Справжні друзі - міф чи реальність???

А я от думаю, що справжній друг більше пізнається в радості, ніж у біді. Співчувати чужій біділегше, ніж радіти чужим успіхам. Тому варто часом придивитись, як наші друзі сприймають наші успіхи, нашу радість, реагують на наше щастя.

 

В мене був сумний досвід...Дружба залишила по собі неприємний осад...
Тоді мені чомусь були близькими слова Печоріна ("Герой нашого часу" Лермонтова М.Ю), що дружба, як і кохання не буває рівноправною...Він поділяв друзів на рабів і "головних". До того ж, бути рабом йому не дозволяли гордощі, а бути "головним" у дружбі він вважав дуже виснажливим, це його втомлювало...
В мене і досі немає справжнього друга (подруги). Звичайно, є колишні однокласники, теперішні одногрупники, але тут не йдеться про "Дружбу" з великої літери...
Для мене головне - бути відвертою, завжди відгукуватись на поміч, але так буває, що люди ховаються зі своїми проблемами куди подалі, і не поговорити, не поспівчувати...
В нашому світі це стає проблемою.

 

- это если "познание" друга ограничивается оценкой выражения его лица (сочувствие, зависть и т.д.). Если выражение "счастья" у человека ограничивается хвастовством, да ещё подружку зовут специально, чтобы увидеть зависть на её лице... и она ПРИХОДИТ раз за разом! - это ли не лучшая подруга?

А вот как до дела дойдёт... Те, кому в беде была нужна помощь и кто просил её у друзей, знает, в чём друзья познаются - не важно, с каким выражением лица.

 

Вчинки говорять за себе переконливіше аніж слова.
Але і вираз обличчя теж важливий.. якщо тобі не відмовили в проханні, "делая большое одолжение", чи підкреслюють при цьому як це все важко.. то потім щось вмирає, і важко абстрагуватися від того що по-суті допомогли, але осад заважає відчути повну вдячність.
Правда, дуже рідко буває щоб такий стиль не було видно одразу в дрібницях.

А взагалі тут вже раніш Зануда писала і я з тим погоджуюся: тим і цінна справжня дружба, що взаємно один одного береже і не зловживає готовністю прийти на допомогу, більше відчуває аніж питає, більше пропонує сама аніж отримує прохань.
"Друзі дитинства" чи ті яких знаєш давно можуть бути дуже несхожими на нас людьми, але через те що багато поєднує пережитого разом (не один пуд солі з'їли) - вони всі близькі тому що давні. А от чи можлива поява зовсім нового "справжнього друга" у старшому віці.. якийсь час думала що це майже неможливо. Але, виявляється, це можливо, за умови великої "духовної спорідненості", за умови якщо зустрічається дуже хороша і близька по духу людина. (Жінка, я в дружбу м+ж не вірю. найкращий друг "ч" жінки - її чоловік або коханий, інакше не уявляю чому вони не міняються місцями)
З "відмінними" вже так не виходить. У мене принаймні. Це тільки друзі дитинства, або подружні пари які вони утворюють, можуть бути зовсім іншими - і друзями.

 

- очень хорошие, правильные слова.

 

Оце Ви добре підмітили!!!
Мені здається, що саме на цій "духовнії спорідненості" і тримається справжня дружба між людьми.

 

Ну.. мабуть, не завжди. Сердечна теплота, душевна приязнь.. можуть виникнути і між людьми, яким окрім врожайності овочевих і розповідях про минуле ще мало про що є поговорити. Я б напевне могла подружитися і з мудрою бабусею із села (якби доля звела по сусідству і не було інших людей поряд), і бути її другом (а вона - мені). І триматися дружба могла б майже на самій доброті і доброзичливості.
Тут термінологія може по-різному розумітися. "Духовною спорідненістю" особисто я б назвала більше спільність світогляду, світосприйняття, спорідненість у творчості, літературних смаках чи в чутті краси, мови, ще чогось такого... важко передати словами.
Це так для мене, але в різних людей це відчувається трошки по-різному, бо в кожного трошки свій пріорітет.

 

...я також десь те саме мав на увазі...

 

Апостол Павел говорил, что надо радоваться радостям другого человека и печалиться его печалям.
Как -то в течении жизни, у меня выработалось следующее - разделить с человеком его скорбь ( пожалеть его) проше, чем возрадоваться вместе с ним его радости. Я больше ценю тех, кто искренне рад что мне хорошо. Последних всегда меньше чем жалеющих. Конечно, каждый судит о других в меру своей испорченности. Написал, а потом прочитал ту же мысль ещё у одной барышни- форумлянки.