Україна - вчора, сьогодні, завтра

А чого іменно "власником"? Невже дописувач не знає інших категорій людей, причетних до виробництва?

 

Тобто опонент знаходиться в одному ряді із дармоїдами-бюджетниками, які нічого не виробляють? Чи він знає інші форми суспільнокорисної праці, крім виробництва тротуарної плитки?

 

Праця цього "дармоїда" сьогодні в Самарі рятує людей.

Виробництво якісної плитки є кориснішим ніж викачувати останні гроші людей в жлобських барах.
А ще варто напружити Василю свою скудненьку логіку, бо я підкреслював про масу спеціальностей (крім власника), причетних до виробництва.

 

О! З"явився деякий рух... Можна сподіватись на позитивні результати.

Так, спеціальностей валом. Буфетниця в заводській їдальні, охоронець, що відкриває варота, секретарка директора із формами, замість мозку...

Чули, чули вже про неосяжні здобутки інженерної думки.
От тільки яке це має відношення до України і її виробництва?
Зрештою я зрозумів, користі від "генія" немає, одні збитки для держави...

 

А він все за своє, жлобське.В виробництві крім буфетниць та секретарок він певно нічого не знає.
Колись в Умані українці жидів ганяли за "споювання люду", трощили їх пивні заклади. Скоро українці знову будуть трощити різні жлобські бари та нічні клуби, а їх власників примусять підмітати вулиці.

Зовсім перестав працювати мозок цього "бабы, водка, преферанс". Елементарний зв'язок не знаходить.

 

А своим же советом не судьба воспользоваться

 

Не обращайте внимание. У него это проффесиональное...

 

і про покращення...

Держателі пенсійних карток від Ощадбанку отримують можливість знімати готівку в банкоматах будь-якого банку в Україні безкоштовно


У травні Ощадбанк відмінив комісію за зняття готівки в усій мережі банкоматів України для пенсіонерів. Кожний пенсіонер, в тому числі і військовий, може безкоштовно відкрити платіжну картку MasterCard Debit від Ощадбанку для отримання пенсії або обміняти діючу пенсійну картку на MasterCard Debit.

Перевагами цієї картки є відсутність будь-яких комісій при отриманні готівкових коштів у банкоматах будь якого банку на території України, можливість розраховуватись за послуги і товари в мережі Інтернет, встановлення за бажанням пенсіонера кредитної лінії на вигідних умовах без прихованих комісій та з пільговим періодом кредитування.

«Запуском нового продукту для пенсіонерів з можливістю безкоштовного зняття коштів у будь-яких банкоматах на території України Ощадбанк вкотре підкреслив своє прагнення бути ближче до клієнтів, відчувати їх потреби та надавати високоякісне обслуговування. Пенсіонери, які обслуговуються в Ощадбанку, зможуть не тільки безпечно та безкоштовно знімати готівкові кошти, але й користуватись широким спектром додаткових послуг – sms-інформуванням, web-банкінгом тощо», – зазначив заступник голови правління Ощадбанку Антон Тютюн.

Зазначаємо, що оформлення платіжної картки та випуск першої додаткової картки здійснюються безкоштовно.

Прес-служба Ощадбанку

http://www.oschadnybank.com/ua/press-service/news/374726/

 

Тут немає винних народів

Враження після перегляду фільму «Хайтарма»​

Ще на п’ятому році існування Кримської АРСР з’явився фільм «Алім — кримський розбійник», який одразу став так само популярним, як «Робін Гуд» і «Три мушкетери»...
Тоді вперше кіногероєм, у якого була закохана вся країна, став кримський татарин, та ще й у виконанні теж кримського татарина Хайрі Емір-Заде. Але після депортації татари з’являлися на екрані лише в епізодах, де могла промайнути «зрадницька морда татарина» (фільм «Третій удар» — тут я процитував офіційний текст післявоєнної екскурсії в Кримському краєзнавчому музеї).
От чому нинішній фільм «Хайтарма», який знімав кримський татарин і на кримську тему, не міг не стати подією.
Прототипом головного героя Аліма став наш земляк, легендарний льотчик Аметхан Султан, якого грає режисер фільму Ахтем Сеітаблаєв. Він молодий, але за десять років роботи в кінематографі в Ахтема — два зняті сценарії, вісім ролей, вісім режисерських постановок.
На жаль, фільм «Хайтарма» непросто знайти в прокаті. Мені довелося їхати аж у Ялту, де, як повідомили друзі, у кінотеатрі «Спартак» було організовано його показ.
Я побоювався розчарування. Але фільм не просто сподобався — приголомшив!
По-перше, наш півострів знято дуже красиво. Адже ми звикли бачити Крим з вікна автомобіля, автобуса, у найкращому разі на туристській стежці, а тут він постав з висоти польоту винищувача, та ще й очима закоханого в нього Аметхана!
У фільмі — три повітряні бої, а сцена бомбування в Ярославлі настільки натуралістична, що навіть у залі ставало страшно. Але я б не ставив «Хайтарму» в один ряд з «Хронікою пікіруючого бомбардувальника», «У бій ідуть тільки «старики», «Торпедоносцями»... Він набагато ширше, більш проблемний. Це фільм про трагедію народу. І не тільки кримськотатарського, а всіх народів Криму, і творці фільму це прекрасно показали.
Це художній твір, заснований на історичних фактах. Автори вводять у канву фільму французького льотчика, друга Аметхана з ескадрильї «Нормандія», який нібито приїхав у гості й став мимовільним учасником подальших драматичних подій. Епізоди, пов’язані з французьким льотчиком, зал сприймав з доброю усмішкою. Велелюбний француз був приголомшений красою кримськотатарських дівчат, і, чесно кажучи, я його розумію.
Були усмішки, були й сльози. Адже фільм — про депортацію. Один із найзнаковіших епізодів картини — це коли в переповненому товарному вагоні почали непритомніти діти. Тоді хлопчиків стали піднімати нагору, де чистіше повітря, де ближче до Бога. Піднесені на руках хлопчики були як символ надії на майбутнє, як символ продовження роду!
Організатори показу не передбачили обговорення. Але коли фільм закінчився, публіка не розійшлася. Людям потрібно було виговоритися, обмінятися думками. Одна жінка звернула увагу на кадр, який мені дуже сподобався: відкриваються двері товарного вагона, зі стукотом падають настили, по яких солдати заганяють у вагони людей. Дуже видовищна сцена. Але ця жінка сказала: «Які настили? Ми, молоді, якось піднімалися, а людей похилого віку солдати закидали як мішки!»
Що не сподобалося у фільмі? Ну, хіба що одна сцена, коли Аметхан, як сучасний спецназівець, хоробро розкидав чотирьох озброєних солдатів. Це явно з якогось іншого жанру. Безсилля повітряного аса перед цими тренованими сторожовими псами було б більш видовищним
Але що справді приголомшує — у фільмі немає озлобленості. Серед персонажів є люди різних народів: вірмен, українець, росіянин... Але немає «винних народів». Це прекрасний фільм про нашу спільну трагедію.
Перед очима постає образ російського солдата, який, бачачи, як жінка-татарка бере з собою в далеку дорогу тільки Коран і шматочок кримської землі, щиро радить взяти більше продуктів. Образ цього солдата теж трагічний — він такий само заручник історичної драми, як і ті, кого він змушений був депортувати.
Сімферополь.


Кадр з фільму. В ролі Аметхана Султана - Ахтем Сеітаблаєв(з хлопчиком на руках)
Джерело газета "Голос України" № 111 15 червня 2013р.

 

Література — море без берегів
На сьогоднішній день Національна спілка письменників України налічує понад 1800 членів. Останніми десятиліттями до вітчизняної літературної родини приєдналися десятки україномовних прозаїків, поетів, драматургів, публіцистів, котрі живуть поза вітчизною їхніх батьків. Приєдналися й ті, хто є нащадками вихідців з України й, так склалося, користується мовою тих країн, громадянами яких є, але пам’ятає, що їхні предки були українцями.
Із перших і других назвемо для прикладу Віру Вовк із Бразилії, Євгена Євтушенка з Росії, Олега Зуєвського, Мирну Косташ, Морріса Панича з Канади, Марину Левицьку та Анну Шевченко з Великої Британії, Джорджо Щербаненка з Італії.
Залишимо літературознавцям вирішувати, чи можна відносити до вітчизняної літератури англомовних чи франкомовних (і взагалі іншомовних) письменників, а самі відзначимо незаперечний, як гадаємо, факт, що наша література стала багатомовною (образно кажучи, морем без берегів). Власне, вона й була такою здавна, коли Павло Русин чи Станіслав Оріховський писали латинською мовою, а інші (Феофан Прокопович та Микола Гоголь, зокрема) — російською.
Добре це чи погано?
Хай дискутують ті, хто, може, боїться конкуренції? Справді сильний виграє завжди, а слабкий програє, хоч би що робив, хоч би яких зусиль докладав, щоб, будучи моською, декларувати себе слоном.
Зрозуміло одне: література повинна допомагати нам пізнавати цей «чудовий і шалений світ» (А. Платонов). А пізнавати все можна лише за умови — робити відкриття. Гомер перший описав грецькі війни, подвиги героїв: одне слово, художньо відтворив давно минулу цивілізацію. Шекспір у своїх драмах відкрив неповторний світ людських пристрастей. Толстой змалював величну панораму одвічного протистояння миру і війни. Шевченко і Франко розповіли Європі й світові про життя України — спадкоємиці Русі Київської.
Зарубіжна українська література — це теж світ, близький нам. Адже знайомить нас із радощами і прикрощами вихідців із степових чи карпатських країв, Слобожанщини чи Волині. Вихідців, котрі набули значного досвіду життя, боротьби за лідерство, створили оригінальну культуру, зробили свій відчутний внесок у розвиток сучасної цивілізації.

Російські, англійські та єврейські українці​

Якщо перегорнемо сторінки історії російськомовної прози та поезії, то, очевидно, насамперед назвемо тих вихідців з України, котрі зберегли родинні симпатії до землі предків.
Це передусім Нобелівський лауреат Іван Бунін (із волинських шляхтичів Бунковських). Його хвилювала поезія Тараса Шевченка. Письменник відвідував Канів, тривалий час жив у Полтаві, бував у Харкові, Одесі... Признавався: «...Ні одна могила великих людей... так не хвилювала, як могила Шевченка».
Інший Нобелівський лауреат — Агнон (народився в Бучачі на Тернопільщині). Українській тематиці присвятив романи «Видання заміж», «На морській глибині», інші твори («Бартка Добуша», «Старі й молоді разом», «Проста історія»).
Одеситка Анна Ахматова-Горенко зробила значний внесок у розширення видноколів української поезії: талановито переклала відомий поетичний цикл Івана Франка «Зів’яле листя» (до речі, і А. Ахматова, й І. Франко були номіновані на премію А. Нобеля).
Володимир Короленко (народився в Житомирі, помер у Полтаві) брав активну участь в українському громадсько-політичному житті. Дружив з М. Коцюбинським, Панасом Мирним, П. Грабовським. Писав про українську тогочасну дійсність.
Не були індиферентними до України та її культури Антон Чехов, Михайло Шолохов, Михайло Булгаков, Джозеф Конрад та багато інших.
Важко щось конкретне й переконливе сказати про таких письменників світового рівня, як Нобелівський лауреат Сол Беллоу (одесит), відзначені престижними нагородами Клариса Ліспектор (із Чечельника, що на Вінниччині), Микола Байков (киянин), Наталі Саррот (предки з Кам’янця-Подільського), Джорджо Щербаненко (киянин). Коли б були переклади на українську книжок Миколи Байкова, то не треба сумніватися, що вони знайшли б спраглого на пригодницьку літературу читача. Доля закинула
М. Байкова на Далекий Схід, тривалий час письменник жив у Китаї, помер в Австралії. Його книжки «У горах та лісах Маньчжурії» (1914), «Великий Ван» (1936), «Білим світом» (1937) видавали у багатьох країнах світу, зокрема в Англії, Франції, Японії.
Будь-яка література не повинна бути затиснута в національні рамки, адже вона за своїм призначенням покликана відкривати нам земний світ і простори Всесвіту.

Киянка Ірен Немировська (французька премія Ренодо), луганчанка Марина Левицька (кілька британських літературних премій), відомий
канадський публіцист Віктор Малярек

Із сучасної хвилі зарубіжної української літератури насамперед зупинимося на кількох виданнях письменників — нащадків вихідців з України, чия творчість популярна в читачів в європейських країнах та Америці.
Кілька років тому британка Марина Левицька (родичі її батьків проживають, зокрема, на Луганщині) схвилювала вітчизняну літературну публіку своїм романом з дивною назвою «Коротка історія тракторів українською». До речі, літературні критики досі не можуть знайти спільної мови щодо того, до якого жанру віднести цей твір. Крайні оцінки: сатиричний роман — антиукраїнська книжка.
І це зрозуміло.
Письменниця відтворила макабричний (macabre — жахливий) період нашої історії — голодомор 30-х років минулого століття (на BBC визначили твір як «макабрична родинна комедія». New Yorker: «Левицька показує, як варварство минулого віку обумовлює життя звичайної сім’ї»).
Зрозуміло, що авторка не описує Україну доби сталінського терору, її оповідь відкриває читачам життя сучасної української емігрантської родини в Англії. Сім’я живе заможно, як це й повинно бути в одній із найрозвиненіших держав світу, якою є Велика Британія.
Батько, пенсіонер-інженер, пише історію українського трактора, мати клопочеться домашніми справами. Доньки зайняті своїм приватним життям.
Але на садибі доброї родини є куток, де господарює мати, й чим вона там займається, діти не можуть збагнути. А в тій чималій споруді літня жінка зберігає закуплені у великій кількості «про запас» макаронні вироби, крупи й різні продукти на випадок, якщо в Англії прийдуть до влади комуністи й почнеться голод (?!).
Трагедія?
Треба подумати...
Але все описано так, що серйозно текст сприймати неможливо (передусім зарубіжному читачеві), адже стару жінку ніхто не розуміє, її страхи справді здаються і дивними, і комічними...
Звісно, що в Україні така книжка не була сприйнята однозначно.
Проте, здається, суспільна реакція природна: як же збагнути жорстоке рішення влади відібрати в народу врожай і створити у країні голод. Сучасний європейський читач цього осягти розумом не може, бо на таке здатен лише варвар-людиноненависник.
Очевидно, треба справедливо зауважити, що тема українського голоду 30-х років ХХ століття більше відображена публіцистами. Художнього глибокого осмислення ця тема не дочекалася й досі (крім зарубіжної української прози, де були написані, зокрема, романи У. Самчука «Марія» та В. Барки «Жовтий князь»).
Романи й повісті Ірен Немировської (загинула в Освенцімі), найперше «Французька сюїта», — це нагадування про Другу світову війну. Цікава історія роману: доньки письменниці тривалий час вважали, що у блокнотах занотовано щоденникові записи матері. А потім з’ясувалося, що це незакінчений роман. Зміст твору зрозумілий читачам. Письменниця художньо відтворила атмосферу, що панує у світі неволі, де люди втрачають гуманність, співчуття, взаємопідтримку й занурюються на дно — у бруд сердець поневолених людей.
Зрозуміла вітчизняній читацькій аудиторії й тематика творчості канадського письменника-публіциста Віктора Малярика. Він пише про глобальну торгівлю сексом. Актуальну тему вивчає понад трьох десятиліть.
Зауважимо, що книжку автор присвятив своїй доньці.
Останні рядки видання — це подяка В. Малярека «сміливим молодим жінкам, котрі знайшли у собі рішучість розповісти історії свого життя».

Марина ЛЕВИЦЬКА.

Ірен НЕМИРОВСЬКА.
Джерело: газета "Голос України" № 111 15 червня 2013 рік



​

 

Цих "членів" впевнено можна назвати ДАРМОЇДАМИ. За 20 років не видали ні однієї толкової книжки, хоча ба на рівні давніх "Сто тисяч" чи "За двома зайцями". Ні одного більш-менш актуального сюжету для фільму чи спектаклю. Одне слово - Яворівські.

Звичайна яничарка з колоніалізму.

 

Н-да... Много украинцев стали известны всему миру, когда жили и работали в Советском Союзе...

 

Логіка - впасти і не встати.

 

Простите , это Вы с иронией написали? Если да , то она неуместна,т.к. узнали действительно многих.Если нет , то извините

 

Ага, стали відомими завдяки Радянському Союзу. А кому потрібна знаменитість з торбою на плечах...?

 

---------- Додано в 14:14 ---------- Попередній допис був написаний в 14:08 ----------

Сюжетів для фільмів-хоч греблю гати. Справа в грошах і бажанні держави.

---------- Додано в 14:22 ---------- Попередній допис був написаний в 14:14 ----------

Наприклад?

 

ви про своє проФФесіональне так і не відповіли - скільки накрали армійського майна?

 

Це проФФесійна таємниця..

---------- Додано в 17:34 ---------- Попередній допис був написаний в 17:27 ----------

Але ж в богом даній, чи мені здається?

 

Я про достойні, а не про сурогат. Назвіть мені хоч один достойний про сучасність спектакль.

Та й я ж про те. Немає прикладів хоча би на рівні "В степах України".
Висновок - гуманітарну науку України з'їла кафедра марксизму-лєнінізму. Хоча й до більшовиків колоніальний режим допускав паростки лиш на рівні примітивних Винниченків.

 

Суспільство постколоніальних жлобів повністю втратило контроль над своїм розумом. Я не буду повторювати про донецьку банду та зруйновану Конституцію, про повну відсутність контролю над державою та її структурами зі сторони народу. Йдеться про елементарний абсурд життя цього бувшого раба варварської імперії чи його дебільних потомків.
Сьогодні нам втовмачують спогад про день нападу німців на Україну, при тому з таким акцентом, буцім то це була єдина подібна трагедія в нашій історії. Цей угро-фін (вепс) з Московії Азаров майже зі сльозами на очах кладе якісь вінки. А чому ж він не кладе подібні вінки в день нападу на Україну банди московитів Боголюбського, Меншікова чи Муравйова, які, на відміну від німців, громили церкви та страчували мирне населення?
Та найстрашніше те, що постколоніальний дебіл "хаває" подібну "підставу".