Поезія та проза

Есть моменты, когда от тебя ничего не зависит,
Просто слишком разросся с вершины катящийся ком.
Жизнь порой, как компьютер - без всякой причины зависнет:
Перегрев. Переплав. Перевал. Переход. Перелом.
Так болит, что в округе сгорают электроприборы,
И когда перепробовал все из врачующих поз,
С синей нервной мигалкой Иные прибудут на скорой:
«Перелом. Ничего, соберём. Подготовьте наркоз».
В поднебесье висит то ль звезда, то ли лампочки груша,
То ль какой-то другой незнакомый сияющий плод…
Кто-то добрый и вечный гипсует разбитую душу,
Бормоча: «Перелом… ничего… я подул... заживёт».

 

Роберт Бернс
За молоді літа

Не забувається повік,
Що серце пам'ята,-
I дружба перша, і любов,
I молоді літа.
Так вип'єм. друже мій старий,
За молоді літа,
Іще раз, друже мій, налий
За молоді літа!
Ходили вдвох ми по полях,
Де золоті жита,
Та розійшлись у нас путі
На довгії літа.
Бродили вдвох ми по річках,
Де хвиля золота,
Та розлучили нас моря
На довгії літа.
Подай же руку, як колись,
Бо дружба нам свята,
I знову думкою вернись
У молоді літа...
Так вип'єм, друже мій старий,
За молоді літа,
Іще раз, друже мій, налий
За молоді літа!

 

Б. Л. Пастернак
"Марбург"

...Чего я трушу? Ведь я как грамматику
Бессонницу знаю. У нас с ней союз.
Зачем же я, словно прихода лунатика,
Явления мыслей привычных боюсь?

Ведь ночи играть садятся в шахматы
Со мной на лунном паркетном полу.
Акацией пахнет. И окна распахнуты,
И страсть, как свидетель, седеет в углу.

И тополь - король. Я играю с бессонницей,
И ферзь - соловей. Я тянусь к соловью.
И ночь побеждает, фигуры сторонятся,
Я белое утро в лицо узнаю.

 

Дмитро Павличко

Я стужився, мила, за тобою,
З туги обернувся мимохіть,
В явора, що, палений журбою,
Сам-один між буками стоїть.

Грає листя на веснянім сонці,
А в душі печаль, як небеса,
Він росте й співає яворонці,
І згорає від сльози роса.

Сніг летить колючий, ніби трина,
Йде зима й бескидами гуде.
Яворові сниться яворина
Та її кохання молоде.

Він не знає, що надійдуть люди,
Зміряють його на поруби,
Розітнуть його печальні груди,
Скрипку зроблять їз його журби.



---------- Додано в 09:04 ---------- Попередній допис був написаний в 08:08 ----------

Ліна Костенко.

У світі злому і холодному,
де щастя зіткане з прощань,
чи ми пробачим одне одному
цю несподівану печаль?

Чи будем вік себе картати?
Але за віщо, Боже мій!
За те, що серце калатати
посміло в ніжності німій?!

За ті передані привіти?
За тихий погляд, що п’янить?
Нехай це сонечко посвітить.
Нехай ця туга продзвенить.

 

Зелёный ,обшарпаный ,старенький поезд...
Я каждый вагон расцелую глазами...
Отправь меня в Детство,где травы по пояс,
Где дождь размывает запретные грани...

Где можно чумазой из мокрого сада
Явиться под вечер к воркующей печке ,
Уверенной твёрдо ,что мне будут рады-
Промокшей до нитки заблудшей овечке...

И россыпи яблок в девчачьем подоле ,
Сокровищем бабушке в тёплые руки!
В ведёрке царапины вымыть от боли...
Мелодией сна уничтожить все звуки...

В пуховых подушках проснуться счастливой
Под взглядом,в окно постучавшего, клёна...
Обои в цветочек уютностью милой...
С рождения ,кажется , с ними знакома...

Зелёный ,обшарпаный ,старенький поезд
Меня на перроне сегодня оставил...
Уехал к тем травам ,что были по пояс ,
В яблочной памяти грустью растаял..

З нету.

 

Василь МАХНО

+ + +

І на їхні голови поклавши,
сутінки із яструбиних крил.
І загорнуть лихоліття наше
в тепле листя, в золотавий пил:

рибою пливи, свідзинським; кавою
посмішку залий. І за одвірком –
за три кроки погляду лукавого
не зітреш за шклом. І з нашим віком

в теплім листі порпайся. Зануриш
голову у жолоб річки. Блудять
мертві очі. І кого ти дуриш
з цеглою й підошвами на грудях?

Трубадури дудку і підсвічник
ще проп’ють у корчмі, але корчить
лихоліття лиховісну вічність
руки заламавши в зблиску вовчім,

що на їхні голови поклавши,
ніч – як черево вочиці – і схолоне,
зупинившись кров, але настрашиш
тих світів заюшену заслону.

Блудиш по світах, петляєш. Втечу
рибам напитай – втікач самітний.
І заходить тінь чиясь за плечі
й крейдою твій контур точно мітить.

***

 

Юлiя Берeжко-Камiнська

А Янголи-охоронці
Ночами латають крила.
Їм ночі, ці довгі ночі
Даються завжди найтяжче.
За того, кому непросто,
Хто болем своїм знесилив,
Болем таким пекучим,
Болем таким пропащим –
Молять…

А Янголи-охоронці
Блукають вночі світами,
Шукаючи, чим прикрити
Серце своє од вітру.
А всюди – вітри. І марно…
Усюди майже так само,
Якщо там немає любові,
Якщо там немає світла.
Шкода…

А Янголи-охоронці
Без вихідних, є – свято.
Одне – і таке жадане.
Одне – і таке далеке:
Побачити очі, стиглі,
Наче плоди гранату,
У грудях живого серця
Радісний чути клекіт…
Щастя…

А в Янголів-охоронців
Сни – мов глибокі ями.
Упасти на дно і - годі,
Забувши - навіщо? Хто ти?
А Янголи-охоронці
Зранку стають жінками…
Або - чоловіками…
І йдуть на свою роботу.
Вкотре…

 

Ви мені нагадали ці рядки

А Ви чули колись, що вночі зустрічаються душі?
Так! Вони ненадовго свої покидають тіла,
Й обережно, тихенько, щоб сон теплий їх не порушить,
Між землею і небом легкі розправляють крила.

А Ви чули колись, як від змаху тих крил у повітрі
Розливається дивна мелодія - ангельський дзвін?
І як душі у хмарах купаються срібно-блакитних,
І як радісно в небо злітають зіркам навздогін...

Там у світі висот їм далекі фальшиві тривоги
Й недосяжні розлуки й печалі, що творимо ми.
Тільки там зустрічаються вільно і без настороги
Ті, що разом не зможуть іти, залишившись людьми.

 

Знову, курва, радіо, телебачення, курва, преса.
Влада собі як влада: суцільні, курва, бандити.
(Ю.Андрухович)

 

Павло Гірник

Коли сповідуєш себе,
Себе не подаєш,
Коли говориш до небес
І з небесами п’єш,

Коли такий на світі сам —
Хоч небо городи —
Ти посміхаєшся снігам
І просиш — відведи.

Такий я, Боже, не такий,
Але за те, що є,
Ти народи мене чи вбий,
Бо вже ніхто не вб’є.

Не сіяв і не посівав,
Не крав і не карав,
І жив, мов коник серед трав,
І вірив, що співав.

У безвість дику і суху,
Де всім відомо все,
Зелений коник по снігу
Ще вершника несе.

***

Спізнилося небо тебе прихистити на мить,
І тіло піднесли дими понад капища отчі.
І вже — не спочити, а просто себе зупинить,
У віщого сну напитати, обмовки пророчі.

Спізнився — очікуй нагоди.
Не встиг, то ходи по землі.
Ховай за халяву на цямрині писаний аркуш.
Коли біснуваті на втоптаній в душу золі
Шикуються знову на гвалт яничарського маршу.

Навіщо тобі прозирати оту марноту,
Палити останні легені сипкою пітьмою?
Трава не гукає до сонця: — Дивись, я росту! —
Зелена — живе, помирає — стає золотою.

Ніхто не вполює, і навіть вогонь не спиня,
І байдуже, хто тебе вб’є — товариство чи зграя.
Дозвольте не з вами, а подумки.
І — навмання.
Спізнилося небо? Нічого, я ще зачекаю.

---------- Додано в 08:34 ---------- Попередній допис був написаний в 08:23 ----------

І ставок, і млинок, і вишневий садок,
І земля, непідвладна нікому…
Йдеш по світу, якого — холодний ковток
Біля вічнозеленого дому.

Поривання і втрати, високі суди,
Одкровенія мляві і куці…
Звідкіля ти, навіщо і підеш куди,
Посивілий безштанько в кожусі?

За тобою безмов'я і дика вода,
Над тобою — дерева і діти,
І те жито, що досі тебе вигляда,
У якому нікого не вбито.

І світає в тобі, і скипається мур,
І покрається камінь на свято.
І не знаєш коли, але знаєш чому,
Хоч волів би нічого не знати…

---------- Додано в 08:46 ---------- Попередній допис був написаний в 08:34 ----------

просто настрій....

Часом сниться мені ледь задихане скло
І холодна-холодна безлюдна дорога
Повз похилий вітряк у забуте село,
Де ще є криниці, а не чути нікого.

І по чорній траві я ступаю на крок,
І, поклавши на корбу затерплу долоню,
Витягаю з криниці гарячий пісок,
Що тече поміж пальцями і не холоне.

І здається, що має лягти на траву
Ледь означена тінь, як з німого одчаю
Я постукаю в двері і тихо позву
Тих, кого не зустрів і кого вже немає.

…Скло поволі тьмяніє, і сірий пісок
Завіває чиїсь голоси на папері,
І здається мені, що це зовсім не сон,
І нікого нема, а я стукаю в двері…

***

Піскуваті часи злютувалися в стомлені мури.
Золоті голоси розтеклись, як солодке вино.
Не ламай свого слова, моя божевільна зажуро,
Чи молитва, чи зрада, чи воля — тобі все одно.

Відпускай навмання те, що досі тримало на світі.
Посміхайся землі, віддавай свої щирі борги.
Павутинко життя на осінньому сивому вітрі,
Що тобі колотнечі, і підступи, і вороги?

Ти вже нині не звідси. Ти вийшов з людської домівки,
Залишивши комусь і хлібину, і сіль, і ключі…
І махнула тобі на прощання відчахнута гілка.
І заснула сова на плечі при останній свічі.

 

Я пішла по світах, як, буває, ідуть у відпустку.
Роздивлялася сни у вітринах на вулицях міст,
приміряла новеньку заквітчану ружами хустку,
черевики на босу і сукні. Ото маю хист.
Я шукала тебе, чи себе, чи вірші підліткові -
дев’яності були видатними на мрії і сни.
І була я терпляча, замерзла і невиліковна
на кордоні «було» і «ще буде» тієї весни...
Витрачала не гроші - слова і кредити на спокій,
парасолі губила, набійки і голову теж...
Та затихли за рогом Садової-Пушкіна* кроки
двох розбитих сердець за межею дозволених меж...

 

Софія Кримовська

Червоним-чорним. І чого це так?
Чому просили Ви мене розшити
рушник для Вас. Там голубки і мак,
і ще якісь невизначені квіти...

Рахую хрестик: вгору, вліво, вбік –
пташки клюють вже кетяги калини.
На дворі – чули? – двадцять перший вік
всі в Інтернеті майже щохвилини.

Тим більше дивно. Я стелю нитки,
я хрестиками вистеляю ночі
одні на двох. Між нами є роки,
які я рахувати вже не хочу

 

Віктор Бойко

Така жорстка і лагідна рука!
Така жорстока логіка рядка,
в якім твій погляд зовсім без притулку.
І, ніби в ожеледицю, мій крок,
а сам я - учень, що не зна урок,
утупившись безглуздо в палітурку.

А далі - твої пальці, тихі-тихі,
десь між осіннім і зимовим днем
нас із тобою з'єднують в одне,
щоб світ однині нам не зичив лиха.


І буде він гойдатися, мов сад,
а в тім саду веселий листопад.
І ми усім розкажемо, що він
однині буде зватись листодзвін.

І то нічого, що кружляє сніг,
в саду пожовклім чути листосміх.
І нам не буде віритись, що край,
бо понад світом лине листограй...

А потім Все за вітром промайне?
А потім ти зненавидиш мене?!

Яка жорстока логіка рядка!
Яка жорстка і лагідна рука...

---------- Додано в 11:03 ---------- Попередній допис був написаний в 09:36 ----------

Наталка Фурса

І залишилось просто —
жити:
деревам руки цілувать,
вдихать грозу, ростити жито,
і обережно проти світла
на вірність вивірять
слова…

Не ждать — нікого і нічого.
Не мріять — про вчорашній день…

Ще бачать очі,
ходять ноги.
Ще не кінчається дорога
і — зна сама,
куди веде…

Сядь обіч шляху на осонні.
Усе до тебе вже збулось:
йшли пішаки,
летіли коні…

Та розпочнеться все сьогодні
для когось —
вперше і всерйоз…

Важка наука — просто жити:
деревам руки цілувать,
вдихать грозу,
ростити жито,
і обережно проти світла
на вірність вивірять
слова…

 

Андрій Школа

Повертатись назад, у питання, в ніщо, у життя,
У хвилини, що темними, гострими хвилями плинуть,
У майбутнє учора, до котрого руки ти тяг,
Дотягнувся ж в сьогодні, яке непотрібне і тлінне.

Повертатись у дім без ключів, без тепла, без людей,
У обійми, які вже давно замінились на інші,
Повертатись в роки без усмішки, що поруч іде,
Повертатись і падати ниць, бо стає усе гірше.

Повертатись туди і до чого, до кого, до як…
Теплих слів вже давно нам нема. Та, напевне, й не треба.
Повертатись в холодний свій дім, під утомлений стяг,
Повертатись пора… Я хотів би вертатись до тебе.

 

Ліна Костенко

Я, що прийшла у світ не для корид,
Що не люблю юрби та телекамер,
О, як мені опікся і обрид
Щоденний спорт - боротися з биками!

Я одягаю пурпуровий плащ,
Бики вже люто наливають очі.
Я йду на них! Душе моя не плач,
Ці види спорту вже тепер жіночі!

 

Илья Цейтлин

Вдребезги. Собираешь горстями осколки корявые.
Кровь из резаных ран, слёзы, пыль вперемешку…
Неуклюжее бегство, одетое в спешку
И разбитой Надежды карманы дырявые.

Вдребезги. Каждый раз всё больнее и всё невозможнее.
Ни кричать, ни молить, ни искать объяснения.
Задыхаться похмельем, не знав опьянения,
Уходя в неприступность, не став осторожнее.

Вдребезги. И, хотя оболочка ещё сохраняется,
Очень трудно решиться на риск потрясения,
Потому что, увы, не бывает спасения
И в обыденной жизни мечты не сбываются.

Вдребезги. Судьбы пишутся без снисхождения.
Сразу набело. Но катастрофа случается,
Что-то в нас навсегда, безвозвратно кончается,
Невозможен манящий обман возвращения.

Вдребезги. Неподъёмная кладь бесполезного опыта.
Суета и тщета по руинам корячиться.
И душа, равнодушная к крикам бодрячества,
Болью вздрогнет, оглохнув от тихого шёпота…

 

Тарас ШЕВЧЕНКО
В казематі
III

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: “Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись”.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

 

Іван Ольховський

Душі закортіло на люди,
а людям було не до душ…
Казали, що з нею не будеш
крутитися, наче вуж.

Вона не годує злиднів,
а просить уваги і часу…
І перед душею завидна
гримів у дверях засув.

Душі не було де присісти,
сплакнути, розвіяти шок.
Довкола одні аферисти
чіпляли усіх на гачок.

Общипували товстосуми:
“Ну що то вона за річ?
Якої потрібно суми,
щоб з нею провести ніч?”

Шамани тягли на арканах,
вдаючи із себе богів,
підпоювали дурманом,
заплутували в борги.

Були б затоптали в бруді
п’яниці, повії, бомжі,
не вирви з хмільного блуду
архангельські крила душі.

Відтоді тривожно-займиста,
ненависна владі гроша,
далеко-далеко за містом
живе наодинці душа.

***

Що день — то відчай, що не ніч — то жах!
Холодне небо безпробудно скніє,
горить солома і гірчить олія.
І ще надія жевріє в очах.

Латають вулиці свої одвічні рани,
зализують каштани білий біль,
не спить сторожа, міряє до ранку
квітневу сіль, травневу сіль.

Вирують ріки і вирують нерви,
скрегочуть гальма — на розпутті кіт.
І топчуть, топчуть тисячі чобіт
останню пам’ять сивої Мінерви.

Куди не кинеш — суєта і лінь —
міняють гроші і міняють душі…
В болото черевних хотінь
летять і стогнуть перестиглі груші.

---------- Додано в 08:35 ---------- Попередній допис був написаний в 08:32 ----------

Лист

Добрий вечір. Це — я, ясна зоре, далекого міста.
Ви б мене не впізнали, якби до Вас раптом забрів.
Облетіло моє безтурботне, нестримане листя —
рівновагою я несподівано тут захворів.

Не повірите Ви — у душі оселилася тиша.
І пташине ячання, і стогін, і зойк голизни,
і крутий словопад перетворює на спокійніший.
До пастельного горнеться все, що було голосним.

Я Вам правду кажу — забуваю про “хочу” й “не хочу”.
Вже мені все одно, чи де є ще печаль, чи нема.
І коли навіть серце щось щемне мені туркоче,
всі слова перевіює мудро-холодна зима.

Я дивуюсь собі, що так швидко навчивсь не літати,
не здійматися вгору, не падати стрімко униз,
не гойдати судьбу, коли її треба гойдати,
щоб не знати смаку непристойно довжезних реприз.

Та до чого це я перед Вами отак розговівся,
перетрушую в сповіді всі свої нові хмелі?
Бачте, сон про Вас знову до мене сьогодні прибився,
але я вже не той, і про це тільки Вам розповів.

***

Подрібнююсь, вичерпуюсь, мілію
серед безчестя, зради і спокус.
Ґвалтую душу преневинним змієм,
встаю, і падаю, і каюсь, і молюсь…

Вичавлюю останні краплі ласки,
у відголосках ніжуся добра…
Сумний кінець у золотої казки,
якщо вона реальністю була.

Відважую по грамах тінь усмішки,
по міліграмах — тінь тепла…
Усі думки мої колишні,
всі перелатані слова.

Багно марнот замулює джерела,
щоденний клопіт душить свіжість снів.
Жага моя давно би вже померла,
якби ж то відчай жити не хотів.

***

Всоте зраджую хист і встоперше клянуся.
Море сірої туги. Навколо ні вітру, ні хмар…
Застигають слова і товстішає крига на курсі.
На штурвал без надії востаннє лягає рука.

Всоте себе виню і встоперше себе виправдовую.
Тіні висохлих дум у дірявії сіті ловлю.
На спустошених снах я любові палац вибудовую
і з небесного келиха щастя розхлюпане п’ю.

Всоте звалює гріх. Устоперше встаю і відмолююсь,
напинаю душі золотаво-сумну тятиву.
І вітрило сушу, зачарований білою мовою,
п’ю смертельну отруту і, мабуть, тому ще живу.

 

Весняним настроєм він звався,
Смугастим котиком сидів на підвіконні,
Промінням сонячним щоки торкався,
Світанком розривав тенета сонні.

Він краплями дощу на парасольці гарній
Узори тонким пензлем малював
І теплим чаєм в затишній кав’ярні
Самотнє серце ніжно зігрівав.

Блакиттю неба зазирав він в очі,
Крізь талий сніг травою проростав,
Будив натхненням серед ночі,
Рядками віршів тишу наповняв.

Він сміхом радісним лунав в повітрі,
Надією у поглядах з’являвся,
Торішнім листям шелестів на вітрі,
Весняним настроєм він звався…

 

М.Цветаева

РЕКВИЕМ

Уж сколько их упало в эту бездну,
Разверстую вдали!
Настанет день, когда и я исчезну
С поверхности земли.

Застынет все, что пело и боролось,
Сияло и рвалось, -
И зелень глаз моих, и нежный голос,
И золото волос.

И будет жизнь с ее насущным хлебом,
С забывчивостью дня.
И будет все — как будто бы под небом
И не было меня!

Изменчивой, как дети, в каждой мине,
И так недолго злой,
Любившей час, когда дрова в камине
Становятся золой.

Виолончель и кавалькады в чаще,
И колокол в селе...
Меня, такой живой и настоящей,
На ласковой земле!

К вам всем, что мне, ни в чем не знавшей меры,
Чужие и свои,
Я обращаюсь с требованьем веры
И с просьбой о любви.

За то, что мне прямая неизбежность —
Прощение обид,
За всю мою безудержную нежность
И слишком гордый вид.

За быстроту стремительных событий,
За правду, за игру.
Послушайте! — Еще меня любите
За то, что я умру.

К вам всем, что мне, ни в чем не знавшей меры,
Чужие и свои,
Я обращаюсь с требованьем веры
И с просьбой о любви.