Вірші для душі

Мне трудно понимать музыку украинской поэзии, но сейчас как-то так смог.

спасибо.
неожиданно.

 

Пророцтво

Настане день чорніший чорноти
(І що там ті пророцтва Заповіту!) –
Розтане у зіницях німоти
Останній рідний знак із алфавіту.

Вже не озветься тугою з пітьми
І болем не вдарятиметься в груди.
І будуть звуки краятись людьми,
Лиш слова українського не буде.

І мливо букв молотиме язик,
Й душа не відчуватиме покути.
І буде світ увесь – що крок, то крик!
Лиш мові українській – вже не бути?

А буде простір. Буде навіть час.
І буде край – окраїна країни.
Лиш мулятиме пам’яті якась
Давно забута пісня України.

…Злетять віки, немов єдина мить.
І знов Ісус на грішну Землю стане,
Щоб всі народи поблагословить.
І лиш мого народу... не застане?

Любов Бенедишин

 

Навколо радости так мало!
Який у чорта днів бадьор,
коли ми крила поламали
у леті марному до зор.

І гнів, і муку неозору
співаю я в ці дні журби,
коли лакеї йдуть угору
й мовчать раби!

Коли розходяться з ділами
в розгоні страшному слова....
Розбий же голову об камінь,
моя Вкраїно, удова!

Як і колись, так і тепер ти
не спромоглась на гарний плід..
Не вміла жить, так хоч умерти
зумій як спід!

Ходою гнівною блукаю
в своїм краю чужинцем я.
Пожаром очі заливає
мені трагедія твоя.

Сліпій, обдуреній, забитій
невже не встать тобі від ран?
Москві та Жечі Посполитій
тебе шпурнув колись Богдан,

А потім хтів тобі Мазепа
від серця щирого добра...
Його ти зрадила і степом
пішла рабинею Петра.
Хіба ж не жах!? Своєї зброї
не маєш ти в ці скорбні дні.
У тебе так: два, три герої,
а решта - велетні дурні.

А решта - тільки безголів'я,
що на багно кричать: "Блакить!"
Якби ж я міг, якби зумів я
тебе, Вкраїно, воскресить!?
Твої шляхи -одчай і камінь,
така прекрасна, й мов на сміх
ти плодиш землю байстрюками,
багном і гноєм для чужих!...
У голові твоїй макуха,
хіба ж ти можеш жить сама,
російсько-польська потаскухо,
малоросійськая тюрма!..

Веди ж, безумна, до загину
мене на розпач і на жуть!
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
І сам не знаю, що кажу!

Я ж - син, твій син, що йшов за тебе
на смерти реготи не раз,
той, що забув і Бога й небо,
аби тобі був світлий час.

Я йшов кривавими житами
і знов піду, де гул і мгла...
Лиш одного я хочу, мамо,
щоб ти щасливою була!

Володимир СОСЮРА

 

Не знаю автора , но понравилось

 

***
Так хочеться якоїсь етики.
Пера, і пензля, і струни.
Якоїсь дивної поетики
в шляхетних німбах сивини.

Натомість маєм бздуру модню,
амбіцій вистріпаний рюш.
І чорний викид сірководню
з отруєних століттям душ.
Ліна Костенко

 

Ходімте в сад. Я покажу вам сад...

Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінах яблуні спить вітер.
А згорблений чумацький небопад
Освітлює пахучі очі квітів.

Я покажу вам сливи на сучках,
Що настромились, падаючи мовчки.
Затисла груша в жовтих кулачках
Смачного сонця лагідні жовточки.

У полі спить зоря під колоском
І сонно слуха думу колоскову,
І сонна тиша сонним язиком
Шепоче саду сиву колискову.

То кажани. То кажаниний ряд
Заплутався у сонному волоссі ночі…
Ходімте в сад. Я покажу вам сад.
Його сумління покажу вам очі.

Микола Вінграновський

 

КАЗАВ ЙОАНН: "В ПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО".
В початку Слово, а не комарі.
Не як у нас — на Січ іде з малого,
а вже коли осліп — у кобзарі.

О ГОСПОДИ, А Я? ЧИ МАВ ПРИ СОБІ ГРОНО
найвченіших мужів, піїтів і музик?
То все у королів. В палацах. Біля тронів.
А ти козак. Ти гетьман. Ти мужик.

Бувають королі, більш вдатні до розпусти,
ніж до звитяг. І кожне слово — лож.
Зате як вийде, гляне, як розпустить
павиний хвіст придворних і вельмож!

При них все люди грамотні і терті.
У них Боплан, у них і Шевальє.
А наше слово дожило до смерті,
але для світу й досі ще не є.

Бо ми такі. Ми прості. Ми в кожусі.
Не знаєм як. Не звикли до свобод.
То треба ж якось піднімать на дусі,
а не в болото втоптувать народ!

ТА ПРИЙДЕ ЧАС, ЯК ПЕРЕД БОГОМ СВІДЧУ
ще буде Слово, більше за слова.

Але чи й справді ми німі для світу,
чи, може, трохи світ недочува?

МИ ВОЇНИ. НЕ ЛЕДАРІ. НЕ ЛЕЖНІ.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.

ЧИ, МОЖЕ, МИ НЕ ЛИЦАРІ БУЛИ?
Своє жіноцтво шанувать не вміли?
Пани вино їм з тухольки пили.
А ми у шапці ніженьки їм гріли.

Віки ідуть. А нам усе амінь.
Нема спокою між Дніпром і Бугом.
Вже стільки літ, вже стільки поколінь! —
усе життя — між шаблею і плугом.

Так нам судилось. Так нам довелось.
Все нас руйнують, як ахейці Трою.
У нас хлоп'я на ноги зіп'ялось —
і вже притьма хапається за зброю.

Ми — хто за кого, ми — не хто кого.
І ця війна, — не я їй був призвідця.
Мосьпанство йде гуртом на одного.
А наш один і чорта не боїться.

Аби який перед собою корч —
півсотні війська полетіло б сторч.

Хто йшов на нас, той повертався з ґулями.
У нас баби — і ті стріляють дулями.

І все одно — віками у ярмі.
Усім чужі. Для світу незначущі.
Чи що ніяк не вирвемось самі.
Чи що у нас сусіди загребущі.
Ми, вільні люди вільної землі,
тавро поразки маєм на чолі.

МОЙСЕЙ НАРОД СВІЙ ВІВ ЧЕРЕЗ ПУСТЕЛЮ.
Послав Господь їм воду за труда.
А в нас яку не вдариш кайлом скелю —
зівсюди рине кров, а не вода.

Вони хоч мали з неба яку манну.
Таки ж пустеля більша за степи.
Господь їм землю дав обітованну
і море перед ними розступив!

Я ж не Мойсей. Народ — на рані рана.
Моє чоло побила сивина.
Куди іти? Земля обітованна —
вона ж під нами, наша, ось вона!

Та ще ж яка, мій Господи, багата!
Лісами щедра, зерном золота.
Міцна зелом, скотиною рогата.
Народом добра, вірою свята.

Хто тут не жив!
А в нагороду
хто вдячен був коли цьому народу?!

ЧУЖИНЦІ СКРІЗЬ ПОСІЛИ НАШІ ГРАДИ.
Ім'я дали нам — хлопи, мужики.
На нас лежить тавро тієї зради,
якою нас вже зраджено віки.

Для них ці землі тільки ласий кусень.
Та люд сумирний десь там по хатах.
Жили-були. Об'їли нас як гусінь.
Ще й поганьбили по усіх світах.

ВСЕ НАМ ВИПОМИНАЮТЬ ВСІ НАШІ ЗЛОДІЯННЯ.
Де, що, коли і скільки — визбирують до крихт.
А скільки ми зазнали нелюдського страждання?
А скільки ті чужинці сподіяли нам кривд?!

Чи ми чинили утиск
сусідам, їхній мові?
Був мій народ співцем і сіячем.
Я все зробив би без проливу крові.
Так ви ж пройшли вогнем тут і мечем!

Ви кажете: ми темні. Ви кажете: погроми.
Але чому ж не чути з правдивих ваших пащ
про тих погромів чорні буреломи,
які вчинив Чарнецький тут і Лащ?!

Що вже віки нема од вас рятунку.
А ще зветеся лицарі, бундючні павичі.
Хан палить села хоч для пограбунку,
а Радзивілл — для світла уночі!

Так наступили цій землі на груди,
що й стогін вже не вирветься з грудей.
Князь Вишневецький вішає повсюди,
а Лащ у церкві вирізав людей.

Це ж треба мати сатанинський намір,
чаїть в собі невиліковний сказ,
щоб тяжко так знущатися над нами
та ще й у всьому звинуватить нас!

Хіба що мертвий тут би не пручався
в гадючих путах визиску й лихви.
Живуть без вінчання. Вмирають без причастя.
Дітей не хрестять. Замкнено церкви.

Вже допекли нас до живої рани.
Деруть податки з поля, двору, стріх.
Цькують людей. Здають в оренду храми.
І мову нашу мають для зловтіх.

Ну, то й дійшло до крові, до шабель.
Армаґеддон. Збувається пророче.
А вже коли зірвалося з петель,
то вже по людських долях прогуркоче.

І ТОЙ НАРОД, І ТАК ПО СВІТУ ГНАНИЙ,
сумний народ, що світу дав Христа, —
о Божа Мати, змилуйся над нами!
Дай розум в серце й правду на вуста.

Чи ми коли той біль страшний загоїмо?
Взаємна кривда — то взаємний гріх.
Бо їхні темні нас вважають ґоями,
а наші темні обзивають їх.

Чи винен той скрипаль чи балагула,
чи винен хлібороб той чи кобзар,
що серед нас є Лисенко, вовгура,
а серед них — визискувач, лихвар?!

Все винен я. Всіх мусив захистити.
І тих, і тих. І тих від тих і тих.
Мене, людину, можна не простити.
Але народи?! Ради всіх святих…

УСІ НАРОДИ, А ВІДТАК І МІЙ,
у чомусь винні, скоївши й не скоївши,
як винен той святий Варфоломій
за те Варфоломіївське побоїще.

О горе нам!.. Я вже як ті пророки,
що часом божеволіли з жалю.
Я знаю свій народ. Кляну його пороки.
Але за нього Господа молю!

А ВИ, ЩО ЗВИКЛИ РОЗЗЯВЛЯТИ ПАЩІ,
злочинства наші множити стокрот, —
побійтесь Бога! Ви нічим не кращі
за мій сумний зацькований народ.

А втім, нехай. Дорога правди довга.
Усі усім втовкмачують своє.

У всеправуючого Бога

усе записано як є.

МИ ЗА СВОЇМ НЕПЕРЕБУТНІМ ГОРЕМ
все про своє говорим і говорим.

А як пильніше глянуть навкруги —
все хтось комусь на світі вороги.

Добром ніде на світі не завізно.
Закон війни, тяжка його хода.
Чи ті пани, повбирані в залізо,
чи та в шапках баранячих орда.

Ніхто ніде наживою не знехтує.
Хіба лиш хан пустошити мастак?
А королі не віддають ландскнехтам
на пограбунок села і міста?

Це їх платня. Тож хан і суне потоптом
і ділять здобич ханські вояки.
Але деінде запорвали б золотом.
А в нас яке тут золото? Жінки.

БУЛО ВСЬОГО, А БУДЕ ЩЕ ВСЬОГІШЕ.
І що не день — все гірше, й гірше, й гірше.

То мор, то мур, то голод, то війна.
То з неба грім, то в полі сарана.

То гнів царя. То ласка королева.
То знов якась чужинська кабала.
А звідусіль — то хижі кігті лева,
то дзьоб зоключений орла.

І ПОКИ МИ ЗБЕРЕМСЯ НА ПОТУГУ,
чужих корон задурені підданці, —
пани торгують.
З Бреста і по Бугу
плоти лаштують на далекий Данціг.

Чужі та прийшлі, вже тут укорінені,
та ще й своїх причаєне кубло
так вирипали двері України —
аж холодом з Європи потягло.

Немає вже медової землі.
Рознищили пани і королі.

От що в нас є — могили та й могили.
Та Чорний Шлях з невільницьким плачем.
Цьому народу світ уже немилий
від зайшлих вбивць і від своїх нікчем.

ЧИ ТОЙ КОРОЛЬ,
ЧИ ТЕ МОСКОВСЬКЕ ЦАРСТВО,
яка почвара не посяде трон, —
ну що ти скажеш, ні одне моцарство
не хоче брати на герби ворон!

Л.Костенко
З "Берестечка"

 

http://youtu.be/WLn0gifHRhM

 

Осінь жагуча

Вечірній сон закоханого літа
і руки, магнетичні уночі.
Вродлива жінка, ласкою прогріта,
лежить у літа осінь на плечі.

Дозріла пристрасть до вогню і плоду.
Пашить вогнем на млосному щаблі.
І торжествує мудрий геній роду
всього живого на живій землі.

Ще літо спить, а вранці осінь встане —
в косі янтарній нитка сивини,
могутні чресла золотого стану,
іде в полях — вгинаються лани.

Близнята-зерна туляться в покоси,
біжить юрба червонощоких руж,
сплять солодко черкуси-негритоси,
біляві яблука і жовта раса груш.

Рве синій вітер білі посторонці.
А в серце літа — щедрий сонцепад.
І зливками розтопленого сонця
лежать цитрини, груші й виноград.

Загусне промінь в гронах перегрітих.
А ляже сніг на похололі дні —
жагучий сон закоханого літа
в холодну зиму бродить у вині!
Ліна Костенко




БАРВИСТА ОСІНЬ

Осінній дощик дрібно плаче,
І листячко жовтогаряче
З дерев поволі опадає,
Лиш клен рудий горить-палає.
Дарує нам барвиста осінь
Буяння фарб і неба просинь:
Ранкові прохолодні роси,
Верби старої жовті коси,

Багрянець лісу світанковий,
Пташиний щебет загадковий
І павутиння візерунки —
Це щедрі осені дарунки.
Т. Корольова

 

ІМПЕРІЯ СТРАХУ

Ми — жертви сакральні, та в кожного — власний вівтар.
Мамона чи Бог — ми щодня вибираємо з вами.
А час невблаганний — душі споконвічний вівчар,
В Імперію Страху відкриє нам ковану браму.

В Імперії Страху навіки розіп’ятий Страх.
Криві дзеркала виливають на віск твою сутність.
Тебе не сховає твоя оболонка пуста
Від мудрих очей, безроздільно усюди присутніх.

Тобі не сховатись від істини свого буття,
Від правди речей, на які закривав свої очі.
І марні благання і злякане серцебиття —
До тебе з’явилися Зорі Правічної Ночі.

В Імперії Страху — дуель, на хрестах і мечах.
І судді величні судитимуть мовчки строго:
Між чорними скелями стогне убога душа,
В порожніх зіницях шукаючи ствердження Бога.

Та відповідь всім — тільки тиша безжально німа.
І вітер холодний тремтить, обіймаючи плаху.
За вироком долі — дороги назад вже нема:
У кожного з нас — особиста Імперія Страху.

© Наталка Позняк

 

***
Я фрагменти щастя
міцно у долонях
пронесу крізь кадри
чорно-білих днів.
Спокій - лиш омана
на дорозі часу,
нетривкий уривок
найсолодших снів.
Хай біжить шалено
час від нас за обрій,
розтоптавши мрії,
обдуривши всіх.
Я залишу в серці
віру і надію,
і дитячий щирий
найсправжніший сміх.
(МаріАнна Квітка)

 

Василь СИМОНЕНКО

* * *

Світ який — мереживо казкове!..
Світ який — ні краю ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам —
Все одно ті скабри по краплині
Я тобі закохано віддам.

 

Осиротіли вулиці вечірні,
Дощами Львів кривляється на зло
Самотнім левам треба неодмінно
Хоча б на мить зігрітися теплом

Старий трамвай дзвінком ламає тишу,
На площі Ринок гаснуть ліхтарі
Весняний вітер вітками колише,
Холодні краплі губляться між брів

В кав’ярнях пахне кавою і димом,
Напівпустим здається «Вернісаж»,
В полон до себе манить невловимий
Архітектурний міста смак...

 

Привычно доедать до последней крошки,
привычно доживать до финальных титров.
Сценарий жизни старой подвальной кошки
достоин девяти уссурийских тигров.
Сценарий лжи. Леплю куличи из ила,
тяну больное, путаясь в алфавите.
Честней, пока не поздно, разлить чернила,
и кинуть грош Харону, и встать, и выйти;
и вновь - по темноте за бессонным стражем,
в окраинном кинозале, в луче экранном,
где мир, подобно мне - короткометражен,
а я - всего лишь пепел над океаном.

48-летний российский поэт Андрей Ширяев покончил с собой в Эквадоре, где жил долгое время, покинув Россию.

 

Я буду скучать… По тебе… В дуновении ветра
Я знаю, мне часто твое будет слышаться имя…
Не верь, возвращаться совсем не плохая примета…
Плохая примета – забыть и остаться с другими…

Я буду скучать… Ты пиши мне… Хотя бы не часто…
Мне важно, что ты обо мне вспоминаешь и тоже
Пусть в мыслях, но все-таки стали мы чаще встречаться
И стали друг другу пусть даже на каплю дороже…

Я буду скучать… Я прошу, возвращайся скорее…
Тебя не хочу никогда никуда провожать даже взглядом…
И ветер мне снова печальные мысли навеет,
О том, что ты там… Что ты где-то не рядом…

©Алиса Секретова

 

Цикл поезій "Мудрість"

По венах руслом стікаються ріки
на губах шепіт сонця і смак вина
По правицю Господню ангел
І каменні скрижалі добра
Кафедральні нетлінні мури
Вічно мудрі і вічно живі
П»єдистали славетних гуру
На плечах, у чужому житті
На плечах ..
У посвяті в минуле,
У харизму віконних драм….
Вже по венах розходяться страхи
Вічні страхи сумлінних лам ….
Вічні ляпи в епоху марень
І потовчені птахи в прах
У кишенях посеред храму
У віньєтках,чи у вінках
пожовтілі сторінки біблій
тамують пташиний страх….
А натомість залежні люди
Силуети,чи тіні їх
Подають п’ятаками Юди
на спасіння…за власний гріх
Тіні босі без крил і вражень
Стоголосі у басі злі
Заплітають птахів в морози
Коли ті ще занадто живі
Але храм не боїться болю,
І чужої вини в стократ
У подолі святої любові
Він рятує своїх дитинчат…
За сирими одівріками храму
Вигнанці за великий гріх…

Лише гріх цей ротує рани
Як великий розіп»ятий міф,
що блукає по райськім саду
У співах солодких сирин
Гріх що безтільно вільний
Як страшенно глибокий вир
що потрохи стікає
в попільницю чужих сивин…..
І на сповідь не буде мати
п»ятака, ані Юди плеча
ані навіть простої зради
свого золотого меча.

---------- Додано в 13:53 ---------- Попередній допис був написаний в 13:50 ----------

Цикл поезій "З глини"

Душа за покликом за тілом
За муром вічно-захисним.
Загуло літо бабине,загуло.
Невже і щастя загуде?
І спокій трафить і неспокій
І відцвіте липневий дощ.
І трапиться на тілі голім
Сто тисяч віковічних драм.
Сто тисяч відстаней і постріл
У постіль пім»яту…..де сплю
Де сплю ,де сниться жовтень
Скуйовджений…… я в нім
горю…
Горіти-то не виспатись, а жити
Довкола сновигають кораблі
Де парусники?,де орбіти?
А їм до суші доплести…
Доплисти а не спопеліти …
Фіаско косить на лиці
Марудить щоки, дусить ніздрі ....
Не доведи нас Боже і прости….
Де сотні муравейних станів
І тисячі незайманих стихій
Стисни їх м»язами останніх
Стисни а я вже ….ЗАПЛАЧУ!

Напевне в решеті немає дір….
Надірвана і повсякденна вартість
Не віддає мені на здачу….
Ні кавалькад,ні демонстрацій…
Ні кавалькад…кавалки серця
у дзбанку зерням проросли….
Загуло літо бабине…минеться
На тілі зацвітуть сади.

На тілі визрівшім з екстазу
Не списи болю,не сліди...
Пророцтва менестрелів часу
По них ми маємо пройти
І вижити,щоб жити станом…
Станом на день або на ніч.
Забути можна все й одразу…
Наче струсити з власних пліч….
Тебе із себе…
вічний лемент,
не щем,не акварель Моне.
Я риби голос …тону,тану,
самотнім звуком вицвівших сонет.

Автор, Я!

---------- Додано в 14:01 ---------- Попередній допис був написаний в 13:53 ----------

Щоб замережити і вижити
І вижати обпалену траву
щоб витиснути істинну
хмаринки пустотілу суть
я жінкою залишусь жінкою
І сон-травою оживлюсь.
Народжена в собі
І поза сумнівом
Уквітчана наядами зірок
І в проміжку нажаль не вічному
Доскону грішна я за крок….
Ще в свіжих яблуках погрудневих
По груди вся твоя
і досхочу
знеси мене бо бач по веснах вже
по хмарах теплого дощу…
по хмарах по мереживах
у зашарілий міф
знеси мене мій голубе до вічності…
Знеси мене....
Якби ж ти тільки міг.

 

На те і воля…

Не могили,

А покривавлена рілля…
Не відали. Не відмолили.
І — не прийматиме земля.

Поляже дим під головою.
Обступить крижана пітьма.
Невже, запльоване Москвою,
Нас навіть небо не прийма?

Ані душі. Сама безодня.
Гімн божевільної орди.
І — над усім — слова Господні:
Не вбий. Не вкрадь. Не осуди.

П.Гірник