Серпневими дорогами України

…Ми сидемо в невеличкому сімейному готельчику в Карпатах, в селі з трохи незвичною назвою – Осмолода. Власне, саме ця назва стала головною причиною того, що для нашої «карпатської» частини подорожі я вибрав саме Осмолоду. Слово це звучало якось незвично та мелодійно.


Разом з нами перебувають дві польські сім'ї, що теж приїхали в Осмолоду трохи прогулятись кам'янистими стежками Горган. Ми спілкуємось різними мовами, але непогано розуміємо один одного. І якось в нашій розмові вигулькнули слова про те, що з Осмолоди до Варшави – 560 км. шляху.
- Всього 560, а ми зі свого Харкова «намотали» вже близько двох тисяч, - з усмішкою промовляю я.

Поляки теж сміються, розводячи руками: мовляв, велика Україна, про що тут говорити. І цієї миті я загострено відчув те, про що давно знав: моя держава велика і дуже різноманітна. І думками відкочуюсь в ті дні, коли ми починали свій маршрут…

Перші дві сотні кілометрів ми рухалися по трасі "Харків-Київ", вона в відносно гарному стані. Заночували під Мгарським монастирем (це поряд з Лубнами), на річці Сула. Якщо з'їхати з київської траси в напрямку монастиря і зразу ж піти вправо, то попадете на вигін, де пасуться корови і відпочивають жителі Лубен та знаючі автомобілісти, в яких є трохи часу для відпочинку.

Вигляд на Мгарський монастир з місця нашої стоянки.
А це, власне, сама Сула.


З самого ранку, попивши кави, ми пішли на оглядини монастиря. Забігаючи вперед, наголошу, що в цій подорожі ми бачили досить багато монастирів, тому я не буду детально описувати кожен, а просто відзначу те, що здалось мені найважливішим.
Мгарський монастир офіційно був започаткований в 1619 році, його побудовано на гроші княгині Могиляни Вишневецької. В 1654 тут помер, повертаючись з Москви, Царгородський Патріарх Афанасій III. Це були ті часи, коли Москва відчайдушно тиснула на Константинопіль, щоб той дав їй митрополію, яка офіційно була тільки в Києва. Мабуть, дуже вже тисли там на Афанасія.
А ще через 9 років послушником монастиря став син Б. Хмельницького Юрась.
Мені ж особисто Мгарська обитель запам'яталася хорошими яблуками.


Покинувши Мгар, поїхали далі по трасі на Київ, через деякий час звернувши на Переяслав-Хмельницький, але не на основному з'їздові, а через село Жовтневе. Там дорога досить пристойна. Незабаром, вже коли минули Переяслав-Хмельницький, в'їхали в село Цибли. Тут є залишки церкви Св. Іллі, яка стоїть на мілководді Канівського водосховища. Той, хто хоч трохи знає карту України, безперечно помічав, що наш Дніпро зараз має вигляд власне не річки, а суцільних водосховищ, які вервечкою тягнуться одне за одним. Так, ми отримали великі гідроелектростанції та канали, але втратили, на жаль, сотні сіл, які свого часу були затоплені. Церква в Циблах є сумним нагадуванням про такі села, знищені заради електрики… Ось вона, вдалині на невеличкому острівцеві, а ближче підійти не довелося, бо глибоченько.


Тут же,неподалік від церкви, ми скупалися в дніпровських водах. Біля берега довго було мілко, і я сфотографував тут невеличку групу людей, які вже виходили на берег, а до того десь з півгодини співали українських пісень, ставши в коло по пояс в воді та обійнявшись. Можливо, це був якийсь місцевий хор?


На правобережжя Дніпра ми переїхали в Каневі, і зразу ж подалися до Тарасової гори. Власне, я вже давно хотів тут побувати, але все щось заважало.
Місце красиве, з хорошим краєвидом на Дніпро, хоча, звичайно, цінність його не в краєвидах. Тут працює музей Кобзаря, до якого ми не заходили, але зайшла Боніта.

 

Я не буду виставляти тут фото Тарасової гори, бо це місце сфотографоване тисячі разів, а залишу ось цей знімок, який змушує замислитись… Цей знак встановлено неподалік від пам'ятника Шевченкові.



Після Канева покотились ми далі на південь, в напрямку Кіровограда та Чигирина. На берегах річки Рось є село Межиріч. Там є ось що.


Між іншим, таких стоянок первісних людей епохи палеоліту в Європі розкопано всього кілька. Стоянка ця була добре збереженою, і музей історії в Нью-Йорку навіть відтворив панораму Межирічської стоянки древніх мисливців (принаймі, про це пише всюдисущий Гугл )
Ми зайшли подивитися на розкопки, але вони виявилися зовсім не цікавими.


Місцеві жителі розповіли, що кожного року тут працюють археологічні експедиції, приїжджають студенти та викладачі, але вони виїхали з села за тиждень до нашого прибуття туди. Якби з нами тут поговорили фахівці, думаю, місце видалось би для нас набагато цікавішим.

Прямуємо далі в напрямку Чигирина, оминаючи Кіровоград. В селі Мошни – незвичайна церква, зовсім не схожа на православні чи навіть католицькі храми України.

Чи не правда, що вона нагадує нам щось східне, мусульманське? Справа в тому, що вона побудована головним архітектором Одеси Джорджем Торічеллі по заказу графа М.Воронцова. Граф побажав, щоб Преображенська церква в Мошнах (тодішніх Мошногорах) була схожою на його знаменитий замок в Алупці. Зараз Мошни – звичайнісіньке українське село, а в першій половині 19-го століття, за графа Воронцова, тут був найбільший в Європі парк англійського типу, довжина алей якого сягала 50-ти кілометрів! За його наказом тут було осушено болота, прорито 60 км. каналів, а також побудовано перші в Україні пароплави!
Ні, все ж таки Мошни – не звичайнісіньке село, бо в ньому, окрім церкви, зберігся ще й так званий "будиночок лікаря", побудований за проектом знаменитого київського архітектора В. Городецького. Архітектор часто гостював в селі у своїх друзів, поміщиків Балашових. Мабуть, йому набридло просто пити тут вишневу наливку і він спроектував для села комплекс приміщень земської лікарні. Одне з цих приміщень не просто збереглося, а в ньому досі живуть люди! (Думаю, жителі цього будинку написали б "на жаль, досі живуть". )





Цього дня стали на ночівлю на околицях Чигирина, в невеличкому сосновому лісочку. Планували зупинитись трохи раніше, та все не видно було підходящого місця. Взагалі, для мене це стало головною несподіванкою подорожі: в Україні важко знайти пристойну місцину, де можна би було "дикарем" заночувати автотуристам на кшталт нашої компанії! Важче навіть, ніж це вдавалося мені в країнах Європи!

Зранку йшов рясний дощ, і він зривався в той день майже до вечора. На щастя, та навіть подив, цей день виявився єдиним дощовим за час нашої подорожі! (На щастя наше, але не жителів країни ) Заїхали в Чигирин.

 

Про Чигирин знає кожна людина, яка хоч трішки цікавилась історією українського козацтва, гетьманства чи гайдамаччини, або ж просто читала вірші Шевченка. Не менше двох століть це місто було для нашої землі дуже важливим. Зараз Чигирин – невеличке спокійне містечко. Над ним, на Замковій (Богдановій) горі височить пам'ятник Хмельницькому, який видно здалеку. Я звернув увагу на те, що, згідно напису на табличці, пам'ятник будували 15 років!

Поряд з пам'ятником – залишки фортеці, яка свого часу успішно протистояла штурмові 120-тисячної армії османів, але все ж здалася в наступному році, коли турки привели сюди 200-тисячне військо. Люди та часи згодом повністю знищили легендарну фортецю, але зараз тут реконструйовано її частину, так званий "бастіон Дорошенко". Поряд – непоганого вигляду парк. Тут можна взяти собі екскурсовода.

Внизу, під горою, вибудували ціле містечко "під старовину", так звану гетьманську Резиденцію, і там теж можна почути багато про історію Чигирина.

Заїхали в Суботів, родове село Хмельницьких, що зовсім близько від Чигирина. З часів Богдана тут залишилась тільки одна споруда – оборонна Іллінська церква, офіційна усипальня Хмельницького. Зараз вона зображена на купюрі в 5 гривень. Говорячи строго науково, насправді не зовсім відомо, де знаходиться прах Богдана, а в церкві – його символічний надгробок.

Поряд з церквою також відтворено кілька реконструкцій житла того часу, і тут також, як і в Чигирині, можна взяти собі екскурсовода (що я, між іншим, і радив би зробити, якщо ви самі не знаєте досить багато з історії цього місця).
А ще на околиці Суботова ( а це досить велике село) збереглися так звані "Три криниці".

За легендою, їх викопали три козаки на місці незвичайного джерела, водами якого місцевий старець вилікував воїнів. Говорять, що вода в криницях різного смаку, але ми не пробували, бо виглядає вона зараз, на жаль, досить забрудненою. Там, на місці, є спеціальна велика ложка, якою можна зачерпнути воду з глибини.



А далі був Холодний Яр, знаменита місцина, славетна своєю старою, гайдамацькою історією, та й новою, вже 20-го століття. Я давно хотів побачити ці таємничо-легендарні місця. І тут хочу зауважити ось що. Коли ви зібрались їхати по Україні, то обов'язково потрібно або самому знати історію тих місць, де будете, або мати такого знаючого напарника, або ж всюди брати екскурсії. Інакше вам буде просто не цікаво. Бо об'єктів історії, які б вражали просто своїм виглядом, були доглянутими, підготовленими "для туриста", у нас досить небагато. Але коли ти знаєш, що тут відбувалося, ці місця зразу постають перед тобою зовсім в іншому ракурсі, відчуваєш їхню значущість, сприймаєш їх в історичному контексті. Чи не в першу чергу це стосується Холодного Яру, місцевості в сучасній Кіровоградській області, площею близько 7 тис. гектарів. Ця місцевість – суцільні глибокі яруги, балки, пагорби, здебільшого вкриті лісом. Навіть клімат тут відрізняється від навколишнього – він прохолодніший. На території Яру є декілька сіл, серед них – Медведівка, де є краєзнавчий музей та можливість замовити собі екскурсію Холодним Яром.
На жаль, ми поспішали, та й погода, повторюю, в той день була "нельотною", тому ми зупинилися тільки на околицях села Мельники, щоб подивитися на відомий Мотронинський монастир. Він розташований на місці дуже давніх, ще скіфських поселень, а офіційною датою його заснування вважають 1198 рік. Монголо-татарська навала зруйнувала монастир, і його подальше відродження припало на 16-те століття. Тут в 1768 році три тисячі гайдамаків отримали благословення від старців на боротьбу зі шляхтою. Так почалася Коліївщина.

 

Чим це воно накрито? Черепицею?

 

Знаєте, чимось дуже схожим: або ж справжньою черепицею, або ж її дуже вдалим металопластиковим муляжем.Чесно кажучи, я не вдивлявся дуже уважно. Скажу тільки, що виглядало як справжня черепиця.

 

Ну це по-моєму не відповідає історичній дійсності.

 

- Без сумніву! Це зроблено для туристів, і малоймовірно, що намагалися відтворити все таким, яким було в дійсності.

 

Мені не вдалося зробити пристойних знімків монастиря, бо тут нас накрила страшенна злива з такою грозовицею, яких я мало бачив в своєму житті, хіба що в горах. Ось, власне, вигляд з головного входу:

Ось так зване джерело святого Онуфрія, а на задньому плані – невеличкий ставок, де, за легендою, гайдамаки святили свої ножі.

Ось Троїцька церква на території монастиря :

А це вже – погляд назад, коли від’їжджали по дорозі, і дощ раптово вщух.



Ми їхали далі до містечка Кам'янка, що на березі мальовничої річки Тясмин. Колись, ще починаючи з 18-го століття, містечком володіла багата та знана в Російській імперії сім'я дворян Давидових. Жили вони, як то кажуть, горя не знали, доки один із Давидових не зв'язався з революціонерами-декабристами, а саме з так званим, "Південним товариством". До наших часів в Кам'янці зберігся невеличкий дерев'яний будиночок, який на початку 19-го століття слугував Давидовим в якості флігеля. Дах будиночку завжди, ще з тих часів, мав зелений колір, тому його досі звуть "Зеленим будиночком". В цьому флігелі Давидови зазвичай розселяли своїх гостей, що приїздили в Кам'янку. А гості були не аби які! Серед них були і офіцери, що входили в таємне "Південне товариство", і поет Пушкін, який товаришував з ними, і композитор Чайковський. Не дивно, що зараз в "Зеленому будиночку" розміщується музей Пушкіна та Чайковського. Музей доволі цікавий: наприклад, тут є особисте піаніно Чайковського, а також його прижиттєвий портрет, написаний тут же, в Кам'янці.
Так виглядає "Зелений будиночок":

А ось піаніно Чайковського:

А це рояль, на якому теж свого часу грав знаменитий композитор. І на якому, до речі, дозволяють пограти, якщо вмієте!

Про декабристів в Кам'янці нагадує не тільки Зелений будиночок. В центрі містечка, над Тясмином, розкинувся невеличкий Парк Декабристів, залишок колись багатого та величного парку сім'ї Давидових. Зараз в парку є пам'ятник Пушкіну, стела "Декабристи в Кам'янці", а також так званий "Грот декабристів". Подейкують, що тут любив відпочивати Пушкін. Недалеко від парку є ще так званий "Зелений млинок", що має вигляд ротонди. В сім'ї Давидових жила легенда, що саме тут, в млинку, зрадник-офіцер підслухав заколотників та передав інформацію імператору Олександру, що й стало причиною провалу плану декабристів. Коротше кажучи, Кам'янка – те містечко, яке варто подивитися, якщо ви цікавитесь історією Російської імперії 19-го століття.

 

Але є в Кам'янці ще одне цікаве місце, зовсім не пов'язане з декабристами та Давидовими. Це – Тясминський каньйон. Практично в межах містечка річка Тясмин прорізає собі глибоку ущелину в кристалічних породах, утворюючи скальні береги висотою понад 10 метрів. Кам'яниста ущелина та степ створюють тут красиві пейзажі!


Аось на цьому камені, кажуть, полюбляв відпочивати Пушкін.

Може бути, адже йому було про що подумати на самоті: тут він писав свої твори про Кавказ, тут згадував про величезні картярські борги, що залишив в Петербурзі, тут мріяв про багату коханку, залишену в Одесі…

На вулицях Кам'янки нас знову наздогнав дощ, та такий, що довелось похапцем виїжджати далі. Вже під самий вечір, розмірковуючи, де ж нам заночувати в такий дощовий час, ми під'їхали до Вільшан. А Вільшани – це не просто село, а село, де була свого часу головна резиденція пана Енгельгардта, відомого всім поміщика, хазяїна маленького Тарасика Шевченка. Так від російського поета ми "перекинулись" до нашого Кобзаря. А дощ, між тим, раптово скінчився…
Вечір на річці Вільшанці, що на околиці Вільшан.

З ранку погода вже була доброю, сонячною. Збираємось раненько, і їдемо до села Шевченкове, де поет народився та зростав. Від нашої стоянки у Вільшанах до Шевченкового – кілометрів зо 20, то ж доїхали швиденько. Неділя, в селі тихо, на вулицях порожньо. Це й добре, бо ніхто не заважає в тиші подумки уявити собі, яким село було того часу, коли його вулицями лопотів босоніж малий Тарас…
Біля музею Шевченка побачили ось таку невеличку скульптуру:

На подвір'ї ж самого музею теж не було нікого. Тиша.. Ось реконструкція будиночка, де жили батьки Тараса (зроблена за його малюнками).

Ось могила його матері :

А це просто околиці музею:

Насправді, в селі залишилась тільки одна аутентична хата тих часів, хата дяка, в якого Шевченко вчився грамоті. Вона знаходиться трохи осторонь від самого музею, але на вулицях є кілька вказівників, та й люди місцеві завжди підкажуть, коли буде потреба. Хата дяка зараз знаходиться в своєрідному скляному саркофагові, щоб легше було її зберегти.

Коли ми роздивлялися цю хату, до нас раптово підійшло двоє місцевих дітей. Старша, дівчинка, почала декламувати Тарасові вірші, досить непогано, до речі. Хлопчик просто стояв поряд, але вдивлявся в нас пильним поглядом, що однозначно запитував: "Дадуть, чи не дадуть? " Ми дали, а чому б ні?

З Шевченкового ми поїхали до села Будище. Це зовсім недалечко, кілька хвилин їзди. Малий Тарас, гадаю, багато разів проходив цю відстань пішки, бо тут, в Будищах, була літня садиба пана Енгельгардта, і тут Тарасик служив у пана козачком.

 

Це погано. Все-одно шо Софію накрити металочерепицею, чи Нотр-Дам.

 

На диво, будинок Енгельгардта зберігся добре, можливо тому, що в радянські часи тут розташувалася школа. Зараз сама садиба та парк навколо зазнали реконструкції,

а в парку досі росте старезний дуб, (060), в дуплі якого, за переказами, Шевченко ховав свої дитячі малюнки.


Залишивши шевченківські місця, ми поїхали на південь, в напрямку Умані. По дорозі запам'яталося село Легедзине. Тут діє чудовий музей трипільської культури. Справа в тому, що на околицях самого Легедзиного, а також біля сусіднього села Тальнянка вчені-археологи розкопали декілька величезних трипільських поселень, так званих "протоміст". Не хочу вдаватись тут в складний історичний екскурс, завважу тільки, що площа поселення-гіганта сягала 450-ти гектарів, і жило тут, за розрахунками, близько 15 тисяч людей! І це – близько п'яти тисячоліть тому, задовго до розквіту цивілізації Древнього Єгипту!
В центрі Легедзиного розпочато побудову трипільського поселення-музею під відкритим небом. Ми навіть дізнались, що такі музеї звуться "скансенсами". J За задумом, відвідувачі скансенсу зможуть пожити в трипільських хижах, а також взяти посильну участь в археологічних розкопках. Але це – за задумом. Реальність наразі така, що в просторій будівлі музею не вистачає навіть працівників, а ті декілька, що тут працюють, справжні ентузіасти та подвижники своєї справи. Одержують вони копійки, не маючи фактично ніякої допомоги ні від місцевої, ні взагалі від влади. Жінка, що люб'язно провела для нас екскурсію музеєм ( а там є експонати, достойні кращих музеїв Європи) має надію хіба що на колишнього Президента Ющенка, який кілька разів приїжджав в Легедзине та обіцяв привести сюди гарних інвесторів.
– так виглядає недобудована хатинка трипільців на території майбутнього скансенсу.
– а так – добудована.

Покидаючи Легедзине, ще заоишаючись під враженням від музею, від прекрасної екскурсії, ми запримітили обабіч шляху якийсь меморіал. Зупинились, підійшли. Виявилося, що це чи не єдиний в нашій країні пам'ятник прикордонним собакам. Власне, щоб довго не писати – ось фото, тут все зрозуміло.

Зараз меморіал розширився, і переріс суто "собачу" тему, перетворившись на місце, де збираються ветерани-прикордонники, і де на спеціальних табличках викарбувані імена прикордонників, що загинули вже пізніше: і в Афганістані, і в нашу війну на Донбасі.


Ну а далі була Умань та її знаменитий парк "Софіївка". Про цей шедевр садово-паркового мистецтва, збудований графом Потоцьким для своєї жінки Софії, чули хоча б якщо не всі, то більшість жителів України. Нема сенсу описувати його, бо, по-перше, це зайняло би багато часу та місця, а по-друге, кому цікаво - той легко може знайти безліч описів в інтернеті. Скажу тільки, що парк виправдав наші сподівання, хоча ми були тут всього декілька годин. В принципі, його можна розглядати цілий день, а то й два, і не набридне.
На одному з озер парку ходить ось такий кораблик:

 

Декілька куточків у парку:


І вже на схилі сонячного дня ми виїхали з Умані в бік Хмельницька. (Тут, мабуть, варто сказати, що в цей вечір нас стало – на одне авто і на одну людину менше. Просто одному довелось повернутися додому).

Через годину, в селі десь на межі Вінницької та Хмельницької областей, стали на ночівлю на березі сільського ставка, довірившись фразі місцевого дядька: " Та отамечки під осокорками й станете!" Яка ж милозвучна та соковита наша мова!
- стоянка "під осокорками".

Наступного дня ми проїхали більше 400-т кілометрів, і це був один з найбільших денних перегонів за всю поїздку. Зазвичай ми проїжджали кілометрів 200-250. Перше, що дивились того дня – замок в Меджибожі, під Хмельницьким. На жаль, ми приїхали до замку в вихідний день, і музеї, що тут працюють, були зачинені. Замок Меджибіж дуже постраждав від часу та воєн, особливо останньої. Зараз тут проходять реставраційні роботи, щось вже відтворено (як, наприклад, Рицарська Башта з оглядовою площадкою, чи Замкова церква), ще більше – жде свого часу. З оглядової площадки відкривається дуже хороша панорама на річку Південний Буг.
- вхід до замку.
- тут теж є "слід" Шевченка.
всередині замку роботи - непочатий край.

 

- замкова церква.
А ось тут діти "підставили" свого вчителя географії.

- погляд зі стін замку на околиці.
Кожного року в серпні в Меджибожі проходить міжнародний фестиваль з рицарськими турнірами – "Древній Меджибіж" На жаль, він повинен був відкритись через два дні після нашого там перебування, то ж ми побачили тільки перших його учасників, що розбивали тут свій табір:


Саме ж містечко Меджибіж, чесно кажучи, не виправдило наших сподівань. Тут треба сказати, що в Меджибожі є знаменитий цвинтар, де покоїться засновник хасидізму Баал Шем Тов, чи просто Бешт. Дивно, та в нас розповсюджена інформація, ніби засновником хасидізму є відомий цадік Рабі Нахман із Умані, і всі знають, що саме в Умань приїжджають восени євреї-хасиди на могилу цадіка. Насправді ж, Рабі Нахман був одним із послідовників Бешта (здається, до того ж його правнуком). Але так сталося, що про Нахмана чули всі, а про Бешта – одиниці (ну, якщо ви не хасид, звичайно). Як говорив відомий Лис у Екзюпері – " Немає в світі досконалості! "
На території цвинтаря побудовано великий склеп, де зберігаються могили Бешта та його найближчих послідовників Ось вони:

Дивно, але в одному з описів я прочитав фразу, буцімто надгробки "унікальні по своїй красі"… Як то кажуть, промовчу. Саме ж кладовище, як на мене, досить занехаяне:

До нього веде сільська вулиця імені Баал Шем Това,

але не всі будиночки тут такі: немало ще старих, чи не повоєнних. Хоча хасидів ми бачили доволі багато. Коротше кажучи, містечко Меджибіж ще чекає своїх хасидів з великими кишенями.

А після Меджибожа, десь посеред дня, ми попрямували на південь, в напрямку Кам'янець-Подільського. І вже через кілька годин перед нами постав один з найзнаніших українських замків,Старий замок. Та в цей день ми проїхали повз нього, прямуючи далі на південний схід, до села Стара Ушиця.
Дорога від Кам'янця-Подільського до Ушиці була досить кепською (за своїм технічним, так би мовити, станом), але дуже красивою. Адже більша частина шляху пролягає тут Подільськими Товтрами, або Медоборами, як їх ще звуть в нас на Україні. Товтри – це невисокі гори, радще плоскогір'я, дуже мальовничі. Цікавою є їхня геологічна історія, адже це – чи не єдиний в світі гірський кряж, що виник не внаслідок тектонічних процесів, а утворений живими організмами. Простіше кажучи, це залишки стародавнього бар'єрного рифу. Унікальність його ще й в тому, що створений він був не рештками коралів (такі геологічні структури в світі трапляються), а залишками органіки (водорослів, молюсків, різної морської "мілкотні"). Звивисті серпантини Товтр дуже нагадали мені деякі дороги Кримських гір, особливо в їх північній, більш пологій, частині.

Аж ось і те, заради чого ми приїхали до Старої Ушиці. Печерний монастир Бакота, на схилах Дністра.
– високі кручі Дністровського водосховища. Там, внизу, ближче до води, власне й розташований сам монастир.
- дорога до монастиря.
Бакотський монастир Св. Михайла вважається найстарішим на території Поділля. Колись він був частиною давньоруського поселення Бакота, згадки про яке історики віднаходять починаючи з ХІ-го століття (але сам монастир ще старіший). Під час татарського нашестя монастир було зруйновано. Є легенда, що ченців тут замурували живцем, коли вони не схотіли відмовитись від своєї віри.
Через кілька століть монастир було відновлено завдяки зусиллям литовських князів Корятовичів, але згодом місто було зруйноване, монастир поступово занепав. А вже в наші часи, внаслідок побудови Новодністровської ГЕС, схили Дністра в цьому місці обвалилися, і значна частина стародавніх чернечих печер зникла назавжди.

 

Зараз монастир (чи те, що від нього залишилося) потрохи відновлюється. Ось кілька світлин з цього місця. Хто бував в печерних монастирях Криму, той, можливо, й не буде в захваті. Але місце досить приємне, виразне, як на мене.


Заночувати неподалік від монастирських печер не вдалося, бо під'їхати до води там неможливо, то ж ми попрямували до Дністра через все село Стара Ушиця (адже, власне, монастир розташований за декілька кілометрів від села). Було вже досить пізно, починало смеркатися. До того ж, потягнуло на дощ, здійнявся сильний вітер. Намети ставили, борючись з сильними поривами вітру, під мілким дощиком. Поряд – багато бруду, звалища, залишені горе-туристами… Вода в водосховищі – сіра та каламутна від піску і мулу, збурена вітром. Однозначно, це була найгірша стоянка за всю нашу подорож.

А ранок виявився кращим. Стих вітер, заспокоїлись хвилі на водосховищі, і я навіть з цієї нагоди побрився .



І знову красиві серпантини Медоборів. Ми повертаємось в Кам'янець – Подільський, щоб подивитись чи не найрозкрученішу в Україні фортецю – так званий "Старий замок".
Замок в К.-Подільському, дійсно, знаходиться в хорошому стані. Тут завжди багато туристів, тут захоплююче. Про саму фортецю, знову ж таки, писати немає потреби, інформації в інтернеті – неймовірно багато. Багатьом людям відома фраза турецького хана Османа, котрий, підійшовши до стін замку, запитав, хто його так укріпив. "Сам Бог!" – відповіли хану. – "Тоді хай Бог її й бере!"- мовив хан, відводячи свої війська.
Але не багато людей знають, що згодом замок все-таки було взято, спільними зусиллями турецької армії султана Магомета і козаків Петра Дорошенка…Ось так ламаються стереотипи. Адже абсолютна більшість людей в нашій країні апріорі вважає, що козаки та турки люто ненавиділи один одного і завжди ворогували між собою. – Не завжди, а інколи навіть діяли разом заради якихось стратегічних цілей. І це не було ЗРАДОЮ. Як корисно пам'ятати про це в наші часи!
А ще в замку є так звана башта Кармелюка, де тримали в кайданках цього чи то народного месника, чи то розбійника (а скоріш за все, він був і тим, і іншим). Ексурсовод розповіла, що Кармелюк тричі втікав з царських тюрем, і одного разу втік з Тобольська до Кам'янця! Я ходив за екскурсоводом, та думав вже про своє: от якби зараз вийти на вулиці міста, і запропонувати людям самотужки, без сучасних засобів, без телефонів та інтернетів, приїхати звідси до Тобольська: чи змогли би? - Сумніваюсь чомусь… А він зміг!
- Долина річки Смотрич зі стін фортеці .
- на території замку.

 

- погляд на місто з замкової стіни.
– десь в переходах між баштами.

Після огляду Старого замку трохи погуляли вулицями Кам'янця- Подільського. Це дуже виразне містечко, мальовниче, і тут можна було би залюбки провести цілий день, але в нас, як завжди, було обмаль часу.
- міська Ратуша.
- тут біля бронзового пластуна зібралися живі пластунчики.
- наша Боня все ж дочекалася й свого бенефісу!

А це – Кафедральний костел Петра і Павла:

Його свого часу збудували домініканці, але потім, в часи турецького панування, турки використовували його як мечеть, прибудувавши мінарет.
Після того, як Османська імперія занепала і сюди повернулися поляки, вони знов відкрили тут костел, але мінарет (за договором з турками) не знищили, а прибудували зверху фігуру Мадонни. Тепер це єдиний в світі діючий християнський храм з мінаретом.
Поряд з храмом – невеличкий парк, спокійне та затишне місце.

Тут є скульптура Папи,

і є ось такий вислів Сковороди:

невеличка площа в Старому місті.

А далі був Хотин, і теж знаменитий Хотинський замок.

 

Каменец-Подольский прекрасная крепость, жаль музей слабоват и теперь в подземелье не пускают уже.
Хотин - послабее, конечно, поменьше и почти полностью все объекты не настоящие, а построенные сейчас, но вид на реку там прекрасен и панорама вокруг красивая.

Благо, что восстанавливают, делают туристической атракцией, привлекают.

Украина имеет гигантские возможности, как мировой центр исторического туризма.

 

він дуже сподобався, можливо, навіть більше, ніж Стара фортеця в Кам'янці. Ми приїхали сюди вже по обіді, туристів було небагато. Замок над Дністром стояв тихо, якось замислено…). Навкруги теж було малолюдно.

Тут, напевно, варто сказати про те, що Хотинський замок був майже зруйнований часом та війнами, то ж сучасний його вигляд - це вже, так би мовити, реінкарнація, а не те, що було "насправді". Таке часто трапляється з історичними пам"ятками. Але, як не дивно,в випадку з Хотином цей факт якось не помічаєш. Можна сказати, що підробка виявилась вдалою.
Ми зайшли всередину замкової площі, роздивляючись навкруги, подивились експозиції виставок. Ніхто не заважав.
Та к і пішли собі, кинувши на згадку погляд назад:

І ось що хочеться ще додати. Останні кілька кілометрів (ну, буквально 2-3) дорога перед замком - ну дуже погана! Я цього взагалі не можу зрозуміти. Хотинський замок - перлина Буковини. Сюди їздять наші туристи, їдуть гості країни. Так, наша держава бідна, але ж, впевнений, могли б хоча обласні власті зібрати місцевих бізнесменів зі словами: " Хлопці, МИ З ВАМИ накрали немало,то ж давайте скинемось потрохи, хоча б один день не підемо в ресторани, а зробимо за свій кошт ті нещасні кілька кілометрів до Хотина, бо перед людьми соромно!" - Чи все ж таки не соромно?

А ввечері, доїхавши до Чернівців, ми заселилися в невеличкий мотельчик, і це була перша за ці дні ніч, коли ми спали не в наметі. Заселилися, трохи причепурилися, та й пішли гуляти вечірніми вулицями Чернівців. Але гуляли недовго, бо зайшли ось сюди:

Тут нас чекала дуже смачна гуцульська вечеря з таким же смачним самогоном. Будете в Чернівцях – завітайте сюди! Вулиця Заньковецької, 3, це в центрі міста.
З ранку була в нас запланована екскурсія Чернівецьким університетом. Думаю, що це найбільша "принада" для туриста в цьому місті. Університет – це колишня резиденція православних митрополитів Буковини та Далмації. Архітектурний комплекс дуже красивий, незвичний, поєднює в собі готичні, візантійські, молдавські та народно-буковинські стилі. Все це зміг вдало об'єднати чеський зодчий Й.Главка. Варто сказати, що Главка створив цей архітектурний шедевр ще в молодості, і потім за все життя не створи жодної будівлі, що могла би конкурувати з Резиденцією. Буває й таке…
Вигляд з вулиці та з внутрішнього двору:

 

Всередині є ось такі шикарні зали!


З ось такими старовинними люстрами!

А це - один з коридорів!

Архітектурний ансамбль створює всередині красивий, зелений університетський дворик:

Після Університету ми кілька годин просто гуляли центральними вулицями Чернівців. Це дуже незвичне місто, яке безумовно, має свій характер. І справа не тільки в тім, що розбудовували його в основному німці (на відміну від "польського" Львова). Місто завжди було мультикультурним, заселеним представниками різних народів. В цьому воно схоже на Одесу. Тут є навіть внутрішні дворики, що так нагадують одеські!

 

Місто красиве, і в ньому, безперечно , корисно побувати. Ось кілька характерних світлин.


О пів на першу виїхали з Чернівців в напрямку Вижниці. По дорозі купили дуже смачних персиків, місцевих, що виявились не гіршими за кримські. А ще поталанило побачити ось такий колодязь. На дорогах України частенько бачиш щось незвичне, креативне, як модно нині говорити. Цей колодязь – тому доказ.

В Вижниці не затримались, а поїхали далі на Косів. При виїзді побачили на узбіччі напис великими літерами: " Дорога імені смерті машини".
І дійсно, ті 15 кілометрів між Вижницею та Косовом були одними з найгірших за час всієї поїздки. Фактично, дороги там немає взагалі. Але зате почалися Гори, почалися Карпати! І що там ті дірки під колесами? Хіба нам до них звикати?

В Косові заїхали на ринок, купили дещо з продуктів, та й покотились (чи полізли? J ) потроху далі, в напрямку Коломиї. Десь на околицях Косова перепочили, пообідали на свіжому повітрі. Дорога взагалі-то стала набагато кращою.

Незабаром дісталися села Пістинь.Насправді, воно починалось ледь не зразу після Косова, про що сповіщав ось такий знак.
До речі, хто розгадає цю ДАІшну загадку: який населений пункт тут закінчується, Косів чи Вербовець?
Про Пістинь я знав дещо, ще готуючись до подорожі. Знав, що тут розташована "Резиденція Святого Миколая".

 

І ось, стримуючи скептичну посмішку, зупинились ми біля знаку:

Зупинились, і попрямували до будинку.
І тут мій скептицизм зник. Місце виявилось, дійсно, дуже цікавим! Реалізація проекту "Маєток Святого Миколая" почалась ще в 2003 році, за спеціальним Указом Президента України, на території Національного природного парку "Гуцульщина". Ось територія навколо будиночку:
А ось він сам:
Ось так званий "кабінет Діда Мороза (або ж Святого Миколая):
Навіть влітку тут стоїть вбрана красуня – ялинка:
А ще тут є бібліотека, де зберігаються листи з проханнями до Святого Миколая від усіх дітей України:

Листів багато, вони розкладені по поличках згідно областей України.

Листи різні, і прохання у дітей різні. Мені запав в душу ось цей лист…
Є тут і музей природи з хорошим гербарієм:

І все доглянуте, чистеньке, завжди готове прийняти групку дітлахів.Це справжня казка для малечі! Ми потрапили в це місце в вихідний день, працівників не було, але був черговий дядечко, який залюбки провів нас по кімнатах, розповів про музей. Казав, що в зимові, різдвяні дні сюди автобусами привозять дітей зі всієї України, і навіть стоїть черга!