Поезія та проза

Самотньою піснею тихо до тебе озвуся,
Покинутим болем обпалю розгублену душу,
Стривоженим серцем до твого плеча пригорнуся,
Та все ж, сподіваюся, спокій твій я не порушу.

В кутку відшукаю забуті тобою вітрила,
Руками тремтячими їх обережно розкрию,
Вдихну в їхній злет всю свою нерозтрачену силу
Й покірно сховаюся у несподівану мрію...

 

Василь СТУС

БЕЗСОННОЇ НОЧІ

Думи визбираю, мов зерня,
Ніби стернями колоски.
Колять сльози. Колючі сльози.
Остюками — в очах.

Ніч протовпиться, як п'яниця,
по кімнаті, по стінах шастає.
І мовчить, і мовчить. Домовий
так ходив би. Мовчав би.

За вікном гуркотять літаки,
ніби відьми — на шабаш.
Понад дахами,
понад затихлими,
понад притахлим Києвом — гуркотять.

Емігрантом. Їй-богу. Ліжко.
І на ковдрі — од вікон — ґрати.
І подушка моя скуйовджена,
і скуйовджена голова.

Що ви ловите, телевізорні
Збожеволілі антени — погорільці?
Що ви ловите — запалим ротом —
комини почорнілі?

Вам повітря забракло? Диму?
Розум спертий, як спирт, горить?
Другу ніч уже, другу — не спиться.
Жовкнуть у вікні ліхтарі

 

Лінa КОСТЕНКО
Коректна ода ворогам

Мої кохані, милі вороги!
Я мушу вам освідчитись в симпатії.
Якби було вас менше навкруги,—
людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на ранги.
Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж,
мої гантелі, турники і штанги.

Спортивна форма — гарне відчуття.
Марудна справа — жити без баталій.
Людина від спокійного життя
жиріє серцем і втрачає талію.

Спасибі й вам, що ви не м’якуші.
Дрібнота буть не годна ворогами.
Якщо я маю біцепси душі —
то в результаті сутичок із вами.

Отож хвала вам!
Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно, буде вольтова.

 

А.Назаров

Эта странная жизнь, от которой не будет спасенья,
Чёрно-белые сны, по которым бредёшь наугад,
И пройдя лабиринтом, выходишь в свой город осенний,
Не совсем понимая, что просто вернулся назад.

Если день догорел, если в ночь открываются двери,
И душа, как карманы, пуста, и молиться смешно,
И нелепо застыв на пути перед новой потерей,
Усмехнувшись, ты скажешь мне горько: такое кино…

Тишина облетает в пространство огромного зала,
Только шелест попкорна и смех у тебя за спиной.
Эта вечная жизнь, у которой не будет начала,
Эта странная роль, эта боль, что случилась со мной.

Нет ни взглядов, ни слов, только дым от чужой папиросы –
Растворяется всё, что мы знали из правильных книг.
На ненужные новому веку смешные вопросы
Отвечает молчанием зеркала хмурый двойник.

Вдоль проспекта – строкою субтитров мелькают рекламы,
Вдоль знакомой судьбы облетают в туман фонари,
И за кадром ты слышишь молчанье испуганной мамы…
Досмотри эту странную жизнь, до конца досмотри...

 

Александр Назаров

Неслышному голосу вняв,
В заботах каждого дня
Какая-то часть меня
Живёт помимо меня.
И, путаясь и греша,
Оправдываясь и казня,
Невнятный предмет, душа,
Перерастает меня…
И что остаётся мне,
С невнятным моим: когда?

Есть небо в моём окне,
И в небе горит звезда…

***

По дороге в рай

Полной грудью дыши,
И пиши, и пляши
На могилах собратьев, пока не устал,
Остаётся лишь пепел души
На измятых листах,
А желание жить
Облетает осенней листвой,
Горький пепел души,
Додыши, допиши, допляши
За последней чертой.

И только серые тени крестов
Вдоль дороги в заброшенный рай,
На подмостках не взорванных нами мостов
До конца доиграй…
Доиграй…

Моя безупречная пьеса,
Бесконечная месса,
Плесень слов, не имеющих веса,
Песня пресного просо для пресса
Серых масс, потребляющих прессу,
Ожогом по содранной коже,
Прости меня, Господи Боже…
Дымовая завеса…

Полной мерой греши,
И пиши, и вяжи –
Пусть не гордиев узел, хотя б узелок,
Едкий пепел души
Засыпает глаза – не читай между строк.
А желание знать –
За него слишком дорого надо платить.
Опустела казна,
И ты снова одна на этом вечном пути.

И только серые тени крестов
Вдоль дороги в заброшенный рай,
На подмостках не взорванных нами мостов
До конца доиграй…
Доиграй…

Лишь пепел сгоревшего снега,
Догоревшего века,
В никуда облетевшего ветра
Новой болью по венам, по верам,
По нервам – как высшая мера
Ты снова окажешься первым…
Ожогом по содранной коже,
Прости меня, Господи Боже…
Мировая премьера…

Поднимая глаза –
В небеса, в образа –
Едкий дым этой жизни не повод для слёз.
Мне так много осталось сказать,
Много больше того, что сказать довелось.
А желание петь,
Этот птичий нехитрый устав,
Дотерпеть, долететь –
И нелепая смерть
Не замкнёт нам уста.

И только звёздное небо и свет
По дороге к началу начал…
И спасение в том, что кто-то смотрит нам вслед,
А кто-то выйдет встречать…
Кто-то выйдет встречать…

***

Осенний ноктюрн

Тени умерших птиц легли на крыло,
Пепел сгоревших звёзд осыпал траву,
Я так верил в чудо, но это не помогло,
Время свернулось во мне и утратило звук.

Но я сыграю тебе ноктюрн опавшего ветра,
Я станцую тебе на ладонях облетевшего неба,
Да пребудет с тобою моя нелепая вера
В том краю, где быль – просто пыль и где сбывается небыль…

Осень бредёт в никуда, мы остались нигде,
Ветром осенним твои мечты унесло.
Серое небо плывёт по серой воде
И нам так трудно найти друг друга в темноте слов.

Но я спою тебе о том, как однажды рождаются звёзды,
Я подарю тебе хрупкое чудо осеннего утра,
И мы опять помолчим о том, что всё сбывается поздно,
О том, что всё так нелепо… и всё-таки мудро…

И прохожие прячут от ветра ненастные лица,
Оставаясь друг другу чужими, говорят о погоде.
А мы стоим на ветру, и нам осталось тихонько молиться,
Потому что жизнь всё же права… и ничто не проходит.

И я сыграю тебе ноктюрн опавшего ветра,
Я станцую тебе на ладонях облетевшего неба,
Да пребудет с тобою моя нелепая вера
В том краю, где быль – просто пыль и где сбывается небыль…

 

Александр Назаров

Оставьте мне моё молчанье
Нести сквозь ночь, вплетать в движенья.
Случайный город за плечами,
Давно утративший значенье

Своей тоски провинциальной,
Мне окнами тихонько светит,
Всё оставляя без вниманья,
Благословляя всё на свете.

Мы с ним случайны и печальны,
Мы так похожи друг на друга,
В пальто с потёртыми плечами,
С глазами, полными испуга.

Мы с ним затеряны друг в друге,
Мы движемся в порочном круге.
Маршрут опять не совпадает,
А снег на землю опадает.

И остаётся без вниманья
Сюжет, исполненный значенья,
И сведено на нет старанье
Стеснительного провиденья.

Поскольку снегом всё укроет
От Копенгагена до Трои
И будет сниться берег дальний
В его тоске провинциальной,

Давно пора остановиться,
Поняв, что твой сюжет случаен.
Спи, Гектор, пусть тебе приснится
Молитва городских окраин.

---------- Додано в 19:59 ---------- Попередній допис був написаний в 19:56 ----------

Как мало неба над головой –
И бьёшься, запертый в собственный крик.
И прошлое засыпает листвой,
Вырванной из ненаписанных книг.

Но прошлое прорастает сквозь плоть,
И ты понимаешь, что значит душа,
Когда её позовёт Господь
Опавшей листвою в небе шуршать.

Осенней листвою сквозь светлые сны
Кого-то – и не разглядеть лица.
И привкус вины, и приступ весны,
И шуршание листьев под ногой –
без конца…

 

Максим РИЛЬСЬКИЙ

* * *

Спинилось літо на порозі
І дише полум'ям на все,
І грому гордого погрози
Повітря стомлене несе.

Умиється зелене літо
І засміється, як дитя, —
Весни ж і весняного цвіту
Чи я побачу вороття?

Чи весняні здійсняться мрії?
Чи літо не обманить їх?
Чи по степу їх не розвіє,
Мов пух на вербах золотих?

 

Володимир Кашка

Коли мені не стане сили
дійти останній кілометр
і наді мною сніжно-сивим
зійде як благо сива смерть;
коли навіки стисну зуби
від люті, що не зміг дійти
до свого марева мети,
тоді мій син свій сон загубить,
тоді ви, мамо, не тужіть
і не кричіть у сутінках совою,
і покладіть мене до сходу головою.

***

Ти сьогоднішня, я вчорашній,
ти ще квітка, а я вже плід.
На розпеченім траурі вулиці нашої
тополині сніги замітають твій слід.

На розпеченім траурі, на асфальті –
тополині сніги, тополині сніги...
Мила і втрачена, стань на пораді:
чим-бо мені платити борги?

День мій теперішній і майбутній,
кожен мій спомин тобою мічений.
Як же це, люди? Як же нам бути?
Невже це банкротство любові вічної?

Коли котиться сонце над теплим снігом
у провеснений білий світ,
тільки очі закрию і бачу, ніби
ти вже річка, а я ще лід.

***

Інеї... Інеї... Інеї...
Скрикує сніг голосисто і лунко.
Спльовую в темінь твої поцілунки
і букви полинні твойого імені.
Наче нічого, нічого не сталось.
Скрикує сніг. Тільки скрикує сніг.
Знов над землею сонця не стало.
Ніч.

***

День мій нікчемний вписавсь на скрижалі
мойого людського скінченого віку.
Попискують ставні забуто і жалісно,
мов голодні курчата, що збіглись до вікон.
А в грудях глухим, нерозбірливим стуком
ритмують, болять ненаписані вірші.
Тінь на стіні, ти не хукай на руки –
скоро стане тепліше.

***

Прости, любове, наостанку,
усі гріхи мої прости.
Я буду пити аж до ранку
гіркаве зілля самоти.
Ти плоттю й силою своєю
надбала вічного раба.
І зійде сонце над землею,
а я й не спав.

***

Така журба! Така космічна туга!
Туга, мов струни – на розрив!
Жовто-блакитні прапори
здіймає осінь по яругах.
Ні там, ні тут – ні ворога, ні друга,
аж тиша – попелом згори.
Моя журба, немов велика хата
без стін, без вікон, без дверей.
Приходить вірш: дає, бере…
Не став ні бідним, ні багатим.
Як був: без крил, зате рукатий.
І палим листом пахне хата.


---------- Додано в 07:30 ---------- Попередній допис був написаний в 07:24 ----------

ЗЕЛЕНА КОЛИСКОВА

В СІЧНІ

А що тій вербиченьці, доню, сниться?
Та все зелен-листя.
А про що в берізоньки журна пісенька?
Та про зелен-кісоньки.
Що болить билиноньці в корені щоденно?
Листеня зелене.
А їм зимно, а їм дивно,
що весни іще й не видно,
що так біло, гірко й довго
до зеленого… до того…
Ми запросим їх до хати
з нами нічку переспати.
Посміємось трішки та поплачем трішки,
покладем їх поряд на зелене ліжко.
А що тому щиглику та синиці
тепер, доню, сниться?
А що тому вітрові попід вікнами,
злюці білоіклому?
Що замислив заєнько, сірий, волохатенький?
Ой, зелену хату…
Все їм зимно, все їм дивно,
що весни ніде не видно,
що так довго, гірко й біло –
там щось бігло й не добігло.
Відчиню я теплу думку
їм для схову-порятунку.
Посумуєм трішки, позимуєм трішки,
покладем їх спати на зелене ліжко.
Що твоєму таткові, доню, сниться –
цілу ніч не спиться.
Десь немає з вирію чайки-пісеньки –
згинула без вістоньки.
Слухають сльозиноньку вже дві ночі щоки.
Ой, зелений спокій.
Так їм зимно, а ще дивно,
Яшо не чути і не видно
ані з півночі, ні з півдня,
ані тиші, ані півня,
ані сміху, ані смутку,
ні від прірви порятунку.
До безсмертя – пішки, і до смерті – пішки,
а тоді спочинем на зеленім ліжку.

А чи тобі, доню, спиться?..
А що тобі, донечко, тепер сниться?..

---------- Додано в 07:32 ---------- Попередній допис був написаний в 07:30 ----------

БЛАКИТНЕ СЛОВО

З ОСІННЬОЮ ТЕМОЮ

Не бійся, доню, день надпить очима,
не бійся сонця, сутінків і тьми,
ні літа-дядечка, ні тітоньки-зими,
ані людей поміж людьми,
ані безодні під крильми.
Гусоньки, доню, гусоньки
серденятами в небі вистукують.
Поїзди всі й авто зупинилися,
задивилися,
розгубилися…
Не бійся півня, цапа та корови,
безбарвних днів і кольорових снів,
ні чорно-білого безладдя навесні,
ні сміху-полум’я в мені,
ані вогнів, що аж на дні.
Гуси-гуси, гусенята,
та ж візьміть нас на крилята,
понесіть до мами й тата:
там є їсти, там є пити,
ще й хороше походити.
Бо ж ми усі тікаємо по колу
до білих стартів – чорних повертань.
Як давнє сонце-диво, таїна проста:
на дні – вогонь, над ним – вода…
Не бійся, доню, лиш згадай.
Ой, не сподобалась, доню,
їм наша пісня.
Полетіли… Нічого,
мо’, задні візьмуть.

 

Галина ГАРМАШ

* * *

І тільки день — для боротьби,
Як ніч — для сну і безгоміння.
І білим вибитим промінням
на полотні світає дим.
І пада дивом голубим
твоє бажання супокою.
І ніч — глибокою рікою
як щастя вмерти молодим.

---------- Додано в 11:33 ---------- Попередній допис був написаний в 11:31 ----------

Марина БРАЦИЛО

* * *

Сонце в’яне на заходi
Пурпуровою квiткою…
Я вичерпую заходи,
Шитi бiлою ниткою:
Дописавши листи мої,
Розсилаю їх птахами,
Пiснi, ще недостиглої,
Напiвкрильцями змахую.
В шибку мозку натомлено
Я словами достукую,
Притискаюсь до комина –
Грiю душу розпукою.
Ворушу недоторкане –
Хай це так ризиковано:
Вiдголоском приборкую
Слух, давно атрофований.
Недовiр’я – з галактику,
Розумiння – iз зiрочку…
На прозорому клаптику
Нiжнiсть усмiхом вирiжу.
Стiльки ран – не притулишся:
Душ недосить незайманих…
Стоїмо серед вулицi
Я i ти. Розмовляємо.

 

Василь СТУС

* * *

Вiдлюбилося.
Вiдвiрилося.
Вiдпраглося.
День врiвноважений,
як вичовганий валун.
Поступово перетворюєшся
на власний архiв,
дорогий,
мов померлий родич.
Нiчний ставок попiд соснами,
книги, самота —
бiльше не зворохоблюють.
Свiт — мiрiадом досяжних мет.
Забаганки — здiйсненнi.
Простягни руку попереду —
схололими пальцями
вiдчуєш самого себе.
Спокiй
вичинений.

***

 

Микола РУДЕНКО

Із циклу СОДОМ


Останній барель нафти — і тоді
Відкриється нікчемність, а не сила.
Реклами, бари, металеві крила
Помруть, мов іскра в крижаній воді.

Позаростають траси між долин,
І спорожніють мертві хмарочоси.
Поем та Біблій непотрібні стоси
Палатимуть у свисті хуртовин.

Можливо б, кара обминула ця,
Коли б не наша нерозумна пиха.
І кожен в думці прикидає стиха:
А скільки ж залишилось до Кінця?

Чи вистачить на карнавальні дні
Вина і затишку в містах Європи?
Хай після мене голод чи потопи —
Про те вже дбати іншим, не мені.

І часом заздриш звичаям бджоли,
Лисиця стане вісницею неба:
Вони ідуть на смерть, якщо це треба,
Аби нащадки на землі жили!

 

Лидия Фогель

Боль рождает стихи, те, в которых душа наизнанку.
Боль рождает стихи, не стихи, а стихию из чувств.
Боль дождём по душе... на закате, в ночи, спозаранку.
Боль кричит о себе и в глазах появляется грусть.

Между небом-землёй мне давно уготовано место.
Там живут все свои, не попавшие в яблочный рай.
В рай, куда так стремятся красивые вечно невесты,
и где собран давно, искушающий мир урожай.

В этой жизни я просто залётная времени птица.
Полетала немного, обняв на ходу небеса.
Промелькнули года. Пронеслись вереницею лица.
Где-то пристань маячит - сплошная моя полоса.

Там всё будет спокойно, без боли, стихов и волнений.
Поплыву по теченью, любуясь земной красотой.
Наша жизнь, как зачитанный сборник своих сочинений.
Всё расписано точно. Только автор-герой - за чертой.

***

Время - не лекарь. Оно разлучает,
раны едва прикрывая мечтами.
Время жестоко. Оно обгоняет.
Были минуты. Стали годами.
Время всё лучшее делает прошлым,
в кучу сметая земные юдоли.
Время уходит, догнать - невозможно.
Время страдания, счастья и боли.

***

горчат стихи,
горчат от боли.
не залечить и не помочь.
нарыв души, крик поневоле
и затянувшаяся ночь.
волной горячей вдохновенье,
костёр непрогоревших слов,
и чьё-то неприкосновенье
и памятью - букет цветов.
и имя на губах дурманом,
и чей-то голос... дрожь в руках.
мои осколочные раны -
моё забвение в стихах.

 

п. козлов

Глядя на луч пурпурного заката,
Стояли мы на берегу Невы.
Вы руку сжали мне; промчался без возврата
Тот сладкий миг, его забыли вы.

До гроба вы клялись любить поэта;
Боясь людей, стыдясь пустой молвы,
Вы не исполнили священного обета,
Свою любовь — и ту забыли вы.

Но смерть близка, близка моя могила;
Когда умру, под тихий шум травы
Мой голос прозвучит и скажет вам уныло:
Он вами жил, его забыли вы.

 

Театр-жизнь

Не репетируется жизнь,
Нет повторений и попыток;
Суфлер задумчиво молчит –
Сценарий знает только он,
А мне так хочется украсть
И развернуть небесный свиток,
Или дождаться, что его
Мне в ящик бросит почтальон.

Ведь по-другому не понять
Какую роль на самом деле
Мне выбрал грустный режиссер:
Бубенчик, шпага или трон…?
А мне, хотя бы, третий акт
Прожить собою на пределе,
Чтоб не стыдиться выйти в зал –
Аплодисментам на поклон.

Моя премьера только раз –
Другой такой уже не будет,
А сцена выбрана вот здесь:
Какая есть – такой и быть,
И страшно мне, что зритель мой
За фальшь игры меня осудит,
И все, что пЕрежито мной
Он не захочет пережить.

Тогда к чему весь этот фарс –
Надежды, промахи, потери…?
Не легче ль пОходя комком
Бумажным совесть уронить,
И отказаться от души,
И быть циничным даже к вере,
И не узнать какая боль –
Кого-то дО смерти любить?

Массовкой вылиться в финал
И затаиться у кулисы –
А вдруг спектакль обречен
На оглушительный провал?

… И не увидеть никогда
Лица единственной актрисы,
Ради которой для тебя
Бог эту жизнь и написал…

© Copyright: Сказоч-Ник,

---------- Додано в 19:41 ---------- Попередній допис був написаний в 18:23 ----------

Оксана Пахльовська.

Старий вітер. Дніпро.

Вночі він бродить площами Подолу,
когось про щось питає крізь туман:
- Де ж верби ті, що я їх гнув додолу?
І хвилі ті, що я тут підіймав?

А ті сичі, що тут перекликались?
А ясен той, що раз у раз скрипів?
Чого ж вони мене не дочекались? -
живі, реальні - або хоч напів!

А де той дим отих домашніх вогнищ?
Гарчать кругом сталеві двигуни.
Чого ж ти, Дніпре, не ревеш, не стогнеш?
Ревти забув - то хоч би застогни!

* * *

Нема ні стін, ні вікон, ані свіч,
лише холодні клавіші і руки.
Ти граєш і не музику, а ніч,
обвітрену століттями розлуки.

Я ненадовго, але ти не вір.
Я вже навіки, запитай у долі.
Вітри гортають спалений клавір.
Ні стін, ні вікон у твоєму домі.

А тільки ніч, і музика, і ми -
як срібні крила голубої птиці -
у космосі, де сплять іще громи
і обрій світу креслять блискавиці.

* * *

Далекий обрій. Вохра. Бірюза.
Розбилось небо золотим розрядом.
В тобі любов ходила, як гроза
над молодим і обімлілим садом.

То говорила голосом води,
то обривалась в темряві струною, -
він був, той сад, ще зовсім молодий.
Гроза його минула стороною.

Він пам'ятає тінь її крила -
гроза ніде з дороги не звернула,
а лиш за плечі мовчки обняла
і тільки в очі тихо зазирнула.

Бо їй було багато тисяч літ.
А в нього ледве прокидалось листя.
Напівживий, він їй дивився вслід.
І розцвітав. І плакав, І молився.

***

Зима на Богдановій площі

...Куди ж ти мчиш повз вікна голубі
і розганяєш хмари булавою,
якщо ти тільки пам'ятник собі
і тільки ніч вгорі над головою?

Давно твій кінь здорожений. Та й ти ж
доріг не бачиш крізь оцю завію.
Суцільна ніч. Ти в камені летиш,
сто літ в снігах минаючи Софію.

Скувало льодом в пам'яті слова.
Шматує вітер снігові знамена.
В холодний простір вмерзла булава.
Летиш крізь вічність.
Крижані стремена.

 

Гійом Аполінер
Міст Мірабо

Під міст Мірабо Сена сплива
Й наша любов
Забудь освідчень слова
Завжди після болю радість нова

Надходить ніч лунає дзвін
Минають дні а я без змін

Рука в руці лицем в лице я й ти
Тоді як під
Мостом наших рук пливти
Поглядам втомленим й біль цей нести

Надходить ніч лунає дзвін
Минають дні а я без змін

Кохання спливає без вороття
Любов мина
Повільно як і життя
Й немов надія що йде в забуття

Надходить ніч лунає дзвін
Минають дні а я без змін

Минають дні і тижні біжать
Ні часу вже
Ні сил кохання бажать
Під міст Мірабо мов Сена спішать

Надходить ніч лунає дзвін
Минають дні а я без змін

 

Іван ФРАНКО

ПОЕТ МОВИТЬ:

Вниз котиться мій віз. Пов'яли квіти,
Літа на душу накладають пута.
Вже не мені в нові світи летіти!
Війну з життям програв я, любі діти!

Cosa perduta!1

З яким же запалом я йшов до бою!
Як рвалася вперед душа вітхнута!
Горіло серце чистою любвою!..
І що ж здобув? Лишив що за собою?

Cosa perduta!

Не дав мороз моїм листкам розвиться,
Квітки мої побила буря люта!
Не довелось геройським боєм биться,
Ламаться звільна мусив, ржею вкриться —

Cosa perduta!

З дрібних шпигань мої повстали рани,
Частками жерла моє серце скрута…
Я й сам не знав, де ті мої тирани?
З дрібних огнив сплелись мої кайдани!

Cosa perduta!

Україно, моя сердечна нене!
Не лай мене, стражденна, незабута,
Що не дало моє життя злиденне
Того, що ждати ти могла від мене!

Cosa perduta!

***

1 Пропаща справа! (Лат.)

 

Булат Окуджава

* * *
Опустите, пожалуйста, синие шторы.
Медсестра, всяких снадобий мне не готовь.
Вот стоят у постели моей кредиторы:
молчаливые Вера, Надежда, Любовь.

Раскошелиться б сыну недолгого века,
да пусты кошельки упадают с руки...
Не грусти, не печалуйся, о моя Вера, --
остаются еще у тебя должники!

И еще я скажу и бессильно и нежно,
две руки виновато губами ловя:
-- Не грусти, не печалуйся, матерь Надежда,
есть еще на земле у тебя сыновья!

Протяну я Любови ладони пустые,
покаянный услышу я голос ее:
-- Не грусти, не печалуйся, память не стынет,
я себя раздарила во имя твое.

Но какие бы руки тебя ни ласкали,
как бы пламень тебя ни сжигал неземной,
в троекратном размере болтливость людская
за тебя расплатилась... Ты чист предо мной!

Чистый-чистый лежу я в наплывах рассветных,
белым флагом струится на пол простыня...
Три сестры, три жены, три судьи милосердных
открывают бессрочный кредит для меня.

 

Павло Гірник

Якої ще мені журби,
Якої кручі над очима?
Уже не крилонька ростуть —
Сама калина за плечима.

Уже скидає самота
Зі слів непранки празникові,
Уже останні цвіркуни
Весільну тнуть на будякові,

А там і голос попечуть
На передчасному морозі…
Спасибі, доленько моя,
Що пожурилися в дорозі,

Що в тому вічному житті
За далиною голубою
Лишили стежечку в росі,
Лиш не покоси за собою…

***

Ти від вогню. Душа не вбилась пір’я.
Лише життя холоне на льоту.
З’ятряться очі на гірке сузір’я.
Завіє попіл стежечку круту.

Чи ти себе впізнаєш по перерві,
Як доля воскресатиме німа?
Усе святе гойдається па нерві,
Який от-от порветься, а трима.

Лиши собі пекельну хуртовину
І як останній, як найтяжчий гріх, —
Ту стежечку круту і не єдину,
Якою ти до матері не встиг.

***

Вже не сивію.

Ще живу

Під майбутніми небесами.
Думав долю знайти нову?
Все так само.

Так написано на роду,
Що стоїть у повітрі, —
Булавою товкти біду
У макітрі.

 

На струнах душі

Обірвалась струна, та мелодія не зупинилась,
З легким вітром вона полетіла в далекі світи,
Із джерельних глибин життєдайним струмочком пролилась,
Відгукнулась луною на болісний зойк самоти.

Від грози й блискавиці напилась нестримної сили,
Із промінчиком сонця сплелась в дивовижнім танку,
Між зірок поблукала, спочила на Ангела крилах,
Божевілля вдихнула, торкнувшись пелюсток бузку.

Й повернулась у серце цілющим нектаром-росою,
У душі розтривожила радість, що бачила сни,
Нові струни сплела із тепла, що принесла з собою,
Й на вустах затремтіла п"янким поцілунком весни.

 

Павло Гірник

Не пожив, не відбув, не відбувся,
не стався собою.
Написав і затявся. Заплакав,
але написав,
Так, як падав у безвість хмільною
усім головою,
Як ножа поховав, а тоді ще й коня напував.
І не охляп, а босо, цілуючи
очі й копита,
Промовляючи — коню мій, коню,
це ти або я —
Прокидався і знав, що не вбити
і не зупинити,
Що ніколи, ніде і нічого
нема й не спиня.
І не станеться.
Боже, навіщо оті гнойовища,
Два дахи над плечима
і вкотре схололі світи,
Як однаково — нижче воно
чи воно тобі вище,
Як нарешті мовчиш, але йдеш,
бо не вмієш не йти.