Що робити галичанам?

«Марґінальна моя Україна». 20 літ по тому

«Не люблю нинішню Україну, і не лише сьогоднішню, зматеріалізовану, тобто дану в об’єктивній реальності, державу – виплід безхребетної і тупої посткомуністичної еліти та рагульської маси…».

«Неможливо любити не лише клерків-хапуг, а й непідкупних патріотів, які розуміють patria як стару діву в вишиванці й незатрасканому вінку або як гідроцифала з налитими кров’ю очима при слові «москаль» або «жид».

Ні, все це не сказано сьогодні – це написано двадцять років тому.

Стаття Олександра Кривенка «Марґінальна моя Україна», надрукована у редагованому ним легендарному львівському щотижневику «Post-Поступ» 1993 року, з самого початку викликала хвилю обурення в більшості читачів. Тоді ж стала культовим текстом серед людей, які, як писав Кривенко, вміють читати між рядками. Більшість же виявилася неготовою до дискусії про імовірне світле майбутнє, виходячи з реалій темного сьогодення. Хоч Кривенко попереджав:

Тут написано не одкровення, попри всю одкровенність, а лише передчуття правди.

Та тоді у читача була своя правда.

Науковець зі Львова Віктор Ш. писав у листі до редакції:

Прочитав учора Ваш «маргінальний» опус і залишився із враженням (даруйте, що використовую «творчий» багаж ваших дописувачів), що мене, українця, брудно «облапав» один з тих реально існуючих, далеко не міфічних свиноїдів-гідроцефалів – дарма, що без налитих кров’ю очей.

Ідалі:

…всі ці «передчуття» ваші– від іншого. Боїтеся ви України – тієї справжньої – не суржикової і не космополітично-ліберальної.

На увагу заслуговує і висновок науковця: «Нам, справді, ні до чого забичена Україна. Тільки забичили її – хто? І намагаються бичити далі – всі ці винничуки та кривенки».

Учень Українського Греко-Католицького ліцею Адріан Б. у своєму листі висловив здивування «що спонукало автора пуститись на манівці, пересмикувати історичні факти».

Які факти?

Чому пан Кривенко вважає українську націю неіснуючою? Вчені (і не тільки) всього світу (крім кількох рос. шовіністів) вважають українців окремим народом,

– пише учень ліцею УГКЦ і наводить ще один аргумент:

Я не розумію, чому пан Олександр Кривенко вважає «Червону калину» піснею, яку «вульгарно співати в наші дні»? Італійці співали нам набагато старші пісні, але це вульгарністю ніхто не вважав. До речі, їм дуже сподобалась «Червона калина».

Підбиваючи підсумок, Адріан Б. пише:

Вважаю, що маємо вже досить прикладів брехні, єхидства й обмеженості пана Кривенка. Як кажуть у народі, видно пана по халявах.

Емоційного листа прислав теж хірург з Тернополя Тадей Г. Лист довгий, але окремі пасажі характеризують весь його настрій. Наприклад:

По Вашому, у нас вже й України немає? Ото дописався, додумався, договорився та й закляк на одному. Ви просто не знаєте ні народу, ні його історії, ні його географії, ні його майбутнього.

Або таке:

Стидно, що в такій газеті таке паскудство писати!!! Краще б Ви нічого не писали, пане Кривенко, ви зманіжений інтелігент, що боїться чорної роботи.

Більш стримані листи присилали люди зі Сходу України. Вони намагались не так критикувати Кривенка, як переконували, що він помиляється. Приміром Олег В. з Одеси робив це так:

Так, наприкінці ХХ століття немає України наших сподівань, але є те, що підсвідомо єднає нас, не зважаючи на різну історію та різні долі, єднає, зберігаючи в мішанині народів, генотип українця.

Олександр Ш. із Донецька вважав, що Сашко вибрав неправильну методику для «перебудови українського генотипу на молекулярному рівні»:

А може, ще рано? Мо` ще якісь здорові гени залишилися в цього народу, за допомогою яких вдасться запобігти повторів духу й лексики наших парт-предтеч?.

Ну і так далі. Звісно, хотілось би сьогодні послухати цих людей – як змінилися їхні погляди. А чи й змінилися?

Усіх тих наївних людей, судячи з листів, найбільше обурювали формулювання, типу:

Годі любити Україну містичну – компіляцію поганських вірувань, героїчних традицій та сентиментальних вивержень. «Заунывные песни моей Родины» - влучно визначив цей стан свідомості Шевченко. «Заунывно» бути наприкінці ХХ століття січовим стрільцем. Вульгарно співати, що «ми тую червону калину піднімемо», коли кущ отої калини знаєш лише з малюнка в дитячій читанці. Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го в оперному театрі.

Або таке:

Моральний імператив «пан або пропав» вигадали наші предки лише для того, аби закамуфлювати неминучий вислід українського буття – звісно ж, що пропав. А перспектива стати паном – розрада на зразок царства небесного.

Головні критики Кривенка, як і більшість мешканців України, вірили, що оте «українське буття» якісно зміниться вже внаслідок того, що є нарешті українська держава – кордони, тризуб, «ще не вмерла». А якої ціною і хто мав би провести ці зміни? «То ся», звичайно ж…

Але «то ся» не в стані виконати тих завдань, які формулював Кривенко:

Українська культура й духовність, українське інтелектуальне та матеріальне багатство мають втрутитися в усталену ієрархію світових авторитетів.

Українська культура й духовність, як вважали українські патріоти, були світового значення скарбом, який довго приховували від світу ворожі окупаційні режими. Однак, винесені незалежністю на світло світу, вони виявилися всього лиш застарілими провінційними упередженнями і селянськими раритетами домодерної доби – цілком байдужими для постмодерних суспільств. Тож наявне українське інтелектуальне багатство аж ніяк не могло втрутитися в усталену ієрархію світових авторитетів. Не кажучи вже про багатство матеріальне, яке завдяки українській незалежності виявилося не всеукраїнським, а приватним – власністю групи осіб.

Групи осіб, які у боротьбі за владу і матеріальні цінності проґавили можливість, або й не спромоглися з інших причин, взятися за реалізацію тих завдань, які вже на початку 90-х були цілком очевидними. Принаймні для Кривенка і йому подібних.

Для їх реалізації потрібні були кадри – люди зі здібностями і порядністю, мужністю і почуттям відповідальності. Але таких людей за два десятиліття в Україні не знайшлося, а якщо й знайшлися, то надто мало – на межі статистичної похибки. Та й з тих більшість емігрувала. Ті ж, що залишилися, були якщо й здібними, то не конче порядними, а коли й мужніми, то не обов’язково відповідальними.

Кривенко, як ніхто інший, передчував ці тенденції й у своїй статті висловив погані передчуття щодо української державності, це був фактично крик його української душі, який можна передати словами Грицька Чубая:

тільки-но збудували місто, а пророк Єремія плакав над ним, як над давно спорожнілим.

Тому, коли, згідно з обіцянкою, якою закінчувалась «Марґінальна моя Україна», прийшов час писати продовження цього есею у 200-му номері «Р-П», Сашко написав алегоричний текст, котрий розпочинався словами:

Вони перепливли моря і спалили за собою кораблі.

Марґінальна Україна назавжди залишилася для нього позаду.

За двадцять літ, що минули з часу написання «Марґінальної моєї України», народилося і увійшло в доросле життя ціле окреме покоління українців. Вони не знають цього епохального тексту, але висловлювання Олександра Кривенка про їхню батьківщину в їхніх устах звучатимуть не менш актуально, як і два десятиліття тому:

Хлопчаки, які волають «Україна для українців!», нагадують мені дідусів на дискотеці. Люди з молодою кров’ю мислять інакше – «Світ для України!». Маю вже досить маргінальної, забиченої, вузьколобої України. Я люблю іншу.

Минуло два десятиліття, а нічого не змінилося. Принаймні, на краще. На жаль.

---------- Додано в 18:28 ---------- Попередній допис був написаний в 18:24 ----------

Найкращий коментар:

Правильно.
Україна - це ви.
Держава - як з гімна куля.
Матеріал такий ...

 

Анігдот згадав....

Сидять нa Майдані двоє, п'ють пиво. Один другому каже:
– Слухaй, a таки у нaс в Країні ситуація така що, піднеси сірник и все вибухне!!!
Другий сумно відповідає:
– Сірник в ДУПІ не горить.

 

Олю, галичани вчаться і працюють. Ви працюєте. Я працюю, далеко не гірше від моїх колег англійців і представників інших національностей. Галичани працюють. По італіях, канадах, америках, іспаніях. Недавно читав в Дзеркалі тижня репортаж з Португалії, де українці стали менеджерами великих фірм, професорами, навіть політичними діячами. І це в умовах кризи.
На жаль, галичани не мають своєї держави, яка організувала хоча б одне: умови де вони могли б проявити свої здібності. Вдома.

 

Галичани працюють. По італіях, канадах, америках, іспаніях. Забыли добавить и по Россиях тоже. предостаточно видел здесь галичан.

 

І хто ж їм повинен ту державу побудувати?

 

Наверное-"Бандера прийде-порядок наведе"?

 

Нам,аби жодна тварюка не заважала...
Не розмахувала червоними шматами...не оспівувала пабєду червоної швалі.

 

Поганому танцюристу відомо що заважає.

 

В даному випадку заважаєте ви, креоломоскалі. І це гангрена України. Як лікар, ви знаєте яка методика лікуванні цієї патології.

 

Львову заважає розвиватися мер, міськрада і виконком. Вони москалі?

 

Кому заважаємо? Вам? Так Ви ж за межами! Ви іншу державу розбудовуєте!

 

Я ж міг собі дати раду,купу років.
В лісі,маючи на руках страшну дитину,рвав жили,щоб моя сім"я,хоча б не відмовляла собі в малому.
І вдавалося.
А,якби я міг залишити десь дитину(як це було б в цивілізованій країні) і присвятити свій час справі?
Але ж живем в ублюдочному конгломераті,де потрібно виживати.

 

А хто заважає вам у Львові створити реабілітаційний центр? Москалі?

 

Спитайте пана Мирослава Ніколаєва,з якими труднощами йому доводиться стикатись щодня.
Пану Мирославу за його створення варто за життя пам"ятник поставити.
Правда,дещо змінилось,коли Катерина Чумаченко зробила "подарунок" - підпорядкувала центр державі.
до того він існував на благодійні пожертви.
А змінилось те,що активно почали ним цікавитись кереу,комісії мінздраву,мінюсту і теде і тепе.
Нам "пощастило" бути на той час там.
десь в правилах(чи інструкціях) написано,що на групу важких дітей належиться один вчитель і один вихователь.
А на одну Зоряну треба двох.
Пан Мирослав це доступно мені пояснив.
І я не мав претензій.коли мою дитину звідти поперли.
Це лиш один з прикладів.
10 років за бортом дають мені право називати оце утворення постсовдепівським лайном.
І зі мною погоджуються ду-у-же багато людей.
Так,я знайшов в собі сили бити у всі дзвони...і я не один такий.
А скільки опустило руки,розбивши чоло об систему і,фактично віддаючи своїх дітей на страшні муки і смерть?

---------- Додано в 12:03 ---------- Попередній допис був написаний в 12:00 ----------

Ну,коли до тебе(і до решти) дійде,що плювки не на Україну.
Що для України саме існування отого плюгавого утворення,керованого Вітьком Межигірським є плювком.
Що це колонія ерефії,постсовдепівське гамно,а не держава.
Що з того,що ти,я,Мих(і решта) залишились тут?

 

Я бачу ви "нашим і вашим"... Як Львову заважає розвиватися мер? Яку той мер має владу? Це що, "постраєніє камунізма в атдєльнай взятай області"? Подивіться, кому ваш допис подобається. Українофобам!
Переконаний на 100%, що була б нормальна країна з нормальними законами і міськрада і мер нормально б працювали.
По крайній мірі того ж Садового приємно послухати. Порівняйте до допогеповської шизоти чи до кацапа в законі Костусєва.
До речі, ваша родина з Західної України чи так само прислали для работи с мєсним насєлєнієм?

 

В кожного дома є ножі, але не кожен кривавий вбивця, в кожного між ногами висять причандали, але не кожен гвалтівник, в кожного є руки, але не кожен злодій...

 

І то і то злочинці. Садовий то рівень Узбекистану, Костусєв і Гєпа рівень Конго. Але я не хочу жити ні в Узбекистані ні в Конго. В нас же зараз немає західноукраїнської сили, яка б організувала відділення. З ким відділятися?

 

Якщо в цім колись знайде свій сенс "Свобода",то з Нею!