Вірші для душі

Я знаю, что твердил Тарас Шевченко,
Когда его держали в Кос-Арале,
И муштровали под казахским солнцем,
И запрещали даже рисовать.

Я знаю, что твердил Тарас Шевченко,
Когда он видел, как сквозь строй проводят,
И слышал, как с глухим и страшным звуком
Отскакивают палки от спины.

Я знаю, что твердил Тарас Шевченко,
Когда вельмож он видел украинских,
Своих же братьев давящих и рвущих
Почище всяких турков и татар.

Я знаю, что твердил Тарас Шевченко.
И как его завет я повторяю
Одно-единственное это слово:
Ненавиджу.

Леонід Кисельов

 

Поймет не тот, кто много видел...

Поймет не тот, кто много видел,
А тот, кто много потерял.
Простит не тот, кто не обидел,
А тот, кто многое прощал.

Осудит каждый, кто не в силах
Пути другому уступить,
Ревнует только тот, в чьих жилах
Кровь никогда не закипит !

И боль чужую взять не сможет
Кто выгодой своей живет,
И грусть ночами не тревожит
Тех, кто любви не познает ...

И счастья встречи не узнает,
Кто расставанием не дышал.
Лишь тот, кто многое теряет,
Тот цену многому познал !

 

terRen, пише вірші? клас!

 

Ага. Цього вірша, автор невідомий.

 

З КОЖНОГО ДНЯ МАРІЇ

Ох, ця ера – сумна гетера:
Робить з тебе вже циркача.
Шляк трафляє, бере холєра –
І несила (ох же ж!) мовчать.

Ох, ці ринки…Все стало дибки.
Ох, дивен-ні-і гримлять дива!
А я жінка – тонка, як скрипка, -
Голос з мене видобувай.

Ні, не скрипка.
Я сива дримба,
Я відлуння печальних скель.
Я з –під каменя сонна риба,
Я з потоку – в”юнка форель.
Я погідна – як осінь срібна.
Я солодка – як майський мед.
Я нечутна – як в жилах рідна
Кров.
Як пізній в саду ранет.

Ох, ця ера – сумна гетера…
А я чую, що кров горить.
Ломить пера ця чорна ера
І збиває серцевий ритм.

А я хочу в якусь печеру,
Хоч на пару якихось діб!
Чоловіцтво!
Змініть цю еру,
Цю гетеру,
Бо це ж ваш хліб.

Я ж бо можу отак пропасти
Поміж цих божевільних днів,
І нікому не будуть застити

Мого серця палкі вогні.

Ох, солодкі слова, як сливи.
Та долоні – як два хрести.
Чоловіцтво!
Я ще вродлива.
Мені важко свій хрест нести.

А я дримба.
Я хочу в губи.
А я срібна в руці форель.
Чоловіцтво!
Я ваша згуба.
Затрубіть мені з диких скель.

Учиніть нетерплячий рейвах,
Бо ж була я десь тут, жила.
Бо душа моя на деревах
Цвіт збирає, як мед бджола.
Марія Матіос

 

Ты мне любви своей не обещала,
Но помню, как смущенно улыбнулась...
А этот шрам, что ты поцеловала,
Когда рука моя щеки твоей коснулась?..
Он помнит обжигающую нежность,
Хранит тепло случайного касания...
Чтобы продлилась эта безмятежность,
Сожму ладонь...К чему теперь признания?
К чему слова, когда в моей ладони
Невысказанных чувств твоих волна,
Которую от взглядов посторонних
Сберечь сумела только ты одна.
Ты снишься мне, и я боюсь проснуться...
Но сон не может длиться без конца...
Позволь же мне еще хоть раз коснуться
Своей ладонью твоего лица...

Галина Кузьмина

 

Леся Українка

Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
в душі цвітуть якісь квітки урочі,
в душі квітки і зорі золотії,
а на устах слова, але не тії,
усе не ті, що мріються мені,
коли вночі лежу я у півсні.
Либонь, тих слів немає в жодній мові,
та цілий світ живе у кожнім слова,
і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
та вголос слів тих вимовить не вмію...

Якби мені достати струн живих,
якби той хист мені, щоб грать на них,
потужну пісню я б на струнах грала,
нехай би скарби всі вона зібрала,
ті скарби, що лежать в душі на дні,
ті скарби, що й для мене таємні,
та мріється, що так вони коштовні,
як ті слова, що вголос невимовні.

Якби я всіми барвами владала,
то я б на барву барву накладала
і малювала б щирим самоцвітом,
отак, як сонечко пречисте літом,
домовили б пророчистії руки,
чого домовить не здолали гуки.
І знав би ти, що є в душі моїй...
Ох, барв, і струн, і слів бракує їй...
І те, що в ній цвіте весною таємною,
либонь, умре, загине враз зо мною.

 

У ній щось є
Напевне, то душа
Трохи збентежена від правди і реалій
Вона кудись,
Як завжди поспіша,
Іде у переходи і у далі.

У ній щось є…
В її ясних очах
Поети б написали слово “щирість”.
В ній паросток надії не зачах,
Не дивлячись на будні трохи сірі.

У ній щось є…
Незрима таїна.
Що в пам’ять урізається гранітом.
Як присмак від солодкого вина,
Коли набридла гіркість цього світу.

І це її відразу видає.
З-поміж облич і поглядів квапливих.
Спинивши погляд, розумієш: в ній щось є…
Таке по-справжньому просте і особливе.
Марія Кузьменко(Просто Мері)

 

А я люблю гарячу чорну каву,
Солодку, з білосніжними вершками,
Тримати її вранішньо ласкаво
Спросоння розімлілими руками.

А я люблю гарячу чорну каву,
Що будить ароматом на світанку,
Коли проміння сонячно-яскраве
В квартиру заглядає крізь фіранку.

А я люблю гарячу чорну каву,
Горнятка доторкнутися щокою...
І день, я вірю, видасться на славу,
Якщо він починається з тобою.

Любов Козир

 

Проступає твоє обличчя крізь темінь і мряку
Крізь хащі інших облич
Я тебе згадую
Я тебе вгадую
Я тебе вигадую
Я тебе знаю
І я тебе не знаю
Я шукаю тебе в тобі
За завісою сутінків серця
Може світло запалиться
І ти щезнеш
Може день промине
І ми не зустрінемось
Але я шукаю тебе
Хоч і не знаю це ти чи не ти
За завісою темноти
Я шукаю тебе
У натовпі збайдужілому і сухому
У собі самому й у тобі
Чи це справді так
Навіть якщо не так
Я любитиму цей день і цей вечір
Цей час
Цей світ
У якому я шукаю тебе
Серед тисячі інших облич
Може ти неасправді і є
Тільки пошук
Тільки шукання
Але це не важить
Бо я люблю тебе
Я люблю пошук тебе
Я люблю саме шукання тебе
Невіднайдення тебе я теж люблю
Фата моргана
Може це краще
Ніж реальність
Я люблю тебе…
Юрко Покальчук..

 

Коли до губ твоїх лишається півподиху,
коли до губ твоїх лишається півкроку —
зіниці твої виткані із подиву,
в очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
той шепіт мою тишу синьо крає!
І забуваю я, що вмію дихати,
і, що ходити вмію, забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається
і впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
півподиху у горлі застрягає.

Зіниці твої виткані із подиву,
в очах у тебе синьо і широко...
Але до губ твоїх лишається півподиху,
до губ твоїх лишається півкроку.
Григорій Чубай

 

Коли знову сади закружляють у білому вальсі
І пелюсток метелики ніжно упадуть в траву
Я сюди повернусь, відшукаю у всесвіті й часі
І покличу тебе... так, як тільки один я зову...

Повернуся сюди назавжди, через роки і далі,
Діставатиму зорі, мов вишні доспілі тобі,
Прожену вороння усіх смутків твоїх і печалей,
Більш ніколи тебе не дозволю торкнутись журбі...

Коли знову сади закружляють у білому вальсі
Я метеликом ніжно твоєї торкнуся щоки.
Відшукаю тебе, десь загублену в просторі й часі
Й розлучити не зможуть ні відстані нас, ні роки...

Лідія Яр

 

33

С Днём Рождения, безбашенное чудо-
Ничего опять не изменилось.
Снова пиво и немытая посуда.
И далёко то - куда стремилась.

Хочется грустить - но это просто.
Хочется заплакать - не поможет.
Всё того же - маленького - роста,
И на каблуках - по бездорожью.

Как же быстро ночь сменяет праздник.
Как же слабо верится в прощенье.
Вспомнится - не ласковый проказник,
Но души слепое обольщенье.

И ругаю я себя - поверьте,
Говорю :"Совсем от рук отбилась!",
Но надежда хрупкая в конверте
Улетела - и угомонилась.

И уснули вредные привычки,
Пожалев усталую и злую.
И не пишут с неба мне сестрички,
Сколько я ни шлю им поцелуев.

Как-то всё поникло, очерствело,
Знаете, как больно быть безДУШНОЙ?
Вроде есть ещё живое тело -
Только сердце тонет в равнодушьи.

Я не вру - всё так, на самом деле.
Я синдромом лжи - переболела.
И стихи - насильно, еле-еле...
Не читайте...если надоела.

Хочется - по-доброму, со смыслом,
Чтобы кто-то где-то улыбнулся.
33... И если верить числам,
Он ушёл...подумал - и вернулся.

 

Ми компромісимо. О, як ми компромісимо!
Ми компромісні зовні і в душі.
Сліпих ідей гливке болото місимо
І ліпимо кустарницькі вірші.

Ми компромісимо. О, як ми компромісимо!
Нікого словом ми не обпечем.
А раді й тим, що «браво» і «бравісімо»
Гукає нам юрба тупих нікчем.

Ми компромісимо. О, як ми компромісимо!
Що забуваємо, де ми і де не ми.
Що і самі вже стали компромісами
І лиш умовно звемося людьми....
ГРИГОРІЙ ЧУБАЙ

 

Україні

Ти синім небом дивишся на мене, '
Щоб я, бува, душею не зачах.
В моїх ночах — тополь свічки зелені,
В моїх ночах, в задуманих очах.
В моєму щасті твого щастя зливи,
В моїй крові пожар твоїх калин.
З твоїх давнин на плечах вітер сивий,
Гіркий, печальний вітер, мов полин.
За мною ходять твого горя тіні,
Лицем до твого сонця я встаю.
В твоїм сумлінні — і моє сумління
По проводі життя передаю.
З твоїх знамен несу червоне кредо.
Впаду як треба. Тільки ти — іди.
...Дивлюсь вперед. І бачу попереду,
Себе з тобою бачу назавжди.
ГРИГОРІЙ ЧУБАЙ

 

"Не знаю, чи побачу Вас, чи ні..."

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
Моя улюблена)..ЛІНА КОСТЕНКО

 

Коли тяжіють римами на серці
поразки із тривогами в октавах,
та враз до тебе всесвіт усміхнеться
із філіжанки вранішньої кави,
cолодке сонце щоки залоскоче,
для ніжності розширюючи грані,
за крок весна – розрадять сині очі
пахучої кімнатної герані,
то починаєш раптом розуміти:
і що невдачі – сива мла, тумани…
Коли в житті такі існують миті,
то в ньому не усе іще погано.
Ірина Саковець

 

МУЖЧИНАМ

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,
З якої ви п’єте: змагайся і кріпись!

І ми їх даємо не у залізнім гимні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.

Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть —
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть! ОЛЕНА ТЕЛІГА

 

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, - тільки до воріт.
А там, а там... Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Ліна Костенко

 

До тебе я весною повернусь.
Ти тільки вір, і я тоді прилину.
В саду пташиним співом розіллюсь
І пролечу я клином журавлиним.
Якщо ж до тебе повернуся літом
До ніг барвистим припаду я цвітом,
Я дощиком пролиюся дрібненьким,
Всі смутки віджену з твого серденька...
Можливо, повернуся восени.
Духмяним садом я прийду у сни
І жовтим листом упаду під ноги,
Розвію вітром всі твої тривоги.
Якщо ж зима, - я повернусь зимою
Впаду на землю снігу пеленою,
Сніжинкою тебе я поцілую,
Морозом твої вікна розмалюю.
Ти тільки вір. Я повернусь до тебе
Житами в полі і блакитним небом,
Дощем і вітром. золотом беріз.
Я повернусь. Не плач. Не треба сліз.
Лідія Яр