Привид бродить в Україні...

«Істинному соціалізмові» випала, таким чином, бажана нагода протипоставити політичному рухові соціалістичні вимоги, сипати традиційні анафеми проти лібералізму, проти представницької держави, проти буржуазної конкуренції, буржуазної свободи преси, буржуазного права, буржуазної свободи й рівності і проповідувати народній масі, що в цьому буржуазному рухові вона нічого не може виграти, а навпаки, може все втратити. Німецький соціалізм вчасно забув, що французька критика, безглуздим відгуком якої він був, передбачала собою сучасне буржуазне суспільство з відповідними матеріальними умовами життя і відповідною політичною конституцією, якраз усі ті передумови, про завоювання яких тільки ще йшла мова в Німеччині.

Німецьким абсолютним урядам з їхньою світою попів, шкільних учителів, поміщиків і бюрократів він служив бажаним страховищем проти буржуазії, яка загрозливо йшла вгору.

Він становив солоденьке доповнення до жорстоких розправ за допомогою батога і рушничних куль, якими ці самі уряди придушували повстання німецьких робітників.

Якщо «істинний соціалізм», таким чином, ставав зброєю в руках урядів проти німецької буржуазії, то він також і безпосередньо представляв реакційні інтереси, інтереси німецького міщанства. В Німеччині справжню суспільну основу існуючого порядку речей становить дрібне міщанство, яке успадковане від XVI століття і відтоді постійно знову виникає в тій чи іншій формі.

Збереження його, це — збереження існуючого в Німеччині порядку речей. Від промислового і політичного панування буржуазії воно з страхом жде своєї вірної загибелі, з одного боку, в наслідок концентрації капіталу, з другого боку, в наслідок появи революційного пролетаріату. Йому здавалося, що «істинний соціалізм» одним пострілом убиває двох зайців. Він ширився як епідемія.

Виткане з спекулятивного павутиння, вишите вигадливими квітами красномовства, пройняте слізьми хворобливого розчулення, — це фантастичне покривало, яким німецькі соціалісти прикривали кілька своїх кістлявих «вічних істин», тільки збільшувало збут їхнього товару серед цієї публіки.

З свого боку, німецький соціалізм дедалі більше розумів своє покликання — бути пишномовним представником цього міщанства.

Він проголосив німецьку націю нормальною нацією і німецького міщанина нормальною людиною. Кожній його підлоті він надавав захованого, вищого, соціалістичного сенсу, який перетворював її в її протилежність. Послідовний до кінця, він прямо виступив проти «груборуйнівного» напряму комунізму і оповістив, що в своїй величній безсторонності він стоїть вище всякої класової боротьби. За дуже небагатьма винятками все, що циркулює в Німеччині з ніби соціалістичних і комуністичних творів, належить до цієї брудної, знесилюючої літератури[38].

2. КОНСЕРВАТИВНИЙ АБО БУРЖУАЗНИЙ СОЦІАЛІЗМ

Частина буржуазії бажає вилікувати соціальні лиха для того, щоб забезпечити існування буржуазного суспільства.

Сюди належать економісти, філантропи, гуманісти, особи, що бажають поліпшити становище трудящих класів, орґанізатори благодійності, захисники тварин, засновники спілок тверезості, закуткові реформатори найрізноманітніших видів. І цей буржуазний соціалізм опрацьовувався навіть у цілі системи.

Як приклад наведемо «Philosophie de la misère» [«Філософію злиднів»] Прудона.

Соціалістичні буржуа хочуть умов існування сучасного суспільства без боротьби і небезпек, що неминуче з них випливають. Вони хочуть сучасного суспільства, але без тих елементів, що його революціонізують і розкладають. Вони хочуть буржуазії без пролетаріату. Буржуазія, звичайно, уявляє собі той світ, в якому вона панує, як найкращий світ. Буржуазний соціалізм опрацьовує це втішне уявлення в більш-менш цільну систему. Закликаючи пролетаріат здійснити його систему і ввійти в новий Ієрусалім, він по суті вимагає тільки, щоб пролетаріат лишався в теперішньому суспільстві, але відкинув свої сповнені ненависті уявлення про нього.

Друга, менш систематична, зате більш практична форма цього соціалізму намагалася викликати в робітничого класу неґативне ставлення до всякого революційного руху, доводячи, що йому може бути корисною не та чи інша політична зміна, а тільки зміна матеріальних умов життя, економічних відносин. Але під зміною матеріальних умов життя цей соціалізм розуміє аж ніяк не знищення буржуазних виробничих відносин, яке можна здійснити тільки революційним шляхом, а адміністративні поліпшення, які відбуваються на ґрунті цих виробничих відносин, які, отже, нічого не міняють у відносинах капіталу і найманої праці, в кращому ж разі — зменшують для буржуазії витрати її панування і спрощують її державне господарство.

Свого відповідного виразу буржуазний соціалізм досягає лише тоді, коли він стає простим ораторським зворотом.

Вільна торгівля! — в інтересах робітничого класу; охоронні мита! — в інтересах робітничого класу; в’язниці з одиночними камерами! — в інтересах робітничого класу; — ось останнє, єдине щире слово буржуазного соціалізму.

Соціалізм буржуазії полягає якраз у твердженні, що буржуа є буржуа — в інтересах робітничого класу.

3. КРИТИЧНО-УТОПІЧНИЙ СОЦІАЛІЗМ І КОМУНІЗМ

Ми не говоримо тут про ту літературу, яка в усіх великих сучасних революціях висловлювала вимоги пролетаріату (твори Бабефа і т. д.).

Перші спроби пролетаріату здійснити безпосередньо свої власні класові інтереси під час загального заворушення, в період повалення феодального суспільства, необхідно зазнавали краху в наслідок нерозвиненого стану самого пролетаріату, як і в наслідок недостачі матеріальних умов його визволення, які є якраз лише продуктом буржуазної епохи. Революційна література, яка супроводила ці перші рухи пролетаріату, своїм змістом неминуче реакційна. Вона проповідує загальний аскетизм і грубу зрівняльність.

Власне соціалістичні і комуністичні системи, системи Сен-Сімона, Фур’є, Оуена і т. д., виникають у перший, нерозвинений період боротьби між пролетаріатом і буржуазією, який ми змалювали вище (див. «Буржуазія і пролетаріат»).

Винахідники цих систем, правда, бачать протилежність класів, так само як і діяння руйнівних елементів у самому пануючому суспільстві. Але вони не бачать на стороні пролетаріату ніякої історичної самодіяльності, ніякого властивого йому політичного руху.

Тому що розвиток класового антаґонізму йде рука в руку з розвитком промисловості, то вони так само не знаходять ще матеріальних умов для визволення пролетаріату і шукають якоїсь соціальної науки, соціальних законів для того, щоб створити ці умови.

На місце суспільної діяльності повинна стати їх особиста винахідницька діяльність, на місце історичних умов визволення — фантастичні умови, на місце орґанізації пролетаріату в клас, яка відбувається поступінно — орґанізація суспільства відповідно до їх власного винаходу. Прийдешня світова історія зводиться для них до пропаґанди і практичного здійснення їх суспільних планів.

Правда, вони усвідомлюють, що в своїх планах вони боронять головним чином інтереси робітничого класу, як класу найбільш страждаючого. Тільки з цієї точки зору найбільш страждаючого класу і існує для них пролетаріат.

Але нерозвинена форма класової боротьби, а також їх власне становище в житті приводить до того, що вони вважають, ніби вони стоять далеко вище цього класового антаґонізму. Вони хочуть поліпшити життьове становище всіх членів суспільства, навіть поставлених у найкращі умови. Тому вони постійно апелюють до всього суспільства, без відрізнень навіть переважно до пануючого класу. Треба тільки, мовляв, зрозуміти їх систему, щоб визнати її за найкращий з можливих планів найкращого з можливих суспільств.

Тому вони відкидають усяку політичну, особливо всяку революційну діяльність, вони хочуть досягти своєї мети мирним шляхом і намагаються дрібними і, звичайно, невдалими експериментами, силою прикладу прокласти шлях новій суспільній євангелії.

Це фантастичне зображення майбутнього суспільства виникає в такий час, коли пролетаріат ще дуже нерозвинений, отже, коли він сам ще фантастично уявляє собі своє власне становище, — виникає з першого, повного передчуттів, пориву пролетаріату до загального перетворення суспільства.


Значення критично-утопічного соціалізму і комунізму стоїть у зворотному відношенні до історичного розвитку. В тій самій мірі, в якій розвивається і набуває визначеної форми класова боротьба, втрачає всяку практичну цінність, всяке теоретичне виправдання це фантастичне прагнення піднестися над нею, це фантастичне ратування проти неї. Тому, якщо засновники цих систем і були в багатьох відношеннях революційними, то їх учні утворюють завжди реакційні секти. Вони міцно тримаються старих поглядів своїх учителів, не зважаючи на дальший історичний розвиток пролетаріату. Тому вони послідовно намагаються знову притупити класову боротьбу і примирити суперечності. Вони все ще мріють про спробу здійснення своїх суспільних утопій, про утворення окремих фаланстерів, про засновування комуністичних колоній всередині своєї країни (home-colonies), про орґанізацію маленької Ікарії[39] — кишенькового видання Нового Ієрусаліма; і для збудування всіх цих повітряних замків вони змушені апелювати до філантропії буржуазних сердець і грошових мішків. Вони ступнево опускаються в катеґорію зображених вище реакційних або консервативних соціалістів і відрізняються від них тільки систематичнішим педантизмом, фанатичною вірою в чудесний вплив своєї соціальної науки.

 

Анекдот згадав в тему.

Скільки нам лишилося до комунізму?
- 15 кілометрів.
-? То як?
- Пятилетка - шаг вперёд!

 

Нагадало:

Вірменське радіо запитують:
- В чому різниця між капіталізмом і соціалізмом?

Вірменське радіо відповідає:
- При капіталізмі одна людина експлуатує іншу. При соціалізмі ж - все навпаки.

 

ja njg ? але вірно було б відвісти всетаки так, на утопію Мора, як в Маніфесті

КРИТИЧНО-УТОПІЧНИЙ СОЦІАЛІЗМ І КОМУНІЗМ

Ми не говоримо тут про ту літературу, яка в усіх великих сучасних революціях висловлювала вимоги пролетаріату (твори Бабефа і т. д.).

Перші спроби пролетаріату здійснити безпосередньо свої власні класові інтереси під час загального заворушення, в період повалення феодального суспільства, необхідно зазнавали краху в наслідок нерозвиненого стану самого пролетаріату, як і в наслідок недостачі матеріальних умов його визволення, які є якраз лише продуктом буржуазної епохи. Революційна література, яка супроводила ці перші рухи пролетаріату, своїм змістом неминуче реакційна. Вона проповідує загальний аскетизм і грубу зрівняльність.

Власне соціалістичні і комуністичні системи, системи Сен-Сімона, Фур’є, Оуена і т. д., виникають у перший, нерозвинений період боротьби між пролетаріатом і буржуазією, який ми змалювали вище (див. «Буржуазія і пролетаріат»).

Винахідники цих систем, правда, бачать протилежність класів, так само як і діяння руйнівних елементів у самому пануючому суспільстві. Але вони не бачать на стороні пролетаріату ніякої історичної самодіяльності, ніякого властивого йому політичного руху.

Тому що розвиток класового антаґонізму йде рука в руку з розвитком промисловості, то вони так само не знаходять ще матеріальних умов для визволення пролетаріату і шукають якоїсь соціальної науки, соціальних законів для того, щоб створити ці умови.

На місце суспільної діяльності повинна стати їх особиста винахідницька діяльність, на місце історичних умов визволення — фантастичні умови, на місце орґанізації пролетаріату в клас, яка відбувається поступінно — орґанізація суспільства відповідно до їх власного винаходу. Прийдешня світова історія зводиться для них до пропаґанди і практичного здійснення їх суспільних планів.

Правда, вони усвідомлюють, що в своїх планах вони боронять головним чином інтереси робітничого класу, як класу найбільш страждаючого. Тільки з цієї точки зору найбільш страждаючого класу і існує для них пролетаріат.

Але нерозвинена форма класової боротьби, а також їх власне становище в житті приводить до того, що вони вважають, ніби вони стоять далеко вище цього класового антаґонізму. Вони хочуть поліпшити життьове становище всіх членів суспільства, навіть поставлених у найкращі умови. Тому вони постійно апелюють до всього суспільства, без відрізнень навіть переважно до пануючого класу. Треба тільки, мовляв, зрозуміти їх систему, щоб визнати її за найкращий з можливих планів найкращого з можливих суспільств.

Тому вони відкидають усяку політичну, особливо всяку революційну діяльність, вони хочуть досягти своєї мети мирним шляхом і намагаються дрібними і, звичайно, невдалими експериментами, силою прикладу прокласти шлях новій суспільній євангелії.

Це фантастичне зображення майбутнього суспільства виникає в такий час, коли пролетаріат ще дуже нерозвинений, отже, коли він сам ще фантастично уявляє собі своє власне становище, — виникає з першого, повного передчуттів, пориву пролетаріату до загального перетворення суспільства.


Значення критично-утопічного соціалізму і комунізму стоїть у зворотному відношенні до історичного розвитку. В тій самій мірі, в якій розвивається і набуває визначеної форми класова боротьба, втрачає всяку практичну цінність, всяке теоретичне виправдання це фантастичне прагнення піднестися над нею, це фантастичне ратування проти неї. Тому, якщо засновники цих систем і були в багатьох відношеннях революційними, то їх учні утворюють завжди реакційні секти. Вони міцно тримаються старих поглядів своїх учителів, не зважаючи на дальший історичний розвиток пролетаріату. Тому вони послідовно намагаються знову притупити класову боротьбу і примирити суперечності. Вони все ще мріють про спробу здійснення своїх суспільних утопій, про утворення окремих фаланстерів, про засновування комуністичних колоній всередині своєї країни (home-colonies), про орґанізацію маленької Ікарії[39] — кишенькового видання Нового Ієрусаліма; і для збудування всіх цих повітряних замків вони змушені апелювати до філантропії буржуазних сердець і грошових мішків. Вони ступнево опускаються в катеґорію зображених вище реакційних або консервативних соціалістів і відрізняються від них тільки систематичнішим педантизмом, фанатичною вірою в чудесний вплив своєї соціальної науки.


....примирення протиріччя, от що характеризує утопічний соціалізм... примирення протиріччя, от що зарактеризувало соціалізм в період 60-х - 80-х, періоду правління Брежнєва і КПРС, що приводить до загнивання суспільства та поразки соціалізму

 

ИМХО. Вопрос социализма и более централизованного управления может стать актуальным при сближении государств, более прозрачных границ и свободного перемещения людей. Ибо даже сейчас ясно, что наличие распределение природных ресурсов идет неравномерно, что и приводит (наряду с другими факторами) к неравномерному развитию государств и разному уровню жизни.

 

Я настаиваю не на всякой централизации при социализме, а централизации исключительно в госекторе экономики , где происходит сознательное централизованное планирование управления ресурсами, а частный сектор работает на личной иннициативе.

Что принципиально, и что в мировй экономике (за исключением короткого периода НЭПа в СССР), не воспроизводилось, это открытое соревноавание двух систем: сознательно планируемого госсектора экономики и стихийного рынка, при обязательном условии , что частному сектору под угрозой растрела желтой сволочи (Алексей Толстой) запрещено переходить границу государственной собственности, чтобы исключить коррупцию. Чтобы такая ситема работала необходим инструмент. Такой инструмент - это ОГАС Глушкова.

 

Звучит очевидно. Но вопрос состоит в том, где провести эту грань между государственным сектором и частным ? Это непросто определить.

 

При современном уровне програмирования , это уже не составляет труда, создания системной модели с долгосрочным прогнозом ее развития.

Вопрос в другом, что в ОГА( Общегосударственной автоматизированной ситсеме уравления ресурсами) не изаинтересованы и это показыват ка опыт СССРв 60-е, так и трагический опыт Чили в 70-е (в Чили мы имем первый практический опыт внедрения ОГАС как системы - это Киберси Бира (Англия, Оксфорд,)) ни банковский капитал, котроый ОГАС фактически нивилируеи в конце концов кничтожает пирамиду , ни институт государства (чиновников), поскольку с помощью ОГАС идет в ключение в процесс управления начиная с уровня производственной бригады, практически каждого человека, что ведет к колосальнгому соращению чиновников (по расчетам Глушкова - раз в 50, а из короткого опыта Бира, там где Киберси начала работать, это привело уже к сокращению чиновников в 10 раз....)


Для практической реализации такой системы управления ресурсами в условиях конкуренции госсектора и частнго , с моей точки зрения реально только при одном условии при социализме, т.е. в условиях прямой формы демократии - при диктатуре пролетариата . В условиях диктатуры финансовго капитала, в условиях парламенсткой демократии , т.е. в условиях разделения власти (так лучше ловить рыбку в мутной воде), практическая реализация ОГАС как системы, а тем более создание конкурнеции двух взаимоисключающих систем, невозможно июо срастание государства икапитала , это атрибут современого частнокапиталистического обществаю

 

Мдя...



Дежавю....

 

По России Путина все-таки плачет топор.

Жить стоит только так, чтобы предъявлять безмерные требования к жизни: все или ничего; ждать нежданного; верить не и "то, чего нет на свете", " а в то, что должно быть на свете; пусть сейчас этого нет и долго не будет. Но жизнь отдаст нам это, ибо она - прекрасна. (А. Блок)

Ода топору

Топор – универсальный инструмент мировой истории цивилизации. Сам человек разумный (homo sapiens) своим возникновением обязан только и только исключительно топору. Именно в силу этого обстоятельства, будучи неотъемлемой частью человеческой культуры, ее атрибутом, артефактом и универсальным инструментом, в топоре опредметилась как объективная логика истории культуры, так и феноменология духа человечества. Ведь без топора нельзя ни кашу сварить, ни дом срубить, ни жизнь обустроить. Впрочем, как не обустроить и не построить и новую историю, историю человечества и России: мир без насилия (государства), экономического принуждения (частной собственности), холуйства, господства и подчинения.

В мире знают Путина, но кто работал на дальневосточном Севере, знают и то, что такое путина. В ней слилось все, и низменное и возвышенное. Мне довелось бывать в тех краях еще при Союзе, беловать с рыбаками белуху, белого северного кита, запутавшегося в сетях в погоне за добычей-горбушой, общаться с классиком народов севера Юрием Рытхэу и даже забить победный мяч за сборную «материка» против сборной Чукотки по футболу. Суровые и прекрасные места, как и отношения между людьми.

Теперь СССР уже нет в помине. Правда снова есть Россия. Но Россия – не Союз. СССР – это Союз государств социалистических и пролетарских, т.е. власть пробуждающихся рабов. Власть, которая на протяжении 70-ти лет принимает различные формы (военный коммунизм гражданской войны и интервенции; НЭП 20-х годов; казарменный коммунизм 30-х; анархо-синдикализм 70-х- 80-х) но, тем не менее, содержание власти остается прежним – диктатура пролетариата (Советов), т.е. аппарат насилия и принуждения пролетариата против абсолютного меньшинства буржуазии. В то время как современная Россия наоборот – государство капиталистическое, где власть (аппарат насилия и принуждения), принадлежит исключительно экономически господствующему классу организованной в государство буржуазии. Буржуазии России, которая экспроприировала не только общую собственность наемных работников Союза, но приватизировала как Родину, так и государство. Более того, в лице своих умных представителей, понимающих, что такое гегемония господствующего класса и авторитет власти, экспроприировала и приватизировала даже героическую историю первого пролетарского социалистического государства. И все это с одной единственной целью, чтобы, ассимилируя историю СССР и абсолютистской монархии, царской самодержавной деспотической России, создавая видимость преемственности истории, законности, незыблемости и гегемонии современной российской буржуазии и ее главного «авторитета», менеджера Путина в обществе, принудить пролетариат (наемных рабочих) России к труду, миру и согласию с буржуазией.

О чем запамятовали недолугие россияне? О чем умалчивает история современной буржуазной России? О каком неотъемлемом атрибуте кроме национального интереса и великорусского шовинизма, герба, флага и кастрированного гимна, власти имущих и традиционного разбазаривания ресурсами, вооруженной силы и ретроградного православия современных гундяевых, славянского союза и даже частных вооруженных формирований нефтяных компаний. Забыли о топоре. С какой стати, россияне? Решили выбросить на помойку истории, за ненадобностью? Не выйдет господа хорошие, не выйдет. От атрибутов избавляются только вместе с головой или историей.

С топора варил кашу смышленый солдат. Топором рубили голову на Красной площади смутьянам. К топору призывала революционная русская интеллигенция, да и у нас на Украине не стояла в стороне, настаивала: «пора всім миром, громадою обух сталить, та заходиться вже, будить». Топором строят избы. Топором лес рубят - щепки летят по всей России. Топором сделал папа Карло героя советской волшебной сказки - Буратино. Нашего Буратино, Буратино Алексея Толстого, который вписался в историю России, пройдя испытания Дуримаром (собственной алчностью) и уродами старого буржуазного мира. В том числе и такими персонажами Булгакова как профессор Преображенский, ученый, талант которого не способен ни на что другое, как творить Шариковых. Возвращать к жизни не Корчагиных, а именно шариковых, ведь шариковы - это и есть убожество старого мира Преображенского. Это его профессорское прошлое и настоящее, которое нам еще предстоит переплавить, вместе с нашими «профессорами» и управдомом Швондером, котом Базилио с лисой Алисой, страной МММ, дураков и прохвостов, но найти все-таки ключ от волшебной страны счастья, ибо «будущее прекрасно» (Блок), несмотря на то, что в истории нет столбовых дорог.

 

Трагедия в том, что в конце ХХ начале ХХ1 столетия, после контрреволюции и поражения пролетарской революции в СССР, революция вырождается в фарс, а роль и значение универсального инструмента мировой истории, топора в России замалчивается. Впрочем, это происходит уже в 60-е - 80-е годы, когда топор в Союзе нивелируется до примитивного уровня колуна дров, а теперь и подавно. Посмотрите на это убожество, топор куплен по случаю в магазине хозтоваров. Казалось бы, смотришь внешне, современный топор, более того, совместно германско-российского производства и даже под русским названием «Тайга», но …. Говорите крупповская сталь, западные передовые технологии, мировая интеграция!? Порадуемся за Россию. Кабы не так. Хрен тебе. Пустышка. Внешне красивый и добротный топор, а качество то никчемное, бутафория. Топорище экономное, коротенькое, при этом еще и сосновое, всего лишь одноразового использования. Обух, казалось бы, кованный, но сталь, то никудышная. Не то, что историю творить, дом не построишь. Даже дров толком не нарубишь, максимум применения – веток натюкать, а если и попался в дереве всего лишь гвоздь, то вмятина на все лезвие. Короче, дремучий топор, варварский, для бунта, для черни. Вместо кистеня за пазухой носить и головы во время бунта друг другу кроить, а не универсальный инструмент и не атрибут повивальной бабки мировой истории – революции.
С потерей атрибута и поражением революции (социализма) в СССР и предательством части его же, традиционной интеллигенции пролетариата (коммунистов), наемные работники России теряют не только собственность и Родину, Россию от края до края приватизировала буржуазия, но и гегемонию (авторитет) в обществе. В результате, без топора в мозолистой руке (диктатуры пролетариата), да без царя в голове (теории марксизма), русский народ (пролетариат России) снова массово деградирует и превращается в раба. В холопа, холуя и великорусского хама, с цербером капитала (Путиным) на троне, с жабой в груди и с кистенем за пазухой – зрелище человекоподобное и жалкое. Боги отдыхают. Какая к черту феноменология духа человека? Какой такой мир насилия разрушить? Русский Иван теперь и кашу разучился с топора варить, а не то, чтобы будущую мировую историю творить, историю без насилия, холуйства, господства и подчинения.

Что же такое произошло в России за эти годы, что даже обыкновенный инструмент и тот прохудился, а старый так поизносился, а молодой так переплавили, что традиции России, в свое время потрясшей пролетарской революцией весь мир умерли!? Умерли? А память? А что память? Память, как и историю, перекроили, а ту, что оставалась, у россиян давно отшибло. Где теперь российские революционеры готовые переделать ВСЕ, весь мир насилия! Все и не меньше, ибо меньшее – это снова порядок, основанный на господстве и подчинении. «Переделать всё. Устроить так, чтобы всё стало новым; чтобы лживая, грязная, скучная, безобразная наша жизнь стала справедливой, чистой, веселой и прекрасной жизнью. Меньшее, более умеренное, более низменное – называется мятежом, бунтом, переворотом. Но это называется революцией»,- призывал и настаивал поэт пролетарской революции и России, Александр Блок.

Где российские революционеры? А с революционерами в России, все то же самое, что и с инструментом. Как вместо качественного универсального инструмента – германская бутафория или китайские «лобзики», так вместо революционеров российских, респектабельные Мальчиши Плохишы и буржуины из «Единоросов» в бородавках из «Яблок» и «ЛДПР». А на задворках этого буржуазного бомонда, дети революционеров незаконнорожденные, «коммунисты верующие» из КПРФ, патриоты российские озабоченные вместо революции: «Думу думать». Вместо революционеров, куда не плюнь, одни хироманты и защитники отечества, маниакально озабоченные. Судьбой Росси? Как бы ни так – нувориши, opportunity, пассажиры-попутчики, манкурты, холопы и хамы великорусские.

Даже великий и могучий русский язык – отражение сопереживания и диалога человека с человеком, кладезь богатства способностей и культуры русского народа и то превратили в новояз. Теперь богатство – это деньги. Деньги и безразличие, подменили культуру, а язык? Русский язык, украинский правда быстрее, превратившись в государственный язык чиновников и новых русских, умирает. Теперь в обиходе, язык Эллочки Людоедки, язык безразличных и безмозглых, язык, с молчаливого согласия, которых творятся все мерзости в России. А что вы хотите? Самый читающий народ, первым в мире выучившийся читать: «рабы не мы, мы не рабы» и через одно поколение освоивший космос, всего за 20 лет капитализма в России сумел уничтожить все, что построили при социализме. Теперь этот народ Евразии, «нибелунгов» Вагнера и «скифов» Блока предрекающий гибель мира стяжателей, народ освоивших космос, побирается, сел на нефтегазовую иглу и даже перестал читать. Впрочем, нет, читают, но уже не Чехова, Бальзака, Блока, Хемингуэя, Толстого, а ширпотреб, фаст-фуд а ля Маринина и глупые сентиментальные кухонные романы, чтобы хоть как-то притупить чувства и мозги. Ах да, еще, так же тупо, теперь уже «чисто по-американски», продолжают внимать речам своего президента. Гордость нации, патриоты? Дожили. Где же вы теперь русские революционеры, «подвергающие все сомнению», все до основания, революционеры, которые без усилья и лени, русский бы выучили только за то, что им разговаривал Ленин?

Революционеров в России, по ходу поминая имя господа всуе, воздвигая на месте кинотеатров, консерваторий, детских туристических клубов, пионерлагерей, скверов и парков, спортплощадок и даже детских домов, доходные места в виде храмов, мечетей и синагог, заменили те, кто сумел сколотить капитал. А у этих ублюдков (детей незаконнорожденных) революционного пролетариата, озабоченных сохранением нажитого, все просто, как у свиньи в навозе, что захрюкали, то и приумножили.

А захрюкали «новые русские» помимо капитала и доходных мест, что именно они буржуа и чиновники – это и есть элита общества. И «имеют» они, и владеют они, «народом русским» - пролетариатом. Сохраняя и в этом преемственность: «Ваня, зачем тебе Моцарт? Слушай свою любимую песню – валенки!» А универсальные знания, феноменологию духа и историю мировой культуры, опредмеченные топором, спрятали от греха подальше. Озабочены «новые русские», над которыми с 1917 года висит Дамоклов меч, не феноменологией духа российского и предметным телом человеческой культуры, а получением прибыли и сохранением нажитого. Подчинены (прислуживают) «новые русские», впрочем, как буржуа и чиновники во всем мире, лишь объективной логике капитала - получению прибавочной стоимости. Всё. Больше ничего другого. Все остальное - это игра на публику.

Теперь в России, как и во всем мире, все отношения подчинены молоху человеческих судеб - капиталу. Теперь в России переросшей «казарменный коммунизм» 30-х годов и создавшей предпосылки для перехода к уничтожению общественного разделению труда (коммунизма) в 60-е годы, вместо величайшей потребности: нужде в богатстве человеческой культуры, нужде в человеческой жизни во всей полноте ее проявления, нужде в человеке какими является для человека другой человек, занимает лишь подлинная потребность капитала – деньги и тотальная нищета человеческих отношений.

Теперь в России, вместо человека тотального, гармонично развитой личности на развитии которой, так настаивала Советская Россия, занимает производство определенного типа личности, доминирующей чертой которой является всего лишь профессиональный кретинизм. Впрочем, с этим племенем «захрюканных» и так все ясно, а что же авангард революции, сам пролетариат, наемный работник России: токарь и инженер, учитель и шахтер, железнодорожник и программист, ученный и тракторист?

Пролетариат российский деморализован и низведен до уровня быдла, простой рабочей силы, которая после контрреволюции 1991 года до сих пор с такого глубокого «бодуна», что «не всегда мы себя узнаём». Тот же авангард пролетариата, промышленный рабочий класс России, не говоря уже о выращенной Советами «красной профессуре», пролетарской интеллигенции, до сих пор в угаре мелкобуржуазного патриотического шовинизма, время от времени подогреваемого войной до победного конца. Что же касается ностальгии россиян по СССР, то и она всего лишь малой толикой связанна с социализмом и революцией. Больше в духе – за державу обидно. Эклектика в духе политики Путинского неоконсерватизма с попыткой скрестить несовместимое. Кроме того, сам пролетариат разрознен, задавлен экономически и деморализован. В то время как буржуазия России снова оформилась и осознает себя как класс, самосознание рабочего класса только в процессе формирования. Даже то, что на улице очередной мировой экономический кризис, который объективно и не зависимо от нашей воли и сознания ставит вопрос о новой пролетарской революции и социализме ХХ1 века, до сих пор принципиально не меняет ситуацию в России. Россияне, «живые орудия труда» (Аристотель о рабах), продолжают ползать на коленях и многие из них даже не понимают, что живут при капитализме. Не заметили, проспали!? В России капитализм? Да нет же. Какой такой капитализм, это особенности России, последствия и издержки тоталитаризма. Вот в Европе – капитализм. Такое же идиотское базарно-вокзальное представление живуче и в нашей Украине.

 

Поколения пролетариата России, выросшие в тепличных условиях самоедского социализма 70-х-80-х в СССР, не только не понимают, на каком свете они живут, они до сих пор не научились защищать и отстаивать свои, наемных работников, но всего лишь частные и не более того, частные экономические интересы. И хотя россияне «рожденные революцией», на сегодня политические требования на повестке дня не стоят. И хотя «доктор» Маркс уже добрую сотню лет назад сказал капитализму в морг – значит в морг, но гробовщики мирового капитала, наемные работники (пролетариат) России не помышляет, ни о какой революции, а тем более, социалистической. Чудишь? Какая такая революция, с царем на троне и без царя в голове, а тем более мировая. Рожденный ползать, летать не может? Забота теперь у нас такая, все больше о работе, о хозяевах, от них же зависит кормежка, а ты тут о миссии пролетариата рассуждаешь. Сумеет воспользоваться этой незрелостью классового самосознания после контрреволюции 1991 года и поражения социализма в России в очередной раз буржуазия или пролетариат организует революционную политическую партию и куда пойдет организованный как политическое движение пролетариат России в условиях незрелости классового самосознания, вопрос остается открытым.

В условиях незрелости классового самосознания у пролетариата России по сути два пути. Путь многоликий – путь хамелеона и мимикрии, путь плесени и рабов, путь сиюминутный (opportunity) – приспособления к обстоятельствам жизни. Можно будет оставаться холуями буржуазии до выяснения обстоятельств, выжидать, когда революция произойдет в других странах. Или же следовать по пути острова свободы – Кубы. Посмотрите, выстояла всего лишь Куба, и сейчас уже Латинская Америка демонстрирует нам этот революционный левый поворот. А в условиях мирового кризиса капитала у феномена Чавеса есть, все предпосылки перерасти в мировую социалистическую революцию. Так или иначе на сегодня уже девять стран, по примеру Кубы, Венесуэлы и Боливии, заявили о своем социалистическом выборе – социализме ХХ1 столетия. Станет ли левый поворот, Латинской Америки и создание V Социнтерна основанием социализма для мирового пролетариата и пролетариата России в частности или пролетариат России пойдет дальше назад, даст буржуазии возглавить рабочее профсоюзное и политическое движение – станет оплотом реакции, покажет время. В таком случае наемные работники России, всего лишь продолжат путь классового компромисса между пролетариатом и буржуазией, основанного на грабеже колоний, варварской эксплуатации ресурсов и живой рабочей силы, в стиле государственного капитализма Рузвельта (Путина-Обамы-Меркель-Саркози). Достойный выбор, в достойной компании …. Впереди классовая революция и пролетариату России придется определяться, какое место он займет в этой революции.

 

Ну вот ми і прієхалі!
Здорово, старічьок...
Для пропаганди комунізьму тут місця нема.
Для блох і тарганів - лише дуст!


Труп закопать, учение забальзамировать. (В.Шендерович)

Чья бы корова мычала... (с)
(про Шарікових)

Помиляєтеся!
Позаду...

ЗІ: шкода, ТАК і не встиг запропонувати "токарю" на аватару