ЩО там, за кордоном?

Так таки так....

 

Осінь. Вночі прохолодно. Ніби-то й не сезон кліщів... А тут - ось воно:

Дивні кліщі, як на мене... Витривалі... Втікли з армії в ліс і нападають на людей?

 

А я думаю, чого це в Китаї затори по 250 км на дорозі http://www.autocentre.ua/news/Events/35104.html. Вони мабуть бідолахи від кліщів утікали всі разом

 

В Ізраїлі "разбор польотов по-крупному". Оперативно жиди розібралися зі своїми... +5, молодці, хай в Україну їздять і святкують нормальні паломники, ну і привозять гроші.

 

Дуже гарна стаття про еміграцію. Хотілося б щоб прочитали деякі форумчани, які думають, що емігранти весь час рахують гроші і без перерви жують ковбасу.


Як-то бути іммігрантом?

Анастасія КОХАН, спеціально для «Дня», Лондон

Прогулюючись вулицями Лондона, можна побачити людей із будь-якої країни. Здається, що всього світу тут зібралося потроху. Дехто (відразу видно, що турист) бігає й клацає фотоапаратом. А в інших все серйозно: їдуть на роботу, сплачують рахунки й податки... і мають британський паспорт. Як воно, бути іммігрантом у чужій країні? — У кожного своя історія. Ось із історії 28-річної колумбійки Еліси Террен можна написати сценарій до фільму. Недивно, що вона за покликанням — акторка.

Коли жила в Колумбії, Еліса вела середнього класу спосіб життя. Її сім’я не була дуже багатою, але й не голодувала. Не дуже багато було родичів, бо майже всі поперебиралися за кордон. Жили постійно в різних місцях, бо подобалося переїжджати. Дівчинкою вчилася в дуже престижній британській школі в Боготі, яка їй неймовірно подобалася. «Я б там сиділа днями і ночами», — говорить Еліса.

Тож життя подобалось, і єдине, що змусило Елісу поїхати з рідної Колумбії, було навчання. Спочатку вивчала кінематограф у Іспанії, потім сільське господарство й музику — в Каліфорнії. Перебуваючи там, познайомилася з англійцем. Почали зустрічатися й одружилися. Разом поїхали в Росію (вона вивчала там акторське мистецтво) і нарешті переїхали в Англію у 2005 році. Жили з чоловіком у його будинку. Еліса працювала в ресторані, заробляла на той час непогано — 240 фунтів на тиждень (3120 гривень). Навчилася деяким тонкощам приготування вишуканих страв, і єдине, про що шкодує зараз, — не позаписувала рецепти: зараз мало що пам’ятає.

З чоловіком усе було добре, але потім в один момент обоє відчули, що не можуть бути разом. Тоді вони роз’їхалися, залишившись хорошими друзями, і вирішили не розлучуватися, поки Еліса не отримає громадянство Британії. Переїхала у свій новий будинок і згодом отримала громадянство. Була безмежно щаслива, коли отримала британський паспорт. Найбільше її радувало те, що тепер їй не потрібні візи, куди б вона не поїхала. Тож одразу й поїхала у Францію відсвяткувати свою радість!

Тепер живе у Лондоні вже п’ять років, у Колумбію їздить раз на два роки. Там тато, який теж приїжджає в Лондон провідати дочку. «Я не знаю в світі іншої людини, яка б так любила Лондон, як мій тато! — захоплено говорить Еліса. — Він приїздив сюди, щоб вивчити англійську, і тепер дуже хоче тут жити. Кожного разу, коли повертається у Колумбію, неймовірно сумує за цим містом. Він грає на музичних інструментах і обожнює виступати на вулиці просто неба, а в Лондоні це популярно, і хороші гроші можна заробляти, якщо гарно граєш. Я йому ніяк не зможу допомогти з громадянством, але вірю, що він зможе».

Отримавши паспорт, отримала і право голосувати. На нещодавніх виборах у Британії проголосувала за Партію зелених, бо взагалі вперше в житті голосувала.

В Лондоні досить багато людей із Колумбії: хто легально живе, хто — не зовсім. І зазвичай колумбійці тримаються одне одного, допомагають одне одному, створюють спільноти. Але Еліса, так би мовити, випадає з того кола. Вона звикла всього добиватися сама.

Зараз життя її цілком влаштовує. Чудовий будинок в Брікстоні (вона любить цей жвавий район на півдні Лондона). В неї є улюблене хобі — її сад, який вона облаштувала у дворі свого будинку. На столі завжди лежить здоровенна енциклопедія з садівництва й книжечка про садових птахів Британії. Згадує, що вчила в університеті з сільського господарства. На вихідних відвідує виставки, музеї, театри, або просто займається садом і прибиранням вдома. Іноді може кудись поїхати за місто.

Раніше працювала акторкою, кілька разів знімалася в серіалах та теле-шоу, а зараз має три роботи: одна основна і дві додаткові. Викладає дітям драму (пару разів на тиждень) і допомагає людям з обмеженими можливостями у навчанні, а саме: писати конспекти на лекціях, у неї це з інституту дуже добре виходить. На цих роботах платять 10—12 фунтів за годину (130—160 гривень). А головна Елісина справа — власна театральна компанія, яку вони відкрили разом із іншими акторами і театральними діячами. До речі, різниці немає, чи ти громадянин, чи ні — всі здають однакові документи, щоб відкрити свою фірму в Британії. Перший проект видався дуже успішним. Зараз працюють над наступними.

Спочатку як іммігрант мала деякі труднощі, коли треба було відкрити рахунок у банку, отримати рекомендації, дозвіл на роботу (офіційні моменти). А в повсякденному житті Еліса ніколи не відчувала дискомфорту від того, що вона — з іншої країни, і грубо до неї ніколи не ставилися.

За словами Еліси Террен, не так уже й складно бути іммігрантом. Але є стільки людей, кому зовсім не солодко, чиє життя не склалося за кордоном і кожен день приносить нові труднощі й проблеми, а голова забита лише думками, де б переночувати і що поїсти. В той час як на Батьківщині завжди є підтримка — родичів або близьких друзів, та навіть просто сусідів, яких у Британії ніхто і в обличчя не знає.
http://www.day.kiev.ua/309609

 

Стаття правдива ...життя цієї героїні - це подібне життя мілліонів емігрантів англомовних країн.
Мій шлях подібний , Ваш напевно ...

Початки завжди тяжкі - брак інформації , різниця в менталітеті , гроші теж ...без них тяжко.
Але переборювання проблем , настирність , шлях до цілі дають свої результати.
І людина кріпне , стає впевненіша і навіть горда за себе . Бо лозунг I CAN DO IT перетворюється в реальність- I DO IT!!!!
...скільки в мене було радості (і гордості теж) за себе коли я дістав диплом з NAIT (Northern Alberta Institute of Technology).
А потім і ліцензію з прийняттям в асоціацію.
Хоча вчитися було тяжко. ...халяви,списування тут не проходить.
...потім перші кроки (як спеціаліст) на роботі. Були різні люди , які готові помогти...а були такі що хотіли "лаха подерти" з емігранта який не пішов простим робітником , а хотів дістати інженерну посаду . ...по всякому було.
...теж саме було в канадській армії , куда пішов резервістом добровільно....
Головне стояти на своєму, йти до цілі. І керівництво , люди це оцінять. і сам себе теж.
“Life is a challenge, meet it! Life is a dream, realize it! Life is a game, play it! Life is Love, enjoy it!”

Недавно якось з жінкою почали "о жізні ваабщє" говорити...І дійшли до того що полюбили ми цю державу.
Ми самі того не помічаючи називали Канаду - "наша держава" ...
...lifestyle ,великі і дрібні привички , робота, дім. Накінець тут народилася наша дочка - все це і є те що можна назвати рідними.

 

Стаття хороша, але тут все залежить від людини. Якщо людина є космополітом, не має прив"язаності до рідної землі, все одно якою мовою говорити, якою мовою будуть говорити діти і як потім діти взагалі будуть ставитися до батьків, тоді звичайно, шукається країна де краще жити і є більші можливості. Це природньо...і добитися більшого можна і одержати більше матеріальних благ. От тільки десь всередині маленький хробачок туги все одно буде жити, а до старості він буде тільки збільшуватися. Діти того вже не будуть відчувати, вони будуть справжніми жителями тої країни, де народилися, але це в майбутньому може створювати додатковий бар"єр між батьками і дітьми.
А от ті лозунги стосовно життя, "...зустрінь, ...втіль,...зіграй,...насолоджуйся!"...Надто вже воно все по-американське, звиняйте, але схоже на пропоганду. Є дуже багато інших поглядів на життя, і абсолютно протилежних, а який з них правильний і чи тим шляхом людина йшла - це видно мабуть вже аж під кінець життя, та й то не всім...

 

Судячи з дописів про ситуацію з мовами в Україні, питання "якою мовою будуть говорити діти" стало актуальним саме там, чи не так?

Є інші погляди, але це від країни проживання не залежить. Практикувати аскетизм, відмову від матеріальних цінностей тощо можна і на Заході. Тільки тоді буде видно, що це дійсно відбувається за бажанням людини, аніж коли цей аскетизм вимушений і видається дійсне за бажане.

А хробачок туги залежить від самої людини, є він чи нема і за чим ця туга, рівно ж як і бар'єри між батьками і дітьми. Я можу сказати, що такий самий бар'єр виникне, коли дитина запитає батьків - чому ми жили в бідності, якщо ви могли залагодити все життя інакше? Причому це питання може не буде ніколи висловлене вголос, але воно постане. Дитину краще привчати до скромності в потребах, маючи, тим не менш, можливість потреби задовільняти, ніж коли ця скромність - єдиний можливий спосіб життя.

 

Можливо, але в Україні є україномовне середовище, того Ви не будете заперечувати, не всюди, але все ж таки є.
Говорячи ж про закордон - так тут можу сказати, що читаючи інформацію з цього форуму, дивлячись з власного досвіду, що відбувається з українцями в Чехії і беручи до уваги дивну запопадливість українців до асиміляції - тут питання однозначне.
Стосовно виховання дитини - звісно, батьки дають якусь частину виховання. Але тут ще треба враховувати що батьки можуть бути різних націй. Крім того, батьки дають виховання до якось віку, а потім наступає момент, коли виховання на себе бере суспільство, йде соціалізація тощо...І суспільство зовсім інше.

Не треба перебільшувати. Чомусь ті люди, які довгий час живуть за кордоном, думають, що в Україні вже така бідність, що скоро не буде що їсти. Мені пригадуються 80-і роки, коли трохи дозволили зв"язки з Заходом...Основні посилки, що тоді йшли звідтам - були каші, секонд хендівський одяг не першої свіжості. Можливо на той час то і було актуально, але зараз повірте, зовсім інша ситуація.

Зрозумійте мене правильно, я можу тільки потішитися за дописувачів вище - вони виїхали, приклали зусиль, досягли якось рівня. Це достойно похвали. Але своїм дописом я хочу сказати, що тут людина як і щось одержує, так і щось втрачає, іноді сама не усвідомлюючи того.

А крім того - от дивіться, виїхало багато, багато дійсно нормальних, усвідомлених, патріотичних. Були вибори і якраз не вистарчило пару відсотків тих, хто б проголосував і вибрав інший напрям майбутнього, і не було би того повернення до совка, яке відбувається зараз. А не здається Вам зрадою - з одного боку розводити тут про УПА, героїв, УСС, дисидентів, а з іншої - все це покинути. Адже ті люди, що були тоді, що верталися з полону і йшли в ліси, гинули, сиділи у тюрмах, вони йшли на набагато більші жертви, жертви усвідомлені, але не звертали з дороги

 

Це все ОК, але навіть тут на форумі можна побачити, і немало, протилежних думок - "добре, що вони звідси поїхали", "проживемо і без вас", "не треба, щоб ці шлунки поверталися". Іти на жертви можна, якщо видно в цьому хоч якийсь сенс, збройна боротьба зокрема мала на меті перш за все захистити своїх же близьких. Зараз можна просто своїх близьких перевезти у безпечне місце і створити їм нормальні умови для життя.

А щодо виборів - це інша тема, і на мою думку, там не було з чого вибирати. Більшість населення просто сама не знає, чого хоче і голосує за бренд політика, а не за його передвиборчу програму. Хоча, звичайно, я відірваний від сучасних українських реалій і можу помилятися.

 

А хто це говорить? Таварісчі з Маскви та іже с німі...Крім того не можна брати всі слова, які написані в розпалі суперечки так близько до серця.

Як би там не було, всіх не перевезеш. Як не перевезеш ту обстановку, то оточення. Крім того, Ви ж напевно читали історію інших країн, Європи, північної Америки. І там були часи, коли було навіть гірше, ніж зараз в Україні. В тій же Німеччині що діялося в 20-30-их роках, чи Америка з її депресією. А зараз туди всі їдуть, і ставлять за приклад. Навіть маленький приклад сучасності - Словаччина. Був час, коли словаки масово виїзджали на заробітки в Англію, Голандію тощо. А тепер, країна вступила в ЄС, НАТО, бурхливо розвивається...і багато хто зі словаків поверталися, а ті хто жили, вже задумуються чи їхати їм кудись, чи бути в Словаччині і взагалі чи є сенс кудись їхати, якщо і в Словаччині можна багато чого досягнути. Ясно, що там ще не все так добре, є перекос до західної Словаччини, на сході проблема ще існує, але вже видно якийсь прогрес...Тобто я веду до того, що якщо нічого не робити, дивитися на все пасивно усередині країни чи виїзджати і дивитися на то все зі сторони тільки критикуючи - це "пораженчеська" психологія. Вона ні до чого добрго не призведе. Починати треба завжди з себе, але не закінчуючи тільки на собі

---------- Додано в 10:19 ---------- Попередній допис був написаний в 10:02 ----------

Стосовно туги - я це пишу, бо знаю це з досвіду близьких родичів. Дідів брат виїхав під час війни, він об"їхав увесь світ, Німеччина, Бельгія, Бразилія, Канада, США, займав далеко не останнє місце в наукових кругах, був далеко не бідною людиною (це я до того, що десь тут у дописах писалося, що проблеми є тільки в тих, хто за кордоном нічого не досягли, так би сказати лузерів), але яка в нього на старість почалася ломка за Україною! Він дзвонив і приїзджав, і знову дзвонив...При тому що 20 років перед тим від нього не було ні слуху, ні духу. Його діти були такі собі Americans, Canadians, яким він був не зрозумілий. Та й на фіг їм було перейматися якимись українцями, що живуть невідомо де і як. Він так і помер, пропав і ні його діти, ні його тодішня жінка навіть не повідомили рідні на Україну...Можливо боялися претензій на спадщину А діди залишились в Україні, хоча 100 разів мали можливість свого часу також виїхати. Ясно що вони не мали того всього, що могли би мати там, але не виглядає, що вони вважають, що щось надто втратили...виховали дітей і внуків, які таки залишилися українцями, і дальше продовжують справу. Один дід вже помер, земля йому пухом, ...в оточенні рідних і хоча є кому сказати добре слово і сходити на могилу, засвітити свічку

 

Обстановку і оточення якраз і не треба перевозити Це позитивна сторона, що тої обстановки не буде.

Бачите, я не можу казати за інших, але я не зациклений на подіях в Україні. Зі сторони дивлюся, але не приділяю цьому якось багато часу, ані не дуже критикую - в будь-якому випадку, моя критика і так була б базованою на моєму розумінні речей, яке не співпадає з тим, як це розуміють люди в Україні. Тому в мене роль спостерігача, який нечасто щось коментує.

З іншого боку, в мене мотиви поїхати з України були інші, ніж у більшості дописувачів з-за кордону, тому, знов-таки, не можу з Вами сперечатися про світогляд українців, які з України емігрують. Хоча, безперечно, мені він відомий і зрозумілий, у різних його варіантах.

 

В кожного своя причина поїхати. Її ще підігріває економічна і політична ситуація в Україні

Я в позитивному сенсі того слова: близьке оточення, друзі, певний дух міста. Мені наприклад того не вистачає

Ну навіть вже те, що Ви та й інші заходите на цей форум, тратите свій час, щоб щось довести, роз"яснити. Це також щось означає.

 

.... все правильно....тільки я нікого не збираюся переконувати.
Опоненти вже сформовані особистості і переконати їх в мене не має а ні часу вступати в довгі дискусії ... зрештою і бажання теж.
Пишу що думаю , що налягло на душі , те що бачу , що мене оточує.

Зараз я знаходжуся по роботі ( звідки і пишу з готелю.На колінах лаптоп , а на столику біля ліжка горнятко чаю і шклянка віскі) в Форт Макмурі. Це такий собі "канадський Уренгой" - видобуває нафту тільки з піску.На цей текучий рік вже випередив Сауд Арабію по видобутку цього продукту.

Тут знаходяться якщо не всі , то майже всі народності/ представники держав світу.
...навіть не знаю кого найбільше.
Виділю 4.
Це китайці , німці , поляки і італійці.Всі шофери великих Катерпілерів (тип БелАЗ) німці.
Деякі з них ( німці , італійці) їздять вахтовим способом ... інші поселилися і перевезли сімї....інші , навпаки (особливо італійці) мали досить цього "сибірського" холоду втікли назад до Італії...потім передумали...?... чи забракло грошей , і знову повернулися....
Ну і т.д.
...до чого я це веду. Що...
Світ 21 століття зробився мобільним.Люди їздять ,їздять багато.Осторонь залишаються тільки держави типу Півн.Кореї.

 

Будуть їздити, поки є місце. Але ж розвинені країни не гумові. Що робити тим, хто не влізе? Полюбому доведеться розвивати свої країни.

 

К сожалению Рыбка вы не правы. По любому не получится. В стране условия для этого должны быть созданы...
И потом я часто летаю. Смотрю вниз, земли много пустой, не заселенной, не освоенной. В любой стране..Но строить будут там, где есть условия.

Так что то что вы называете не резиновая....Там еще много и много мест для людей...Если есть экономическая целесообразность - будут и люди..Будут со всего мира..ПРиедут самиЮ найдут их, эмигрируют...Все что угодно при нормальных условиях.

 

Пока что. А что будет через 20-30-50 лет? При том, что количество желающих эмигрировать не уменьшается. И всех подряд почему-то не берут. Хотя места много. Все, кто хочет, уехать не смогут. Так что придётся либо развиваться, либо так и жить.

Чтобы создать условия, нужно желание. Как вижу, у украинцев его нет. Только жалуются. Но от этого лучше не будет.

 

а ще потрібно, щоб бажання співпадало з можливостями. що з того, що багато бажаючих підтримали оранжеву революцію?

 

Я скажу мое мнение. Надо с образования начинать.. В нашем образовании зияли дыры понимания эффективных методов ведения экономики из-за идеологии. Но было относительно неплохое техническое образование. Но что толку, если управление хорошими специалистами осущетсвдяется непригодными методами.
После 1991 заменили одну идеологию, другой. И дыры не закрыли, а сделали их больше, и уровень технической подготовки упал.

Что сейчас делать, я не знаю. Народ ведь едет ибо понимает, что от них уже не зависит. ПРОсто в свои руку берут свое будущее.

Хотя, а вот только что был в Киеве. ПОложительные процессы идут. ЕСть уже менеджеры, образованные активные, и уже пошло движение. Елинственно, они пока получили обрахование техническое еще когда начинали ломать образование. Посмотрим дальше.