Видатні львів'яни

Pomnik Aleksandra Fredry we Wrocławiu. Pierwotnie wzniesiony przez Leonarda Marconiego we Lwowie w roku 1897, przeniesiony do Wrocławia w roku 1956. Zdjęcie zrobione przez Pawła Dembowskiego 26 kwietnia 2005.
Пам"ятник Олександра Фредра у Вроцлаві. Споруджений Леонардом Марконі у Львові в 1897, перенесений до Вроцлава у 1956. Фото Павла Дембовського 26 квітня 2005.

 

Євген Петруше́вич (*3 червня 1863, Буськ — †29 серпня 1940, Берлін) — український громадсько-політичний діяч, президент Західноукраїнської Народної Республіки(ЗУНР), президент Української Національної Ради.


Народився 3 червня 1863 р. у м. Буськ Львівської області, в сім'ї греко-католицького священика. Батько був знавцем української історії й літератури, людиною широкого духовного кругозору, глибокої національної свідомості. Відповідно виховав своїх трьох синів.
Вчився в Академічній гімназії, згодом записався на студії правничого факультету Львівського університету. Вже в студентські роки став одним із лідерів молодіжного руху, очолював «Академічне братство». Після отримання ступеня доктора права відкрив у м. Сокаль (Львівської обл.) адвокатську канцелярію. Був головою повітової «Просвіти». Закладав мережу її осередків у регіоні, заснував повітову ощадну касу, очолював боротьбу проти москвофільства, яке мало досить сильні позиції в Сокальщині. Як адвокат здобув прихильність широкого загалу населення професійним захистом від свавілля властей.
З утворенням у 1899 р. Української національно-демократичної партії став її активним членом. На перших Австро-Угорщини виборах до парламенту Австро-Угорщини 1907 р. Є. Петрушевича обрано послом від великої виборчої округи Сокаль-Радехів-Броди. Серед 30 українських депутатів став одним із лідерів (поряд з К. Левицьким), а згодом — головою парламентської репрезентації. Критикував політику австрійського уряду в національному питанні, постійно звертав увагу парламенту на нехтування властями інтересів бідноти, наполегливо вимагав впровадження реформ, насамперед виборів до Галицького сейму, в якому існуюча більшість українців мала всього 12 послів.
В 1909 році переніс адвокатську канцелярію до м. Сколе Львівської обл., де невдовзі став посадником міста. 1910 р. його від Стрийської виборчої округи обрано послом до Галицького сейму у Львові. Зайнявши провідні позиції в комісії для опрацювання нового виборчого закону, Є. Петрушевич і К. Левицький домоглися збільшення квоти українців у сеймі до 62 мандатів, що було схвалено послами сейму. Крім того, після довголітньої боротьби, нарешті, у лютому 1914 р. ухвалено постанову про заснування у Львові українського університету.
Усвідомлюючи, що монархія Габсбургів стоїть на межі розвалу, 10 жовтня 1918 р. галицький політичний провід під керівництвом Є. Петрушевича прийняв рішення скликати 18 жовтня у Львові Українську конституанту, щоб визначити долю краю. Представницьке зібрання українських послів парламенту, галицького й буковинського сеймів, єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств (близько 500 осіб) 19 жовтня проголосило утворення на етнічних українських землях незалежної держави й обрало УНРаду на чолі з президентом Євгеном Петрушевичем. 21 жовтня на зборах відпоручників з усього краю в Народному домі він оголосив у присутності митрополита А. Шептицького опрацьований ним статут УНРади та виклав план легального й мирного переходу влади в руки українців.
Однак мирним шляхом перебрати владу у Галичині не вдалося. У зв'язку з реальною загрозою приєднання Галичини до Польщі провід УНРади під керівництвом К. Левицького й Військовий комітет на чолі з Д. Вітовським 1листопада 1918 р. самовільно захопили владу у Львові й на теренах Галичини та Буковини і тоді ж, 1.11.1918 було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), а 9 листопада сформовано її перший уряд. А вже 3 січня 1919 р. Є. Петрушевич провів першу сесію УНРади, на якій ухвалено закон про злуку з УНР. Після урочистого проголошення і схвалення Акта злуки у Києві 22 січня увійшов до складу Директорії.

Похований на берлінському цвинтарі римо-католицької катедри св. Ядвіги представниками УНО, які згодом встановили на могилі пам'ятник. Перепохований 1 листопада 2002р у Львові на Личаківському кладовищі. 1 листопада 2008 року на Батьківщині Є. Петрушевича у м. Буську на Львівщині відкрито перший монумент Президенту ЗУНР. На честь Петрушевича названо площу у Львові. В 2008 року Національний Банк України зробив монету із зображенням Петрушевича.

 

Так на фото памятник в Гданьске

 

Подумала що видатнi нареченi нашi області теж пiдiйдуть до цiеi теми
http://gazeta.ua/index.php?id=261994&eid=715

 

Так це ж і є той самий пам"ятник, що стояв у Львові . Автор Тадеуш Баронч 1898 р. Перенесений до Гданьська у 1950 році.
Після 2 світової війни з пам"ятника зняли таблицю - і екскурсоводи "нічтоже сумняшеся" пояснювали школярам, що це Богдан Хмельницький (дуже подібний до пам"ятника на Софіївській площі в Києві)

 

Збіґнєв Герберт (1924-1998), поет, есеїст, драматург. Князь слова."



За статтю на сайті Радіо Свобода...

В коммунистічної Польщі його твори заборонили в 1970-х роках.Емігрував у 1975 році, повернувся у часах Солідарності – у 1981.
Від грудня 1981 був опорою тодішпого польського підпілля.
У 1986 року знову емігруавав (Франція) і повернувся у 1992 . Николи не погодився з договором груглого столу – відсутність декоммунизації вважал зрадою, чому давав вираз в своїй публіцистиці.

Найбільш відоми збірки віршів Герберта, це :
“Пан Когито” 1974 р.
“Рапорт з обложеного міста” 1983 р.

Та ще книжка / есе
“Варвар у саду” 1962 р.

Його життя та творчість у Вікі:
http://pl.wikipedia.org/wiki/Zbigniew_Herbert

 

Бучма Амвросій Максиміліанович-український актор і режисер
Життя і творчість
http://uk.wikipedia.org/wiki/Бучма_Амвросій_Максиміліанович

 

Kazimierz Górski Казімєж Гурські – 1921 (Львів) – 2006 (Варшава)
футболіст, тренер


За Львівською Газетою та сайтом ua-football.com:

Факт – Польща вже пізніше такої збірної не мала.
У 1974 –у перемогли Аргентину, Італію, Швецію, Югославію і виграла бронзу у бразильців.

 

Єдиний раз вболював тоді за Польщу(потім за Італію)
Яка була гра та гравці, Лято, Шармах, Дейна, Шимановський...

 

Щойно проглянув гілляку... а потім заліз у енциклопедію з львів"янами. uk.wikipedia.org/wiki/% Нецікаво все ж повторюватись.
А ось згадав собі львівських музикантів (або ж - "лабухів" ). МИ свого часу страшенно "перлись" від Сашки Балабана. То фантастичний гітарист, у якого досконала техніка поєднувалась з вираженням філософських ідей. Ще в кінці 70-х на танці в "ГАЗ" (клуб Будівельників), де грав ВІА "Ореол" ходили не лише "танцюристи", але й меломани. Останні стояли на балкончику і насолоджувались ефектами електрогітари (Сашка перший з львів"ян шарпнувся на фантастично дорогого "Фендора"- і грав на ньому як бог)
На якийсь час він кудись зник, але минулого року порадував "старперів" концертом у філармонії. Здавалось би: ну прийшли старички "тряхнуть старіной" Але Сашко направду підтвердив свій п"єдестал найкращого в світі електрогітариста сольним номером з такими "фірмовими" звуковими ефектами, які взагалі неможливо ні пояснити, ні відтворити.

а ось коментар:Музична кухня Львова почастувала своїх гурманів міцним напоєм. Шеф-кухарі з «Open Blues Band» споїли всіх охочих ароматним настояним вином хорошого блюзу, звареним із гострими роковими приправами, а прянощів етніки додали їхні асистенти з «Оркестру Vito». Частину нашої любої публіки, що звикла впиватися дешевими дискотечними джин-тоніками і шмурдяками з попси, такий блюзовий глінтвейн дещо насторожив, тому Львівська філармонія того вечора під зав’язку заповнена не була. Однак ті, хто таки спокусився скуштувати вишуканих ритмів, не пожалкували: терпко і з задоволенням хмеліли від музики.

 

Władysław Zajączkowski
(Зайончковський Владислав)



12.04.1837 - 8.10.1898

Відомий математик,
ректор Львівськой Політехничної Школи 1878-1879 і 1885-1886

За сайтои Львівської Політехники

Був членом Societe des Sciences Naturelles в Парижі,
співредактор "Archiv der Mathematik und Physik"
Похоронений на Личаківському цвинтарі.

 

Русский поэт Илья Кутик живет в Швеции (впоследствии он переехал в США), в 70-80-е годы учился в Московском литературном институте, но родился и вырос Кутик во Львове. На карте российской словесности Львов - это, если не захолустье, то уж определенно провинция.

Илья Кутик: Львов, это как пруд: бросаете камень, и - много кругов. Но первый круг, он самый узкий. Это, во-первых, мои родители, естественно, и мой отец, который до сих пор живет во Львове. Во-вторых, это друзья. Это Игорь Клех, Григорий Комский, кинокритик Андрей Плахов, тоже львовянин. Второй круг - это, наверное, архитектурный климат, в котором вы вырастаете. А Львов в этом смысле - город совершенно удивительный: в нем смесь и барокко, и классицизма, и романского стиля, и готики, и всего на свете. Как известно, Львов - город древний, XII века, то есть древнерусский, потом ставший польским, потом главным, после Вены, городом Австро-Венгрии, то есть империи, потом опять польским. И вообще Львов всегда был смесью самых разных культур и народов: русской культуры, украинской, польской, итальянской, еврейской, немецкой, армянской и так далее. И поэтому, родившись и живя в таком городе, вы неизбежно становитесь или гражданином мира или неким ходячим постмодернизмом. Потому что постмодернизм - это сосуществование многих стилей, их уживчивость, уживаемость.

Ну, и последний круг, естественно, если говорить очень кратко, -это круг имен, связанных со Львовом. Львов был, как известно, Лембергом, потом Львовом, теперь он называется Львив. Но круг самый неожиданный. Во-первых, это Захер-Мазох. Его отец был главным полицмейстером Львова, а сын стал основоположником мазохизма. Или, что совсем удивительно, Гийом Аполлинер, который предположительно родом из Сокаля, что подле Львова. Или, что еще хлеще, Роза Люксембург, которая родом из Белой Церкви, тоже рядом. Или польский фантаст Станислав Лем. Или, уж совсем неожиданно, - основоположник мирового битничества Аллен Гинзберг. Его родители переехали из Львова в Нью-Йорк. Ну, из соотечественников - это Виктор Соснора, львовянин, который и петербуржец тоже. Иногда вообще бывает забавно. Например, на одном поэтическом фестивале я встретил польского поэта Адама Загаевского, который живет сейчас во Франции, так он тоже родился во Львове, хотя и в 45-м году, то есть, когда Львов уже стал советским. Потом его родителей перебросили в Польшу. И вообще Львов - это, знаете, как рыцарский орден.
http://www.svobodanews.ru/archive/blog_pomerantsev/latest/923/2103.html

 

Єжи Яніцкій (Jerzy Janicki) - письменник , драматург , сценарист для радіо , журналіст.....і просто хороша людина.

http://www.youtube.com/watch?v=o2O3repTRSg

 

В течение всего существования человечество постоянно преследовали болезни и эпидемии. И только в последние столетия, благодаря героическим усилиям выдающихся ученых-подвижников, многие из них удалось преодолеть. Страшной угрозой еще в начале прошлого века был сыпной тиф. Для примера: в начале Первой мировой войны в австрийской армии сыпным тифом заболели 120 тысяч солдат, из которых 60 тысяч умерли. В период с 1914-го по 1922 год в России тифом переболели 25 млн. человек.

И только в 1918 году львовскому ученому австрийского происхождения Рудольфу Стефану Вейглю (1883—1957) удалось получить вакцину против этого страшного недуга. Полагаем, рассказ об этом выдающемся ученом и общественном деятеле особенно актуален сегодня, когда вирус А/Н1N1 держит в напряжении всю Украину.

Рудольф Стефан Вейгль родился в Моравии в немецкой семье. С пяти лет мальчика воспитывал отчим, поляк по национальности, преподаватель Стрыйской гимназии, что на Львовщине. Профессиональное образование Рудольф получил на биологическом факультете Львовского университета (в то время университет Яна Казимира), где талантливый студент стал сначала ассистентом кафедры зоологии и сравнительной анатомии, а затем получил аттестат частного доцента этой же кафедры.

Во время Первой мировой войны молодого ученого мобилизовали в австрийскую армию и приписали к микробиологической лаборатории, которой руководил знаменитый микробиолог Филипп Айзенберг. Именно на войне он увидел, что солдаты гибнут не только в сражениях. Не меньше человеческих жизней уносили инфекционные болезни. Особенно свирепствовал сыпной тиф — неизменный спутник революций, войн, голода и антисанитарии. Именно в борьбу с эпидемией тифа среди австрийских военных и русских военнопленных на территории Чехии и Моравии, со временем Польши включились сотрудники лаборатории, где служил Рудольф Вейгль. Вскоре борьба с этой эпидемией стала делом его жизни.

После демобилизации в 1918 году Рудольф Вейгль вернулся на должность ассистента кафедры гистологии и эмбриологии медицинского отделения Львовского университета. В 1919 году в качестве паразитолога был назначен на должность руководителя крупной лаборатории в Перемышле для исследования сыпного тифа. Там он начал свои фундаментальные изыскания, в знак признания за которые в 1920 году его пригласили на должность профессора, заведующего кафедрой общей биологии медицинского факультета Львовского университета. В рамках этой кафедры был создан Институт исследований сыпного тифа — широко известный как Институт Вейгля. Им он руководил до 1944 года.
Эврика!

Вейгль просто-таки жил своей лабораторией. В ее развитие он вкладывал собственные доходы, в частности вознаграждения и премии, спроектировал большую часть оборудования для производства вакцины и бактериологических исследований. Самый известный пример усовершенствования Вейглем лабораторного оборудования — его идея разместить винт микроскопа внизу. Изобретение уже год спустя было внедрено в серийное производство венской фирмой «Райхерт».

Из этой поначалу очень скромной лаборатории слава об его исследованиях расходилась по всему миру. Вейгль в значительной мере положил начало и обосновал необходимость нового раздела микробиологии — риккетсиологии.

Таким образом, он продолжил титанический труд целой плеяды выдающихся микробиологов, стремившихся спасти человечество от тифа. Один из них — лауреат Нобелевской премии французский ученый Шарль Николь еще в 1909 году выяснил, что тиф переносят вши. Самого возбудителя обнаружили лишь в 1916 году. Но это мало что изменило, поскольку надежных методов лечения в то время еще не существовало.

Трудности заключались в том, что возбудителя тифа для производства вакцины можно было получить только из организма вшей. Ни одна из попыток не увенчалась успехом. Рудольфу Вейглю удалось разработать новые методики и использовать ряд собственных приспособлений, которые дали возможность выращивать возбудителя болезни в организме ее переносчика — платяной вши.

Вейгль впервые обработал метод культивирования и накопления возбудителя сыпного тифа (риккетсий Провачека) в количествах, достаточных для его дальнейшего интенсивного изучения ведущими учеными мира, что дало толчок бурному развитию риккетсиологии. Для выращивания возбудителя ученый использовал естественную среду — кишечник вши, разработал методику лабораторного содержания популяции Реdiculus humanus и ее искусственного заражения, вводя риккетсии в кишечник насекомых микроклизмами. Благодаря этому оригинальному методу ученый получил возможность постоянно иметь материал для работы.

В 1918 году Вейгль наконец-то изобрел вакцину, которая со временем спасет жизни сотням миллионов людей во всем мире. За это открытие ученый заплатил тем, что сам дважды заразился и переболел страшным недугом.

Впервые вакцину против сыпного тифа массово применили во время эпидемии в 1920-х годах в предгорьях Карпат. В дальнейшем вакцинацию проводили в Китае, Монголии, странах Африки.

Благодаря своим широким связям Рудольф Вейгль проводил сравнительные исследования над риккетсиями из различных частей мира. К нему во Львов постоянно приезжали известные ученые из разных стран, среди них и лауреат Нобелевской премии за исследование сыпного тифа Шарль Николь, высоко оценивший труды ученого (именно он назвал реакцию микроагглютинации реакцией Вейгля). Вейгль, не заботясь о приоритетах или сохранении авторских прав, щедро делился своими знаниями и научными идеями с коллегами.

Рудольф Вейгль с малолетним сыном
Рудольф Вейгль с малолетним сыном
В сентябре 1939 года после разгрома Польши и воплощения в жизнь секретных протоколов пакта Молотова—Риббентропа Западная Украина оказалась в составе СССР. Трудами Вейгля заинтересовались советские власти. Довольно быстро на базе львовской лаборатории был создан институт для исследования тифа, а также налажен серийный выпуск вакцины. В 1940 году известного ученого посетил один из высших руководителей СССР Никита Хрущев, предложивший ему переехать в Москву, обещал звание академика. Но Вейгль не принял предложения. Год спустя, когда во Львов вошли немецкие войска, Вейглю как немцу по происхождению поступило аналогичное предложение — переехать в Берлин и там продолжить исследования. Но и на этот раз он категорически отказался. Его авторитет был настолько велик, что, несмотря на отказ, ученый сохранит за собой статус научного руководителя и сам будет решать все кадровые вопросы.

Только отступая, немцы убедили Вейгля уехать в Польшу, где он возглавил кафедру биологии сначала в Краковском университете, а потом в Познани. Но преподавательская работа мало привлекала исследователя, а надлежащих условий для возобновления изысканий ему так и не создали. Новые — уже польские — коммунистические власти тоже проигнорировали былые достижения Рудольфа Вейгля. Умер ученый в 1957 году в Закопане. Похоронен на Раковицком кладбище в Кракове. http://www.zn.ua/3000/3150/67725/

 

Яцек Куронь(пол. Jacek Kuroń); *3 березня 1934, Львів — †17 червня 2004, Варшава)



в молодості йдейний комунист,
потім засновник KOR ( Komitet Obrony Robotników)
легенда Солідарності
Багато років провів в комуністичних ув'язненнях – не пустили його сволочі навіть до вмирущої дружини.

В 90-роках Міністр Праці - зі специфічним іміджом – як на фотці.

Людина о шаленої особистої відвазі – і водночас шукав компромису з кожним протівником – для багатьох – аж до межі зради.

Прихильник польсько – україньського порозуміння.

Фото: Gazeta Wyborcza

 

Єжи Міхотек



Єжи Міхотек (1921 - 1995) - актьор, співак, режисьор телевізійних і естрадних передач.
Хоч львівського роду, він народився ... у Ченстохові, проте коли йому були 3 місяці, його батьки зрозуміли свою помилку та повернулися до Львова. Спочатку вони жили на Цетнерівці, згодом Фелікс Міхотек (батько Єжи) відкрив цукерню на пл. Ринок 24 та вся сім'я переселилася туди. Єжи завершив восьму гімназію на вул. Дверніцького (І. Свєнціцького) 17, іспит зрілости склав у десятій гімназії на вул. Валовій 18. Він був зважливим юнаком та сміло висловлював свої погляди, тому вже у вересні 1939 р. був арестований НКВС (його взяли прямо із лікарні, де він лежав після перенесенного менінгіту), та, як "соціально-опасний елємєнт", приговоренний до 15 років табору примусової праці за полярним колом. Він потрапив туди нетиповим як для львів'янина північним шляхом в'язниць: Львів - Рівне - Барановичі - Ліда - Орша - Москва - Горький - Кіров - Котлас. У 1946 р. його звільнили через поганий стан здоров'я та позволили виїхати до Польщі. Після лагерних переживань Єжи 14 років ходив на милицях, проте він зумів завершити польську філологію у Вроцлавському університеті, а після повного виздоровлення він склав іспити на акктьора та режисьора за екстернатною формою навчання. Єжи Міхотек був пов'язаний з варшавським театром "Сирена", пізніше він був режисьором багатьох естрадних розважальних передач. Знімався в 15 фільмах, у 50-х роках був одним з найпопулярніших співаків Польщі, автором багатьох пісень. На приватних зустрічах з друзями він також виконував старі львівські пісні, що тоді було заборонено цензурою. Після перемін у Польщі в 1989 р. він почав появлятися з нерозлучною гітарою на публичних концертах та виконувати як старі батярські пісні, так і свої пісні про Львів ("Десять батярів", "Циганські діти", "Львівські мадонни" та інші). У 1990 р. Міхотек видав свою автобіографію під заголовком "Тільки у Львові", у якій проявилася його велика любов до рідного міста. Єжи Міхотек брав активну часть у реставрації Личаківського кладовища.
Коли він знімався у свому першому фільмі, не міг позбутися свого львівського акценту та режисьор цілий час покрикивав на нього: "Пане Міхотек, ваш герой не народився на Личакові - перестаньте балакати по-львівськи!"

 

Не можу не згадати колегу по спеціальності
Антоній Реман

13 травня 1840 — 13 січня 1917, Львів
Освіту здобув у Ягелонському університеті. Визнаний науковець з проблем геоботаніки та фізичної географії, засновник львівської школи географів. Очолював наукові геоботанічні експедиції у Карпати, Молдавію, на Поділля, Кавказ, Південну Америку (1865— 1882 рр.). У 1882 р. став завідувачем кафедри географії Львівського університету, якою керував упродовж 28 років. Антоній Реман був ініціатором утворення при цій кафедрі Географічного інституту (1911).
Праця Ремана «Ziemie dawnej Polski і sasiednich Krajow Slowianskich . . .» (2 тт., 1895—1904), зокрема І т. — «Karpaty», мала довгий час значення для пізнання географії України.

 

Marco,
А где можно послушать песни Е. Михотека?

 

Старые песни 50 - 60-ых годов записаны на CD, их можно приобрести в Польше в книжных магазинах, можно и через Интернет. Львовские песни Михотек записывал на кассетах и дарил своим друзьям, бесплатно. В Интернете есть отдельные файлы ("Десять батьяров", "Львовские мадонны"), но никогда не видел одного диска с его песнями.

 

КРИП'ЯКЕВИЧ ІВАН ПЕТРОВИЧ

(25.6.1886 — 21.4.1967) — визначний український історик, дійсний член НТШ (з 1911), академік АН УРСР (з 1958). Н. у м. Львові у сім'ї священика. В 1904-09 навчався на філософському ф-ті Львівського ун-ту. В студенські роки брав активну участь в боротьбі за український університет, займався культурно-освітньою діяльністю, в 1908 організував «Просвітній кружок», тісно співпрацював з «Просвітою». Наукову діяльність розпочав під керівництвом М. Грушевського, став одним з найвидатніших його учнів. З 1905 почавдрукувати свої наукові статті у періодичному виданні Наукового Товариства ім. Т. Шевченка — «Записки НТШ» (з 1934 — редактор). У 1911 захистив докторську дисертацію та тему «Козаччина і Баторієві вольності», і незабаром був обраний дійсним членом НТШ. Викладав історію в Академічній гімназії у Львові (1912-14), згодом — в гімназіях Рогатина і Жовкви. Багато співпрацював в українських періодичних виданнях, що видавалися в Західній Україні — «Письма з Просвіти», «Молода Україна», «Літературно-Науковий Вісник» та багатьох ін., редагував журнал «Дзвіночок» (1911-14) та «Ілюстрована Україна» (1913-14). У 1918-19 — приват-доцент Кам'янець-Подільського Українського Державного Університету. В міжвоєнний період плідно займався науково-педагогічною роботою. У 1921-24 — професор Львівського (таємного) Українського Університету (секретар сенату ун-ту),в 1934-39 викладав історію України в Богословській Академії у Львові, тісно співпрацював з Науковим Товариством ім. Т. Шевченка (з 1920 був секретарем історичної секції, 1924 редагував «Записки НТШ», з 1934 — голова історичної секції). В 1920-30-х рр. К. вів широку національно-громадську роботу. В 1921-22 працював у Комітеті охорони військових могил, який займався пошуком і впорядкуванням українських стрілецьких могил в Галичині, в 1923-25 брав участь у роботі туристично-краєзнавчого товариства «Плай», співпрацював з ж-лом «Політика» (1925-26). З жовтня 1939 К. — завідуючий кафедрою історії України, професор (з 1941) Львівського ун-ту. В роки гітлерівської окупації працював редактором наукових видань Українського видавництва у Львові. У повоєнний час був звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі» і зазнав переслідувань. У 1946 К. разом з частиною львівських науковців депортований до Києва. Деякий час займав посаду старшого наукового співробітника Інституту історії України АН УРСР. У травні 1948 К. дістав можливість повернутися до Львова. В 1951 очолив відділ Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові, в 1953-62 — директор цього інституту. Помер і похований у Львові. Найважливіші історичні праці К. присвячені періоду козаччини і Хмельниччини — «Матеріали до історії української козаччини» (1914), «Студії наддержавою Б. Хмельницького» (1925-31), «Богдан Хмельницький» (1954) та ін. К. — автор багатьох праць з історіографії («Українська історіографія»; 1923), археології, сфрагістики, історії культури («Історія української культури»; 1937), численних науково-популярних нарисів з історії України («Велика історія України»; 1935), «Історія українського війська» (1936, співавтор) та підручників «Оповідання з історії України», «Коротка історія України для початкових шкіл» (1918), «Огляд історії України» репетиторій для вищих кляс середніх шкіл та вчительських курсів» (1919) та ін.