Право на сімейне щастя.

Може і так, але то вже трохи радикальний метод і не все легко реалізуємий (бо є якісь знайомі, навчання, робота і т.п. і не кожен готовий взяти торбу і поїхати світ за очі, тимпаче якшо він до того сам ніколи нічого не рішав).

Мну ся так здає шо молодому підсвинку жеби позбутися залежності від батьків (читати "мами") треба троха увірувати в самого себе і:
1. Не боятися відповідальності. Бо відповідальність то є, певно, єдина річ, яка дає право робити якийсь вибір самому.
2. Не боятися помилок і не впадати через них в відчай. І забити на фрази "а бачиш, а я тобі казала". Так - казала. Так - лажа вийшла. Налажав - поправив. Головне не лажати по крупному так шоб ся не направляло.
3. Найти собі якусь справу (бажано не легку і хоть троха прибуткову). Додає поваги до себе і впевненості. Як не заробиш то хоть наробишся .

Далі чисто роздуми філософські (бо я так і не жонатий і то для мене тьомний лєс, але на спостереженнях за іншими):
- жінки часто люблять тюкати своїх чоловіків як при свідках так і лічно. "Нє ти то не роби бо то не добре вийде, ти шо того не розумієш?", "шо ти собі за шкарпетки купив, другий раз мене питайся", "ти на ту роботу не йди бо там мало платять і то не престижно машини грузити". В мене тоді виникає питання. Якшо в дитинстві хлопом мама командувала (бо то так має бути шоб дитина батьків трохи слухала), а по весіллю він має таке саме тіко зі сторони жінки - то до кого чоловік буде більше прихильний? Скільки там того сексу.
Чи всі жінки розуміють шо якшо чоловік має свій розум і мами з татом більше не слухає то і жінку слухати особо не буде?

- ше є варіант коли пробують настроїти протів батьків (правда таке не часто буває). Тепер подумаємо логічно. На хлопа тиснуть з двох сторін. З одного батьки кажуть шо він собі вибрав нездалу жінку. З тим ніц не вдієш бо батьків не поміняєш. Єдине шо можна - включити "наівний тупізм" і забити на той тиск, хотя то не все виходить. То легше получається якшо з батьками не жити. Ігнорити їхні закиди по поводу жінки раз чи два на тиждень не так важко. Інша справа коли тобі на мозок капають кожен вечір після і так важкого робочого дня. А вот коли тобі жінка на мозок капає по поводу твого "проісхождєнія" і "наслєдствєнності" - то то теж лікується і причому тими ж засобами - ігнор і розїзд по різних квартирах.

Маю знайому, яка каже шо не буде мати стосунків, якшо він живе з батьками. Частково я її поняти можу, але в мене такий підхід викликає якусь відразу. Ше нікого не бачила, а вже на диби стає. Не бачу чогось страшного в тому, шо доросла незаміжня людина (любої статі) живе з батьками. Друга справа з ким жити по весіллю. І якшо в когось виникає паніка при думці шо пора знімати квартиру - то тут треба задуматися серйозно чи воно того взагалі варте.
Я знаю шо я не є ідеальний, і родина моя далека до ідеалу. І люба родина до ідеалу не близька. Але я собі ніколи не позволяв гнати (в любому виді) на батьків своїх тимчасових супутниць, і вони собі такого не позволяли. А якби таке ся стало - вона з ймовірністю 98% була би проведена до підїзду і відправлена на всі 4 сторони "ібо нєфіг".
Бо коли батьки котять бочку на обраницю то то ше можна списати на їхню старість, маразм, батьківські ревнощі і т.п. і то можна присікати або на то забити, але коли тобі з завидною регулярністю капають на мозок по поводу людей, які тебе виростили, вигодували, вивчили і ти ж їх нікуда не дінеш зі свого життя - то сама думка шо з тою жінкою мені жити до старості викликає в мене мурашки по шкірі.

 

Деякі мої думки вголос на Ваш допис:

"Відстань" не обовазково означає світ за очі. Але поїхати вчитись в інше місто України або винайняти окреме житло.

Зі свого досвіду скажу, що я живу окремо від батьків з 19 років, і не жалію ні на йоту. Мій чоловік теж з юності живе окремо, так само як і багато наших друзів і знайомих.
Коли людина живе окремо, вона зовсім по-іншому дивиться на речі... тоді зявляється відповідальність (!), бо треба знайти роботу, щоб оплатити за квартиру, за харчі ітд. З іншого боку треба нормально вчитись, бо хочеться піти на нормальну роботу. Робиться дуже багато помилок, на яких вчишся. А вчаться тільки на власних помилках. Ти ні на кого не надієшся, а на себе і знаєш, які кроки треба зробити, щоб вирішити ту чи іншу проблему.

Коли доросла людина живе з батьками і постійно знаходиться під їх впливом (по-іншому неможливо), він/вона не готові до самостійного життя. Такі люди і далі сподіваються, що батьки їм зобовязані (?!) допомагати. А в такому віці вже діти повинні допомагати батькам при потребі.

 

Погоджуся з тим шо в переважній більшості випадків вплив буде.
І з тим шо якшо жити самому то будеш значно більше готовий до самостійного життя.
Але то є палка в два боки. Життя "самостійне" і "подружнє" на моє ІМХО то дві дуже різні речі.

З розповідей знайомих, які якийсь час жили самі, а потім за браком коштів були змушені вернутися в родинне гніздо, знаю шо потім дуже важко змиритися шо в хаті є ше хтось, шо посуду за собою треба мити зразу, а коли хочеш спати то вже ніхто нічо не читає і не сидить в тирнеті. Звісно то тільки випадок коли людина живе геть сама. Гуртожиток чи спільне винаймання хати різко міняють справу.
З іншого боку сумісне проживання з батьками дає не лише вигоди, але і накладає певні обовязки, чого нема в геть самостійному житті. Там аби поїсти, за хату заплатити, лахи попрати і нових періодично купити та й все. Не такі то вже і проблеми для людини з середнім достатком. Натомість живучи в сімї мусиш старатися враховувати крім своїх ше і чиїсь інтереси, думати шо говориш, нікого не обідити, та і взагалі робити шось "суспільно корисне". То, на мій погляд, зовсім не є погано. Просто треба вміти тримати оту середину шоб і себе не втратити і впертюхом-одіночкою не зробитися.
Зрештою в любому випадку все в більшій мірі залежить від характеру.
І полюбому - сумісне проживання з батьками для молодої пари вважаю зовсім не бажаним бо то для всіх трьох сторін певна внутрішня напруга, навіть якшо все чікі-пікі. А пошо напрягатися там де не треба.