Сварки.

Відповідь: Сварки.

Ага :D А еще веселее будет, если например, полисмен "аборигенского происхождения", возьмет и повесит на этой ветке (чисто за компанию), одно старое картавящее кенгуру :rolleyes:

 

Еспешерлі фор ююю!

Доволі недавно відкрив для себе спілкування у НЕТі.
Тут є справді - хороша можливість оперативного спілкування в цікавих темах, коли б не "Віруси", що зводять наукову дискусію до банального "базару". Я зокрема маю багато "інтимних" питань стосовно історії України, Галичини, проблем мови.
Та коли подають своє бачення "однополчанє", що навіть не читали української версії історії, чи наших класиків літератури, а свої "двє капєйкі" чесно відробляють у Путіна, справді - перша реакція - пошарити під стріхою за "втинком".
Пропоную - щоб не відволікатись від обговорення справді цікавих тем, автоматично перекидати безпредметні "розбірки" між дискутантами у цю гілку:

Для початку: перший, хто мене "канкрєтна достал" - то Полковник.
Я ще ніколи так довго не писав любовного листа:
Бо закликаю до любові!
Саме тієї, що вчив Спаситель

Полковник.
Десь в перших роках України дуже гарно прозвучала з телевізії пісня, де рефреном звучало «пане полковнику! Мій синьоокий». Не можу назвати ні колективу, ні імені співачки, але це справді запам’яталось. Велика, ставна козачка (ще не Руслана Писанка, але тієї ж породи) справляла несамовите враження. В тракті доволі ще простенького відео-кліпа (кліп же мусить бути наповнений адекватними образами) до неї підвалив якийсь миршавий музикант (так ніби оце він - той синьоокий полковник). Співачка скосила на нього здивовані очі – і відмахнулась, ніби від комара. Ну, а потім – підвалив ніби більш підходящий - і так наче отримав трохи більше прихильності! Але йому теж далеееко ще було і до тої сили образу , що його виводила пісня, та і до самої співачки. В середині 90-х цей образ дуже гарно сприйнявся в Україні.

Оце йду я якимсь завулком Личакова (передмістя Львова), а назустріч дуже великий чоловік, виразно зморений пиятикою, а синці навколо очей навіть початківцю медику підказали б діагноз: нирки не в стані справитись з тією кількістю алкоголю, якою промивається мозок пацієнта.
Власне й пригадалась мені ота пісня «пане полковнику, мій синьоокий».
«Прошу пана, котра година?» спитав він мене. «Не скажу, не маю годинника» (я справді не ношу годинника. Нащо його у Львові, де що 15 хвилин чути дзвін з ратуші)
«Ну хоч приблизно…».
Це навіяло чергову асоціацію: з Павла Загребельного «Собор»: «скажіть, що це на небі – сонце, чи місяць?», на що головний герой відповідає ухильно і дотепно: «не знаю, я не тутешній».
Отак і я відповів «синьоокому полковнику». Він з досадою загарчав на таку зневагу – але я вже йшов далі (ну справді поспішав).

Бог карає за гординю. Адже, я розповів колегам по роботі про цю пригоду – і вони теж посміялись. Але мене щось муляло… яке маю я право судити і ображати незнайомого зустрічного чоловіка .

І ось – карма, чи «возвратка» (доступніше прояснення). Буквально за пару тижнів:
Криза (середина 90-х), бідося, аж тут раптом – зарплата! Свято! реалізуються відкладені на пізніше уродини, ювілеї … Після кількох за один день рясних застіль непевним кроком повертаюсь додому. Коли це в рідному районі назустріч – той самий «Пане полковнику». Але нині він виглядає цілком адекватним і здоровим, а я вже ні!. Наче ми помінялись місцями.
Запрошую його на пиво (мені власне ще тільки пива бракувало в той день!). І при пиві наче сповідаюсь йому про цю зневагу (дивись вище) і - повірте - прошу в нього вибачення.
Я був у той день справді «комплєтнє піяний». А з кишені стирчала зарплата за кілька місяців. Добре пам’ятаю, як він подав якийсь знак фраєрам за сусіднім столиком (напевне, сприятливий для моєї подальшої долі).
Коротше – благополучно добрався до рідних порогів. Звісно, зустріч – в стилі найкращих традицій «Карася і Одарки». Але я гонорово витягнув з кишені ще доволі товсту пачку зарплати, віддав дружині - і пішов змивати гріхи у душ.

Ага! – і оце щойно «карма», чи «возвратка».
Вилазячи з ванни - послизнувся і врізався чолом у будь-який, перший що трапився, виступаючий предмет. Отримав розкішного синяка на оці! І найближчі два тижні вже сам собі приспівував: «пане полковнику, мій синьоокий».

«Не осуди – і тебе не осудять». Минуло вже років з 15 від того уроку. Думаю собі, Творець світу дбає про наше спасіння: часом ми отримуємо пільгу - відбуваємо покуту ще в цьому житті.

 

Для оффтопів з Салуну є спеціальна тема з однойменною назвою. Якщо десь модератори пропустили оффтоп, можете сміло натискати на тих повідомленнях кнопочку і писати чим Вам не сподобався допис, модератори приймуть міри.
Не знаю для чого ця тема. Хочете тут поспілкуватись з Полковником? Для цього є приват..

 

Нірваночко,
благаю - залишіть цю гілку.

Я вже купив "бабі-квіти, а дітям-морозиво" (С) і сів у першому ряду
(біля сітки, що огороджує манеж).

 

От - не вмію сваритись. Так, наче щось закипіло, хотів ущипнути опонента - а в результаті - цілком на самокритику перейшло.
Ну і наче ціла новелка з того вийшла, ще й з мораллю. У стилі "мемуаразму" з "Литературной газеты" 1980-х.

 

Прекрасно получилось!
Лично мне ОЧЕНЬ понравилось.
Главное, что МОРАЛЬ в повествовании весьма поучительна - не ТРЕВОЖЬТЕ ПОЛКОВНИКА!!!!

 

вже й потривожити не можна.... ой, яка цяця !