Спасибо жителям Донбасса за президента 3,12......!

[OFFTOP]А що це вони Вас так дратують? [/OFFTOP]

 

[OFFTOP]Черкаси ні. Виключно деякі надзвичайно адекватні представники. :rolleyes:[/OFFTOP]

 

вполне может,сепаратизм- это просто желание региона отделиться от метрополии,
если региону и его населению от этого реально будет лучше,сепаратизм - адекватний

 

Нє, ну я розумію, що трохи провокувати дописувачів - то у вас робота така, але, я вас прошу, навіщо витягувати цей мотлох 2004 року на світ? Чи в нас немає інших проблем?

 

Журнал "Країна" №95 за 04.11.2011 На два дні до Донецька з'їздив корінний галичанин


– Посперечався з колегами зі Львова, що сфотографуюся з донеччанами, буду говорити українською, і ніхто мені морду не наб'є, – перестріваю двох перехожих на пл. Леніна в центрі Донецька.
12 жовтня, середа, 15.00. Надворі похмуро, почав накрапати дощ. За спиною величезний пам'ятник вождю. На мені – чорна футболка із зображенням Степана Бандери.
– Да кто б тебя бил, – доброзичливо відказує бородань у джинсовій куртці. – Давай сфотографируемся.
Кличу двох дівчат, що стоять поруч і чують мої пояснення. За кілька мет*рів швидко крокують дві жінки – із вигляду мати з донькою. Доганяю їх і прошу долучитися до фотографії. Жінки слухають, сповільнивши ходу.
– Идем фотографироваться! – азартно каже мати. Розвертаються, вимахуючи пакетами.
Двоє скейтбордистів, які сховалися від дощу під каштаном, відмовляються. Повторюю їм свою легенду двічі.
– Ми зрозуміли, але не хочемо фотографуватися, – відказують.
Вдається загітувати хлопця студентського віку, що укривається від косого дощу за постаментом пам'ятника. Діє аргумент, що через нього мокнуть люди, які чекають на фото. За хвилину знаходиться й фотограф – чоловік, років 35, у світлій класичного крою куртці, з кейсом у руках. Переходить на українську:
– Може, не так добре, як ви, але ми також уміємо.
Прошу зробити кілька кадрів із різних ракурсів. Махаємо руками, передаючи вітання до Львова.
– Львовяне, мы не звери! – викрикує старша з жінок.
Поїзд зі Львова до Донецька їде майже добу. Сплю, закутавшись у три ковдри – вагон не опалюють.
На станції Жмеринка на нижню полицю підсідає повна літня жінка. Спить до 10.00. Прокинувшись, акуратно *розчісує рідке кучеряве фарбоване в каштановий колір волосся. З'їдає яйце та канапку, підмальовує насичено**червоним кольором губи. 79*річна *Любов Федоренко їде від родичів додому в Донецьк. Родом з Одеси, жила в Молдові, вчителювала під Вінницею, пізніше працювала в Держстраху. *По смерті чоловіка 26 років тому перебралася в Донецьк до *сестри.
– Сначала было тяжело – плакала. В селе меня все знали, на улице каждый окликнет, в гости позовет. А в Донецке – чужая. Но ничего. Дончане очень открытые оказались. Я бы сказала, даже слишком. Одна женщина в конторе всем хвасталась, какой у нее любовник: *ключи от квартиры ей оставляет, она к нему ходит, когда хочет. Это при том, что все хорошо знали ее мужа.
За Союзу Любов Іванівна продала *будинок під Вінницею за 19 тис. крб, *купила дім у Ворошиловському – центральному районі Донецька.
– Поселила во флигель армян. Пришли ко мне голые, босые – только сумочка с документами у них была. Я их бесплат*но приняла, еще и деньги давала. А они ко мне в форточку залезли, документы на дом украли и, подделав подпись, продали его соседям*евреям. Мне тогда 62 года было, а выглядела на 45. За полторы недели я себя догнала. Говорить не могла, только плакала. Четыре с половиной года за дом боролась. *Возле кровати держала топор. бутылки из*под вина водой заполнила – сказала всем, что это кислота. В суде ничего решить не могла – всюду банда. Вплоть до Верховного – там тоже донецкий судья командовал. Только в приемной президента помогли.
Любов Федоренко розповідає, що здає кімнати студентам. Є вільні ліжка – пропонує пожити в неї.
Вівторок. Перш ніж поселитися, йду погуляти центром. залізничний вокзал на капремонті – біля колій купи піску й гравію. Над перонами нові *каркаси металевого накриття. У підземному *переході зі стін скрізь *стирчать дріт і *арматура. На привокзальних будівлях оголошення "Сдам квартиру", "*Куплю хлам", графіті "Суркиса в отставку". *Половина реклами на біґ**бордах – українською. Перша ж людина, до якої звертаюся в міському автобусі, переходить на українську мову.
Перекладач 61*річна Алла *Джавадова схожа на дружину *Януковича – *худорлява, бліда, губи підведені яскравою помадою. Тримає пакет, з якого стирчить парасоля.
– Українською говорити дідусь навчив. Але тут нема з ким. Раз пробувала в тролейбусі – чую, ззаду хтось каже: "От дура какая*то. Выпендривается".
Алла Олександрівна родом із *Києва. Навчалася в Санкт*Петербурзі. *Працювала перекладачем у місцевому науково*дослідному інституті.
– Тут же коренного населения как такового нет, – переходить на російську. – *Народ почему к России тяготеет? Потому что их предки оттуда на шахты работать приехали.
Алла Джавадова має близько тисячі гривень пенсії. Підробляє репетитором англійської мови та перекладами.
– Пару лет, во время кризиса, не *могла позволить себе даже одежду купить. Да и сейчас кожаных сапог не покупаю – дорого. Пальто нужно – так в магазине оно 3 тысячи. Последнее, что дорогое покупала в этом году, – платье, когда на свадьбу к сыну подруги шла. 1200 гривен, поиздержалась.
21.00, центральна площа Донецька майже безлюдна. Час від часу прогулюються компанії та пари. Заговорюю з літнім чоловіком у картузі, який пропонує перехожим подивитися на Місяць у телескоп. 79*річний пенсіонер*металург Леонід Корзун бере за послугу 5 грн.
– Видите большую точку с лучами в разные стороны – это большой вулкан. Не видно? Сейчас я подстрою, – дивиться в додаткове вічко. – Здесь у меня прицел. Как говорили в фильме "Ворошиловский стрелок" – прямой наводкой по негодяям. От бы иметь такую базуку, как этот телескоп, и ударить по Верховной Раде. Совсем ненавижу эту власть.
Запитую, як зіграла збірна України з естонцями.
– Да я не болельщик, – тре кошлаті сиві брови. – Вообще считаю, что эти все стадионы – вражья напасть. Это ж миллиарды! А что толку? Можно было бы заводик построить и деньги делать. Но народу этого не объяснишь. Тут же все болельщики – идиотов больше, чем надо. Эти идиоты за Януковича и голосуют – мол, придурок, зато наш *придурок.

 

продолжение

У найбільшій кімнаті одноповерхового, зарослого виноградом *будинку, де я поселився, ввечері збираються п'ятеро *студентів**квартирантів. Всіда*ються на *ліжка, розставлені по колу, грають на ноутбуці у футбольний симулятор, п'ють чай. Не вчиться ніхто.
– За кого болеть, как не за "Шахтар"? Ахметов им палками машины бьет, когда плохо играют – вот они и играют хорошо. На футболе у нас *всегда стадион полон – билеты от 15 гривен. *Атмосфера супер – сидишь под *крышей, поле выглядит большущим, а игроки такие маленькие*маленькие, – розказує Іван.
Він – найговіркіший. Кожні три слова вставляє матюки, розмахує руками. *Решта переважно мовчать. Усі – родом із Донбасу. На Західній Україні не були.
– Сколько ехать сюда поездом, часов 5, наверное? Сутки? Ого! А что на полях выращивают? Вроде с Херсонщины постоянно картошку привозят? Херсонщина от вас далеко? Да мне, собственно, пох…, – завершує Іван.
За гривню міський автобус *майже годину везе на шахтарську *околицю Донецька. Голос із динаміків оголошує кожну зупинку.
Біля шахти ім. Абакумова прибирає сміття чоловік, років 40. *Коротко стрижене волосся й легка неголеність *роблять обличчя з чіткими рисами ще суворішим. Для привітання знімає рукавиці, називається Василем. Кажу, що приїхав із Заходу, хочу побачити, як *видобувають вугілля.
– В шахту тебя никто не пустит. Тут у нас был случай: два бывших работника зашли, решили к друзьям спуститься. Так их арестовали, в милицию забрали.
Василь – корінний донеччанин. *Працював у забої, але "піднявся нагору" за станом здоров'я.
– Живется простым людям, как везде – херово. Пенсионный возраст под*няли – ну разве нормально? У нас шахтёры получают 3–4 тысячи зарплаты. Мало. Чтобы хватало за квартиру платить и семью содержать – надо 6–7. На соседней шахте Скочинского так и получают. Но у них условия тяжелее, работают на тысяче метров под землей. У нас – 500.
Василь проводить через великий актовий зал із рядами радянських *коричневих металево*дерматинових крісел на велике подвір'я. Показує кліть, якою шахтарі опускаються під землю. Вузькою колією тягнуть порожні вагонетки.
– Сергей! Шо не рожа, то Серёжа, – показуючи ряд білих зубів, водій зупиняє тягача. На руках засмальцьовані рукавиці. Поверх вицвілої рожевої сорочки сіро*зелена куртка без ґудзиків. Замість них скріплена на животі білим дротом. – А не боялся в Донецк ехать? Мы ж тут все бандиты! Ну глянь на меня, на бандита похож? Ты когда фото*графируешь – смотри, чтоб лицо в кадр вместилось.
– Ну что ты там порожняк гонишь, подавай вагонетки, рабочий день не закончился, – кричить до водія худий чоловік у такій самій сіро*зеленій куртці. Додає пару матюків.
– Ну шо ты ругаешься? Не видишь, с интеллигентным человеком общаюсь из Западной Украины.
Сергій заводить тягач.
Шахтарське селище ім. радянського маршала Бірюзова – це кілька рядів однакових панельних п'яти*поверхівок, відокремлених від дороги *березовою посадкою. Вуличками *гуляють жінки з дитячими візками. Біля *під'їздів балакають пенсіонери.
– О простых людях в поселке просто забыли. Песка никто детям не привезет, ремонт не сделает, – 69*річна Лідія *Попова запрошує в свій під'їзд.
На старих дверях без замка маркером виведене зображення чоловічого статевого органа. На стінах повідпадала штукатурка. Біля батарей лежать леза від одноразової бритви.
– Олег Прудник, Серёжа, эти два брата со второго подъезда… В общем, семеро наркоманов только в нашем доме жили, – перераховує, загинаючи пальці. – Поумирали. Вроде жалко молодых ребят, но, честно говоря, мы радовались. А то ж в подъезде каждое утро шприцы, кровь, бутылки.
– Три дня воды не было. А на весь *посёлок ни одного общественного *туалета нет – все по посадкам бегали. Сегодня снова отключили, – *зустрічає нас у квартирі 72*річний Іван *Митрофанович, чоловік Лідії Олександрівни.
У подружжя двокімнатка з прохідною вітальнею. Кажуть, зробили ремонт за гроші, які відклали на похорон. На стінах нові шпалери, стеля – підвісна. На ліжку сушать корені петрушки.
– Спасает то, что у дедушки как у шахтёра пенсия 3 тысячи. У меня – тысяча, в этом году подняли на 8 гривен. Так только за вывоз мусора цена повышалась дважды.
Сину під час аварії на шахті відірвало ногу.
– Дали II группу и 4 тысячи пенсии. *Сегодня поехал на комиссию. Зачем она? Как будто ему эта нога прирасти назад может.
Середа. По обіді гуляю під дощем елітним районом біля міських *ставів. Кількаповерхові котеджі оточені 3*-метровими парканами. Біля них доглянуті квітники й альпійські гірки.
У провулку, недалеко від готелю, пісяє під деревом бомж Вова. Має запухлі червоні очі та перебитий ніс, неголений. Несе на плечі брудну спортивну сумку. Запитую, хто живе в елітних будинках.
– Да всякие. Конкретно слышал только, что адвокат Щербаня. В эту гостиницу "Прага" съезжается народ погудеть, когда "Шахтер" побеждает. Зашел как*то туда – там, ***, салатик – 300 гривен. Да я б себе за 300 гривен пир устроил.
Вова напідпитку. Каже, відсидів 10 років за вбивство. Бабуся виписала його з квартири, тепер не має де жити.
– На всех донецких говорят – бандиты. Так оно и было. Наш призов когда в Москву поездом ехал, так два вагона разнесли. Бутылку выпил – и в окно. Все стекла повыбивали. Капитан – пьяный, бля…, нах…, сержанты – пьяные, бля…, нах… Проводницы, бля…, нах…, в купе свое спрятались и закрылись, – Вова входить у азарт, і матюків стає більше, ніж слів.
Завершує розповідь тим, що зараз *Донецьк спокійне місто. За півгодини розмови ми обидва змокли під дощем.
9.00, четвер. заходжу взяти кави в "Закусочную" на просп. Павших Комунарів. У ній повно чоловіків. *Компанії за столиками п'ють горілку, закушують яйцями з майонезом.
На сходах курять двоє. *Молодший – років за 20, із пишним русявим *волоссям, у сірому балахоні з капюшоном – сперся об стіну й *допиває "Славутич". Порожня пляшка від такого ж пива в нього під *ногами. *Старший – за 30, з акуратною *короткою стрижкою, *неголений, в лискучій шкіряній куртці – тримається за поручні.
– Мы только что познакомились, и уже нормально общаемся. В Донецке народ открытый. Нету денег, пробухал – подходишь к любому, *говоришь: помоги. Дадут не рупь*два, а полтинник, – каже старший. *Називається Найком*Володею.
Хлопці пробують говорити україн*ською. Молодший Діма ніколи не був на Західній Україні, в нього виходить погано. Володимир розповідає, що відпочивав на Закарпатті.
– Они там воду прям с ручья пьют. Прикидываешь? – звертається до Дмитра. – У нас попробуй – сразу откинешься.
Володимир продає металопластикові вікна. Дмитро – бригадир на будівництві. Кажуть, хильнути зранку – так заведено.
– Это все воздух. В Донецке, будем так говорить, его попросту нет, – починає Дмитро.
– А так выпил – и уже можешь работать не думая. Тут все пьют – рабочие, начальники, до смены, после смены, – каже Володимир.
Питаю, чи нормально заробляють.
– Я с малой дом строю, так каждую неделю 25 тысяч рублей на стройку отдаю. Откуда они у меня берутся, даже не знаю, – каже продавець вікон. – Кризиса нет. Город цветет. Кто у нас президент? Откуда он? *Рината знаешь? Ну, и как город может не цвести?
Закінчуємо розмовою про політику. Дмитро допитується, чому Захід голосував за Ющенка. Відповідаю, що не хотіли Януковича, бо його вважають бандитом.
– Ну и что, шо бандит? – розводить руками русявий. – Тебе что важно – чтоб не бандит или чтоб порядок в стране был?
Перед від'їздом заходжу до активістів Партії регіонів, удаю туриста. Офіс міської організації займає другий *поверх новобудови на центральній вул. Артема.
– Приехали удивить нас украинским языком? Ну, давайте по*-українськи балакати. За українську мову треба боротися – і перш за все з вами, *галичанами. Почитати *Шевченка – так там 80 процентів слів, які ви говорите, нема, – лисий чоловік, *років під 50, у вишневому *светрі *називається Володимиром *Івановичем.
У просторому офісі, відділеному від коридору пластиковими перегородками, окрім нього, ще *п'ятеро – дві дів*чини, хлопець студентського віку, кучерява жінка, років за 40, і такого ж віку неголений повнуватий *чоловік у великих круглих *окулярах. *Клацають по клавіатурах, час від часу відповідають на телефонні дзвінки. Називають себе апаратом *партії – *керівництво, кажуть, працює в *міськраді.
– Вот почему когда Галичина голосует, то всегда не за кого*то, а против? – Володимир Іванович говорить то російською, то українською. Відхиляється на спинку крісла, крутить у руках вузькі окуляри. – От зараз за кого будуть ваші голосувати? За Тягнибока? Ну, от і добре – жидам менше голосів дістанеться. А Тягнибок із чийого корита їсть? Пройде дві*три людини від "Свободи" в Раду, їх там перекуплять, і партія розпадеться.
На прощання каже:
– Слухай, може, нам тебе тут побити? А то якось несерйозно – приїхав у Донецьк, ще й у Партію регіонів зайшов – і не побили. Ану, – киває одній з дівчат, – натисни там кнопку, виклич бритоголових бандитів.
Усі голосно сміються.


текст і фото: Андрій ЯНОВИЧ
Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/407806/3">Gazeta.ua</a>

 

Що там з Квебеком? Це ж ви його долею так стурбовані?

 

Много плюсов.:rose:

 

неа, то- их дело

 

Не зрозуміла. Чи ви не в Канаді живете?

 

в Канаді, но не в Quebece,
сейчас этот вопрос неактуален, а когда был таковым, никто особо не заморачивался, как соборнофилы в Украине,
ибо понимали, что ничего не изменится,
ну, гипотетически получил бы незалежность Quebec, и шо?
они таможни ввели бы? нет, им невыгодно, из нато вышли? тоже нет,
они б валюту свою не ввели бы, ибо cad - общепризнанная мировая скв,
разве что на чм по хоккею было б 2 команды,
все понимали, что Канада все равно б осталась Канадой,
а соборнофилы в Украине не понимают, что при сепарации ребеллинговых регионов им даже лучше будет

 

Та я розумію, що ваша хата з краю.

У чому така велика різниця?

 

"Особая территория - области Запорожская, Донецкая, Днепропетровская Луганская и Харьковская. Ярко выраженный индустриальный и научный стержень УССР... Да и сегодня именно эта часть суверенной Украины не дает этой стране окончательно издохнуть от нищеты:

Донецкая и Днепропетровская области обеспечивают четверть (!) доходов всего украинского бюджета.

Здесь живет типич. А от но малорусское и великорусское население. В городах говорят по- великорусски: на языке Пушкина. А от звучащего в здешних селах суржика хватаются за сердце ревнители чистоты "украинской мовы".

И эта часть Украины очень сильно тяготеет к РФ".

("Независимая Украина. Крах проекта", изд. Фолио, М., М.Калашников, С.Бунтовский)

 

укромовный вопрос, Quebec и так иммет столько французской, сколько ему надо

 

"Нынешние Херсонская, Николаевская, Одесская области плюс Крым есть не что иное, как Новороссия. А на востоке Новороссия включает в себя Кубань и Ставрополье.

Эти земли были отбиты у турокв 18 веке никакой не Украинойй, а Российской империей.

Обитает здесь смешанное население. В основном - восточнославянское, говорящее на смеси малороссийских наречий с великорусскими словами.. Оказавшаяся в составе Украины часть Новороссии - промышленно развитая часть, край верфей (Николаев), важнейших портов, научно-исследовательских центров, курортов".

("Независимая Украина. Крах проекта", изд. Фолио, М., М.Калашников, С. Бунтовский"

 

Так вот, дорогие украинские великороссы, малороссы и новороссы.!

Завтра Россия отмечает День народного единства (Выходной!).

Праздник связан с тем, что в этот День польская шляхта волею и силой народа русского была изгнана из Москвы.

На Украине есть своя "шляхта" - свидомиты. Вопрос, есть ли на Украине свои Минины и Пожарские?

 

Восток Украины тоже имеет русского сколько ему надо, даже больше этого. Не аргумент совсем. Дальше что придумаем? В чем огромные отличия?

Нет покоя?

 

Восток Украины отнюдь не имеет русского столько,сколько ему надо

 

Не треба тут гнати пургу. Можете скільки завгодно мріяти про якийсь особливий слобожансько-канадський етнос, але на Сході України проживають, в переважній більшості, українці і росіяни. І останній названий мною етнос має свою державу, яка, доречі, фінансує спеціальну програму по поверненню співвітчизників. Так що, якщо прагнення якогось поневоленого народу до створення своєї держави, безумвоно, є адекватним, то усі оці висери російскомовних орків - аж ніяк! Є взаємно визнаний державний кордон. Якщо, волею долі, випало жити в Україні - прийміть її, або звалюйте звідси нахєр!!! І точно так по інший бік кордону! І це, між іншим, світова практика!

P.S. щось останнім часом совки та квасні російські патріоти зовсім знахабніли. Пруть з усіх щілин, мов таргани. Може дихлофосом їх?

 

да, то есть, ну так и Франция есть, а Quebec все равно добился,
востоку- учиться

так, но взаємно визнаний державний кордон имеет свойство меняться, а носле смены будет иной взаємно визнаний державний кордон,
проблем то!)

світова практика в этом деле разная, можно лечь под метрополию, а можно и бороться за свои права,
второе- достойнее

Може, а Може- и они вас)