Приезжаю в командировку в один из забытых городков республики Коми. Знакомлюсь с местными коллегами, говорю - фамилия моя сложная заканчивается на "........iв". В ответ: - А у меня тоже на ".....iв" - А я со Станиславщины тоже родом и т.д. Да и люди такие хорошие (как и на ЗУ), давно так душевно не общался - всё равно что на Украину съездил...
В командировке был с коллегой - украинцем, он у меня общительный очень, увидел машину с украинским номером и двоих возле нее, пообщаться решил. Знаете, кого клянут последними словами? Не поверите, даже не москалей. Узбеков! Сбивают цену, оккупировали все строительные объекты. Украинцам работы нет. Собираются уезжать. Даже из провинции.
Говорят между собой. И даже по-английски говорят. Не так давно немолодая уже пара с внуком по-английски спрашивала меня дорогу в океанариум.
Едва ли. На ребенке была украинская символика. А мужчина, который спрашивал, характерный выговор имел.
Ну, в ті часи адресою кожного були не дім і не вулиця, а Радянський Союз Нам із дружиною Росія домівкою не була, та і ніколи б нею і не стала А от діти вважали б її Батьківщиною. І це було однією з головних причин, щоб в 92-му повернутися у Львів. обл.
Я дев"ять. Результат такий же... ---------- Додано в 14:41 ---------- Попередній допис був написаний в 14:38 ---------- Фігня... Кожен знав, любив, бажав повернутись... Правда були і винятки, для яких "адресою були не дім і не вулиця, а Радянський Союз". Повірте, я знаю.
Я також трішки знаю Моя кума-західнячка так і залишилася в Росії, але від свого роду-племені не відрікається. От похреснику вже все байдуже...
То в неї "нє дом і нє уліца", чи вже стала Батьківщиною? А для її дітей? Ой, вибачте, не помітив... Повірте, і кумі байдуже....
Ваше право... Максимально, як впливає її життя на долю України, це передачки з Росії (бо там дешевше)...