, що я тебе любив,
Але не так, як ти б того хотіла,
Що я до тебе серцем говорив
Очима лиш, твого торкався тіла.

Пробач мені, що всі мої слова
То тільки шепіт, роси на світанні,
А поцілунки, то лише трава та жовтий лист,
Холодний лист останній...

Пробач мені, що я тебе віддав.
Віддав усм, хто тільки того хоче.
Пробач мені, що я тебе не знав
І, що не вірив снам своїм пророчим.

Пробач мені, що я тебе любив,
Але не так як ти б того хотіла,
Що я до тебе серцем говорив
І не торкнусь ніколи твого тіла..

Лідія Яр

 

Йду, і не маю сліз, минаючи квартали,
Немов недобрі сни, позбавлені небес,
І все в мені бринить - і стале, і нестале,
І весь великий борг, і страх великий весь.
Хай яблука впадуть - і навіть ті останні,
Що важчі, ніж слова, та легші молитов.
...Є особливий час - час постаті в тумані,
Якій усе одно. Якій усе - любов.

Маріанна Кіяновська

 

Життя іде і все без коректур.

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, - час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми нічого, - пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
Щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
І як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
Не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,
Бо в цьому схибиш - то уже навіки.

Ліна Костенко

 

Любити одну хвилину
Цей час віднайдений у вічності
Любити неможливий подих причинний
Промінь зламаного віками світла
Любити призахднє сонце
Памятаючи що воно сяде за обрієм
І виблиск його крізь хмари
Це єдина і вічна мить
Любити вранішній виблиск зорі
Світанкової чистої
Коли ще все поснуле
І час колісницею
Над кучугурами хмар
Невпинно й нелагідно
Але манливо так мчить
Любити вуст твоїх світлу невинність
Неприйдешність звязку
Неможливість єднання
Цей біль у якому радість
Сплітається з гамором
Велетенського обширу
Стороннього твого майбуття
Любити тебе на відстані
На позасвітній нічогості
На лезі чистого променю
І втомлених очей каяття
Любити поки живу я
Мрію нездійсненну
Як квадратура кола
Близьку й неймовірно далеку
І встигнути подякувати Всевишньому
За те що живу і люблю
Любити як дихати
Просто жити
За межами правил
І світобудови
Просто любити і це означає жити
ЮРКО ПОКАЛЬЧУК

 

Пробач мені... Пробач... Мені пробач,
Що я у тебе відібрала літо.
Не плач, прошу...Та чуєш же, не плач,
Я теж не буду в осені зігріта...

Слова твої...Слова... Твої слова...
Такі жорстокі і як сніг колючі.
Нема між нас... нічого вже нема...
Лишились тільки спогади болючі...

Забудь мене. Забудь... Мене забудь
І хай тобі у душу прийде спокій.
Прости мене....Прости мене....Прости....
Ну врешті решт, не будь таким жорстоким...

Лідія Яр

 

Коли ти стаєш на коліна

отут біля мене поруч

і збираєш в траві суниці,

я знаю,

що ти земна.



Коли ти стаєш на обрії

і береш у долоні сонце,

я знаю,

що ти небесна.



А коли ти стаєш ген там серед поля

по пояс у синіх травах,

а руками пірнаєш у небо,

пропахла зорями і ромашками,

пропахла ромашками й зорями, -

от тоді я уже не знаю,

яка ти …
ГРИГОРІЙ ЧУБАЙ

 

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО

І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ

І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений,
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає —
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жни́ва!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля. /349/
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого. Кричите,
Що Бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою
З святими горами Дніпро!

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чули б у Бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.
І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших... і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступить /350/
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ Божий
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать...
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.
А то залізете на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані Раю.
Немає й Бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..» — «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»
«Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм».
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав’яне».
«Слав’яне! слав’яне!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав’янофіли
Так і претесь... І всі мови
Слав’янського люду — /351/
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі... Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже, —
Отойді ми заходимось!..
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те, щоб прості люде.
А ґвалту! а крику!
«І гармонія, і сила,
Музика та й годі.
А історія!.. поема
Вольного народа!
Що ті римляне убогі!
Чортзна-що — не Брути!
У нас Брути! і Коклеси!
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!»
Кров’ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть... та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани /352/
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.
Може, чванитесь, що братство
Віру заступило.
Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.
Правда!.. правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров’я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров’ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, —
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Заміс[т]ь пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку, /353/
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитай[те],
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата —
Нехай мати усміхнеться, /354/
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!

 

Справжній Сер - це
Чесне серце!

 

Готель "Україна"

****

а ти впустив би в свою оселю
біженця з України? –
питає інтернет-портал

Андрія Бондаря і Софійку
навіть з дитиною
і з тестями

так
але чи також
з двома псами

цього не знаю

Бойченків
усю трійцю

Галину Крук
навіть з новим хлопцем

Катю Бабкіну
навіть на двадцять років старшу

Дмитра Павличка навіть вісімдесяти п’ятирічного
Любов Якимчук
навіть вагітну

Дзвінку Матіяш навіть із сестрою Богданою
і Богдану Матіяш навіть із сестрою Дзвінкою

Сашка Ірванця з Оксаною
Наталку Білоцерківець з Миколою
Миколу Рябчука з Наталкою
Павла Щирицю навіть із виразками
шлунку

Віру Меньок і малу Вірку
з Дрогобича

і Льоню Ґольберґа також звідти
хоч хай не сподівається що підтверджу
йому на Linkedin
запит дружби

Сергія Жадана
хоч він з Харкова

Сашка Кабанова
хоч пише римовані вірші
і робить це російською

Андрія Любку
без роздумів

і Неборака Кіяновську Белея
Стронґовського і Сливинського

Лишегу і Дану Пінчевську
і дівчину яка ховається
за ніком verandabalkonova
і в книгарні "Є"
в 2010 я дістав від неї
записку

і Марийку Мартисевіч Іґоря Бєлова Василя Махна
ой ні Марийка білоруска Іґорь росіянин
а Махно вже чотирнадцять років
живе не в Тернополі а в Нью-Йорку
тож хай спочатку американці
скасують візи для поляків

***

з лівого боку екрану напис:
НАЖИВО: криваві сутички в Києві

заходжу на espreso.tv/
чи точніше на його ретрансляцію

постріли
барикади
палаючі шини
море голів
з готелем "Україна" в тлі
промови

які час від часу
заглушує
реклама зубної пасти

в готелі "Україна"
пізньою теплою осінню 2012 я два дні
жив на п’ятому поверсі
з виглядом на Майдан

пізнім вечором
повертався з Арсеналу
вулицею Інститутською
у барі на рецепції
пив з кимось закарпатський коньяк
хто то був може Лесь Белей
не пам’ятаю

але в аеропорті мене зустрічала
і відвозила до Борисполя
Олександра Братчук
і її теж я впустив би
у свою оселю

переглядаю фото в інтернеті

той хол внизу
де тоді крім рецепціоністки
нас двох і якоїсь жінки
готової зайнятися
чиєюсь самотністю
не було нікого
перетворений
на польовий госпіталь
і морг

**

у пулавській квартирі
до мене долинають голоси з подвір’я
гармидер крики якісь співи грюкіт
підходжу до вікна
виходжу на балкон
на клумбі перед вікнами двох
сусідніх під’їздів
натовп
кілька десятків людей
це біженці з України
вимагають щоб їх впустили
в квартири
вони агресивні
кричать
слава Україні Героям слава ніхто до них не виходить

ніхто їм не відчиняє
мене дивує
що вибрали тільки
два перші під’їзди
зовсім не зацікавлені
тим в якому живу я

прокидаюся у варшавській квартирі
чую ті ж голоси що й уві сні
на екрані телевізора
"пряма трансляція" з Майдану

*

соромно мені дорогі мої
що я тим більше з вами
чим більше не чую
ваших лідерів
і всіх
які говорять
до вас зі сцени
у тому числі польською

==============

Богдан Задура
переклад Андрій Любка,
2014

 

Життя людини – це земне випробування.
Чи вистачить, скажи, тобі часу
Розгледіти себе самого без чекання
І зрозуміти ту найвищу суть,

Яка дана?.. Вона – з любові до усього,
Де справжній ти і справжня мить,
Посіявши добро де ділом, словом,
Ти в честі можеш гідно жить.

Твій час! Він зараз і сьогодні!
Тобі вручили долю вікову
Землі цієї, квітки із-під груддя,
Не дай стоптати її світлого шляху.

Повір! Ти зараз тут для того,
Щоб землю із колін до зір підняти
І вдячним бути, що життя дорога
Дала велике право – українцем стати.

Сьогодні ти на цій землі! Твій ЧАС!..
Якими жити можна ще думками?..
Це ж ті шляхи, якими сам Тарас,
Прийшов в сьогодні, щоби бути з нами!
16.02.2014 Людмила Яцура

 

Мій день народження — це ти.
Повите муками у тебе є минуле.
В огні буденної людської суєти
У мене є майбутнє незаснуле.

В первонароджену хвилину чистоти
З тобою обмінялись ми серцями —
Моє майбутнє в грудях носиш ти,
А твої муки я повив піснями.
МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ 1959 р.

---------- Додано в 23:57 ---------- Попередній допис був написаний в 23:56 ----------

Мій день народження — це ти.
Повите муками у тебе є минуле.
В огні буденної людської суєти
У мене є майбутнє незаснуле.

В первонароджену хвилину чистоти
З тобою обмінялись ми серцями —
Моє майбутнє в грудях носиш ти,
А твої муки я повив піснями.
Микола Вінграновський 1959 р.

 

Слова згоріли в полум’ї Майдану.
Майдан в диму, у свисті, у крові...
Я знав, що мій народ колись повстане,
Як повстає людинобог і звір.

Після повстань – пронизливо і нудно.
Після повстань – глибока висота...
Душа, що настраждалася у будні,
Рости до Бога хоче на свята.

Змінились маски.
Сніг і цвіт зустрілись.
І жлобська позолота з душ спада.
Весна.
Війна.
В серцях Амура стріли,
Стріляють в спину бидло й «гаспада».

Що ж...
Бійтесь гніву доброї людини.
Бо ж «куля в лоб – то куля в лоб!..»
Кому?..
Історія моєї батьківщини
Це все вже знала:
Хаос, бунт, пітьму.

Знов отамани бігають по трупах,
А двоголовий беркут тут-як-тут.
Товчемо біль, як Чорне море, в ступах.
А горда кров до неба йде, мов ртуть.

Весна й війна побралися за руки,
Смерть із любов’ю, з коренем крило.

«Йшли діди на муки, підуть і правнуки!» –
Гарячий сніг щоб цвітом замело.

Ігор Павлюк
1 берез.14.

 

ПІСНЯ ПРО ЖИТТЯ

Заспіваю твоє ім'я.
Твоє тихе імя вишневе,
Де між хмарами обійма
Свою ніжну дорогу небо.
Де горить під зорею мак
І говорить гроза з грозою.
Переманює – перейма
Хвиля хвилю попід горою.
Заспіваю твою любов
У великій твоїй дорозі,
В тій дорозі, де й я ішов
В кароокій рясній тривозі,
Де цілує росу роса,
Де дніпрова світанна повінь
І на ластівці не згаса
Молодий вечоровий промінь.

Заспіваю ті імена,
Що любили й любити будуть -
Бо вишнева твоя струна
Біля серця мойого люду.
Заспіваю тобі себе
Твоїм словом, – від тебе маю.
Там, де час голубінь пряде,
Дорогу тебе – заспіваю.

МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

---------- Додано в 11:28 ---------- Попередній допис був написаний в 11:17 ----------

Затям собі на віки вічні,
В собі навіки загублю,
На березні свої і січні,
На тихі тиші і на січі
Затям собі – і замолю
Твоє обличчя... Глей і глицю,
І цю дорогу дорогу,
Де в сні старім про Остряницю
Чорніє груша на снігу.

МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

 

Яка любов! Минула ціла вічність,
як я любив. І марив день за днем,
що все пливе і пам’ять промине
розлуку, геть до титли й коми вивчену.
А знову йду в ту келію, між віт
журливої берези. Ждати буду
якісь незвідані чуття приблудні,
де цнота обертається на встид.
А там розлуки буде на обох,
а буде там і радості німої –
всіма грудьми відчути довгий борг
перед минулим з білим узголов’ям,
де ще струмує двійко чорних кіс
і двійко довгих рук, пітьмою п`яних,
і двійко уст, од пристрасті захланних,
спроваджують зненацька під укіс
старої цноти. Під печаль і під
крило якоїсь грішниці святої,
що дарувала нам такі покої,
де спать не сором і любить – не встид,
де можна все забрати і віддати,
і серед ночі стратити межу
собі самому.
...В друга, в жінку, в матір
веде тебе за руку щедра й журна
твоя кохана.

Липень 1965
В.Стус

 

Порідшала земна тужава твердь,
міський мурашник поточив планету.
Міліціонери, фізики, поети
вигадливо майструють власну смерть.
Протрухлий український материк
росте, як гриб. Вже навіть немовлятко
й те обіцяє стати нашим катом
і порубати віковий поріг,
дідівським вимшілим патріотизмом,
де зрідка тільки човгання чобіт
нагадує: іще існує світ
справіку заборонений, як схизма.
Ця твердь земна трухлявіє щодня,
а ми все визначаємось. До суті
доходимо. І, Господом забуті,
вітчизни просимо, як подання.
ВАСИЛЬ СТУС

 

Послання кацапам.

По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті!
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
Та й лупите по закону:
Дочці на кожушок,
Байстрюкові на придане,
на патинки.
Собі ж на те, що не знають
Ні діти, ні жінка!
За кого ж ти розіп'явся,
Христе, сине божий?
За нас добрих, чи за слово
Істини... чи, може,
Щоб ми з тебе насміялись?
Воно ж так і сталось.
Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед образом твоїм
Неутомленнії поклони
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просять
І потім в дар тобі приносять
З пожару вкрадений покров!!

Т.Шевченко
"Кавказ"

 

Юрій Рибчинський
Шлях до Тараса
(1979р.)

В дні перемог і в дні поразок,
Щасливі дні і в дні сумні
Іду з дитинства до Тараса,
Несу думки свої земні.

Іду крізь свята, і крізь будні,
Крізь глум юрби, і суєту,
Ні, не в минуле, а в майбутнє
До Тебе, я, Тарасе, йду.

Крізь вітер злий карбую кроки
І чую серцем кожну мить,
“Реве та стогне Дніпр широкий”,
Щоб розбудити всіх, хто спить.

Ой червона ружа на чолі століть,
Ой крута та круча, де Тарас стоїть.

Ой крута та круча, де стоїть Тарас,
І крізь роки кличе, кличе, кличе нас.

Коли в душі моїй тривога,
Коли в душі пекельний щем,
Іду до нього – до живого –
У Всесвіт віршів і поем.

Я не один іду до нього –
Ідуть до нього тисячі,
Наче грішники – до Бога,
Свої печалі несучи.

І доки в римах “Заповіту”
Бентежить кожне слово нас,
Той рух до сонця не спинити,
Бо зветься сонце те – Тарас.

Ой червона ружа на чолі століть,
Ой крута та круча, де Тарас стоїть.

Ой крута та круча, де стоїть Тарас,
І крізь роки кличе, кличе, кличе нас.