Степан Бандера

Панове, дайте посилання, якщо хтось знає, де можна почитати спогади радянських дисидентів, що сиділи разом з бандерівцями в ГУЛАГ і пізніше? І взагалі про роль ув'язнених вояків УПА у табірних повстаннях початку 50-х років?

 

http://ostrovforum.net/showthread.php?t=3340

 

Дуже дякую

 

- Опять фотожоп... Еще ее надоело дорисовывать усики?)

 

Даю невеличкий матеріал про історію трикутника "німці-УПА-більшовики" в середині 1943 року, коли під Курськом йшли бої. Тут вказується про те, як УПА дала можливість повернутися додому залишкам військ Ковпака завдяки діям С. Руднєва, якого потім свої ж і вбили за "несоблюдение единой линии".


Ковпак решил раз так, то дать бой и смести это село, чему я решительно воспротивился; это просто и не требуется большого ума, но жертвы с одной и другой стороны, жертвы мирного населения, детей и женщин. Кроме этого, это на руку немцам, которые хотели бы руками партизан задушить националистов, и наоборот. Кроме этого, этот бой с националистами будет верхушкой этой сволочи хорошо использован, как они это и делают в агитации среди населения, что партизаны их враги, и отголоски этого боя будут известны на сотни километров. Я решил пойти на дипломатические переговоры, написали письмо и послали его с дивчиной, тон письма мирный. Мы просим не препятствовать проходу. Наша цель общая — бить немцев, а если будут препятствовать, то будем бить. На это письмо получили ответ грубо, что не пропустим, будем драться. Ковпак снова рассвирепел, немедленно артиллерию и смести это село с лица земли. Я заявил, что на это не пойду, лучше согласен вести бой с немцами за мост в Яновой Долине, хотя с тактической точки зрения бой держать с немцами невыгодно, все преимущество на их стороне. Я решил еще сделать попытку — добиться мирным путем, без драки построить переправу. Послали 4 роты на берег, поставили пулеметы и пушки, стали строить переправу, но националисты заняли оборону и заявили, что все умрем, а не пропустим. Местность была в их пользу. Я решаю послать командира разведки 2 батальона, хорошо говорящего по-украински тов. Шумейко без оружия, а 2 батальон подтянули к реке. Националисты несколько раз стреляли, пытались спровоцировать бой, но с нашей стороны была полнейшая выдержка. Наш посланец был принят в штабе националистов, на наши условия пропуска, поставили свои условия вернуть пленных и раненых, тогда будет разговор. Пленные и раненые были уже на берегу, и мы их передали. Они поставили вопрос о прекращении агитации. Шумейко дипломатично отверг и еще ряд вопросов и только [в] 3 часа 26.06 закончились переговоры. Они дали согласие не чинить препятствия строить переправу и переправить часть. В 3 часа переправили 2 батальон на левый берег для заслонов и обеспечения переправы. К 6 часам переправа, наплавной мост через р. У борть был готов, длиной 35 метров. Националисты к моменту нашей переправы с села ушли, боясь нашего нападения, но характерно, что они не имели представления о численности нашего соединения. В б часов часть стала переправляться и [к] 7 часам закончили переправу. Наша дипломатия закончилась победой без крови. Население впервые осталось на месте и высыпало на улицу. Это была колоссальная политическая победа, которая показала, что между советскими партизанами и украинским народом есть единство и одна цель, цель уничтожить фашизм.
Население, видя наше вооружение и численность, пришло в восторг, были слышны восторженные слова, «вот так партизанка». Наши бойцы раздавали листовки. Этот успех прошел тяжело, особенно лично для меня, две ночи не спал, два дня почти не кушал, и когда стал вопрос как брать переправу, то с Ковпаком разошлись, он настаивал брать с боем, разгромить село, я был против, стоя за мирное разрешение вопроса, так как бой затянется, будут жертвы и особенно [среди] мирного населения, и этим боем мы только дадим козырь в руки немцев. На этой почве произошла крупная и очень крупная ссора. А моя точка [зрения] одержала победу; мы переправились без жертв, пусть фашизм бесится. Нам и надо [так] вести политику: бить немца вместе, а жить врозь, свои политические цели мы знаем. Наша бескровная дипломатическая победа является блестящим маневром, но сколько нервов, сколько крови испортил я лично. Оказывается здесь надо быть не только хорошо грамотным в военном и политическом отношении, но и применять «дипломатию». Бойцы смеются, что придется писать III том дипломатии. [В] последующих селах Посточное, Еловица население все выходило на улицу и встречало нас. Только одно это, только то, что население украинское не разбежалось при нашем появлении, только с одного этого можно сказать, что дипломатические переговоры в Здвиждже являются большой политической победой. То, что националисты пишут и врут, что красные партизаны режут украинцев, опровергнуто, а это нам и надо, это то и есть политика, а этого кой-кто не понимает из твердолобых.
Двигались днем, вышедшие из села националисты, стоя по группам и одиночкам, по лесу и ржи наблюдали наше движение. Виды на урожаи и на этой стороне У борти прекрасные, рожь и пшеница как янтарь, прекрасные травы, но по лесам все дороги завалены.

 

Розбіжності між Ковпаком та Руднєвім були суто тактичні. Іноді викликає сміх намагання зробити його ледве не янголом.

 

Это не фотошоп, а подлинные фотографии.

 

Про які "янголи" з більшовиків йдеться???

Та краще про :

ОУН-УПА

Українці проти уркаганів

Повстання у Кенгірі називають найтрагічнішии і водночас найромантичнішим табірним бунтом у постсталінському ГУЛАЗі

Вахтанг Кіпіані, "Україна молода"
Певен, що незабаром про ці місця та про ці події буде написано у кожному українському підручнику з історії. Колись сюди возитимуть туристів і про це зніматимуть кіно. Наразі ж, тут є звалище, куди привозять старе лахміття, пляшки, стоси пожовтілих газет і картону, якісь залізяки, залишки цегли... Це місце має всесвітньовідому славу і водночас майже невідоме в Україні.
Це – Кенгір, місцина і селище неподалік однойменної річки. Околиця міста Жезказгана, що у центральному Казахстані. Тут у травні-червні 1954 року відбулося чи не найбільше табірне повстання в”язнів вже не сталінського, але від того не менш жахливого ГУЛАГу. Головними героями тих кривавих подій були українці. Бандерівці і бандерівки. Словом, ті, кого кількома роками раніше взяли зі зброєю в руках у лісах Волині та карпатських криївках.
„СТЕПЛАГ” ЯК ЧАСТИНА ГУЛАГу
Згідно з довідкою спецвідділу Степового табору МВС СРСР про склад ув’язнених, що утримуються в таборі, станом на 10 липня 1954 року (тобто незабаром після придушення повстання) перебувало 20698 ув’язнених. З них жінок — 4021, чоловіків — 16 677. При цьому половина політзеків мали десятирічні строки. У майже восьми тисяч в’язнів — терміни понад 20 років.
Національний склад „Степлагу” тішить національне самолюбство українців. Наших земляків, переважно галичан, було 9596. На другому місці — литовці, так звані „лісові братии”, яких було 2690, росіян — 2661, латишів — 1074, естонців — 873. Далі — по низхідній — білоруси, поляки, німці, казахи й екзотичні нації – іранці, японці, афганці, монголи.
Усіх їх об’єднала горезвісна 58-ма стаття КК РРФСР (і її похідні в союзних республіках) — „зрада Батьківщині”. Чимало колишніх учасників націоналістичних партій, організацій і груп, засуджених за „участь в антирадянських змовах”, „повстанство і політбандитизм”, „шпигунство”. 772 „терористи”. Досиджували свої чималі, ще довоєнні, строки й троцькісти, білоемігранти, церковники й сектанти.
Скільки взагалі політичних в”язнів пройшло через Кенгір достеменно невідомо. Але можно собі уявити, якщо звернути увагу на спогади одного із „з/к” Ярослава Гомзи, який нині живе на Донбасі:
„...Про їхню кількість можна судити з особистих номерів, які нащивалися на спину, один із рукавів (здається, лівий), на коліно і на шапку замість кокарди. Номер складався з літери алфавіту і порядкового числа, нарриклад: С-207, і так вся абетка і до 999 числа.
Коли мене привезли в Кенгір, то вже були загальнотабірні номери. Я отримав номер СВВ-667. „С” означало „Степлаг”, а далі йшли порядкові числа. Мій номер означав, що весь алфавіт уже раз пройдений, а другий дійшов до літери „В”. Тож не важко порахувати, якщо число 999 помножити на півтори абетки”.
ЗАКОНОМІРНІСТЬ СПРОТИВУ
Виснажлива праця – на будівництві міста, мідного комбінату (нині – це компанія-мільойнер „Казахмідь”, труби якої коптять небо буквально у кількох сотнях метрів від залишків зруйнованих сучасними вандалами бараків), греблі і ТЕЦ.
Хамське ставлення наглядачів і офіцерів до ув”язнених були причинами спорадичних виступів проти табірної адміністрації. Таких бунтів були десятки. За допомогою місцевого дослідника, викладача Жезказганського університету Турганбека Алланіязова вдалося ознайомитись і скопіювати кількадесят сотрінок унікальних документів „Степлага”. Ці документи комуністичної „охранки” демонструють масштаб спротиву тоталітаризму навіть в умовах повного бесправ”я.
Після смерті Сталіна люди почали відмовлятися виходити на роботу, вимагали зняти з них нагрудні бирки, що принижували гідність, знизити норму виробітку, поліпшити медичне обслуговування. Звичайно, у людей, які пройшли вишкіл і збройну боротьбу в лавах ОУН-УПА, існувала законспірована організація самоврядування у зоні. Одним із її керівників був славетний політв”язень Михайло Сорока.
Час від часу бандерівці застосовували „профілактично-виховні” адресні акції щодо найбільш „ссучених” поплічників адміністрації. Так у серпні 1955 року українці та литовці з 6-го лагпункту Пташник, Дячук, Фрончук, Іванців, Матулайтис та інші добряче набили писок трьом бригадирам і новому голові „совета актива” Козлову.
Але головною зброєю тисяч з/к були страйки. Скажімо, 25 грудня 1953 року не вийшли на каторжну працю в шахту 160 ув”язнених, а у перших числах квітня 54-го протягом 4-5 днів – уже біля 2 тисяч в”язнів. 14-15 квітня «зупинився» увесь 2-й табпункт, адже напередодні конвоїри побили зека на прізвище Травник, який намагався перелізти через „запретку”.
Спроба втечі – це майже неминуча смерть. І зараз, через 50 років, навколо Жезказгану, -- лише кам”янистий степ. Можна проїхати тисячу кілометрів і не побачити жодного дерева. Води, звісно, теж немає.
1 травня 1954 року, очевидно намагаючись скористатись святковою ейфорією, політзек Чичул, засуджений на 25 років «особливо небезпечний державний злочинець», перебрався через браму, і встиг пробігти 300 метрів. Наряд лейтенанта Шапошника ліквідував втікача влучним пострілом у спину. За «умелые и решительные действия» охоронці були премійовані грішми: від 200 до 500 рублів.
У документах є згадка і про такий курьйозний випадок втечі. Зек Тагаєв Асхаб, він же – Асхабов Болтхан, теж двадцятип”ятирічник, зробив втечу дуже оригінально: підставив замість себе у колону... жінку! Він переодягнув у робу якусь вільнонайману громадянку Пігальову. Цікаво, що вона виявилася ще й нетверезою... Спритного кавказця таки зловили – у 200 кілометрах від табору. Що було з ним далі – невідомо.
РОЗЧАВЛЕНІ ТАНКАМИ
Пенсіонер із Жезказгану Ігор Пінчуков народився у Києві в будинку на розі вулиць Лютеранської і Шовковичної. Щоправда, сина батьки нарекли не так, як його звуть зараз, — а саме Гаррі Шварцем. Він німець, який майже все життя носить чуже ім’я і прізвище вітчима. Бути в радянській країні „фольксдойчем” було небезпечно. Про його життя можна було б зняти бойовик: благополучна київська сім’я, війна, окупація, про яку, проте, німецькомовний хлопчик зберіг не найгірші спогади. А про своє перебування в Німеччині на трудових роботах Ігор Миколайович досі говорить як про найпрекрасніші дні свого життя.
У 45-му, незадовго до перемоги, його звільнили американці. Ось тоді й закохався Гаррі-Ігор у веселих і добрих янкі. Один з них, хорват за походженням, дізнавшись, що парубок не хоче повертатися до Сталіна, навіть спробував його всиновити. Трагедія Гаррі-Ігоря була в тому, що визволителі за якимись своїми законами не могли вивезти його з Німеччини — його частину перекидали на війну з Японією.
СМЕРШ, в’язниця, допити. У перебудовній довідці про реабілітацію зазначено: „Місце проживання до арешту — перебував у Німеччині, місце роботи до арешту — служба у Збройних силах США”.
Пінчуков був двічі засуджений „найгуманнішим судом у світі”. Спочатку отримав справжню „дрібницю” — лише три роки, а через 12 днів після звільнення — ще десять років. „Зрада Батьківщини”.
У червні 1954-го Пінчукову, який працював у санчастині „Степлагу”, де і довелося на власні очі побачити те, чим закінчилося 42-денне повстання політв’язнів.
- Начальник санчастини мені каже: як почуєш постріли, відразу починай стерілізувати інструменти... І ось приносять на ношах Аллу Преснер, киянку (Олександр Солженіцин називає її прізвище трохи інакше, див. далі – В.К.), її зачепила гусениця танку. Таз розтрощений, кровотеча, вона холодна, жах, волає: „Ігор, допоможи!”. У нас не було антишокової сиворотки, зробили знеболювальне, почали перетискати судини, але Алла не витримала і під час операції померла...
Незабаром до зони ввійшли солдати з автоматами, почали виганяти всіх – і чоловіків, і жінок – за її територію. Була спека, чоловіків поклали на живіт у степу і змусили так лежати протягом усього дня. Відтак підігнали вагони і почали людей у них вантажити. Відправляли когось у Сибір, інших – ще кудись...”
Майбутній Нобелівський лауреат Олександр Солженіцин у Жезказгані не був. Він свій термін „відмотав” недалеко – в Екібастузі, де також брав участь у тамтешній політичній „бузі”. Але він знав, про що писав:
«...Танки давили всіх, хто траплявся на дорозі (киянку Аллу Пресман гусеницею переїхали по животу). Танки наїжджали на ганки бараків, давили там. Танки притиралися до стін бараків і давили тих, хто виснув там, рятуючись від гусениць. Семен Рак, обійнявшись зі своєю дівчиною, кинувся під танк і кінчив тим.
...Згадує Фаїна Епштейн: як уві сні, відвалився кут барака, і навскоси по ньому, по живих тілах, пройшов танк; жінки схоплювалися, кидалися; за танком ішла вантажівка, і напіводягнених жінок кидали туди.
...Опер Бєляєв цього ранку своєю рукою застрелив десятка два людей. Після бою бачили, як він вкладав убитим у руки ножі, а фотограф робив знімки убитих бандитів. Кричали: «Виходь з бараків, не стрілятимемо!» І справді, лише били прикладами».

 

Героям слава

Хоч і з російської точки зору, але...

Горячее лето-53: о чем сказано шепотом, а о чем не сказано вовсе


После восстания сотни заключенных в лагере Усть-Усинска в 1942 году разного рода бунты и протесты случались в ГУЛАГе нередко. Но с уходом Сталина они быстро приобрели новый размах и масштаб. 25 мая 1953 года в шести лагерях под Норильском начался бунт, который продолжался 72 дня. В забастовке участвовали не менее 20 тыс. человек. Больше половины из них – активисты антикоммунистического, национально-освободительного движения на западе Украины, обычно в советско-постсоветской печати их называют бандеровцами. Молодые ребята имели военную выучку, хорошую физическую подготовку, доверяли друг другу. Они и организовали первый массовый протест. Среди руководителей бунта был бывший лидер молодежной патриотической организации запада Украины, ныне здравствующий Евгений Грицак. Заключенные предъявили администрации как бытовые, экономические, так и политические требования.
Не успел закончиться Норильск, как в августе 1953 года в районе Воркуты поднялось новое, еще более мощное восстание. Протест был отлично организован, поэтому сведения о нем получить крайне сложно, документы по сей день засекречены. Но мне повезло, я слушал и запомнил выступление одного из руководителей воркутинцев – Игоря Доброштана на первой конференции «Мемориала» в Москве, в октябре 1989 года. В сочетании с другими источниками вырисовывается следующая картина этого восстания. Ядро бунтарей составили бывшие власовцы вместе с украинскими патриотами-антикоммунистами. Такой союз оказался не по зубам ни лагерной администрации, ни ворам в законе. Тайно изготовив колющие предметы, заключенные напали на охрану, уничтожили ее и завладели автоматами вохровцев. Одна за другой были освобождены все бригады. Власовцы приняли решение двигаться на Воркуту, чтобы захватить мощную городскую радиостанцию и обратиться к стране. По дороге 10 тыс. зэков освободили еще несколько лагерей. Посланные на перехват отряды НКВД остановить 100-тысячную колонну уже не могли. Направленные против повстанцев танки завязли в тундре. И только военной авиации удалось остановить и разметать восставших в 20 километрах от города. К этому времени весь воркутинский партгосактив бежал или был срочно эвакуирован. По словам И.Доброштана, на первом этапе операции, по требованию штаба, часть руководителей самолетом возили в Москву на переговоры с высшим партруководством.
Третье по времени и значению – Кенгирское восстание – началось в мае 1954 года и продолжалось 40 дней. Сведения о нем получили большее распространение, поскольку Кенгир описан Солженицыным в «Архипелаге ГУЛАГ». Почти половина восставших были членами ОУН и УПА (руководитель – Михаил Келлер, еврей из УПА), участвовали также бывшие «лесные братья» из Балтии и власовцы. Нетрудно понять, что Никите Хрущеву, получавшему соответствующую информацию от КГБ и, возможно, от самого штаба, было от чего впасть в отчаяние. Машина власти рассыпалась прямо у него на глазах. Становилось понятно: еще одно-два восстания, и режим попадает в коллапс. Ни вохры, ни тайга, ни кремлевские стены номенклатуру не спасут. Власть была вынуждена немедленно останавливать машину репрессий – прекратились новые аресты, ряд лагерных строек спешно остановили, начался роспуск и демонтаж ГУЛАГа.
Именно этот процесс разворачивался летом и осенью 1953 года. Подчеркну, значение восстаний, руководимых Грицаком и Доброштаном, состояло не просто в роспуске двух звеньев ГУЛАГа. Революция узников вынудила власть пойти на демонтаж всей системы террора, создававшейся с октября 1917 года. А ко времени открытия ХХ съезда, когда номенклатуре впервые предложили официально осудить сталинские преступления, сохраняя неприкосновенным имя Ленина, почти все политзаключенные уже находились на свободе.

 

Героям слава

Анализ решений, принимавшихся Кремлем вслед за Норильском и Воркутой, дополнительно подтверждает вывод о роли этих восстаний.
Почему весной 54-го года началось освоение целинных и залежных земель, а 2 млн. молодых, наиболее активных людей было брошено в полунепригодные для земледелия казахские степи (а были в стране и Черноземье, и даже субтропики)? Это не экономический, а политический проект. Освоение целины стало запуском изобретенного номенклатурой механизма косвенных репрессий. Хрущев спокойно отнесся к тому, что его первоначальные иллюзии – целина решит советскую продовольственную проблему и позволит наладить экспорт зерна – не были реализованы. Успешно решалась другая, самая важная и необъявленная задача: вытолкнув под пропагандистские фанфары в тяжелейшие бытовые условия, в отдаленные районы самую активную часть общества, партаппарат умело изолировал потенциальных молодых бунтарей, предупредил и трансформировал возможный политический протест в безопасный массовый сизифов труд. (Пожелай власть действительно решить сельхозпроблему, она бы вернула землю в частную собственность и продолжила столыпинскую реформу.)
А почему во второй половине 50-х годов в СССР началось массовое жилищное строительство, появились хрущевские пятиэтажки – потому, что миллионы людей вернулись из лагерей. В и без того перенаселенных коммуналках жить было уже невозможно. Остановив массовые репрессии, в 1957 году партия приняла вынужденное решение о начале массового жилищного строительства.
Восстания в лагерях существенно изменили внешнюю политику Советского Союза. В 1956 году были отпущены на родину последние немецкие и японские военнопленные, а в 55-м СССР неожиданно подписал с открытой некоммунистической страной – Австрией – договор о ее нейтралитете и вернул свои войска на родину (чтоб не разбежались). Первое послевоенное десятилетие финны постоянно опасались, что их вот-вот отправят в соцлагерь и обяжут строить светлое будущее. Но с середины 50-х заботливые советы Кремля прекратились, миролюбивый СССР даже отказался от использования военно-морской базы на финском полуострове Порккала-Удд. (Договор об аренде, подписанный в 1947 году на 50 лет, был денонсирован в 1955-м). Наконец, добавлю, что ограниченная либерализация и критика сталинизма, проводившаяся по команде Москвы в послесталинские годы в Польше и Венгрии, в меньшей степени – в ГДР, Чехословакии, Болгарии, Румынии (до Чаушеску) и Монголии, – это тоже страх перед потенциальными и реальными Доброштанами и Грицаками.
С другой стороны, именно после ХХ съезда Москва потеряла поддержку братской китайской Компартии. Каяться и «самолиберализироваться» Пекину было незачем, тамошний КГБ, увы, справлялся с любыми бунтами. От портретов и культа Мао КНР по сей день не отказался не в силу «политической мудрости», как уверяют постсоветские политтехнологи-чудаки, просто пока еще не припекло… Те же факторы привели во второй половине 50-х к конфликту между Москвой и Тираной. Коммунистические диктаторы – Э.Ходжа и Х.Леши и без того опасались усиления влияния югославского либерального социализма на суверенную албанскую демократию. Когда же оттепель протрубили из Кремля, маленький балканский народ оказался под еще более жестокой тиранией своих вождей, естественным образом блокировавшихся с Пекином против Хрущева.
Картина происходившего останется неполной, если в нее не добавить еще несколько штрихов. Восстания в ГУЛАГе надломили тоталитарный режим, но не доломали его. Политбюро было вынуждено навсегда отказаться от физического террора как своей главной стратегии. На короткое время политическая атмосфера в стране стала чище и свободней. Но непродолжительная и опасная для власти оттепель вскоре была остановлена, начался переход к новому способу контроля. Главным элементом подавления сделали не физическое, а информационное цензурирование. Общество лишалось возможности получать и формировать какую-либо независимую информацию, рот открыть было можно, но сказать разрешалось только «слава КПСС»... Цензурные тиски разрушали родной язык. 30 лет непрерывного комидеологического витка привели к тому, что бесконечное разнообразие человеческой жизни сводилось в СССР к пяти-шести проявлениям: все советские люди «с честью несли», «достойно встречали», боролись за мир, крепили оборону и беспрерывно все теснее сплачивались вокруг родного ленинского ЦК. От борьбы за мировую революцию обществу предписывалось перейти к не менее неистовому укреплению мира во всем мире.
Выходя за рамки объявленной темы, замечу, что индикатором «достижения дна» в идеологическом разрушении языка можно считать запрет постановки в Театре на Таганке Юрием Любимовым в 1983 году драмы А.Пушкина «Борис Годунов». Комидеология превратила Александра Сергеевича в антисоветчика. Тогда вынужденный отказ от убивающей советчины начали Горбачев, Перестройка и отмена цензуры. Последнее обстоятельство и разрушило Советский Союз, но это уже другая история…
Здесь и сейчас


Итак, покинув повстанцев 53-го года, минуя оттепель и перестройку, вернемся в сегодня. Что из сказанного вытекает для нас, что надо делать здесь и сейчас? Тот, кого подсадили на миф «а что я могу, от меня ничего не зависит», должен поскорее выдавить из себя эту идеологическую инфекцию. Мы видим – даже в самые жестокие времена красного тоталитаризма историю вершил народ!
Тот, кто считал, что летопись России в ХХ веке – это хроника съездов и пятилеток, должен осознать, что наша история еще не написана. Ее предстоит собирать. Пока делать это почти невозможно ни на гуманитарных факультетах университетов, ни в гуманитарных институтах РАН. Необходимые условия надо создать, принуждая консерваторов к дискуссии, осуществляя гражданское давление, выявляя новые формы и методы интеллектуальной консолидации.
Тот, кто твердил – россиянам не свойственна демократия, пусть задумается: так ли много народов, прошедших через нечеловеческие испытания, смогло сохранить себя и самостоятельно разрушить машину угнетения?! Выросшие из исторической России – русские, украинцы, балты, другие народы сделали это.
История страны в версии «Мемориала» как увековечение памяти о погибших и уничтоженных – вещь необходимая, но явно недостаточная. История России в ХХ веке – это история Сопротивления. Ее и надо написать, дополняя актуальными выводами и злободневными заключениями. Что же касается воркутинского восстания, утаивание документов на руку тем, кто причастен к преступлениям. Мы должны требовать скорейшего открытия и свободного доступа ко всем подобным свидетельствам! Это предметы нашей национальной гордости!
СССР давно распался, произошедший процесс необратим. Историю не обманешь, в ней за все приходится платить. Но задача интеллигенции, гражданского общества – не превращать развод в конфронтацию. Добрососедство скрепляется правдой. В нашем недавнем прошлом есть важнейшая связующая нить – многоликое – от анекдотов до восстаний – народное сопротивление тоталитаризму. Нам нужна его история. Эта тема сближает и делает тоталитарный рецидив невозможным. Я не очень понимаю, зачем нужны музеи оккупации, открытые в некоторых соседних столицах. Кто кого оккупировал – Дыбенко, Крыленко и Антонов-Овсеенко Грузию или Джугашвили, Орджоникидзе, Сванидзе и Микоян – Украину? В Праге и Вильнюсе, Киеве и Варшаве, в Москве нужен музей Сопротивления, а в каждых школе, вузе, воинской части – комната истории Сопротивления!
Украина еще не закончила обсуждать Голодомор, но, увы, в информационном плане война с Голодомором выиграна российской пропагандой, то есть теми, кто, со слов президента, кого-то и где-то лижет. Мы знаем: предвоенные депортации эстонцев, катынский расстрел, Голодомор, разрушение Церкви, ГУЛАГ, Бутовский полигон под Москвой – это преступления сталинизма. Но после того, как телеканал «Россия» сделал сатанинский подарок, изо всех сил стараясь присвоить нашей стране имя палача, получается, что Катынь, депортации, искусственный голод, Бутово – это дело… самого российского народа?! Какая беспрецедентная ложь! Пропаганда мракобесия лишила Россию друзей и союзников. Но кто-то за экраном довольно улыбается, образ врага очень нужен и «самому неэффективному менеджеру», и его продолжателям. Запомним: Сталин – имя номенклатуры, но никак не нашей страны. С этим надо что-то делать. Поэтому, поднимая вслед за Голодомором тему восстаний в ГУЛАГе, описать это надо так, чтобы ни при каких обстоятельствах не сталкивать народы, но заставить власть признать преступления сталинщины. Нам всем сообща надо готовить Суд над советской системой...
В заключение – несколько слов о героях ГУЛАГа. Недавно украинские друзья помогли отыскать номер героя ГУЛАГа, и я разговаривал по телефону с 82-летним Евгением Грицаком. Голос бодрый, ни на что не жалуется. На 30 сотках самолично сажает картошку, надо, как поясняет, помогать внучке и немного дочке, пенсия-то небольшая – около тысячи гривен (меньше 200 долл. – И.Ч.). В 56-м Грицак был реабилитирован, однако спустя два года по настоянию КГБ был вновь осужден и провел в заключении еще несколько лет. Игоря Доброштана уже нет с нами. Но осталась рукопись книги, которую пока никто не опубликовал. Помню, как взахлеб читал «Партизанскую войну» и «Боливийский дневник» Че Гевары. Миру еще предстоит узнать о Доброштане...


Вечная слава героям Норильска, Воркуты, Кенгира!

 

Феерично. Учитывая, что численность всей РККА составляла 5,7 млн человек
В общем статья недостоверная и заангажированная

 

Действительно, страшная Москва во всем виновата! А то что оба автора украинцы (а один и гражданин Украины) это так, для отвода глаз.
И луганчанин Глеб Бобров, одессит Марков, дончане Березин и Савицкий, киевлянин Бузина и еще десятки авторов на Украине - все сугубо купленная пятая колонна Кремля? Так что-ли?

А приведенный вами комментарий - полный бред, не имеющий отношения к содержанию книги.

 

- Не знаю, но вижу, что девочки идут, а мальчик - стоит и плакатики СС как-то так не в сюжете и не в палитре. Нет. Фотожоп, определенно...

 

- Именно так.
- Эти "авторы" таки сидят НА голове Украины и давно пора их оттуда скинуть.

 

Хлопче не плутай українця та вихованого північним султанатом яничара.

 

Бандера - герой чи не герой? - питає мене син мого близького приятеля



Клас, в якому він вчиться - як і, зрештою, вся Україна - поділився навпіл: на тих, хто вважає Бандеру героєм, і тих, хто з тим не погоджуються.
- Звісно, герой, - кажу я. - Тільки що не мій.


Герой - це той, хто готовий пожертвувати своїм життям заради чогось більшого за себе. Немає сумніву, що Бандера не рахувався зі своїм життям. Тому він і герой. Тільки він не рахувався й із життями інших. Тому він не мій герой.

Моїми героями є не ті, які забирали чужі життя, а ті, хто захищали їх ціною свого. Найчастіше про них мало знають. Нерідко вони безіменні. Тому моє завдання як історика - витягати їх із забуття.

Приклад перший: Тетяна Концевич, селянка з Тернопільщини, із села з милозвучною назвою Рай. Під час війни залишилася без чоловіка з двома дітьми. Із жалості чи з розрахунку - треба ж було на щось утримувати дітей! - узялася переховувати євреїв. На неї донесли. Знаючи, що на неї чекає, пішла до останньої сповіді. Священик сказав їй: "Не бійся, Тобі нічого не буде".

Те, що сталося далі, можна вважати чудом. На порозі гестапо її перестрів німецький офіцер і, перепитавши ім'я, сказав іти додому, бо її справу закрито. Вернулася додому й у подяку за спасіння взялася рятувати (і врятувала) іншу єврейську родину.

Цю історію знаю від мого приятеля Шимона Редліха - ізраїльського історика, який 5-річним хлопчиком попав під опіку Тетяна Концевич. В Ізраїлі Редліх пробує добитися для Андрея Шептицького звання праведника.

Митрополит Андрей зі своїм братом Климентієм, настоятелем Унівського монастиря, врятував декількох єврейських сиріт. Серед них був Адам Ротфельд, пізніший міністр закордонних справ посткомуністичної Польщі.

Після одного зі свого інтерв'ю для "Ґазети виборчої" він отримав листа від американського професора, Нобелівського лауреата з хімії. Виявляється, той теж урятувався в Уневі, тільки поза монастирем, у сільській родині.

Іншим моїм героєм є отець Омелян Ковч - капелан Української Галицької Армії, батько шести дітей. Під час німецької окупації він рятував євреїв, видаючи їм метрики про хрещення. Загалом, таких метрик видав 600. За це та інші подібні речі він попав до Майданека, де загинув у газовій камері.

Галицького комуніста Романа Роздольського теж відправили до концтабору. Йому, однак, пощастило вижити. Як справжній австромарксист, він був ворогом і для Гітлера, і для Сталіна. Тому після визволення мусив рятуватися втечею на Захід. Там написав декілька праць з історії марксизму.

Судячи за кількістю перекладів їх на інші мови, Роздольський є найвідоміший у світі український історик. Тільки скільки людей знають про нього в Україні?

А скільки українців знають про Ковча? Єдине місто, що має вулицю на його честь - його рідні Перемишляни. Роздольський не має й цього.

Якби я був українським комуністом, то вимагав би, щоб його іменем назвали по вулиці в кожному великому місті Україні. Тільки наші українські комуністи - як морські свинки: і не українські, і не комуністи. Тому й носяться зі своїм Сталіним і своїм Леніним, як із писаною торбою.

В Україні, як показують опитування, герої роз'єднують, зате жертви об'єднують. Коли я написав про це у своєму блозі, один із читачів заперечив: мовляв, на самих жертвах, без героїв, не збудуєш національної гідності.

Згоден.

Але з одним уточненням: можна побудувати націю на героях, які ставали на бік жертв і захищали їх своїм життям. Тобто на моїх героях.

 

тепер жертви скупили всю Україну з потрохами ....

 

А шрифт-то какой здоровенный.... Вы, наверное, очень нервный?

 

К Бандере?

 

Вы в Третьковке бывали?