Поезія та проза

УМИРАЮТЬ МАЙСТРИ…

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.

І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.

Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони — як Атланти,
держать небо на плечах. Тому і є висота.

 

І знов Гірник..зачепило...

Ні, не спинитися — подихати
Солоним небом, що мина.
За тими кривдами і лихами,
Що потовклися — і нема,
Сама зажура клямку торгає
І вкотре гірко запита,
Як торгувалось і чи дорого
Сьогодні біль і самота,
Якої долі заманулося,
Якої ради не стає,
Чому життя — святкова вулиця,
Де продаємо не своє,
Чому усе обридло подумки,
А не рубається з плеча,
І час гайнується на помилки,
Яких було і вистача?..
Сукай з холодної затятості
Сувору нитку самоти!
Душа — не дівка, аби сватати,
Не наймичка, аби клясти.
Або отак палити згарячу —
Хай до живого дотина! —
Коли ні хати, ані згарища,
А тільки небо, що мина…

***

Так минає не осінь, і лід так не тане, як ти,
Моя тиха і ніжна, і перша, і майже остання,
Молодесенька мріє печалі і самоти,
Що надії і сни називала коханням.

Що залишимо оку, а що — язикатій душі.
Майже зовсім нічого не лишимо серцю дурному.
Посміхайся забутій сльозі, але не воруши
Ні забутих листів, ні золи півзабутого дому.

І минало тобі, і світилося словом простим,
І піски заступали твій сон і були не маною.
І немає. Нічого немає. Хіба поза тим
Нерозгадана єдність свічі і вогню над тобою і мною.

***

Той білий-білий світ, який не перейду,
Ту дівчину, яка немислима без нього,
Вертаю самоті, як зірку молоду,
Як стомлену ходу відлуння мовчазного.

І цнота, і тепло, і трішечки весни
Задмухали вікно, на потім залишили
Передчуття гріха, передчуття вини,
І болісну сльозу, і ненависть безсилу.

І падає душа у стоптану траву,
А ти її малюй на білому обрусі —
Прокушені вуста і зламану брову,
Відьмацьку сивину і золото у вусі.

Це кров. Це дикий степ. Це воля і пітьма.
Це доля крижана і попіл на обличчі.
Це білий-білий світ, якого вже нема.
І дівчина, яку ніколи не покличу.

---------- Додано в 22:32 ---------- Попередній допис був написаний в 22:22 ----------

Такий вогонь, така твоя зима,
Такі твої дими і попелища.
Вітряк душі. Господаря нема.
Всі полягли, запалось городище.

Ти повернувся. Але хто повів
На п’яну сповідь і науку сіру
До то? туги, де немає слів,
До того слова, де немає віри?

Тебе ніхто нічого не спита —
І брат пішов, і мати не заплаче.
Вогонь. Пітьма. Свобода. Самота.
До кого обертаєшся, вітряче?

 

Доле з очима прірви,
Дякую, що була.
Маю по всьому вирій —
Стежечку до села.

Навіть якщо здалося
І не було й нема,
Дякую, що волосся
Сивіло, як пітьма.

Дякую, що забули
Нелюди і знавці —
Маю собі відлуння
Й сонечко на руці.

Маю дорогу з міста,
Маю стежки з села.
Дякую, що пречиста,
Дякую, що була.

---------- Додано в 22:44 ---------- Попередній допис був написаний в 22:42 ----------

Є порожні ліси, де ніхто не навчає літати,
Де відлуння стоїть, як прозора пітьма на воді,
Де малесенький світ, у якому ні мами, ні тата,
Йде снігами назустріч далекій чужій коляді.

Ти впізнаєш себе в тій пітьмі, що стоїть під снігами,
В тій воді, що слідами твоїми повз тебе пройшла,
І хіба що німою любов’ю поділишся з нами
До прадавнього лісу, де нині пісок і зола.

Посіваймо снігам, заходімо у сни і відлуння —
Хай Господь помагає вам, любі, з води і роси —
І благенькі засуви тому, хто в дорозі, відсуньмо —
Ти не сам, бо навчився літати. З тобою ліси.

---------- Додано в 22:45 ---------- Попередній допис був написаний в 22:44 ----------

Не казано ні вголос, ані потайки.
Прокинувся — і добре, що болить.
Обридли і народження, і поминки,
І стежка чорно-біла з світу в світ.

Там хлів небесний.
Вгноєне летовище,
Де голуби сідають за столи.
Барвінки, і видіння, і видовища,
І самота до чарочки смоли.

Без тями. Попід руки. З санітарами.
Навпомацки, навпоповзки…
Бува.
Ти називалась Ївгою чи Сарою?
Слова, слова, слова, слова, слова…

 

Повільно перейти, нічого не впізнати,
Черкнути рукавом проз листя золоте…
Такі тобі світи, такі з тобою втрати,
Такий по всьому слід, що димом поросте.

Зачуєш голоси, що тягнуть у глибини,
Розрухуючи жорна відьмацького млина.
Немає тобі правди, немає батьківщини,
Немає вже нічого. Що б не було — війна.

В безодні, в чураї, в гелени і малуші,
В останній лютий віддих у протяг з чорноти!
…О царственні тіла, неопалимі душі,
Осикові кілки, березові хрести…

***

Подiлений на три пiтьми,
Розiп'ятий самим собою,
Ти залишаєшся з людьми
Вiдлунням, кров'ю, самотою,

Бо йдеш дорогою, яку
Не маєш права залишати.
I руку стомлену й важку
Не подають тобi, як брату

Нi сiль, нi вiтер, нi трава —
Усе поховано для ока.
Та знатимеш такi слова,
Скажи — i оживуть пророки.

 

Хома Данилець

* * *

Мовчать дерева про свої турботи —
лиш падолист вистелює мій шлях.
Шибайголовним смілим Дон-Кіхотом
готуюсь в бій на скошений вітряк.
Ретельно вибираю свого списа
(перед очима — дужий Голіат),
на нього вчусь противника нанизувать
і зберігати цноту моїх лат.
А мій вітряк — під дощ, і сніг, і зливу
тужним старечим голосом скрипить.
Зажди лишень. Я перейду цю ниву.
Якщо удасться списа нагострить.

***

Застели моє ліжко — я маю сюди повернутись,
після шурхлого одноманіття чисельних доріг,
щоб у хруст простирадл запорошеним носом уткнутись,
і зомліти у сон, внявши болю натомлених ніг.

Приготуй мені чай — хай настоюється під безжальним
лопотінням хвилин; зсяде в осад зачаєний жаль.
Я згадаю тебе, коли — втисячне — роси криштальні
проростуть на траві, і прозріє печальний скрипаль.

Проведи по щоці ще розм'яклою з ночі рукою —
відсьогодні її забирають чужинські вітри…
А щетина дводенна — то тільки безвольності прояв —
те, на що тепер права нема. Щоб не сталось біди.

Не нашіптуй прощальних напучень — вони беззмістовні
перед мороком прірви, яку я ще не подолав…
Відколи я навчився ходити, я визубрив слово
«прощавай» — і не раз я його проказав.

Я впивався звучанням — й покидав доброзичні пороги,
щоб на новому місці гостинне почути «привіт».
Я тебе залишав, щоб за енським закрутом дороги
до порепаних губ ти наблизила губ своїх лід.

Застели моє ліжко — я маю навчитись вертатись,
я повинен забути бажання топтати асфальт.
Ти продовжуй мене за закрутом дороги чекати,
а яприйду сюди, щоб холодний пригубити жаль.

 

http://www.youtube.com/watch?v=_8QDVcbhd-I

 

Стус

За роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур'я в землю грузне,
і за твоїм жалінням заскорузлим,
за безголів'ям — просвітку нема.
Живеш — і жди. Народжуйся — і жди.
Жди — перед сконом. Жди — у домовині.
Не назирай — літа збігають згінні
без цятки неба й кухлика води.
Ти весь — на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, ніби равлик,
від вибухлої злості занепалий,
не можеш межі болю осягти.
А світ весь витих, витух, відпалав,
не вгамувавши вікової спраги.
Він висмоктав із тебе всю одвагу,
лишив напризволяще і прокляв.

***

Живі — у домовині. Мертві — ні,
хоча тюремним муром всіх притисло.
Прадавні роки, місяці і числа
перебирають у живій труні.
Сомнамбулами бродять щонаймертві.
І так їм хочеться межи чужих кісток
свій непомітний віднайти куток,
щоб там боятись смерті.

***

Висамітнів день. Висмоктали сили,
висотали біль.
Все тобі — чуже. Все тобі — немиле.
Все гірке тобі.
А немудре все! Хоч би дотягти,
та бодай — до краю.
Світ — уже не світ. Ти — уже не ти.
(Хто із вас — конає?)
Хочеш — задушись. Можеш — утечи
сам од себе.
Скільки не волай, скільки не кричи,
а — порожнє небо.
Хто б тебе почув? Хто б тебе схотів
зрозуміти?
Висохло перо. І мулькавий стіл
слізьми — змитий.

 

Теодозія ЗАРІВНА

* * *

Березень потривожив надію,
мов стару струну.
Струхлявіла плацента душі
згадала, що, насправді, вічна
і важко зітхнула:
Знову робота.
Твій спогад проклюнув шпарку
у звуконепроникній шибі —
Ага! Думка таки матеріальна! —
і спричинив протяг
у всіх моїх творах про інших.
Цілую листок,
де я списана
від пальців аж до коси,
уже колишньої,
і посилаю думку
на адресу:
Ноосфера, наш з тобою канал,
часом підвладний іржі та вапну,
пробитий пірацетамом.
Думай собі десь там,
ти знаєш — я все прочитаю.

---------- Додано в 19:32 ---------- Попередній допис був написаний в 19:30 ----------

Теодозія ЗАРІВНА

* * *

Розтоплена смола закриє рот пророкам.
І чисті словеса — обтяжлива морока.
Фундамент попелищ закам’яніє скоро,—
хіба нам доведеш, що ми насправді порох.
Ми входимо у кадр, заплутавши епохи.
Цей антикваріат: поміст і хмизу трохи.
І дивиться юрба невинними очима
на це німе кіно. О як нас мало вчили!
Цигикає оркестр. Актори глушать пиво.
Їм вся ця кантилена закінчиться щасливо.
І тихий режисер, обтяжений пороком,
загубить сірника, можливо, ненароком.
Веселий дим вертить в іоносфері нішу.
Душа уже лиша цю твердь не найтеплішу.
І пики відверта все імените бидло.
О як пече вогонь. І як усе набридло.

---------- Додано в 19:33 ---------- Попередній допис був написаний в 19:32 ----------

Правда класно....

 

Дякую...,я звідти і беру...

---------- Додано в 23:29 ---------- Попередній допис був написаний в 21:39 ----------

Зазираю в завтра — тьма і тьмуща,
тьма. І тьмуща тьма. І тьмуща тьма.
Тільки чорна водь. І чорна пуща.
А твого Святошина — нема.
Ні сестри, ні матері, ні батька.
Ні дружини. Синку, озовись.
Поніміли друзі. Чорна гатка
в теміні. Пітьмою — хоч залийсь.
Лиш тремтить, як віра в спроневірі,
копійчана свічка на столі
та шугають люто по квартирі,
ніби кажани, твої жалі.
Шурхоти і шепоти і щеми —
то твого спогадування дні
хлюпотять під веслами триреми,
що горить в антоновім огні.
Все життя — неначе озирання
у минулий вік. Через плече.
Ні страху, ні болю, ні вагання
перед смертю. А Господь рече:
відшукай навпомац давню кладку,
походи і виспокійся в нім,
у забутім віці. Тепла згадка
ще придасться на суді страшнім.

 

Nevermore - Поль Верлен


О спогади, мовчіть!.. У млявому осонні

До вирію дрозди летіли напівсонні,

А з лісу, що жарів в осінньому вісоні,

Журилися вітрів фаготи унісонні.



Ми з нею вдвох ішли по стежці польовій,

Волосся і думки тріпав нам вітровій,

І раптом, глянувши на мене із-під вій:

«Скажи мені, який був день найкраший твій?»



Спиталася вона. Я тільки посміхнувся

Й устами вдячними побожно приторкнувся

До білої руки, а серце стало нить.



Ах, ніжні первістки лілей благоуханних,

Як запах ваш п'янить, як солодко бринить

Несміливе «люблю» уперше з уст коханих!

 

Костенко Ліна

Біль єдиної зброї
.......

................................Слово, моя ти єдиная зброє,
................................Ми не повинні загинуть обоє.
......................................................Леся Українка


Півні кричать у мегафони мальв —
аж деренчить полив’яний світанок…
Мій рідний краю,
зроду ти не мав
нейтральних барв, тих прісних пуританок.

Червоне й чорне кредо рукава.
Пшеничний принцип сонячного степу.
Такі густі смарагдові слова
жили в тобі і вибухали з тебе.

Слова росли із ґрунту, мов жита.
Добірним зерном колосилась мова.
Вона як хліб. Вона мені свята.
І кров’ю предків тяжко пурпурова.

А хтось по ній прокопував рови.
Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.
І сниться сон: пасуться корови —
сім тучних, але більше тощих.

Скубуть озиме, нищать ярину,
ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.
Трагічна мово! Вже тобі труну
не тільки вороги, а й діти власні тешуть.

Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
з твоїх принижень — не з твоєї величі!

Твій дух не став приниженим і плюсклим,
хоч слала доля чорні килими
то од Вілюйська до Холуйська,
то з Києва до Колими.

З усіх трибун — аж дим над демагогом.
Усі беруть в основу ленінізм.
Адже ніхто так не клянеться богом,
як сам диявол — той же шовінізм.

Як ти зжилася з тугою чаїною!
Як часто лицемірив твій Парнас!..
Шматок землі,
ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.

Мій предковічний,
мій умитий росами,
космічний,
вічний,
зоряний, барвінковий…
Коли ти навіть звався — Малоросія,
твоя поетеса була Українкою!

 

Сонет 140

----------
Перевод П. Карпа
----------

Ты меру знай в жестокости самой
И не казни презреньем - из боязни,
Что, не сумев недуг осилить мой,
Я расскажу про тяжесть этой казни.

И, хоть надежды бросить мне пора,
Уверь меня в своем благоволенье -
Ведь умирающему доктора
Сулят надежду на выздоровленье!

Иначе - до отчаянья дойду,
Отчаявшись - тебя порочить буду,
А подлый свет начнет в моем бреду
Искать, конечно, истину повсюду.

Так, чтоб от черной лжи нам не пропасть.
Скажи, что любишь, хоть иссякла страсть.

 

Євген Маланюк

І день, і ніч. І вічно сам —
В цього життя порожнім трибі*
Який розжеврений сезам,
Щоб вічність одчинить, потрібен?

Весна на вулицях цвіте.
В блакиті знов співають хмари,
Але це все — не те, не те,
Про що молився я і марив.

Ні! Не земним, не дольнім дням,
Не весняному трав килиму
Вогненну душу я підняв,
Як купину неопалиму!

Рокоче й крутиться життя,
І все з ним крутиться довкола...
Так нащо ж я себе відтяв
Від зачарованого кола?

***

Я в полоні у лютих літер.
Вже все назвав. Вже все убив.
Чуття, розплавлені і злиті,
На оливо я перелив.

Живого серця щирим злотом
Прозолотив червлений друк,
І фарбувала кров’ю мук
Узорні оздоби гризота.

І в мертвих книг закуті труни
Поклав я трупом почуття,
І вже душі завмерлі струни
Не воскресити для життя.

 

Коли першого разу приїхав до Львову, я відразу в нього закохався)))
Ось шо було написано в той день, і трошки з годом як їхав до дому:

***
Я Львів кохаю, не журюся,
До нього скоро повернуся.
Це місто Марта показала,
Навіки серце покохало…

***
Ти така неприступна,
що вмираю,
бо от халепа,
я кохаю!.

Біля вікна
Мелодік дез у колонках лунає,
Він моє серце розриває.
Воно так б’ється і тремтить,
До тебе хоче в оцю мить…

***
Лист паперу у клітинку,
Тебе жадаю хоч краплинку,
Побачити, відчути, обняти,
Все більш і більш тебе бажати.

Icq

ICQ, ICQ
You are haven’t smart IQ,
You just transport instant message,
You confusing our present.

***
Зубки ріжуться, болять,
Не дають блін подрімать,
Біль мине, коли не знаю,
Але я надію маю.

Ти
Ти як світло, як надія,
Ти моя най щира мрія.
Бути поруч, то бажання,
То безмежні сподівання.


Потяг
Потяг, потяг ти старий,
Ти галімий і гнилий,
Але їдеш, ти живий,
Головне нас не прибий,
Не убий простих людішок,
Із простої плоті й кишок.

14 лютого.
Вечір закоханих триває,
А наш час у потязі минає 
Прикро думати про це,
Коли хтось не байдужий в тебе є.
Він там десь на тебе чекає,
І його серце щось відчуває…

Почуття, почуття,
назад немає вороття,
Серце погляд пам’ятає,
І з цею віддаленістю
все більше кохає.

Логіка
Логіка, то прекрасна річ,
Без неї не можливо розбити кірпич,
Без неї не можна зробити логічне,
Щось що може здатись комусь симпатичне.
Логіка, то прекрасна наука,
Для неї, візьму я і вирощу внука!

 

Променіє над мороком світло.
Сонце Землю бере в два крила.
Скільки весен на серці відквітло!
Тільки ж та, найясніша, - була?

Чисті руки твої – осіяння,
Дар небесний, безмовне “люблю”.
Та, як рана, впече запитання:
Чи ж усе
я віддав
без жалю?

Це життя, неймовірний дарунок,
То цілую в уста, то клену.
Ти – свавілля, чи ти – порятунок?
Не сприйму.
Не скажу.
Не збагну.

© Валерій Бойченко

---------- Додано в 07:22 ---------- Попередній допис був написаний в 07:17 ----------

Я тут один, мов у чужому краї,
Ніхто мене, як друг, не привіта.
Постійно туга щире серце крає
І самота постійно огорта.

Чужі мені ці ідоли надуті,
І псалми їм складатиму не я,
Бо не втонула в пошлій каламуті
І не заснула молодість моя.

В.Симоненко

---------- Додано в 07:24 ---------- Попередній допис був написаний в 07:22 ----------

Я тобі галантно не вклонюся




Я тобі галантно не вклонюся,

Комплімента зроду не зліплю,

Тільки в очі ніжні задивлюся,

В них свою тривогу утоплю.

І коли химерною габою

Спеленає землю довга ніч,

Довго серце тужить за тобою,

Довго сон мені не йде до віч.

Довго білі таємничі крила

Обвивають маревом видінь,

І стоїш ти крихітна, і мила,

І прозора, мов ранкова тінь.

І палають, ніби стиглі вишні,

Владно підкоряючи собі,

Губи неціловані і грішні,

Очі божевільно голубі.

(Василь Симоненко)

---------- Додано в 08:25 ---------- Попередній допис був написаний в 07:24 ----------

© Кривий
Я прийшов


[AD]
Ну, здрастуй, сонце! Знову я прийшов
В цей новий день, підвівши вгору очі
Твоє тепло прийняв і сили віднайшов
Щоб далі йти у вічність проти ночі.
Як смолоскип надій візьму твої проміння
Й роздам стражденним, змерзлим у пітьмі
І кожен крок, як Боже воскресіння
Нехай зігріє паростки земні
Добра й любові, ті що збереглися
На цій всегрішній, змученій землі, -
Прокинься, земле, щастям озовися
Зрости зерням, посіяним в ріллі!
Вдихни повітря, в міць сплети коріння
Дощем умийся й дай святі плоди
Натхнення й твердості, наснаги і терпіння
До кожної вселенської біди
І хай встає життя рушійна сила
Над тим усім, що не дає цвісти
Що не дає увись розправить крила
Вже час настав, пора відповісти
Що світло запанує над цим світом
Що в кожен дім повернеться любов
І збережеться барвінковим цвітом
Довічне : «Здрастуй сонце. Я прийшов.»
Київ 2010

 

Есенин Сергей


Мне осталась одна забава:
Пальцы в рот - и веселый свист.
Прокатилась дурная слава,
Что похабник я и скандалист.


Ах! какая смешная потеря!
Много в жизни смешных потерь.
Стыдно мне, что я в бога верил.
Горько мне, что не верю теперь.


Золотые далекие дали!
Все сжигает житейская мреть,
И похабничал я и скандалил
Для того, чтобы ярче гореть.


Дар поэта - ласкать и карябать,
Роковая на нем печать.
Розу белую с черной жабой
Я хотел на земле повенчать.


Пусть не сладились, пусть не сбылись
Эти помыслы розовых дней.
Но коль черти в душе гнездились -
Значит ангелы жили в ней.


Вот за это веселие мути,
Отправляясь с ней в край иной,
Я хочу при последней минуте
Попросить тех, кто будет со мной,-


Чтоб за все грехи мои тяжкие,
За неверие в благодать,
Положили меня в русской рубашке
Под иконами умирать.

 

ПОДАРУЙ МЕНІ ВЕСНУ

Подаруй мені весну -
і проліском чистим крізь холод до тебе проб"юся.
Подаруй мені літо -
і теплим колоссям до рук твоїх я пригорнуся.
Подаруй мені осінь -
і яблуком стиглим впаду у розкриті долоні.
Подаруй мені зиму -
і різдвяним дарунком сховаюся на підвіконні.
Подаруй мені сонце -
й ласкавим промінням загляну у втомлені очі.
Подаруй мені зорі -
й у сни твої буду приходити кожної ночі.
Подаруй мені небо -
й тебе я покличу над хмарами вільно літати.
...Подаруй мені серце -
на цей подарунок до віку готова чекати.

---------- Додано в 17:39 ---------- Попередній допис був написаний в 17:21 ----------

Обіймати тебе - то весь світ пригорнути до себе,
Цілувати тебе - то вустами торкнутися неба.
Глянуть в очі твої - в океані безмежнім згубитись
І у серці твоїм неземним почуттям народитись...

На світанні сонячним промінням,
Твої очі ніжно цілувати
І росою чистою з тремтінням
На вустах гарячих завмирати.

Свіжим вітром у легкім пориві,
Не торкнувшись спокою на скронях,
Обіймати тихе сонне тіло
Й задрімати поряд на долонях.

Кави неповторним ароматом
Ранок твій наповнити до краю.
День новий тобі подарувати
І сказати, що кохаю...

 

Тор ВАРРА

* * *

Світ навпіл – пани і раби,
Скрізь поряд багатство і злидні,
За скарб наживають горби,
За скарб захлинають у слині.

Ставати панами час.
Рабами сусіди будуть,
До слави вестиму вас,
Ставай під мою оруду!

Нам чобіт зросить у крові
Жорстоких наразі орд;
Їх кожній свині, корові
Най нашенський буде хорт.

---------- Додано в 18:55 ---------- Попередній допис був написаний в 18:51 ----------

Нагадалось:

Микола ЮРІЙЧУК

ЧЕРЕМШИНА

Знов зозулі голос чути в лісі,
Ластівки гніздечко звили в стрісі,
А вівчар жене отару плаєм,
Тьохнув пісню соловей за гаєм.

Всюди буйно квітне черемшина,
Мов до шлюбу, вбралася калина.
Вівчаря в садочку,
В тихому куточку
Жде дівчина, жде.

Йшла вона в садок повз осокори,
Задивилась на високі гори.
Де з беріз спадають чисті роси,
Цвіт калини приколола в коси.

Всюди буйно квітне черемшина,
Мов до шлюбу, вбралася калина.
Вівчаря в садочку,
В тихому куточку
Жде дівчина, жде.

Вже за обрій сонечко сідає,
З полонини їй вівчар співає:
— Я прийду до тебе, як отару
З водопою зажену в кошару.

Всюди буйно квітне черемшина,
Мов до шлюбу, вбралася калина.
Вівчаря в садочку,
В тихому куточку
Жде дівчина, жде.

Ось і вечір, вівці біля броду
З Черемошу п'ють холодну воду.
У садочку вівчаря стрічає
Дівчинонька, що його кохає.

Всюди буйно квітне черемшина,
Мов до шлюбу, вбралася калина.
Вівчаря в садочку,
В тихому куточку
Жде дівчина, жде.

***

 

Щастя - Богдан-Ігор Антонич


З усіх людей найбільше я щасливий,
будую білий калиновий міст.
Мій дім скляний не з казки, лиш правдивий.
Великої моєї філософії
такий безглуздий зміст.

Не заплачу стражданню й горю мита,
люблю риск, небезпеку й сум’яття.
Я є рушниця, радістю набита,
якою вистрілю на честь життя.
Я п’ю його до дна, без сумнівів, без журб і бід,
ніщо, що людське, — не є мені чуже,
а що сьогодні я не маю грошей на обід, —
байдуже.