Серпневими дорогами України

Лавра готувалася до якогось великого релігійного свята, і сюди підтягувалися прочани. Деякі з них підходили пішки, несучи на собі сумки та наплічники, але більшість трохи полінувалися, та віддали свої речі перевізникам:

Величезна кількість речей була розділена на окремі купки, кожна з яких мала свою табличку з назвою, як наприклад:



Їдемо з Уніва по трасі на Буськ, через Глиняни. Тут, в Глинянах, є старовинна дерев'яна церква, одна з найстаріших на Галичині, Храм Успіння Пресвятої Богородиці. За легендою, тут колись побував та молився гетьман Мазепа, а два древніх ясена в дворі церкви посадив сам Хмельницький.

Дійсно, від споруди храму, як то кажуть, віє древністю, стіни глибоко вгрузли в землю. Мабуть, за всю поїздку я ніде так не відчув диханя часу, як біля цієї церкви.Це враження не змогла вбити навіть сучасна бляшана стріха:

 

Ще росте одне дерево, начебто посаджене Хмельницьким, а друге вже довелось зрізати, бо вдарила в нього блискавка

Про це нам розповіли дві люб'язні жіночки, яких ми застали коло церкви. Треба сказати, що, як не дивно, це була перша дерев'яна церква за всю нашу поїздку, всередину якої нам вдалося попасти. Всі інші було зачинено: чи то на ремонт, чи то ми пізно приїжджали. Ці ж жіночки показали нам древній церковний іконостас, вирізьблений із липи.

Ну а потім були Підгірці та місцевий знаменитий замок, один з кращих на теренах України. Кілька століть тому він вважався одним з найвеличніших замків всієї Східної Європи. Сюди, в гості до коронного гетьмана Конєцпольського, приїжджали монархи Європи, тут був і Петро І. В 18-му столітті Підгірський замок називали "Галицьким Версалем".
Зараз в замку начебто ведуться реставраційні роботи, але виглядає він досить запущеним.

Та навіть крізь запустіння проглядає колишня велич, чи не так?


Весь час в подорожі нам не вистачало часу, а під кінець його вже бракувало катастрофічно. Тож прогулявшись по Підгірському замку, пройшовши екскурсію його підземеллями, ми поквапились далі, до Підкаменя.
Підкамінь – це трохи дивна місцина. Тут, посеред рівнини, на височенькому пагорбі здіймається одинокий 16-метровий камінь. Легенда говорить, що цей кавалок скали принесли з Карпат чорти, щоб скинути його на Почаївську Лавру, яка тут недалечко. Але Бог відкинув скалу вбік. Насправді, цей камінь – фрагмент давнього бар'єрного рифу, про який я вже говорив, коли згадував походження Товтр. Саме тут, біля Підкаменя, беруть початок Товтри – Медобори. Це їхня найпівнічніша точка, а біля південної ми вже були. Ось він – Камінь Підкаменя .

 

А зовсім близько від Каменю, на високій горі, видно здалеку величний монастирський комплекс. В народі живе думка, що монастир тут заснували ще ченці з Києво –Печерскої Лаври, а вже потім він розбудовувався монахами-домініканцями (як релігійна споруда) та воєнними архітекторами (як обороний комплекс). Зараз над всім комплексом домінує Вознесенський костел, який, кажуть, видно з самого Почаєва. На цій світлині, зробленій у внутрішньому дворі монастиря, видно тільки нижню частину костьолу (зліва), а верхня його частина затягнута зараз будівельним риштуванням:

В центрі двору видно так звану Корінфську колону з Божою Матір"ю зверху (ось вона крупнішим планом:

Свого часу на території монастирського комплексу відкрили жіночий психоневрологічний диспансер, і зараз в деяких колишніх келіях перебувають хворі жінки. Це трохи заважає, бо коли ходиш територією монастиря, ці хворі заглядають в шпарини воріт та вигукують щось на кшалт: " Мальчік, дай на мороженоє!"
А так взагалі місце хороше, і коли зроблять повну реставрацію та виживуть звідси психдиспансер – буде взагалі добре.


Вже вечоріло, ми з деяким жалем покинули Підкамінь і поїхали в напрямку Тернополя. Заночували ось тут, на березі річки Серет.

 

Наступного дня раненько приїхали до Тернополя. За браком часу виділили собі на місто всього зо дві години, хоча, звичайно, для Тернополя це зовсім недостатньо. Але зважаючи, що жоден з нас тут раніше не був, хотілося хоч якесь уявлення про місто сформувати для себе. Тернопіль сподобався, у всякому випадку, те, що ми бачили, цебто центр. Він охайний і зовсім "не совковий". Тут є виразний пам'ятник Данилові Галицькому:

Тут є красиві храми різних конфесій:
Тут багато квітів на вулицях:

Окраса центральної частини, це, звичайно, велике водоймище – перегороджене дамбою русло Серету, з красивою набережною:

В центральній частині міста є декілька невеличких зелених парків з неабиякими лавками:

На одній з таких лавок я познайомився з красивою жіночкою:

 

А ще в Тернополі, на центральній площі, мені довелось міняти пробите колесо, перед тим викинувши на вулицю весь наш похідний скарб, бо запаска ж була, звісно, на самісінькому дні.

Боніта, думаю, теж залишилась задоволена містом, адже тут її на звичайнісінькій вулиці чекали ось такі мисочки для їжі та води!
І це вже була собача Європа!

З Тернополя ми поїхали на північ, до Збаража. Подивилися Збаразький замок, який зберігся доволі гарно (чи вірніше, його встигли від реставрувати ще за радянських часів). В нього багата історія.


Збаразький замок є сьогодні центром Національного заповідника " Замки Тернопільщини":

і в ньому самому є декілька дуже цікавих постійно діючих експозицій. Я б навіть сказав, що саме ці експозиції є найбільшою цікавинкою замку. Нам запам'яталися археологічна та етнографічна експозиції, колекція зброї, але без сумніву, найбільше запала в душу виставка дерев'яних скульптур майстра по дереву В. Лупійчука. Вона вражає!

 

Музей годинників:
Ще декілька кадрів зі Збаразького замку:


Далі був Вишневець і знову замок. Свого часу Вишневецький палац вважався найрозкішнішим на Волині.


Наприклад, тут була дзеркальна зала довжиною 80 метрів – точна копія знаменитої Версальської. В середині 18-го століття замковий комплекс перейшов до багатої родини Мнішеків. В 1848 році тут гостював Оноре де Бальзак, який назвав замок "Малим Версалем".

В одному з залів є ціла галерея портретів Вишневецьких:

В Вишневецькому замку також діють постійні експозиції, наприклад, дерев'яних старовинних меблів.

 

Неподалік від замку, трохи нижче, споруджена Вознесенська замкова церква, родова усипальниця князів Вишневецьких.

Її споруджено ще в 1530-му році, і поховано тут близько 20 представників княжої родини. Серед них – Дмитро Вишневецький (Байда), засновник Запорізької Січі, а також Раїна (Могиляна) Вишневецька (пам'ятаєте, хто фінансував будівництво Мгарського монастиря?). В 1604 році в цьому храмі відбулись заручини Марії Мнішек та Лжедмітрія І.
Храм, на жаль, було зачинено, і ми до цього часу жалкуємо, що не потрапили в таку історичну будівлю. Подумати тільки: її будував батько оспіваного в піснях козака Байди!

Потім ми приїхали Кременець. Маленьке містечко Кременець само по собі залишає гарне враження. Над ним височіє Замкова гора (Бона) з залишками Кременецького замку. Ще в ХІІ столітті тут було древньоруське городище, а через три століття його укріпили високими стінами за наказом Великого Князя Литовського Вітовта. Розквіт Кременецького замку пов'язують з іменем неаполітанської принцеси Бони Сфорца, дружини польського короля Сігізмунда І, який подарував їй Кременець в 1536 році. Бона значно укріпила замок, а також додала йому розкоші, зробивши своєю резиденцією. В 1648 році замок було взято штурмом загонами козаків під командуванням Максима Кривоноса і майже повністю знищено. Зараз замок майже не реставрований, хоча сюди й водять екскурсії. Залишились, фактично, тільки фрагменти стін, куди підвозять місцеві весілля.

 

А так виглядає сам Кременець з гори Бона.

Ми пожалкували, що не маємо часу на знайомство з містечком.

З Кременця ми поїхали далі на схід, по дорозі на Любар. Спочатку дорога була вкрай поганою, але після Ямполя стала трохи кращою. Після села Щурівчики звернули направо і заночували під містечком Антоніни, на широкому вигоні з величезною кількість коров'ячих кізяків.

Антоніни. Колись, на протязі 18-го та 19 століть, магнати Сангушко та Потоцькі створили тут цілий замково – парковий комплекс. На березі річки Ікопоть розбили величний парк, потім була збудована оранжерея. Остання реконструкція маєтків була проведена Потоцькими під керівництвом віденського архітектора Фелнера, автора оперних театрів в Одесі та Чернівцях. Свого часу в парку росли близько 3 тисяч видів квітів та кущів! Панування більшовиків та дві світові війни геть знищили чудовий парковий комплекс. Збереглися тільки дві будівлі, а також кінний манеж та частина воріт.
Один з будиночків, що зберігся. Тут, як бачимо, досі живуть люди, і сюди веде алея з хвойних дерев – явно ще тих часів, не радянських.

- залишки паркової стіни.
- залишки огорожі.
а це – головні ворота, що вели до парку.

 

– нині спортзал, а в ті часи – кінний манеж.
– а це ще один збережений з тих часів будиночок.

Після знайомства з Антонінами їдемо на Старокостянтинів. Спочатку знайомимося тут зі Сторожовою баштою. Ця висока (35 метрів) шестиярусна башта над річкою Случ вважається символом міста. Збудована вона ще і 16-му столітті, кілька разів кардинально перебудовувалася. Колись, ще в давнину, до башти прибудували церкву, яку назвали Хрестовоздвиженською, яку пізніше передали католикам, і башта стала дзвіницею костьолу. В радянські часи,як водиться, костел майже розвалили, в башті знищили прекриття… Ось такою ми її побачили.

Також в Старокостянтинові зберігся цікавий замок, збудований в 1561 році волинським князем Острожським на місці впадіння річки Ікопоть в Случ, для захисту від грабіжницьких нападів татар. Стверджують, що з 1575 року замок ні разу не було взято приступом! Зараз на території замку ведуться реставраційні роботи, і вже добре відреставрована замкова Троїцька церква. Ось вона:

 

А такий вигляд мають інші куточки замку:

Коротше кажучи, ще роботи та роботи, аж думки додолу тягнуть!

І як не показати цю маленьку україночку при виході з церкви!


Зі Старокостянтинова їдемо далі, в напрямку Любара. Невдовзі – селище Самчики, з чудовим маєтком пана Чечеля. Комплекс в Самчиках – один з найліпше збережених поміщицьких маєтків України. В сучасному вигляді комплекс розбудовано на замовлення гайсинського старости, полковника П. Чечеля в 1790- 1805 роках. Сам маєток будував польський архітектор Кубицький, ландшафтний парк створював ірландець Макклер, інтер'єри оформляв італійський скульптор Цагляно . Ось такий Євросоюз в Україні.
Коли ми прибули до маєтку, було тут багато людей, працювали відеооператори, побачили дівчину в фаті. Виявляється, маєток - дуже популярний як місце проведення весіль, і черга на них тут розписана набагато вперед. Зазвичай в такі весільні дні зали маєтку зачинено для туристів, адже вони викуплені весіллями. Все ж нам вдалося вмовити місцеву жіночку, що наглядала за цим всім, щоб вона впустила нас ненадовго всередину, принагідно трохи розповідаючи про різні цікаві речі.
Всередині маєтку є декілька залів, що анфіладою переходять один в один: Великий (Червоний), Круглий (Голубий), Римський (Зелений) та інші. Безперечно, найцікавішим є Японський кабінет, єдиний в Україні, виконаний в такому стилі. Між іншим, багато що вказує на те, що цей зал розписував сам Врубель! (На жаль, знімати довелось похапцем, бо нам на п'яти наступали молодята з компанією. )


Ось Червоний зал: А тут Боніта в хазяйській кареті.

 

Як бачимо, при вході в маєток є дві скульптури левів: один з них ніби посміхається, а інший – плаче.Ось цей – посміхається :
Ну а тут – яка зірка пройде повз червону доріжку!

На території маєтку знаходиться так званий китайський будиночок. Колись він виконував роль великого холодильника, де зберігалися хазяйські продукти . Зараз тут – виставка самчикового розпису.

 

Навколо маєтку – залишки колись розкішного парку:


Самчики – вельми незвичне місце. Ти спочатку ніби в'їжджаєш в звичайне українське село, а потім опиняєшся в якомусь місці, де все трохи "не наше", трохи в минулому, в якому люди не нищили архітектуру, цінували красу, будували оранжереї , чистили ставки, де не було незбагненного більшовицького дебілізму, що досі кріпко в нас сидить.

Ми прямували далі, в напрямку Житомира. Під вечір встигли доїхати до річки Тетерів, сіли спочити на березі красивого водосховища. Високі береги, чиста вода, піщані пляжі. Скупалися.

Село Тригір'я на березі Тетерова. Тут завітали в Спасо-Преображенський Чуднівський чоловічий монастир. На його території – всього дві споруди: Преображенська церква та келійний корпус. Територія монастиря чиста, доглянута, тут багато квітів:

 

А за огорожею – гарні краєвиди з водосховищем на річці Тетерів.


(Взагалі, ці місця на річці Тетерів, в районі сіл Тригір'я, Дениші та Нова Рудня дуже мальовничі. Тут річка створює глибоченький каньйон з гранітними берегами, вкритими сосновими та дубовими лісами. Тут навіть є свій природній скалодром, куди приїжджають любителі цього спорту з Житомира ( а місто досить близько) та навіть Києва. Тут є де відпочити.)
А з другого боку Тригір'я, недалечко від траси, збереглись рештки колись розкішної будівлі, власницею якої була дочка відомого в Україні "цукрового короля" Ф.Терещенка. Будівлю спорудили на початку 20-го століття, використовуючи новітні на той час бетонні технології . Чи ж варто говорити, що більшовицька влада знищила цей чудовий витвір архітектури, та дещо все ж залишилось, німим докором сучасним варварам.




Цей день був останнім в нашій подорожі. Ночували ми вже кілометрів за 50 до Києва, на березі невеликої річки.

Прокинулись на зорі, коли місяць ще добре було видно в ранковому тумані.

Стали на трасу, і вже до полудня побачили зліва над дорогою той самий Мгарський монастир на Полтавщині. Коло замкнулося, ми повернулись туди, звідки й починали свій шлях. Але, звичайно, ми стали трохи іншими. Ми зазирнули в свою Україну, яку здавалося б, знаємо добре, але яка дивувала нас на кожному кроці. І, можливо, найголовніше відчуття, що не розлучалося з нами весь час в цій подорожі, було таким: " Як мало часу!". Бо майже завжди хотілося затриматись, поспілкуватися з місцевим людом, дізнатися про щось глибше. Пізнаваймо Україну, бо ми її, впевнений, знаємо дуже й дуже погано!

PS. Коли я читаю подібні звіти, написані іншими автотуристами, мені частенько не вистачає карти, тому вирішив, що буде корисним її тут розмістити. Мені здається, багатьом людям так буде зручніше.
Карта подорожі: По Україні

 

дуже цікаво було почитати і подівитися знімки!