Видатні львів'яни

Роалд Гоффман (народився 18 липня 1937 року в Золочеві на Львівщині) — хімік (органічна та квантова хімія) польсько-єврейського походження (живе в США). Лауреат Нобелівської премії (1981) – "за розробку теорії протікання хімічних реакцій", що значно розширює можливості для планування хімічних експериментів.


Навчався в Колумбійському університеті. Спеціалізувався в Гарвардському та Московському університетах, а також в Упсалі (Швеція).

Народився майбутній вчений в родині випускника Львівської політехніки інженера Х.Сафрана. З початком ІІ-ї Світової війни Сафрани опинилися в єврейському гетто, звідки їм вдалося втекти (батько загинув). В Польщі мати Роалда вийшла заміж за Пауля Гоффмана, який усиновив осиротілого хлопця. 1949 – Гоффмани в США. Майбутній Нобелівський лауреат оволодів кількома мовами (українську він знав з дитинства).

Перший значний успіх до Р.Гоффмана прийшов на початку 60-х років, коли він запропонував метод розрахунків елементарних орбітальних молекул. Основні наукові дослідження Р.Гоффмана стосуються хімічної кінетики та вивчення хімічних реакцій. Ім'я вченого в назвах наукових теорій, наприклад, "Правило (закон) Вудварда-Гоффмана" (1970 ці вчені видали книгу "Збереження орбітальної симетрії").

Професор Корнельського університету. Член американської Національної академії наук, Американської асоціації фундаментальних наук, Міжнародної академії квантово-молекулярних досліджень, Американського фізичного товариства. Почесний доктор Королівського технологічного інституту в Швеції і Йєльського університету.

Р.Гоффман цікавиться життям своєї батьківщини: відвідує Україну, листується із земляками золочівцями та тернопільчанами. "Україна – обітована земля мого серця" – написав американський вчений у листі в Золочів. Через фаховий журнал "Chemical and Euginee fing Nev" Р.Гоффман закликав вчених Заходу підтримувати молодих вчених колишнього СРСР заради їхнього наукового майбутнього.

Пам'ять вченого добре зберегла спогади про його дитинство у "гуцульському костюмчику".

---------- Додано в 14:58 ---------- Попередній допис був написаний в 14:56 ----------

Станислав Мартин Улам (13 апреля, 1909, Львов —13 мая, 1984, Санта-Фе) — польский математик, ученик Банаха, переехавший в Принстон в 1934 году и позднее участвовавший в создании водородной бомбы в рамках ядерного проекта Лос-Аламосской лаборатории, что в городе Лос-Аламос, также внёс большой вклад в развитие некоторых математических методов, в частности метода Монте-Карло.

У мемуарах "Пригоди математика" Улам, завжди гордий рідним містом, писав: "З нинішньої перспективи Львів може здатися провінційним містом, але це не так. Лекції вчених регулярно проводилися перед широкою публікою. Серед тем лекцій були про нові відкриття в астрономії, про сучасну фізику, теорію відносності, про Фройда і психоаналіз. Ці лекції відвідували адвокати, лікарі, бізнесмени та інша публіка".
http://www.zaxid.net/article/53525/

 

Та ж сам Сте́фан Банах (пол. Stefan Banach );
один з найбільших європейских математиків

нар. 30 березня 1892, Краків — помер 31 серпня 1945, Львів) — польський математик, професор Львівського університету та Львівської Політехніки (з 1924), декан фізико-математичного факультету Львівського університету (з 1939).

Член Польської АН та член-кореспондент АН УРСР. Один з творців сучасного функціонального аналізу та львівської математичної школи.

За Вікі:
Stefan Banach - Wikipedia

 

Казимир Твардовський

Казимир Юрій Адольф Твардовський народився 140 років тому – 20 жовтня 1866 р. – у Відні в родині політика, згодом міністра австро-угорського уряду, в міжвоєнний час – президента Австро-Польської торгової палати.

З архіву Ігоря ЧорноволаНавчався в елітній гімназії св. Терези та на філософському факультеті університету (1885-1889), студіював передовсім філософію, фізику й математику. Найбільший вплив на нього мав професор Франц Брентано, серед учнів якого були також відомі Едмунд Ґуссерль і Олексій Майнонґ (цей австрійський філософ, до речі, народився у Львові). Після закінчення столичного університету К. Твардовський прийняв пропозицію графа Войцеха Дідушицького (див. “Газету” за 18 березня 2005 р.) стати гувернером його сина. Невдовзі далі студіював філософію та психологію в університетах Лейпціга та Мюнхена. Докторат про світогляд Декарта склав у Віденському університеті (1891), продовжив поглиблювати свої знання в галузі класичної філології, математики та фізики. Габілітувався 1894 р., тема дисертації – “До проблеми змісту і предмету уявлень”. Того ж року К. Твардовський почав викладати у Віденському університеті, а 1895-го отримав кафедру філософії у Львові.

“Що таке філософія? Це з’ясування правди для того, щоб переконатися, що жодної правди взагалі не існує. Або: це пов’язання певних поглядів у таку систему, яка постійно суперечить дійсності”, – написав якось сучасник
К. Твардовського письменник Адольф Диґасінський. Проте в епоху позитивізму філософію все ще вважали “наукою наук”. Збагнути людство – ось що було сенсом життя й для К. Твардовського, про що, з-поміж іншого, свідчить його зацікавлення на перехресті філософії, епістемології, логіки та психології.

К. Твардовського вважають фундатором наукової філософської традиції польського народу, до того ж визнаної в усьому світі. Визначальний вплив на його погляди, крім Ф. Брентано й австрійської філософської школи, мав також Е. Ґуссерль. Інспірований Аристотелем, схоластиками та Ф. Брентано, К. Твардовський прояснив зв’язок між актом і змістом психологічного феномену. Він доводив, що уявлення несуть у собі навантаження, по-перше, іманентного сенсу об’єктів, по-друге, об’єктів, яким адресовані уявлення. У такий спосіб учений розрізняв акт, зміст і об’єкт уявлення, що вважають за найсуттєвіший його вклад у розвиток брентаністської традиції й, так би мовити, за “проміжний етап” між Брентано та Ґуссерлем. Невдовзі після свого прибуття до Львова К. Твардовський відкинув психологізм, який він поділяв із Брентано. 1898 року вчений опублікував статтю “Уявлення й поняття”, в якій критикував Юма за тлумачення ідей як простої елаборації вражень, запропонувавши натомість вважати ідеї реаліями “в самих собі”, плодом акту синтези.

Очевидно, що настільки глибоке зацікавлення проблемами епістемології не могло не привернути увагу К. Твардовського до семіотики. Він вважав семіотичний аналіз за фундаментальний філософський метод. Іншими словами, вірив, що глобальні філософські проблеми можна вирішити за допомогою логічного аналізу мови.

К. Твардовський очолював кафедру філософії Львівського університету протягом тридцяти п’яти років (1895-1930), його також обирали деканом філософського факультету та ректором. Тож в історію він увійшов не лише як видатний учений, а й організатор науки. Піднявши стан філософських дисциплін у Львівському університеті до світового рівня, К. Твардовський водночас ініціював реорганізацію університетської бібліотеки, заснував та очолив Психологічний інститут у Львові (1920), заснував Польське товариство експериментальної психології, Польське філософське товариство (1904, існує досі), часописи Przeglad Filozoficzny та Ruch Filozoficzny. Відтак перед Першою світовою війною Львів перетворився на один із основних центрів філософської думки Європи.

На виклади великого вченого могли прийти 2 тис. осіб, при тому слухачі доїжджали з інших міст; тоді адміністрація університету винаймала найбільші міські зали. Ось що згадував про К. Твардовського всесвітньо відомий єгиптолог Казимир Михаловський (його учень): “При світлі газових ліхтарів точно о восьмій ранку Казимир Твардовський розпочинав свої виклади з логіки на другому поверсі в старому університетському будинку по вул. св. Миколая (тепер М. Грушевського, – “Газета”) – в найбільшій тоді залі. Як завжди, аудиторія була повна. Біда студентові, хоч би носив мундир капітана чи майора, якщо запізнювався хоча б на хвилину. В таких випадках професор переривав виклад і свердлив своїм проникливим поглядом нещасного, який зніяковіло прокрадався до лавок або тиснувся під стіною. Неймовірно, але ці люди, що командували чотами, сотнями або й батальйонами та навчені дивитися на цивільних зі зневагою, тратили свою зверхню поставу та певність перед обличчям професорів і, попри Virtuti Militari чи Хрести Доблесті, які оздоблювали їхні груди, поводилися з повагою, навіть покірно. Я тоді добре зрозумів силу авторитету правдивого знання. Здається, лекції Казимира Твардовського були найкращими, які я коли-небудь чув. Він мав предивний дар представлення найважчих проблем у спосіб так простий і очевидний, що кожному уважному слухачеві здавалося, що йдеться про зовсім нескладні матерії”.

За свою довгу педагогічну діяльність К. Твардовський навчав тисячі студентів, виявляв, опікувався й підтримував найздібніших. Часто відвідував також гурт математиків “Шотландської кав’ярні” (завдяки дослідам у галузі логіки львівсько-варшавська математична та філософська школи перепліталися). Школа К. Твардовського налічує близько 80 осіб, із них 30 були професорами. Назву найзнаменитіших: Казимир Айдукевич (1890-1963) – зять К. Твардовського, доктор Львівського університету (1912), навчався також у Ґетінґені, учень Едмунда Ґуссерля; 1922-1925 – доцент, 1928-1939 – професор Львівського університету, 1925-1928 – Варшавського університету, заступник директора Інституту філософії у Варшаві, 1944-1945 – професор фізики Львівського медичного інституту, 1946-1955 – професор методології та теорії науки, 1948-1952 – ректор, 1955-1961 – професор логіки Познанського університету; член Академії наук Фінляндії, керівник відділу логіки Інституту філософії ПАН; Тадей Котарбінський (1886-1981) – піонер праксеології та реїзму, професор Варшавського університету в 1919-1939, 1949-1961 рр., ректор університету в Лодзі в 1945-1949 рр., президент Польського філософського товариства від 1927 р., президент ПАН у 1957-1962 рр., член Institut International de Philosophie, член академій наук Болгарії, Монголії, СРСР; Станіслав Лесьневський (1886-1939) – доктор філософії Львівського університету (1913), співзасновник варшавської школи логіки, професор філософії математики Варшавського університету в 1920-1939 рр., фундатор прототетики та мереології, піонер реїзму; Ян Лукасєвич (1878-1956) – співзасновник варшавської школи логіки, професор Львівського (1906-1914), Варшавського (1920-1939) та Дублінського (з 1946р.) університетів, міністр освіти Польської республіки (1919), першовідкривач системи багатовартісних логік; поняття “польської нотації” Я. Лукасєвича стало теоретичним підґрунтям комп’ютерної пам’яті, вперше його застосували програмісти Великобританії під час створення електронно-обчислювальної машини 1957 р.; Тадей Чежовський (1889-1981) – доктор філософії Львівського університету (1914), секретар Львівського університету (1916-1918), радник Міністерства освіти (1918-1920), професор філософії Вільнюського університету (1923-1939), професор логіки та філософії Торуньського університету (1945-1980).

К. Твардовський помер
11 лютого 1938 року. Скромний металевий хрест на могилі філософа можна побачити на Личаківському цвинтарі.

 

Проходив сьогодні Центром Львоа і згадав собі Станіслава Скарбка

Станіслав Мартин Скарбек гербу “Абданк” народився 20 листопада 1780 р. в селі Обертин біля Коломиї. Під час пологів померла його мати, а через чотири роки хлопець втратив і батька. Виховувався разом зі старшим братом Ігнатієм у домі тітки графині Жевуської. 1800 р. склав матуру у Львівській академічній гімназії.
1802-го молодий граф уперше відвідав Відень. Чари столиці захопили його настільки, що він не виїжджав звідти доти, доки не розтринькав майже все майно. Але водночас граф захопився театром і, повернувшись до Львова 1809 р., доклав чимало зусиль, щоб у центрі Галичини постала споруда, спеціально пристосована для масових видовищ. Тоді міський театр резидував у будинку костелу св. Хреста, що його австрійський уряд конфіскував 1785 р. у чернечого ордену францисканців. Очевидно, це приміщення не відповідало новому призначенню споруди. До того ж, 1796 року в театрі завалилося підземелля, а коли з крипти стало видно труни та скелети, публіка заціпеніла від жаху. Тому коли 1 січня 1818-го граф С. Скарбек представив проект будови театрального палацу у Львові, влада відразу підтримала його ініціативу. Проте справа затягнулася на багато років.
Граф С. Скарбек був натурою суперечливою. Спритний підприємець, поціновувач мистецтва та прихильник театру, а водночас – марнотратник, перелесник, постать у дусі Казанови й інших авантюристів зламу XVIII-XIX ст. ст. Усе своє життя граф торгував лісом, металом, паливом, збіжжям, борошном, м’ясом, худобою, пивом, горілкою, купував маєтки, коштовності й антикваріат. Про його марнотратство (розповідали, як за романчик зі служницею граф розплатився наповненим банкнотами капелюхом) і фантастичні проекти (наприклад, поєднати каналом Дністер із Сяном) складали легенди. Не раз граф не мав у кишені й шеляга. Проте фортуна усміхалася йому – і, сплативши борги, він знову тринькав гроші до останнього крейцера.
Завдяки графові Скарбеку авантюрний спосіб життя галицька публіка – завжди ласа на плітки – приписала й усій його родині. В одній з легенд розповідають про молодого графа Станіслава Скарбека, з якого висмоктала кров його дружина-упириця Агнеса Скарбек, щоб вийти заміж за гусарського офіцера з промовистим ім’ям Дракула.
Пікантності цій історії додає те, що, як встановив Я. Гнатів, і смерть 32-літнього С. Скарбека 1893 року в мисливському будиночку в миколаївських лісах, і одруження його вдови А. Скарбек із гусаром Михайлом Дракулою – реальні події.
А С. Скарбек одружився 1814 р. з княжною Софією Яблоновською. Ось що розповідають про їхнє знайомство. Під час балу у Львові на честь неаполітанської королеви Кароліни господар балу граф С. Скарбек відкрив забаву, запросивши до танцю не королеву (що передбачав етикет), а 15-річну княжну. То був скандал! Але королева усміхнулася, а С. Яблоновська була настільки вражена, що погодилася стати дружиною графа С. Скарбека. Щоправда, шлюб виявився нетривким. Після затяжного судового процесу розлучення кн. С. Яблоновська вийшла заміж за графа Олександра Фредра – славного комедіографа (і є бабцею Митрополита Андрея Шептицького). Переживши крах подружжя й залагодивши фінансові справи, 1833 р. граф С. Скарбек повернувся до давнього задуму про театр. До його реалізації він залучив архітекторів Людвіґа Піхля з Відня та голову міського будівельного бюро Йогана Зальцмана. За взір вони використали споруду мюнхенського театру. 16 тис. дубових паль у фундамент вбили ще 1833-го, а на час підписання угоди міста з графом 7 грудня 1837 р. споруду вже звели наполовину. Граф контролював будівництво особисто, що породило анекдоти про його нібито скнарість.
Тож театр Скарбека був найбільшою театральною спорудою Європи тієї доби, а після театрів Мілана та Дрездена – третьою найбільшою за кількістю глядачів (1460 місць). Театр відкрили 28 березня 1842 р. драмою Ф. Ґрільпарцера “Ілюзія життя”, а наступного дня поставили “Шлюби панянські” О. Фредра (того самого, до якого пішла дружина Скарбека).
Останні роки свого життя граф С. Скарбек присвятив адмініструванню театральною сценою та опікувався створенням
закладу для вбогих і сиріт у Дроговижі (тепер – Миколаївський район) – іншою своєю амбітною ідеєю.
1892 року сплив термін чинності заповіту графа про передачу театру, який він збудував, у безкоштовне користування. Відтоді міська скарбниця мала б сплачувати його фундації 17 тис. золотих ринських щороку. Тому міська рада ухвалила рішення про спорудження нового театру. Урочисте відкриття Великого театру (тепер – Оперний) відбулося 4 жовтня 1900 р

 

Йозеф Рот

Кілька років тому один із найбільш поважаних критиків німецької літератури, Марсел Рейк, склав список 20 кращих книжок німецькою мовою всіх часів. Серед творів Гете, Кафки, Мана, Музіля до списку ввійшов і "Марш Радецького", написаний славетним уродженцем Бродів, колишнім студентом Львівського університету Йозефом Ротом.
http://www.zaxid.net/article/45566/

 

мабуть Марсель Ра́йх - тобто, точніше Marcel Reich-Ranicki...?

 

Франц Ксавер Вольфганг Моцарт (нем. Franz Xaver Wolfgang Mozart; 26 июля 1791, Вена — 29 июля 1844, Карлсбад) — австрийский композитор, пианист, музыкальный педагог. Сын Вольфганга Амадея Моцарта.

​

В 1808—1838 гг. с незначительными перерывами Моцарт-младший жил в Лемберге (ныне Львов) и его окрестностях (Подкамень, Бурштын), зарабатывая преимущественно как учитель музыки в домах знатнейших родов Галиции: Чарторыйских, Янишевских, Баворовских, Сапег и др. Он также стоял у истоков первого лембергского музыкального общества «Цецилия», ставшего ядром будущей Львовской филармонии: 2 декабря 1826 года известный скрипач Кароль Липиньский и хор общества под управлением Моцарта-сына дали во Львове концерт памяти Моцарта-отца. Остаток жизни Моцарт-сын провёл в Вене.





Симон Визенталь (нем. Simon Wiesenthal, 31 декабря 1908, Бучач, Австро-Венгрия, ныне в Тернопольской области Украины — 20 сентября 2005, Вена) — общественный деятель, «охотник за нацистами».

​

Окончил технический университет в Праге, с 1932 жил во Львове, работал архитектором. В 1941 г. после занятия Львова нацистами Визенталь и его жена оказались в львовском гетто, откуда им удалось бежать. Однако в июне 1944 Визенталь был пойман во Львове и отправлен в концентрационный лагерь Маутхаузен, откуда освобождён американскими войсками 5 мая 1945 г. Согласно общеизвестным данным и его собственным утверждениям, в общей сложности жертвами холокоста стали 87 родственников Визенталя и его жены.

 

Шановний Geograf!
Дуже цікава світлина Крип'якевича Іван Петровича! Чи не були б Ви ласкаві надати нформацію про автора світлини, час її створення, про авторські права (copyright), якщо такі є, і дати дозвіл на використання світлини в статті Вікіпедії http://uk.wikipedia.org/wiki/Крип'якевич_Іван_Петрович.

З повагою, користувач Вікіпедії http://uk.wikipedia.org/wiki/Користувач:Володимир Ф,
тут на форумі - fvl.

 

Один з визначних українських художників-імпресіоністів Іван Труш
http://www.rius.kiev.ua/korotya/trush

 

Колись читав про Скарбека статтью http://www.zaxid.net/article/63879/ . Найбільше вразив стан каплички, де був похований граф. Якби це було в іншій країні, то там би точно вже стояв пам"ятник і капличка була би повністю відреставрована. А так...зате святкуємо 50-и річчя польоту Гагаріна в космос http://ua.for-ua.com/ukraine/2010/09/06/185629.html, може скоро ще день народження Мао Дзе Дуна будем святкувати, зважаючи на часті візити верхівки в Китай. І на то все мабуть не один мільйон гривень виділіється
А що робиться з замком у Підгірцях. Скільки себе пам"ятаю, він стоїть у такому стані. Дивно ще, як він взагалі стоїть. В Чехії такі замки приносять прибутки, ходять туристи, а тут - пустка...

 

Но в Бучаче об этом немногие знают. Так около местного горкома стоит стенд, типа как в совковые времена "Наши передовики", о Визентале ни слова

 

Хоч і поліщук, а не львів"янин, проте він активно діяв на теренах ЗУ, і тому його погляди заслуговують на місцеву історичну увагу. І не тільки тому. І не тільки місцеву.

Тарас Бульба-Боровець:

Про відношення до поляків, жидів та ін.:

Про бандерівців:

 

Ex... зараз чекаю, аж дехто відповість Бандерою (не ЛЬвіянин але ітд...), другий проб"є Віктором Полішуком, на що дістане в лоб Климом Савуром а гілка зїде на старі обов"язкові рельки...


Теж вважаю Боровця людиною гідною пошану, та навіть дуже... але є гілки про УПА, бандерівців...

 

А я не про бандерівців розповідав. Я про розумну людину, історичну постать.

Проте - згоден. І якщо модератор перенесе допис в гілку про бандерівців, бо, зокрема, Тарас Бульба-Боровик багато чого про них розповідав того, чого стараються не пам"ятати, то я був би вдячний.

 

Хочу тут пригадати видатного львів'янина який заслуговує на згадку - Барака Обаму.
Ви спитаєте а яке відношення має Барак Обама до Львова? Та таке ж як Тарас Бульба-Боровець.

 

Марян Панчишин

HTTP://WWW.GAZETA.LVIV.UA/ARTICLES/2005/10/21/9997/
ПРОФЕСОР М. ПАНЧИШИН НАЛЕЖАВ ДО ТРІЙКИ НАЙВИЗНАЧНІШИХ ЛІКАРІВ ЛЬВОВА МІЖВОЄННОГО ЧАСУ.

До його приймальні на вул. Корнеля Уєйського (тепер Миколи Устияновича, 12) їхали кіньми за сотні кілометрів й іноді чекали своєї черги впродовж декількох днів. Нічого дивного: “народний професор” не лише міг не взяти плати за лікування, а й дати грошей на дорогу.
Мар’ян народився в родині львівського візника. Батько не мав засобів, щоб дати синові освіту, тому Мар’янові довелося сутужно. Але здібний юнак здобув її коштом заможніших львівських міщан: тоді у Львові вже діяла добре відпрацьована система ґрантів приватних фундацій для незаможної молоді, з легкої руки патронів Мар’яна почали називати “дитиною Львова”. У 1903-1909 рр. він навчався на медичному факультеті Львівського університету. Відразу після завершення навчання М. Панчишина призначили асистентом кафедри анатомії та керівником першого рентгенологічного відділення клініки. Він брав участь у з’їздах польських лікарів і природознавців, із 1912 року – асистент клініки внутрішніх хвороб, секретар Львівського лікарського товариства. Мобілізований під час Першої світової війни, капітан М. Панчишин керував протиепідемічними шпиталями.
Хто знає, які муки сумління переживав вихований у сполонізованій сім’ї та вивчений за гроші багатих поляків доцент анатомії Львівського університету 1918 р. під час польсько-української війни. Зробивши, врешті, вибір на користь національної солідарності, він відмовився присягнути польському урядові, за що його звільнили з університету, а невдовзі Панчишин відмовився переїхати до Варшави, куди запрошував давній покровитель професор Антоній Ґлюзінський. Під
час вуличних боїв у Львові М. Панчишин очолив групу громадської медичної опіки Українського міщанського комітету й налагодив медичну обслугу української армії. 1919 року він відкрив свій приватний медичний кабінет, вступив до Українського лікарського товариства, невдовзі – до Наукового товариства ім. Т. Шевченка, 1924-1925 рр. – ректор Українського таємного університету. Крім того, заможний професор заснував декілька стипендій для продовження навчання студентів “катакомбного університету” в Чехословаччині.
Після ліквідації Українського таємного університету М. Панчишин зосередився на роботі у своїй приватній приймальні (в якій спромігся обладнати навіть протитуберкульозний диспансер) та НТШ. Серед його постійних пацієнтів було чимало відомих львівських міщан і Митрополит Андрей Шептицький. 1924 року Мар’яна Панчишина обрали головою лікарської комісії НТШ, 1926 р. він ініціював видання “Лікарського вісника”, 27 січня 1929 р. заснував Українське гігієнічне товариство, з 1937 р. – провідний ординатор відділу внутрішніх хвороб “Народної лічниці”, який він обладнав власним коштом.
Після окупації Галичини Радянським Союзом М. Панчишин був серед тих декількох українських інтелігентів, яких оточили особливою опікою. Він не лише голосував за включення Галичини до складу УРСР як депутат Народних зборів Західної України, а й особисто відвідував Сталіна в Кремлі. З жовтня 1939 р. М.Панчишин очолював відділ охорони здоров’я Львівської обл., з грудня того ж року – завідувач терапевтичної клініки медичного інституту. На початку війни між Сталіним і Гітлером радянська влада призначила його керівником медичного інституту та доручила організувати евакуацію інституту в Росію. В останній момент М. Панчишин сховався від своїх радянських патронів у пивницях клініки медінституту.
Ярослав Стецько іменував його міністром охорони здоров’я свого уряду, який німці невдовзі ліквідували. Втім після арешту Я.Стецька німецька адміністрація Львова призначила М. Панчишина керівником клініки медінституту, в якому на той час перебувало близько 1200 хворих. Мар’ян Панчишин водночас спробував відновити медичний факультет Львівського університету. Проте оскільки фашистський “новий порядок” обмежував доступ до вищої освіти “унтерменшам”, то у Львові закрили всі вищі навчальні заклади. 1942 року німці пішли на компроміс і відкрили декілька “курсів”. Серед них були також “державні природничо-медичні фахові курси”. І хоча їх формально очолив професор Шульц із Берліна, керував “курсами” фактично М. Панчишин.
5 вересня 1943 р. невідомі вбили в Сколе українця-професора львівської гінекологічної клініки Олександра Подолинського та двох медсестер-польок. 11 вересня від кулі невідомого вбивці загинув у Львові професор фізики природничо-медичних курсів українець Андрій Ластовецький, а 1 жовтня позбавили життя професора кафедри гістології поляка Болеслава Ялови. Ймовірно, що польське підпілля готувало замах і на М. Панчишина, який отримував анонімні дзвінки з погрозами та письмові вироки смерті. Вбивства львівських лікарів (до того ж, А. Ластовецький був близьким співробітником
М. Панчишина) спричинили в ученого стрес. Упродовж останніх днів свого життя
М. Панчишин переховувався від польських бойовиків у митрополичій резиденції на Святоюрській горі. Помер він 9 жовтня 1943 р. через тромбоз коронарних судин серця. Нині в будинку по вул. Чернігівській, у якому мешкав М. Панчишин в останні роки свого життя, діє музей галицької медицини ім. М. Панчишина, 1993 року вулицю Аральську перейменували на честь ученого та встановили йому пам’ятник.

 

так.... чергова безсенсовна еcкалація злочинів...
Нині вже майже напевно відомо, що за вбійство проф. Ластовецького відповідає Кедив АК, а за проф. Ялового ОУН-Б...

Подальший ланцюг вбійств вчених і (згодом) помсти, припинили лише переговори керівника розвідки львіськой АК з офицерами ОУН і складене незабаром порозуміння.

 

Чи можу просити o лінка на ту інформацію?

 

Око за око?..

 

саме так було...

---------- Додано в 10:11 ---------- Попередній допис був написаний в 09:37 ----------

На подст. праці Г. Мотики "Пани і резуни" (1997)
В неті є тільки інфа у польської Вікі
http://pl.wikipedia.org/wiki/Andrij_Łastowećkyj

Було теж свідчення проф. Альберта з Львівського Університету, з котрим не погоджується проф Цєшинский (версія про вбійство кримінальне).

Проф. Цєшинский в свою чергу подає що син проф.Паньчишина був безпосередним вбійцщм проф. Ялового...

Звичайно, усе ускладнює відмовлення від розтину тіла, але це могло вже бути початком таємного порозуміння АК(полковник Погосккий)-ОУН (ххх ?), що мало на целі припиненя цього жахливого ланьцюга

Люди, уявить собі - ми все говоримо про вбійства професорів медицини...