Видатні львів'яни

Видатні українці:naci:, але, здається (на 100, не львів'яни

 

Ні в Києві більше в декілька разів. Але і Київ старше за Львова....

Одна Голда Меєр премьєр Ізраїлю чого варта.

Але у Львові тоже достаньо відомих людей народилось.

 

Був такий Іван Гавронський. чи то лікар, чи то просто цілитель. а може і два в одному. лікував лейкоз, безпліддя, остеохондроз, рак матки.....травами
Особливо відомими є мазь та міксутури Гавронського.

то є мій двоюрідний дідо

якшо хтось хоче. то можу вислати скан збірки його рецептів від різних болячок))

 

Любомир Гузар



Народився 26 лютого 1933 року в родині Ярослава та Ростислави з роду Демчук у Львові, де й закінчив народну школу та перший клас гімназії. У 1944 році сім'я змушена була покинути Україну. Спочатку зупинилися в Австрії: у місті Зальцбург майбутній Владика продовжив навчання в українській гімназії, а переїхавши у 1949 році в США, закінчив середню освіту в малій духовній семінарії (St. Basil College Seminary) у Стемфорді, штат Коннектікут. Член Пласту.
Студіював філософію в Колегії св. Василія та в 1954 році одержав ступінь бакалавра; згодом продовжив філософські студії в Фордгамському університеті Нью-Йорка. Богословські студії відбув у Католицькому університеті Америки у Вашингтоні, а в 1958 році, як питомець Великої духовної семінарії Святого Йосафата, одержав ліценціат богослов'я. 30 березня цього ж року Владика Амвросій Сенишин висвятив Любомира Гузара на священика для праці в Стемфордській єпархії. У 1958-1969 — вчитель і префект у Стемфордській духовній семінарії Святого Василія. Також служить в Кергонксоні, штат Нью-Йорк, як душпастир оселі «Союзівка» Українського Народного Союзу та виховної оселі Спілки української молоді Америки в Елленвілі, штат Нью-Йорк. 3 1965 року — настоятель парохії Пресвятої Трійці в Кергонксоні.

У 1967 році здобув ступінь маґістра. В 1969 році переїхав до Рима для продовження богословських студій, які завершив доктором богослов'я в 1972 році (дисертація на тему "Митрополит Андрей Шептицький — провісник екуменізму"). У 1972 році вступає в монастир св. Теодора Студита у Ґроттаферрата в Італії.

2 квітня 1977 року в монастирі Студійського Уставу в Кастель-Гандольфо поблизу Рима, висвячений Верховним Архієпископом Йосифом Сліпим на єпископа. Це було вчинено без згоди Римського Архієрея, тому аж до 1996 р. Л. Гузар не діяв як єпископ. У 1978 році Патріарх Йосиф призначає єпископа Гузара архімандритом цього монастиря, а також відповідальним за монастирі студійського уставу за межами України. У 1973-1984 роках Владика викладає в Папському місійному університеті «Урбаніяна» в Римі та виконує різні доручення Патріарха Йосифа Сліпого. 3 1984 до 1991 року — протосинкел Львівської Архієпархії в Римі.
У 1993 році з усією монастирською спільнотою з Гроттаферрата повернувся в Україну, де в 1995 році закладено монастир Св.Теодора Студита в селі Колодіївка на Тернопільщині.

У 1993—94 роках служив духівником у Львівській духовній семінарії Святого Духа.

2 квітня 1996 року призначений на Екзарха Києво-Вишгородського екзархату з титулярним престолом Ніси Ликійської. 14 жовтня 1996 року, у зв'язку з поганим станом здоров'я кардинала Любачівського, Синод Єпископів УГКЦ обрав на уряд єпископа-помічника Глави Української Греко-Католицької Церкви з делегованими правами. З 14 грудня 2000 року (день смерті Блаженнішого Мирослава Івана кардинала Любачівського) виконував обов'язки Апостольського Адміністратора УГКЦ.

Обраний 25 січня 2001 року Синодом Єпископів Української Греко-Католицької Церкви Архієпископом Львівським та Главою Української Греко-Католицької Церкви. 26 січня 2001 року Папа Римський Іван Павло II затвердив цей вибір. 21 лютого того ж року Л. Гузар став кардиналом Католицької Церкви з титулом святої Софії на Віа Боччеа.

21 серпня 2005 року Любомир Гузар офіційно змінив свій титул на «Верховний Архієпископ Києво-Галицький» і переніс свій осідок до Києва.

26 лютого 2008 року Президент України Віктор Ющенко нагородив Любомира Гузара орденом князя Ярослава Мудрого III ступеня «за визначний особистий внесок у духовне відродження українського народу, багатолітню церковну діяльність та з нагоди 75-річчя від дня народження».

 

Ян Зег (народився не у Львові)


Ян Зег народився 2 вересня 1817 року в м. Ланьцуті, у Західній Галичині (сучасна Польща), у сім'ї Йогана та Христини. Похрещений був місцевим римо-католицьким парохом. Батько його був аптекарем, а родина, можливо, була німецького або угорського походження.

Навчався Ян Зег у Дрогобицькій та Самбірській гімназії. У місті Самборі в 1830-х рр. працював учнем в аптеці, де вперше ознайомився з місцевими нафтопродуктами.

З 1844 року вивчав фармацію у Віденському університеті, де 8 серпня 1846 року склав іспит, а наступного дня захистив ступінь магістра фармації.

Із 1848 року Ян Зег почав працювати у львівській аптеці «Під зіркою», яка на той час була найбільшою в Галичині. Власник аптеки Петро Міколяш, в 1852 році створює при аптеці хіміко-фармацевтичну лабораторію, закуповує у дрогобицького підприємця Абрагама Шрайнера, колишнього бориславця, центнер бориславського недосконалого дистиляту гірської нафти з дуже неприємним запахом і доручає Йогану Зегу здійснити дистиляцію (ректифікацію) цього продукту до ступеня так званого «Oleum petrae album», що доставлявся в аптеки з Італії і звичайно називався скельна олія (Petreoleum). Після довгих тижнів лабораторних експериментів Ян Зег успішно виконує поставлене завдання — здійснює дистиляцію та очищення нафтової ропи на окремі фракції. Для очищення нафти Ян Зег використав концентровану сірчану кислоту та содовий розчин.

30 березня 1853 року у м. Львові, в аптеці «Під зіркою» на сучасній вул. Коперника, 1 (нині аптека № 24), у бляшаній лампі, виготовленій львівським бляхарем Адамом Братковським, вперше публічно «засвітився» одержаний нафтопродукт, який, як Ян Зег так і інші, називали просто нафтою, що застосовувалася для освітлення. А 31 липня 1853 року у головній львівській лікарні на вул. Личаківській розпочалося освітлення приміщень за допомогою ламп А. Братковського та нафтового дистиляту Зега. Вночі, цього ж дня, за допомогою цього освітлення, була вперше у світі проведена складна хірургічна операція лікарем Заорським пацієнтові Владиславу Холєцкому.

Ще 27 травня 1853 Зег подав до Намісництва у Львові заяву про видачу йому привілею — виключних прав (у сучасному розумінні патенту) на очищення нафти хімічним шляхом. До заяви додано опис винаходу і прохання збереження таємниці цього винаходу та квитанція про оплату в розмірі 40 флоринів конвертованою валютою. Привілей був виданий у Відні 2 грудня 1853 року на ім'я Йогана Зега, магістра фармації у Львові та оголошений у пресі. Про це свідчать документи віденського та львівського архівів. У описі привілею вказується: «Винахід, очищення гірської нафти хімічним способом так, щоб вона завдяки цьому стала придатною до використання у технічних цілях». Тут варто зазначити, що у США дослідження хімічного складу нафти було вперше здійснено і опубліковано професором хімії з Єльського університету у Бенджаміном Сілліманом тільки 16 квітня 1855 року

Ян Зег, також, із озокериту та його похідних почав у лабораторії виготовляти свічки, про що свідчать архівні матеріали та привілей, виданий у Відні 23 листопада 1853 року Після свого винаходу магістр фармації Зег повністю зосередився на подальшій праці в царині нафтопереробки. Він відкрив першу у Галичині у Львові цісарсько-королівської привілейовану тобто з виключними правами, так звану Камфінфабрику, де дистилював та очищав нафту. А у Львові на вул. Краківській відкрив крамницю з продажу легкої нафти населенню для освітлення, а також легкої фракції (очевидно, бензину), як рідини для виведення плям з одягу та для інших технічних ціле

На унікальній фотографії, виконаній до 1867 року, бачимо Зега, а поряд з ним на столі у колбах продукти дистиляції нафти — результат його промислового винаходу. В цей час у Галичині виникають безліч підприємств з переробки нафтових продуктів. Цьому також посприяв офіційний документ — гірничий статут, виданий 23 травня 1854 року австрійським урядом, де, за дозволом влади, дозволявся видобуток нафти приватним особам, а також відмежування земельної власності від гірничої.

У 1854 року на виставці у Мюнхені Йогана Зега було нагороджено похвальною грамотою за досконалий дистилят нафти. У грамоті вказувалося: «Ян Зег, магістр фармації і власник привілею у Львові — Австрія: похвальне визнання за повну дистиляцію скельної олії».

У рапорті (звіті) Торгово-промислової палати у Львові високому цісарсько-королівському міністерству торгівлі, промисловості та громадського будівництва про стан торгівлі та промисловості у регіоні за 1854—1856 рр., виданого окремою книгою в 1859 року вказується, що тут діє «цісарсько-королівська привілегійована Камфінфабрика Йогана Зега» з двома дистиляційними апаратами та двома чанами (посудинами), на якій працювало чотири робітники. Ця фабрика переробила сировини: у 1854 року — 600 центнерів нафти; у 1855 року та 1856 року по 250 ц. З цієї нафти було виготовлено такі продукти переробки: «Asphalt» (нафтовий бітум); «Rectificirtes Brennöl» (ректифікована горюча (освітлювальна) олія); «Steinöl» (кам'яна олія, нафта); «Wagenschmiere» (мастило для возів, вагонів) та «Goudron» (гудрон). Сировина постачалася з Борислава Самбірського повіту, з Коломиї та Богородчан Станіславського повіту. Продукти продавалися більшою мірою у країні, а незначна частина була вивезена на західні кордони країни та до Прусії (Німеччини).

Також вказувалося, що за умов великих капіталів та вищій підприємливості могло б виробництво нафти створити у цьому регіоні вагому виробничу галузь. Згодом так і сталося. У Галичині створилася велика нафто-озокеритна промисловість країни з центром у Бориславі.

До 1858 року Зег доставляв у столицю Австрії Відень достатню кількість нафтового дистиляту для освітлювальних потреб. Ще з 1854 року цей продукт для освітлення, як дешевший, почала використовувати Північна залізниця Австрійської імперії, а на прохання тодішнього директора пошт у Львові, Зег з бориславської нафти виготовляв мастила до поштових возів у формі шматків мила.

Зег мріяв про поширення і використання свого винаходу. Та його долю спіткало велике нещастя. 12 лютого 1858 року з фабрики до його магазину у Львові було привезено бочку з нафтопродуктами, яка була пошкоджена, а з неї витікала рідина. Перед крамницею утворилася калюжа. За однією з версій, випадковий перехожий підпалив дистилят, вогонь перекинувся на крамницю де дружина Зега Дорота, з дому Облочинська, та її 17-річна сестра Герміна, що продавали нафтопродукти, трагічно загинули у вогні.

Шокований катастрофою Зег на якийсь час припинив успішно розпочату ним справу, проте, уже наприкінці 1858 року він організовує нову крамницю з продажу нафтопродуктів на розі вул. Довгої (сучасна вул. Театральна), навпроти нинішнього театру ім. М. Заньковецької. Про це свідчить реклама у львівській газеті «Przegląd powszechny» від 5 та 8 січня 1859 року. Однак, збільшення згодом переробки нафти іншими підприємцями, як у краю так і за кордоном, та через конкуренцію численних, більших підприємств, спонукало винахідника нафтопереробки та промисловця залишити розпочату ним справу.

21 серпня 1875 року Зег одержав концесію на створення в Бориславі аптеки на вул. Панській (сучасна вул. Шевченка, 12), яку відкрив у березні 1876 року з назвою «Зірка». Він вдруге одружується, з Марією (третя сестра з Облочинських), з якою у них було двоє дочок, і до останніх своїх днів був власником аптеки у Бориславі. Зег та його родина була в дружніх стосунках з письменником Стефаном Ковалівим. Дружина та дочка Зега були хресними матерями двох дітей С. Коваліва.

Після короткочасної хвороби він помирає 25 січня 1897 року у Бориславі, і похований на колишньому старому цвинтарі, що на розі сучасних вулиць Володимира Великого і Героїв ОУН-УПА. Згодом власниками аптеки були: дочка Зега та її чоловік, Алєксандр Хоміньскі, в 1920-30 рр. Артур Ротенберґ. А в 1973 року, у зв'язку із новою радянською забудовою міста, міська влада знесла будівлю аптеки Зега.

У 13-му томі «Енциклопедії загальної» за 1902 року, на 516 сторінці у статті «Скальна олія» вказується, що промислова розробка з нафтопереробки розпочалася у Галичині з 1853 року, а професор Ягейлонського університету, у Кракові, доктор Тадеуш Естрайхер та професор Вроцлавського університету Казимир Маслянкевич, свої статті про Йогана Зега, відповідно у 1934 року та 1955 року назвали «Забутий піонер нафтової промисловості».

 

Станіслав Єжи Лєц

Станіслав Єжи Лєц казав: «Не існує біографії письменника, є лише життєписи творів», Станіслав Єжи Лєц народився 6 березня 1909 р. у Львові, тоді ще Лемберзі, який, як і вся Галичина, входив до складу Австро-Угорської імперії. Він був єдиною дитиною в сім'ї. Його батько, австрійський шляхтич, барон Бенон де Туш-Летц («Свобідний барон де Туш Лєц» — називатимуть Станіслава варшавські друзі у несвобідні шістдесяті роки) єврейського походження, батьки якого перейшли в протестантство, був банкіром. Другою частиною подвійного прізвища батька в її польському написанні — Лєц, що на ідиші означає «клоун» або «пересмішник» користувався автор «Непричесаних думок» (пол. Myśli nieuczesane). Згодом батька перевели до Відня і до його смерті у 1915 році родина Лєців мешкала там. У Відні Станіслав почав діставати освіту.
По поверненні до Львова Станіслав Лєц живе в типовій львівській кам'яничці по вул. Словацького, 6 навпроти Головної пошти. Тепер за його вихованням взялася мати — уроджена Аделя Сафрін, представниця польсько-еврейської інтелігенції, котра високо цінувала освіту і культуру.
Станіслав вчиться спершу в Євангелістичній Обершуле (вищій школі), а потім — в гімназії Камерлінг. У 1927 році Лєц вступає до Університету Яна Казимира (зараз Львівський національний університет імені Івана Франка), де протягом року вивчає полоністику, а по тому — право. Лєц-студент захоплюється модними тоді соціалістичними ідеями, через що в 1936 році, коли у Львові оголосили «полювання на лівих», був змушений тікати до Варшави.
Що ж до життєвої долі Є.Леца, то під час ІІ-ї Світової війни він чудом врятувався від розстрілу нацистами.
Воював з окупантами в Армії Людовій (майор Війська Польського).
... Таким його запам’ятали сучасники — завжди усміхненим, життєлюбним, енергійним, ледь іронічно відстороненим, як і належить «баронському синові», що став, за визнанням самого Лєца, сатириком «лише тому, що казав правду». Поет, дотепник, чи не найкращий майстер афористичного жанру в ХХ столітті. Домосід, якого вітри історії кидали зі Львова у Відень, з Варшави до Єрусалима. Поляк, єврей, в’язень концтабору, партизан, офіцер, дипломат, барон. Завсідник кав’ярень. Європеєць. Нонконформіст. Таким залишився Станіслав Єжи Лєц в історії і культурі.

 

Чуть не забув світлину вставити

 

Ян ІІІ - Собєський. (1629 - 1696) Польський король. Народився в Олеську - під Львовом. Нащадок князівського роду Даниловичів. Будучи коронним гетьманом Речі Посполитої успішно протистояв турецько-татарським нападам, завдяки чому і був обраний королем у 1674 р. Найбільшим тріумфом була перемога над турками у битві під Віднем (1683р), що поклала край турецькій експансії в Європу.
Володів у Львові однією з найрозкішніших - Королівською кам"яницею (Кам"яниця Корнякта) на пл. Ринок, 6. Тут перебував часто по кілька місяців, хоч мав ще кілька резиденцій (Вілянов, Яворів, Жовква). Яко людина військова, часто мусів лікуватись від ран і недуг, з якими найкраще давали раду львівські медики. У кам"яниці , де мешкав Собєський, сьогодні найрозкішніші зали Історичного музею. Зокрема, т.зв. Італійський дворик, королівські зали - то спадщина Собєського.

 

В декабре 1671 года султан Мохаммед IV объявил Польскому королевству войну. Летом следующего года началось вторжение в Польшу огромной османской армии под командованием великого визиря Ахмеда. Турецкая армия осадила и взяла стратегически важную крепость Кременец. Большая часть польского гарнизона, численностью в 1100 человек, погибла под обломками кременецкого замка, который защитники взорвали на двенадцатый день осады.

После этой победы великий визирь Ахмед повел свои войска на город Люблин, почти не встречая по пути сопротивления, и взял его. Так огромная турецкая армия оказалась на юге собственно Польши. В октябре 1672 года был заключен Бучачский мирный договор. Король Михаил Вишневецкий, у которого на глазах распадалось огромное королевство, уступил Стамбулу Подольскую провинцию.

В том же 1672 году великий коронный гетман Ян Собеский поднял на борьбу с турецкими захватчиками всю Польшу. Он сумел объединить военные силы страны и стал во главе 40-тысячной коронной армии, выступившей в поход на южную границу Польского королевства.

Полководец повел польские и литовские войска на сильную турецкую приграничную крепость Хотин, на которую опиралась султанская армия под командованием Хусейн-паши. 11 ноября 1673 года состоялась Вторая Хотинская битва, в которой почти 80-тысячная турецкая армия была разгромлена наголову.

21 мая 1674 года Ян Собеский был избран королем Польши под именем Яна III Собеского. Под этим именем он правил до своей смерти в 1696 году, так и не сумев избавить Польское государство от внутренних раздоров и интриг.

В 1675 году примерно 60 тысяч турок и 100 тысяч крымской конницы вторглись в Подолию, в польскую часть Украины. Османы снова захватили Хотинскую крепость и стали угрожать городу Львову. Ян Собеский, собрав большое коронное войско, нанес турецкой армии поражение в битве при Львове и в ходе последующих столкновений освободил от неприятеля всю польскую территорию за исключением Каменца. Военные действия королю в том году пришлось остановить из-за внутренних раздоров в стране.

На этом очередная польско-турецкая война не закончилась. В сентябре 1676 года почти 200-тысячная турецкая армия, в которой преобладала конница Крымского ханства, опять вторглась в Юго-Восточную Польшу. Армией Османской Порты командовал опытный полководец Ибрагим-паша. Вражеская конница начала опустошать украинские приграничные области.

В 1676 году воюющие стороны еще несколько раз сразились друг с другом, и каждый раз коронная армия Польши одерживала верх, как это было, например, под Злочевом. Война для Стамбула имела немаловажное значение. В случае победы к Оттоманской империи присоединялись украинские земли.

Большое сражение состоялось под городом Сучавой, в северной части Молдовы. Армиями командовали два монарха - король Ян III Собеский и султан Мехмед IV. Если первый стремился отбить врага от границ своего королевства, то второй хотел разгромить Польшу и отторгнуть значительную часть ее южных и юго-восточных владений.

К дню сучавской битвы полководец Ян Собеский значительно усилил коронную армию литовскими войсками. Это в немалой степени сказалось на итогах сражения. Турки были побеждены, крымская конница обращена в бегство.

После войны с Польским королевством Оттоманская Порта пошла войной на соседнюю Австрию, столица которой город Вена являлась одновременно и столицей Священной Римской империи. "Яблоком раздора" являлись прежде всего земли Венгрии и Трансильвании, большого княжества в Южных Карпатах. И австрийский император из династии Габсбургов Леопольд I, и турецкий султан исторически претендовали на них.

Король Ян III Собеский решил воспользоваться сложившейся ситуацией и приобрести себе сильного союзника. Он, не без оснований на то, считал, что если Австрия не устоит перед турецкой армией, то следующий удар турки нанесут по сердцу тогдашней Польши - городу Кракову. Собеский заключил со Священной Римской империей оборонительно-наступательный военный союз против Турции. Польша начала готовиться к очередной войне с османами.

Узнав о вражеском вторжении в союзную Австрию, король Ян III Собеский остался верен заключенному договору и откликнулся на призыв папы римского Иннокентия XI. Спешно собранная коронная 30-тысячная армия поспешила на выручку к осажденной Вене. Ян Собеский проделал со своими главными силами переход в 320 километров от Варшавы до Вены за 15 дней, и появление его перед турецким лагерем стало полной неожиданностью для великого визиря Кара-Мустафы.

12 сентября 1683 года состоялось Венское сражение, в котором 158-тысячной турецкой армии противостояла 76-тысячная союзная во главе с королем Яном III Собеским.

Разгромленные в Венском сражении турки понесли большие потери. Были убиты шесть султанских военачальников-пашей. Победителям достались богатые трофеи, в том числе огромный лагерь врага.

Вернувшись в Польшу, король-победитель в 1686 году заключил "Вечный мир" с Россией, который не смог ликвидировать территориальные противоречия между двумя соседними государствами. Стремление Яна III Собеского ввести в Речи Посполитой наследственную монархию и превратить Польшу в централизованное государство натолкнулось на сильную оппозицию польских магнатов и противодействие западных соседей в лице Австрии и Бранденбурга.

Продолжение состояния войны Польши с Турцией вылилось в целый ряд пограничных столкновений в Подолии. Польские войска с большим трудом удерживали за собой украинские территории. Внутри самой Речи Посполитой не прекращались внутренние раздоры и интриги различных групп польских магнатов. Дела в государстве пришли в полное расстройство, и король Ян III Собеский был бессилен что-либо сделать. В такой обстановке прославленный победами над турками полководец ушел из жизни."
http://www.hronos.km.ru/biograf/bio_s/sobeski_yan.html

 

А не пора ли восстановить памятник Собескому

 

З історічної точки зору, навряд чи не краще було помиритися тоді з турками.


Навіщо було Габсбургів і німців ( а посередньо і Москву) рятувати, якщо незабаром довелось з ними всімі боротися...?

Це питання не таке абстрактивне і не тільки у Польщі. Мадяри теж досі не дійшли до ладу, хто мав рацію - Куруці чи Лабанці.
А якщо вже захотилось турків бити, то треба потим було (ІМХО ) прийняти пропозуцію князя Thököly (Куруц, раніше союзник Мехмета) і взяти корону Трансильванії. Тоді б нам могли усі габсбургі... во... .

А так... Туреччина залишилась єдиною европейскою країною, котра потим не признала разділа Польщі. На консулярних засіданнях у Стамбулі, на питання, чи є вже усі запрошені дипломати, протягом сотні років звучала відповідь "Ні, посол Лехістану ще не прийшов".

 

О графьях Бадени

http://dt.ua/3000/3150/67400/

 

коммунизма могло бы и не быть

Именно так. Потому, что если применить теорию вероятности относительно происхождения Карла Маркса, то окажется: в XVI ст. из немецкого ландграфства Гессен вместе с другими изгнанниками переехала в Галичину семья еврейских раввинов. Она поселилась во Львове и даже взяла себе здесь фамилию - Львовы - за названием города, как это водится среди евреев. Вернувшись в XVIII ст. обратно в Германию, Львовы стали жить в Трире на Рейне. Среди выходцев из этой семьи была Ева Мозес Львов (1737-1823), бабушка Карла Маркса, мать его отца - Гиршеля Маркса. А если бы они остались во Львове, маленький Карл не родился бы и не написал «Капитал» в доме с лебедем в Брюсселе. И мы бы не шли к светлому будущему 70 лет. http://www.otherside.com.ua/news/detail.php?id=2558

 

Зофія Батицька (Zofia Batycka)

1930 рік. Проходить конкурс "Міс Полонія", на який зголосилось аж 5000 претенденток... але корону одягла Софія, саме вона отримала титул "Міс Полонія 1930". Цього ж року чарівній львів"янці вдалось отримати титул Віце-міс Європи.

1931 рік. Наступний конкурс "Міс Полонія" так і не відбувся. А все через те, що Софія просто напросто не захотіла віддавати корони, оскільки й надалі вважала себе найвродливішою. З короною вона вирушила до США, де отримала ще один титул -- Міс Парамаунт.

http://lviv-my-love.livejournal.com/

 

Красивы только русские, украинские и польские женщины. Армянки, еврейки похожи больше на мужиков. Да и голоса у неё нет. Я лично люблю слушать ураинские песни в исполнении украинок. Да и поведение её - рассчитано на дешёвый пиар. Сейчас вот гомосексуалистов защищает. Беспроигрышно и т.с. прогрессивно. "Хоть брёвна катать, лишь бы лёжа" и главное у всех на виду.

 

Це мова нациста-панславіста.
Порядна людина в таких питаннях, пише, "як на мою відсутність смаки до жіночої вроди".
Хоча Гітлер, несоромився.

 

Олег Лужний, ну може не дуже й видатний, зате наш львівський

http://uk.wikipedia.org/wiki/Лужний

 

Не надо вешать ярлыки, даже если Вы славян не любите. А некрасивость , например, армянок, (еврейки всё же более симпатичны чаще) с моей точки зрения объясняется очень даже просто. Армяне не мешают свою кровь, что достойно уважения. И веками выработался у них такой тип женщины, на которую посторонние глаз особенно не "ложат". Я действительно так считаю. Евреи всё таки чаще и с большей охотой кровь мешают. Поэтому чем то более близки. С моей точки зрения, чем более симпатичны женщины, тем более нация "открыта".
А насчёт вкуса, дело спорное. Часто по российскому телевидению звучат эпитеты "красавица" к барышням, которые к этому определению никакого отношения не имеют.
Как говорится - у каждого свой вкус, сказал индус ... А мне украинки нравятся. Одной я даже стихотворение когда то написал:
Кожна любов неповторима
У цiлому свiтi вона едина
В усьому часу вона едина
Немов у мати рiдна дитина...

 

Так він і стоїть! Тільки не у Львові, а в Гданьську.

До речі. Ще один прекрасний львіський пам"ятник - Олександрові Фредру зараз на головній площі Вроцлава.

 

Мій улюблений український футболіст!
А я й не знала, що він львів'янин.

п.с. і ще Сергій Ребров подобався - жаль, що вони тепер вже не шпіляють у футбол.