Степан Бандера

Хто якою мовою хотів, тою і говорив.

 

Партизани Великої Вітчизняної: а чи був героїзм?



«Партизани тероризують місцеве населення у формі вбивств і мародерства»... «Місцеве населення має до нас велику ворожість, до німців – ще більшу»... Як брехали Федоров і Ко.
Історики давно піддають критиці радянські догми про партизанський рух в Україні. Завдяки таким дослідникам, як Кентій, Гогун, Білас, Сергійчук, громадськість дізналася про «народних месників» не тільки їх праведні справи, а й найбільш темний бік діяльності партизан: розбої, грабунки, насильство над мирними мешканцями, п`янки, гулянки, чвари між командирами загонів і багато іншого, про що і не підозрював радянський громадянин. Та і як він міг щось запідозрити, якщо йому доводилося вивчати історію партизанського руху за тенденційними документальними збірками або ж мемуарами керівників партизанських з`єднань. Виходячи з дій сьогоднішньої влади, нам мабуть знову доведеться повернутися до радянської методики вивчення історії.
Хотілося б докладніше поговорити про партизанську мемуаристику, по суті досі не досліджену з об`єктивних позицій.
«Партизани тероризують місцеве населення у формі вбивств і мародерства»
Появою маси партизанських мемуарів тиражами 100, 150, 200 тисяч примірників, про які нині можуть тільки мріяти сучасні дослідники і письменники, радянське суспільство зобов`язане Хрущову. Після його приходу до влади книжкові полиці буквально ломилися від творів, в яких колишні партизанські командири, тепер уже здебільшого як Герої Радянського Союзу, описували свої «подвиги» в роки війни – саме свої або ж наближених до себе людей, а не рядових партизанів.
Саме за цими працями абсолютна більшість радянських громадян кілька поколінь (не рахуючи істориків) і черпала інформацію про всенародний партизанський рух. Створювалися вони за підтримки влади – як частина радянської пропаганди. Абсолютно точно їх схарактеризував американський історик Джон Армстронг: «Легенди про загони безстрашних і зв`язаних єдиною метою молодих людей, які живуть просто неба, б’ються проти набагато сильнішого ворога і мстяться гіршим з мерзотників, привертали увагу молоді з часів Робін Гуда до епохи підкорення Дикого Заходу. Додайте до цього рецепту як інгредієнти елементи детективного тріллера, і у вас в руках опиниться ідеальне знаряддя пропаганди».
Можливо, тому Хрущов був противником системних історичних досліджень партизанського руху, розуміючи, що тоді «радянські месники» втратять свій романтичний образ. У березні 1962 року в промові на пленумі Центрального Комітету КПРС він презирливо порівнював дисертацію «Партизанські операції в лісах Білорусі під час Великої Вітчизняної війни» з дисертацією на тему «Екологічне і економічне значення європейського білого журавля, чорного журавля і сірої чаплі для Білорусії». Обидві дисертації, за словами Микити Сергійовича, були марною витратою грошей. Він був упевнений, що якщо і потрібно давати трактування партизанського руху і інших етапів війни, то цим повинні займатися автори мемуарів, статей і літературних творів.
Наведемо кілька прикладів дії пропаганди в мемуарах партизан, які зараз не витримують ніякої критики. Герой Радянського Союзу Антон Бринський, що дислокувався зі своїм загоном переважно в західних регіонах України, в своїй книзі «По той бік фронту» пише: жителі Рівненської і Волинської областей, дізнавшись, що партизанам потрібне було золото (для купівлі у німців вибухівки), віддавали все, що мали. «Радісним було не тільки поповнення наших запасів, а й та активність, яку виявило населення. Не треба було просити і умовляти. Треба було тільки сказати, і люди самі несли, віддавали, діставали», – зазначає Бринський.
Насправді ж це просто пропагандистська фішка, спрямована на те, щоб показати беззастережну підтримку радянських партизан у всіх регіонах України. Адже загальновідомо, що в західноукраїнських землях «народних месників» населення практично не підтримувало, віддаючи свої переваги українським повстанцям. Тому партизани дуже часто вимушені були вдаватися до насильницьких заходів щодо місцевого населення. Та ж бригада Бринського, який змальовує таку ідилію у відносинах з селянами, славилася своєю жорстокістю. Про що, до речі, писали командири інших з`єднань.
Так, двічі Герой Радянського Союзу Федоров в жовтні 1943 року подав на ім`я Хрущова доповідну записку, де відзначав дії загонів Бринського (псевдо «дядя Петя») таким чином: «Ставимо Вас до відома, що дії ряду командирів цього з`єднання (не кажучи вже про рядових партизанів, які тероризують мирне населення побиттями, вбивствами і мародерством) проведені, як правило, у формі бандитизму, грабування і мародерства, потребують Вашого втручання». А ось що пише в своїй доповіді від 27 березня 1944 року комісар Кам`янець-Подільського партизанського з`єднання ім. Жукова Миронов: «У більшості партизанських загонів склалася така думка, що поголовно всі жителі Західної України націоналісти, і заходячи в села, вони проводили майже поголовне вилучення худоби і майна і вбивали чоловіче населення у порядку помсти за загиблих диверсантів».
Федоров у своїх мемуарах «Підпільний обком діє» промовисто розповідає про допомогу, що її надають партизанам західноукраїнські селяни, і про підтримку останніми їх з`єднання практично в усьому регіоні. Тим часом командування Рівненського партизанського з`єднання №2 у листопаді 1943 року в своєму листі повідомляло Федорова, що його бійці ведуть незаконну діяльність, на межі явного мародерства. Загін ім. Ванди Василевській, рухаючись через село Привентівка, піддав населення цього села форменому пограбуванню. «Бійці загону, – писалося в листі, – без жодного контролю і керівництва ходили по селу і вимагали все, що потрапило. Брали взуття, білизну, одяг, посуд, супроводжуючи свої дії лайкою, погрозами і застосуванням зброї, стріляючи з гвинтівок і автоматів».
Складно уявити собі, щоб партизани так поводилися відносно доброзичливого настроєного населення.
«Місцеве населення має до нас велику ворожість, до німців – ще більшу»
Ще одна вельми неправдоподібно представлена тема в мемуарах стосується українських націоналістів. У партизанських спогадах вони «продажні нелюди», які звіряче мучили разом з німцями місцеве населення. Так, Медведєв у своїй книзі «Сильні духом» характеризував бандерівських партизан, не скупившись на епітети: «Бандера був махровий гітлерівець, вивченик гестапо. Він зібрав покидьки петлюрівської контрреволюції, вцілілих куркулів, весь набрід, що опинився після тридцять дев`ятого року в гітлерівській Німеччині. Його «хлопці» грабували українські села і хутори, а прибутки від пограбувань ішли отаманові. Награбовані капітали Бандера вміщав на своє ім`я в швейцарський банк».
У свою чергу, Федоров в своєму опусі зазначав, що до них приходили селяни і скаржилися «рідній Радянській владі» на бандерівських партизанів, які постійно грабували їх села і просили вигнати мучителів. І диверсант Ілля Старінов в своїх спогадах «Міни сповільненої дії» стверджував, що в роки війни в Західній Україні «сільське населення жило в постійному страху. Бандерівці приходили ночами, забираючи у селян продукти, нібито для партизан, насправді ж передаючи їх німцям».
Ці, по суті, партизанські казки читали десятки мільйонів людей і потім на перекручених фактах робили висновки про українських націоналістів. Адже хто тоді міг знати, що насправді прихильники Степана Бандери вели не показушну, а реальну збройну боротьбу проти нацистів і що не міг він класти гроші в якісь там банки хоч би з тієї причини, що з 1941 року перебував у німецькому концтаборі «Заксенгаузен» за прагнення створити незалежну державу.
Щодо постійного грабунку мирного населення, то це теж перебільшення (хоча заперечувати наявність таких випадків не слід), про що зараз написано багато досліджень не тільки українськими, а й іноземними істориками. Що ж до «рідної Радянської влади», то для західних українців СРСР ніколи не був своїм, про що свідчить повстанська боротьба на цій території – як до війни, так і після.
Для прикладу наведемо запис з щоденника Руднєва (комісара партизанського з`єднання Ковпака: «У Західній Україні кожне село націоналістичне, і дуже багато банд націоналістів знаходиться по лісах». Те саме радирував до УШПР 26 вересня 1943 року Сидір Ковпак, зазначаючи, що в західних регіонах України «українське населення виключно підтримує бандерівців, радянську владу ненавидить». Запідозрити цих партизан в необ`єктивність складно.
Вислови Старинова легко спростувати його ж телеграмою, надісланою до УШПР 17 березня 1944 року, де він діаметрально протилежно оцінював відносини УПА з місцевим населенням. Зокрема, він писав: «У звільнених районах Тернопільської області населення заховало частину худоби, свиней, створивши таємні склади для банд націоналістів. Є випадки отруєння, вбивств, обстрілу. Відчувається явна ворожість до нас. До німців ця ворожість ще більша. Четверту війну воюю, але ніколи не зустрічав такого ворожого середовища».

 

Як брехали Федоров і Ко
Проблемою в партизанських мемуарах є і те, що героями сюжетів тут часто ставали люди, які не мали анінайменшого стосунку до боротьби з німецькими окупантами і потрапили на сторінки книг завдяки знайомству з авторами. А приписки чужих операцій часто ставали предметом сварок між партизанськими «вождями», що призводили до того, що багато з них просто не спілкувалися між собою в мирний час.
Наочним прикладом тут може служити відкритий лист колишнього учасника партизанського руху Миколи Струтинського, надісланий ним до Інституту історії УРСР 26 березня 1966 року. Досвідчений партизан виявив у книзі «Поєдинок», написаною одним з керівників Рівненського підпілля, Героєм Радянського Союзу Терентієм Новаком, дивні речі. Терентій Федорович безсоромно привласнив собі ідею про підрив німецької їдальні в Рівному в 1943 році, натомість, за словами Струтинського, це була задумка якогось бійця Афоніна. Жертви вибуху в мемуарах автор також, м`яко кажучи, перебільшив.
«Новак доповів командирові загону, що вибухом міни було знищено кілька німецьких генералів, багато офіцерів і солдатів. Тепер він конкретизував цифру. Виступаючи 7 червня 1965 року на львівському телебаченні, Новак сказав, що в цій їдальні було вбито трьох генералів, чотирьох підполковників і 80 офіцерів, – пише в листі Струтинський. – З усією відповідальністю заявляю, що це зухвала брехня. У солдатській їдальні німецькі генерали і офіцери не харчувалися. Не було їх там і в момент вибуху. Насправді в результаті вибуху міни були важко поранені лише двоє: рядовий солдат-власівець і Червинський, який виконував наші завдання в комендатурі міста, де він працював шевцем, час від часу відвідував «Солдатен гейм».
А ось що писали на ім`я директора Інституту марксизму-ленінізму щодо мемуарів Новака колишні партизани загону Дмитра Медведєва, який діяв у тому ж регіоні, Василь Багровий, Михайло Нессен і Михайло Сапір, які особисто знали керівника рівненського підпілля: «Новак – за своєю натурою людина вкрай боязка, дуже користолюбна, кар`єрист. Написані ним і видані в Україні спогади «Поєдинок» – це повна брехня і марення. Він приписує собі багато епізодів діяльності легендарного розвідника Миколи Кузнєцова. Видана книга викликає у нас, колишніх партизанів, і в читачів, обурення і жаль. Це наруга над святою пам`яттю тих, хто чесно боровся і загинув. Зрозумійте нас, адже ця людина в період німецької окупації не знищила жодного німця і бандита».
Так само непорядно до організаторів підпілля на Сумщині вчинив Наумов. Він у своїх мемуарах «Хінельські походи» обставив усе так, що вийшов організатором сам. Хоча партизанити почав, за словами комісара його з`єднання Лукашова, з січня 1942 року, коли вже сумське підпілля існувало.
Більше того, Лукашов після виходу мемуарів Наумова буквально «розніс» їх у листі до директора Інституту марксизму-ленінізму Назаренка, побачивши в них багато вигадки і неправди. Ось як він схарактеризував його творчість: «Багато написано книг, чудових творів наших радянських письменників. Ці книги розповідають нашому народові про ту сувору правду, яку пережили трудівники нашої країни в роки Великої Вітчизняної війни. Але є твори, які перекручують правду, оббріхують наших радянських людей, які віддали світле життя за щастя народу. Ці люди, горе-письменники, не зважаючи ні на що, готові втопити в багні інших, лише б собі одержати славу. Вони забувають, що історичну правду, свідками якої ще живуть люди, важко перекрутити. Подібним писакою, кар`єристом і наклепником є Наумов».
У своєму листі Лукашов зазначив, що німці до початку 1942 року не могли кинути великі сили проти з`єднання Наумова, як він пише, оскільки його ще не було. На той час майбутній командир з`єднання керував лише однією партизанською групою в 250 осіб загону Червоного району (Сумщина). Не було ніколи таких випадків, щоб в селах Подивоття та Станіславчик німці його мало не вбили (Наумов зазначає в мемуарах, що дивом залишився живий, але були застрелені під ним його коні). «Який збіг, який щасливець! А насправді це було? Ні, цього ніколи не було, це показане, надумане «геройство», – писав Лукашов.
Єдине, що не викликало сумнівів у колишнього комісара з`єднання Наумова, це те, як точно і правдиво він змалював діяльність Куманька (одного з організаторів сумського підпілля), та й то з меркантильних міркувань – останній займав після війни серйозні партійні посади, тому викликати його гнів на свій опус автор не став.
«У цій книзі Наумов більш-менш правдиво показує факти про діяльність Куманька, хоча я в книзі ніде не помітив цього прізвища, – звертав увагу директора інституту колишній комісар з`єднання. – Він у нього йде під кличкою «Фомич». Так насправді його називали в загоні. Але з якою метою він це робить? Він знає, що Куманьок займає видне положення в суспільстві і партії в післявоєнні роки, і, спираючись на нього, йому легко було перекрутити факти в своїй книзі. Переважно в книзі не показана жодна людина з бійців і командирів партизанського загону, які залишилися в тилу ворога з перших днів окупації, як кажуть не на життя, а на смерть боролися».
Не відставав від своїх колег і Олександр Кривець – командир партизанського загону ім. Щорса на Чернігівщині. У 1973 році в світ вийшла його книга «Багряними дорогами». Доблесть автора в творі змальована яскравими фарбами. Щоправда, про справжніх партизанів Чернігівської області, де діяв загін, в книзі майже не згадується, героїчні вчинки в оповіданні приписуються тільки друзям і родичам автора і, звісно, самому командирові.
Колишня партизанка Павлина Березовська дала таку оцінку мемуарам Кривця: «А що там наворочене, прямо скажу, не кожному фантастові під силу. Барон Мюнгаузен – жалюгідний невдаха проти нашого «льотчика». Читаючи книгу, ми з моїми друзями-партизанами спочатку дивувалися, потім ображалися, а врешті-решт, вже просто сміялися до сліз».
Зазнавали критики очевидців і мемуари Федорова «Підпільний обком діє». Ось як відгукувався про прочитану першу частину книги колишній секретар Чернігівського обкому КП(б)У з пропаганди Рудько в листі Федорову: «Здрастуйте, Олексію Федоровичу! Учора прочитав першу частину Вашої книги «Підпільний обком діє» в журналі «Новый мир» за 1947 рік. Я не збираюся наводити критику по всіх розділах першої частини книги, але повинен писати Вам, що в ній є багато неточностей – перекручені факти і переплутані події».
Розкритикував третю книгу мемуарів і начальник особливого відділу з`єднання Федорова Золотаренко. У своєму обширному звіті, надісланому до всіх партійних інстанцій щодо підпільних організацій на Волині, створених Олексієм Федоровичем, він зазначав: «З усією відповідальністю комуніста і партизана, як бойовий начальник особливого відділу з`єднання Федорова заявляю, що ніяких підпільних партійних організацій до кінця війни на зв`язку у так званого підпільного обкому партії на Волині не було, тому, що ніякої підпільної роботи з організації і виявлення комуністами не велося».
***
Звичайно, професійні історики розуміють, що мемуари і спогади не позбавлені суб`єктивізму, але у випадку з партизанськими – це явний перебір... Насправді цінність у цих книгах становлять змалювання побуту і повсякденного життя партизан, творчість (пісні, частівки, анекдоти)... Все інше – чиста вигадка, яка не витримує перевірки архівними документами. Адже недаремно всі ці казки викликали обурення рядових партизанів. Спонукаючи писати їх гнівні листи до різних інстанції, вимагаючи справедливості. Хоча, звичайно, певний відсоток таких листів був написаний через заздрість побратимів, які не потрапили на сторінки книг (що не зменшує значення цих листів).
Проте запущений конвейєр не так легко було зупинити. Зробивши це, КПРС виставила б у не дуже доброму світлі канонізованих героїв, а іноді, як у випадку з Федоровим, і двічі Героїв Радянського Союзу, тим більше що їх книги дуже добре вписувалися в русло радянської пропаганди. Тому заперечення, які приходили письмово, зазвичай, відправлялися до архівних фондів, де вони зберігаються досі.
Володимир Гінда, кандидат історичних наук

постiйна адреса статтi: http://www.unian.net/ukr/news/news-391599.html

 

Історики розповіли, як КГБ збирав документи про УПА

У своїй статті Володимир В’ятрович пише, що зібрані чекістами документи сьогодні є майже головним джерелом історії УПА. Також історик порівнює спроби Табачника викреслити з підручників історію УПА чи Хорошковського закрити архіви із аналогічним неуспішним замовчуванням в радянські часи.

Історик переконаний, що вільний доступ до архівів і інформації про УПА, яка там зберігається, засвідчує величезний розмах діяльності визвольного руху і протистояння радянському тоталітаризму. Це побачили і керівники КГБ СРСР, які спершу доручили зібрати матеріали про ОУН-УПА, а потім їх повністю засекретили.

Він розповів, що радянській владі не вдалося повністю замовчати діяльність визвольного руху через активність українців за кордоном. Тому КГБ захотів для власної «слави» зібрати докупи конфісковані в УПА матеріали та власні матеріали про переслідування діячів визвольного руху. Робота розпочалася за вказівкою голови КГБ УРСР В. Нікітченка 28 серпня 1959 року, а завершилася наприкінці 1963 року.

Але навіть подача документів про масштаб боротьби з УПА як «сторінок слави чекістів» засвідчувала масовість та завзятість українського визвольного руху. Тож радянська влада знову повернулася до тактики замовчування. «Подвиги» чекістів знайшли своє відображення виключно у спеціальних підручниках, виданих Вищою школою КГБ ім. Ф. Дзержинського, доступ до яких мали лише співробітники спецслужби, — розповів В’ятрович.

«Проте радянський тоталітаризм не зміг замовчати і спотворити діяльність визвольного руху. Про це варто пам’ятати всім нинішнім чиновникам, хто намагається закрити архіви, викреслити з підручників факти про УПА чи знову намагатися звинуватити їх у «злочинах проти тоталітарного режиму», — додав у коментарі історик Володимир В’ятрович.

Докладніше про це можна прочитати у статті Володимира В’ятровича «Пам’ятник ворогу, або як КГБ писав історію УПА» із серії для ТСН.ua Історія з грифом «Секретно» http://tsn.ua/analitika/pam-yatnik-vorogu-abo-yak-kgb-pisav-istoriyu-upa.html або на сайті Центру досліджень визвольного руху.

Загалом укладена КГБ колекція матеріалів на сьогодні складається з 242 томів (103 томи у справі №372, 88 — у справі 376, 51 — у справі 398, серед них 10 томів документів, скопійованих за архівів польської комуністичної безпеки). Крім документів, справи містять унікальну колекцію фотографій (кілька тисяч, зібраних в окремих 15 томах), повну добірку графічних робіт відомого повстанського художника Ніла Хасевича (її передано до музею Великої вітчизняної війни), негативи фотографій, колекція фіктивних і справжніх печаток різних органів влади, зібраних підпільниками, типографські шрифти, що використовувалися в підпільних друкарнях.

На жаль, частина з надзвичайно цінних матеріалів потрапила під ніж, — розповідає В’ятрович, — за наказом № 00150 у 1990 році знищено оперативно-розшукові справи «Берлога» на Провід ОУН в Україні (з понад 30 томів лишилося лише 8) та на Романа Шухевича (з 13 томів справи залишився лише 1).

Більшість із цих матеріалів можна побачити в інформаційно-довідкових залах (відкритому електронному архіві) СБУ (Київ, вул. Ірининська, 4 та у всіх обласних центрах), у Києво-Могилянській академії, Львівському національному університеті імені Івана Франка, Центрі досліджень визвольного руху. Також оригінали цих матеріалів повинні бути доступними на запити зацікавлених у читальному залі Архіву СБУ (Київ, вул. Золотоворітська, 7).

Прес-центр Центру досліджень визвольного руху
history@cdvr.org.ua
тел./факс: +380 32 299-45-15,
+380 63 628-68-69
http://maidan.org.ua

 

І завдяки такому КГБ-шнику, в якого залишилась ще якась громадянська та національна совість, я всередині 60-х дізнався багато правди про УПА. Я дізнався, що він КГБ-шник лиш після його смерті в 1974 році.

 

Живучесть мифов о войне можно объяснить тем, что в истории не предлагают разобраться. А навязывают уже готовые стереотипы. Вот, «самый образованный» министр Дмитрий Табачник раскритиковал предшественников за то, что в школьных учебниках вместо термина Великая отечественная война стал употребляться Вторая Мировая. Плохо не то, что Табачник хочет вернуть ВОВ (так мы сокращали в школьных конспектах), а то, что он противопоставляет Великую Отечественную Второй Мировой. Хотя даже в Советском Союзе такого не было (наоборот, у автора этих строк на книжной полке стоит 12-томная История Второй мировой войны, изданная в СССР). Просто сейчас уже невозможно рассказывать о Второй Мировой по советским канонам (а про Великую Отечественную – еще так-сяк можно). Уже нельзя замолчать тот факт, что в начале Второй Мировой СССР и Третий Рейх были союзниками.

«Не только бессмысленно, но и преступно вести такую войну, как война за “уничтожение гитлеризма”, прикрываемая фальшивым флагом борьбы за “демократию”», – заявлял осенью 1939-го председатель Совета Народных Комиссаров Вячеслав Молотов, клеймя будущих союзников по войне.

Признавать коллаборационистов нельзя ни в коем случае, утверждает «самый образованный» министр Дмитрий Табачник. (http://www.pravda.com.ua/news/2010/04/12/4929379/) По его словам, это дико для любой европейской страны. Между тем, два постсоветских государства, которые являются членами Евросоюза, далеко не так категорично оценивают своих коллаборационистов: Латвия и Эстония. Не нравятся вам прибалты? Пожалуйста – братья-сербы далеко не однозначно взглянули на командира четников генерала Драгомира Михайловича, который воевал не только и не столько против немцев, сколько против Тито и советских войск.

Кстати, дважды герой Советского Союза Василий Петров также считал иначе. В разгар скандала вокруг признания Ивано-Франковским горсоветом солдат дивизии СС «Галичина», который раздули перед парламентскими выборами 2002 года, Василий Петров заявил:

«Считаю предложение, которое рассмотрела городская рада, справедливым. От своего имени и от имени своих подчиненных приветствую этих людей, которые воевали в дивизии «Галичина». Почему я звоню? Во-первых, меня как воина не устраивают шаблоны КПСС о воюющих сторонах. Во-вторых, убежден, что каждый воин должен идти за своей совестью. Признаю право за воинами «Галичины», как и за всякими другими, отстаивать свои убеждения. Городская рада сделает правильно, если примет такое решение». (http://www.zn.ua/1000/1030/34311/)



Об этом человеке стоит знать больше. Василий Степанович Петров родился в 1922 г. в селе Дмитриевка (Приазовский район Запорожской области) в крестьянской семье. В 1939 году окончил среднюю школу и был призван в Красную Армию, в 1941-м окончил Сумское артиллерийское училище. Служил в 92-м отдельном артиллерийском дивизионе (Новоград-Волынский), где и встретил войну.


Воевал на Южном, Воронежском и 1-м Украинском фронтах. Указом Президиума Верховного Совета СССР от 24 декабря 1943 года за успешное форсирование Днепра, удержание плацдарма и проявленные при этом мужество и стойкость, капитану Василию Петровуприсвоено звание Героя Советского Союза. При форсировании Днепра он был тяжело ранен – лишился обеих рук. Но уже в декабре 1944-го вернулся в действующую армию (по личному решению Сталина был оставлен в рядах армии пожизненно). В 1945-м командир гвардии майор Петров отличился в боях на Одерском плацдарме. За удержание плацдарма удостоен второй Звезды Героя.


После войны был заместителем начальника ракетных войск и артиллерии Прикарпатского военного округа. После распада СССР продолжил службу в украинской армии, был пожизненно оставлен на военной службе в Вооруженных Силах Украины. Занимал пост заместителя командующего Ракетными войсками и артиллерией Главного командования Сухопутных войск Вооруженных Сил Украины. Умер 15 апреля 2003 г., похоронен на Байковом кладбище в Киеве.

22 июля этого года указом президента имя дважды Героя Советского Союза генерал-полковника Василия Петрова присвоено 55-я отдельной артиллерийской Будапештской орденов Красного Знамени, Богдана Хмельницкого бригаде Вооруженных Сил Украины. (http://www.president.gov.ua/documents/12099.html)

 

А ще про його деспотизм серед київських офіцерів цілі легенди ходили. Він навіть одну обслуговуючу його, як каліку, жіночку до інфаркту довів. Так що є різні сторони в медалі.

 

Степан Бандера вернется в Украину



Прах Степана Бандеры планируют перезахоронить на Прикарпатье. В Ивано-Франковске уже создали комиссию по перезахоронению лидера ОУН. Сейчас могила Бандеры расположена в Мюнхене (Германия).
«Герои Украины должны лежать в родной земле», — считает глава комиссии, профессор истории Роман Петрив. Он надеется, что его идею поддержат в мире, везде, где только есть украинцы.Комиссия рассмотрела несколько мест перезахоронения лидера ОУН — село Старый Угрынив, где тот родился, города Калуш или Ивано-Франковск. Остановились на последнем, где хотят построить большой пантеон. Там планируют перезахоронить и других героев освободительной борьбы.Как сообщал ранее DELFI, 21 августа лидер Организации украинских националистов Бандера стал почетным гражданином города Долина в Ивано-Франковской обл

Подробнее: http://news.mail.ru/inworld/ukraina/politics/4774165/

 

Это уже 101 попытка...

 

и Петлюру вернуть и Махно...

 

Петлюре, в центре Полтавы памятник нужно поставить!

 

Махно был бандит и боролся против Украины...пусть покоится в Париже.

 

та все равно наш, хоть и анархист. Боролся не только против Скоропадского, но и против большевиков, которые его как обычно кинули при взятии Екатеринослава, но и против белых. Я все мечтаю в Гуляйполе поехать, там обалденный этнофестиваль проводится...

 

бандера такой же рыцарь как и ющенко

 

Все ж не треба Бандеру рівняти з таким багном
Але,на мою думку,Шухевич набагато більше заслуговує на звання Героя.
Він боровся тут,зі зброєю в руках,знищуючи совєцьких окупантів до останнього.
Бандера був політик.
А Шухевич - воїн.

 

а по-моему, будоражить историю - показатель минимального развития культуры. ИМХО

 

Якщо Бандера лицарь, то вiн змiг би голим глютеусом i'жака вбити. Й цим самим допомiг би турецькому султановi! А шо?

 

Повністю згідний.
Влаштовувати клоунські паради пабєди...кого...над ким?
Коли весь світ відмічає День Скорботи...клоуни пляшуть бряцаючи зброєю.
Носитися з плакатами бандюг сталіна і лєніна...

 

и не меньших бандитов бандер и шухевичей...
хватит исходить слюньми уже.
будет он героем или нет - экономические это проблемы не решит да и мозгов никому не прибавит, а только расколет общество.