Згадав собі ще давніший випадок. Моя бабуся мала виразку шлунку. І.от,в 88-му році,десь,в кінці літа,в неї загострилась хвороба. Забрали в лікарню,почали готувати до операції. Все було,ніби нормально,її навіть відпустили додому(28-го серпня,в нас,в селі був празник,вона хотіла додому). Але вдома відкрилась третя кровотеча.Дзвоню в швидку в 02,ті не їдуть. Бабуся в дверях падає,ламає ногу. Я -сусіда - на машину,завезли в 5-ту лікарню,на руках заніс прямо на операційний стіл. Операція пройшла вдало,та не відновлювалась робота шлунку. І рухати не можна - нога в гіпсі. Ми з мамою,почергово сиділи більше місяця,поїли і годували з ложечки,пильнували капальниці,совали десятки медсестрам і сотки лікарям...нікого не докличешся...медицина тоді була безплатна,як нині пам"ятаю. Лікуючий лікар взяв відпустку,його змінниця - дебела тьотка зайшла,глянула: - Зонд і зарядку. А в бабусі хворе серце,зонд протипоказаний.Ми кажем про це і: - Хто тут лікар,я чи ви?! Зробили зонд...вночі бабусі не стало... То був єдиний випадок в житті,коли я відлупив по писку жінку(Місько бастард би сі втішив). Зайшов в кабінет і відтраскав по варґах,аж вмилася. І,навіть не пікнула...чула вину. Просто згадалось...