Прошу порадити психотерапевта

Цей психіатр Горбатов - дуже хороший лікар з дуже великим стажем. Інших добрих психіатрів я не знаю.

Знаю тільки, що ще є лайно, яке не лікує, а викачує психоаналізом шаленні гроші з дуже жалюгідним кінцевим лікувальним результатом.

Як давно у Вас почалися нав'язливі думки? Чи хто-небудь в родині також страждав від депресії та неврозу?

 

З власного досвіду можу сказати, якщо у людини проблеми з системою травлення,- "душа кіптить", внутрішній генератор не набирає номінальних оборотів, розум працює неналежним чином.
Людина не взмозі вирішувати свої проблеми, так і залишається і тій "відгрібній ямі".

 

Ймовірно зараз розчарую ТС-а, що не скажу звичних "тримайся", "не втрачай надії" - впевнена, що цього і без мене накидають повний кошик. І веселити "піснями і танцями", щоб відволікти увагу від думок тягосних - теж не стану.
Краще викладу думку людини, яка звикла вирішувати питання і досягати поставлених цілей спираючись на незалежний і об'єктивний аналіз.
Так от, коли молода жінка, яка має здорове і радісне немовля, люблячого чоловіка, родичів і друзів, що піклуються про неї, при цьому вона не вбачає сенсу і цілі у своєму житті - потрібен лікар.
Коли здоровий фізично чоловік, що має бізнес, сім'ю, статки, гідну репутацію серед оточуючих, при цьому не вбачає сенсу і цілі у своєму житті - потрібен лікар.

Та коли 30-ти річний дівич, без друзів, власної сім'ї, який з власної волі займається роботою, що неподобається, ніде не буває, ні з ким не спілкується, при цьому не вбачає сенсу і цілі у своєму житті, то, з точки зору психіки, в нього все в порядку з головою, бо де ж тут сенс і цілі. Бо до зрілого віку у людини не реалізований соціальний інстинкт в жодному з напрямків. Від такого життя кожен перший забіжить у ліс і завиє вовком.
От тільки одного не розумію - як тут лікар допоможе? Візьме за ручку і відведе... куди? До повії? У службу знайомств? В клуб за інтересами? Волонтерську організацію? Туристичну агенцію? Дитбудинок? Червоний хрест? Де там ще людина може реалізувати свої соціальні потреби?
Чи дасть таку пігулку, щоб мозок більше не подавав сигналів, що у житті щось не те?



Хоча, може бажання годувати лікаря не таке вже й погане? Треба ж хоч про когось піклуватися і бодай таким чином проявляти свою людяність і отримати хоч в такий спосіб сенс, ціль і динаміку життя.
Єдине що - вряд чи варто розраховувати, що лікар буде проявляти співчуття до пацієнта. За тим можна хіба що до священника піти, та і то, не до кожного.
А лікар - одна із найбільше цинічних професій. Чужі стаждання оточують лікаря усе його життя. Їм негласний устав не рекомендує співчувати, інакше лікар сам зробиться хворим, "вигорить" емоційно за лічені місяці і вже не зможе працювати.

 

Якщо маєте можливість, то краще підіть до церкви і поставте свічку - буде більше користі.

 

Шановний, я б не радила Вам вказувати мені куди іти.

Зробіть ласку, не реагуйте взагалі на мої дописи. Мені біше подобалося вважати Вас автоботом, що дописує щось невпопад, ніж переглядати своє ставлення до Ваших розумових здібностей, як людини. Цим Ви змушуєте розчаровуватися в людях.

 

Навіяло, як гуцула в партію приймали:

Пити, каже парторг, треба кинути
Як тре то тре
І палити також, не годяться погані звички для комуніста
Як тре то тре
І з чужими жінками перестати тово…
Ну ууу…Як тре, то тре
А як треба, то за партію життя віддаш?
Та віддам. Хіба шкода за таким життям

А як серйозно, швидже за все тут глибока депресія в порєднанні із соціофобією і ще пачкою фобій. І прпавдоподібно, без толкового психотерапевта тут не обійдеться.
(То не я такий мудрий. Випадково по радіоЕРА підслухав передачу «Виміри життя. Здоровя»
Передачу про депресії )

 

Не хочете допомогти людині? ~ той не треба.

 

У царя Соломона була та ж проблема. Все мав, а сенсу не бачив, поки не зрозумів, що всі цінності на землі - то труха... Бо все мине, але тільки не те, що вічне. Соломон - один із найкращих земних царів, бо вірив у Бога і жив його законами.
Та вам не зрозуміти того, бо ви цінуєте в людині успішність, статки і своє щастя.

 

Тоді питання до батьків. Не в середньовіччі живемо.

Щодо соціофобії - трошки маю уявлення. Для прикладу: у школі мені краще вже було отримати двійку, ніж почути свій голос в аудіторії. А якось у ВНЗі втратила свідомість біля дошки.
Не вдаючись у подробиці скажу, що все вилікувалось життям, і досить успішно. А цього року виходила на сцену (допомагала донці розіграти дуетом невиличкий фрагмент на рецитаторському конкурсі у Польщі). Навіть у польсікі ЗМІ потрапили за тим процесом зафіксовані

 

Батьки рідко в такі проблеми втручаються. (Хіба вже видно «неозброєним оком»). Переросте, мовляв. Так переважно і буває. Але не завжди…

 

Батьки ЗОБОВ'ЯЗАНІ втручатися у проблеми неповнолітніх дітей.

 

Я ж не стверджую протилежного. Лише констатую факт, що здебільшого це не робиться, а часом робиться так, щоб краще не робилося.

 

Та от з цим все не так легко, у нас зараз грошей впритик, якщо не зразу знайду нову роботу, то буде недобре. Поки що працюю далі там, де є, а потім буде видно.

Розумію. Колись було складно незнайомій людині зателефонувати, тепер вже ні. З практикою то перейшло.

Ого, класно. Сам би транспорт не водив, хіба що ремонтував. Хоча з потягами простіше, не треба брати в людей гроші за проїзд.

Напишу, якщо буде потреба.

У місті.

 

У старших класах школи. Різко так, добре пам'ятаю той момент.

У батька шизофренія, решта то хіба у баби щось деперессивне було, і в матері теж буває, що настрою немає. Не думаю, що в неї є якийсь невроз.

А ви здогадливі... Так, ще незайманий до сих пір.

Для мене то не варіант. Не хочеться йти до чужої людини, яку ніколи не бачив і яка буде видавати тобі свої емоції в сексі за гроші.

 

Добре відоме таке відчуття, коли аж дихання перехоплює і не можна слова вимовити, а на тому кінці кладуть слухавку, бо думають, що хтось жартує.
Мені теж практика допомогла. Трапилася така робота, де треба було навчитися по телефону домовлятися про зустріч із керівниками підприємств. Спочатку витараторювала усі фрази, що заготовлені на папері, без пауз. І так серце калатало, що вже не чула що мені відповідають. З часом і практикою навчилася, та так добре стало виходити, що мене підвищили очолювати відділ. Потім, так само навчилася із підлеглими знаходити мову. А ще треба було набирати людей і проводити співбесіди. Уявіть собі цей жах Та це неоціненний досвід. Я навчилася не тільки чути оточуючих, але й навчилася сама не боятися співбесід і потім вже вільно розмовляла із працедавцями на якому завгодно рівні і ставити їм свої умови. Якось, мене мали узяти у банк для роботи по створенню нового відділу. І от уже усім інстанціям я підійшла і з їхніми рекомендаціями очікувала останньої розмови із головою правління. Коли він сказав, що я і йому підхожу, я тоді запитала, що я матиму, окрім тієї малої зарплатні, що вини мені запропонували? Він відповів: "Ну, це ж престижно, працювати у банку" Я відповіла - "Вибачте, та я не купуюсь на такі химери" і відмовила йому А колись, я хотіла сусідці щось сказати, годину стояла, як вкопана, слова про себе промовляла сотні разів, та так і не наважилася рота розкрити.
Саме тому я і в Вас вірю, що Ви, як у випадку із телефоном, тільки наполегливо практикуючись, зможете усе подолати. От тільки лікарі Вам того не підкажуть, бо тоді не буде за що з Вас гроші драти.

 

Ага, але Ви й ті збираєтеся носити комусь...

 

Я не здогадлива. Я вмію слухати людей і добре роблю висновки

 

Позиція розсудливої людини! Ну то поставте свою планку і починайте до неї поступово, але неухильно рухатися.
В мне друг є, який 9 років прагнув дівчини, в яку закохався. Я взагалі не вірила, якщо чесно, що у нього хоч щось вийде, така була між ними відстань. Але, ось із 1,5 тижні як приїхала з його весілля. Таке було чарівне свято! Я навіть поділилася враженнями з форумлянами, тут, в окремій темі.

 

@Latana Royal, згідний що труднощі у соціальних взаємодіях проходять з практикою. Як згадаю, як збирався з думками кілька днів, щоб задзвонити у техпідтримку провайдера... Давно то було, тепер таких проблем немає. Але лікар мені таки треба, я не можу розібратись сам в деяких питаннях вже давно і це давно набридло. Та й ОКР само не пройде. Не надо приємно, коли тобі нав'язливо уявляється, як викидаєш телефон через вікно, або розбиваєш, або кидаєш у вогонь. Хоч знаєш, що таке робити не збираєшься, але уявляється воно досить чітко і реалістично. Або нав'язливо уявляється після успішної соціальної взаємодії як я там щось страшне роблю. Наприклад говорив з матір'ю і її знайомою у магазині, все нормально. Виходжу з магазину і уявляю, як я навпаки там якісь дурниці робив, щось неприйнятне. Щось там розбив чи щось подібне.

І це не все, воно видозмінюється поступово на протязі років. Одні нав'язливості пропадають, з'являються інші. Я не можу через це нормально працювати чи ремонтувати ті ж речі, що дають на ремонт. Працювати нормально не можу, бо є постійний сумнів у корректному завершенні перевірки роботи, думаєш а от раптом я помилився і перепровіряєш. Ремонтувати речі складно, бо я не можу швидко виконати ремонт, доводиться робити сильно ретельно, боїшся що виконав все не достатньо добре і потім у когось хата згорить ще, якщо це електрика. Буває, що перепаюється одне і то саме місце по кілька разів - хоч бачу, що все і гаразд, проте думаю - а раптом таки ні, треба ще кілька разів паяльником торкнутись, хоч тривалий нагрів може пошкодити компоненти.

 

Ех, от в плані стосунків все сильно складно. Я не закоханий зараз в жодну дівчину, а привабливі для мене трапляются досить рідко, якщо от так дивитись в місті чи в транспорті. І навіть якби закохався, а таке бувало - для мене є чимось дуже складним познайомитись, та ще й треба знайти таку, у котрої нікого немає. На роботі дівчата без пари є, але я не маю бажання заводити стосунків зі жодною з них. Тобто немає от такого відчуття, що от хотілось би проводити час разом чи спілкуватись з якоюсь із них. Коли колись був закоханий, то тягнуло звичайно, але було страшно щось почати.