Поезія та проза

І снов Стус...

Пахло весною і прілою глицею,
пахла галявина, геть одвологла,
пахло губами твоїми гіркими,
пахло розлукою передчуття.
Тихо ми входили в досвіток шарий,
не спам’ятавшись од віщої ночі.
Куталась ти у лисичий свій комір,
кутався я у дитинячий стид.
Ніч приховала гріхи наші перші,
ти вибачала мене, вибачала,
ти прилучала мене, прилучала
до таємниці розкошів-смертей.
Краще померти, бо, мабуть, нічого
більше не буде. Померти, померти,
щоб не відчути страшного вертання
в спогад яви і майбутнє журби.
Димом тягнуло з долини. Світанок
брів навпростець — через пні і колоди
йшли ми світ за очі. Вітер зірвався
і загудів чотирма голосами,
листя змітаючи з чорної стежки.
Тільки бо грішний про святощі знає,
тільки бо грішному стати святим,
тільки межу заступивши, відчуєш,
тільки упавши, пізнаєш себе.

***

Вивищуються пагорби терпінь,
і не втечеш від них без подолання.
І що це в біса за життя? Збавляння
самого себе. Краща з благостинь.
З надгір’я налягла на тебе тінь,
неначе горя самоозирання?
Коли ж переросте її чекання —
остання із утрачених твердинь.
От-от уже урветься твій терпець.
І що тоді? І годі. І кінець.
І полишай себе напризволяще.
Та знову жди. І жди. Нестерпно жди,
куди ще поведуть чужі сліди
пропащий твій талан, життя пропаще.

***

Літа блукань, надій і спроневіри
вкрай викривили горло голосне.
О, будьте щирі, будьте тільки щирі,
бо лише так пізнаєте мене.
Довгаста стежка, по краях обгасла,
висока свічка, вигоріла геть.
Де Віфлеєм твій? Де волові ясла?
Нема й не буде — добре знає кметь.
Нема й не буде врубаного долу,
нема й не буде врізаних небес,
а берег віри в чорноталі скрес,
лишивши тільки воду — тьмяну й голу.
Літа блукань, тривоги і надій,
ідіть собі — на всі чотири вітри.
Тримайся, кметю! Зрадні сльози витри
і, усамітнений, досатаній.

***

Упізнавай, самотносте, мене!
Навчи ждання, бездонного, як вічність.
Навчи терпіння, мертвого, мов сон
небіжчика. І напусти на мене
покору довгу. Світ крутоберегий
убгався в темну камеру тісну,
де тісно думати, а ще тісніше
сподіятися. О яке безмежне
оце, прорите горем, забуття!

***

Обсіли душу що напасті,
що нарікання, що жалі
пізнав життя своє у щасті?
Тепер пізнай його у злі.
Вельможно виростає простір,
і нескінченний ти єси,
одцвів у Видубичах жостір
і одлунали голоси.
Вже, мабуть, стежки не походиш,
за колом коло миготить.
Отак весь вік одколобродиш,
аби не вмерти і не жить.

---------- Додано в 07:59 ---------- Попередній допис був написаний в 07:53 ----------

Не квиль, нічна душе! Даремні зойки,
і ти, зажуро, серця не труї.
О, де той світ, безгубий і безокий,
у ньому дні й у ньому сни мої.
Давно відгородився я від нього,
давно збагнув, що пруття заборон
поставлені благою дланню Бога,
і що твоє життя — безмежний сон,
де тільки й того — мариться, верзеться,
сподіється і віриться. І вже!
А той, на небеси, із нас сміється,
він, нас убивши, тільки й збереже.

***

Живи у душах інших, як вампір,
бо вже давно немає в тебе тіла.
Таким бо таланом нагородила
тебе земля, де спокій твій і мир.
В цій порожнечі смерті — твій зупин,
це смерть твоя, голодна існуванням.
Живи ж у ній. Живи своїм конанням
і нескінченністю оцих хвилин,
подоланий і винищений ними,
бо ти віднині їхній раб єси.
Відбитих душ відбитої краси
тепер шукай очима навісними.

***

І ось вона, утрата всіх жалів:
ні матері, ні батька, ні дружини,
долучений до власної руїни,
геть душу об уламки обсаднив.
І так живу, мов непотрібний пес,
давно одбіглий власної домівки,
що все собі не віднайде криївки
од спогадів, од сонця, од небес
і од самого себе. Ні жадання,
ні розпачу, ні гніву, ні надій.
Отак: живи — і скній. Живи і скній.
І як дійдеш самопереростання,
а як збагнеш: ти власна жертва й раб,
тоді збагнеш і смерть, як припадання
до обрію, як трату всіх утрат.

***

Щось треба зрозуміти — не збагну.
Що саме — але треба зрозуміти
і вирватися з пекла, що відколи
в твоїй душі зотлілій зайнялось.
Потрібно власну межу віднайти,
аби відгородитися від світу
на простір смерті, і самоутрати,
і власної покути. Ось ти — тут,
і тут, і тільки тут, і ти — і тільки,
і всі громи на тебе хай падуть,
і спопелять тебе нехай всі блискавки,
і в зашморги збіжаться всі шляхи.
Отак шукати треба. Це — знайти,
аби вернути необхідну певність,
що все скінчиться разом. Задаремні
бо всі уламки, всі шматки і частки,
що здалини до тебе засвітили,
аж хиже пекло в серці зайнялось.

---------- Додано в 08:17 ---------- Попередній допис був написаний в 07:59 ----------

Давно себе зловив на думці,що спроийаю вірш,як картину...цілісно...одним поглядом...Ота гляну...і прислухаюсь до душі,відгукнеться,чи ні...а потім вже вдумливо перечитую.
І є речі,що пробирають до самої глибини.Отак..зразу..з першого погляду на вірш.
Дивлюсь...це ж я...це млї думки...мої почуття...я так відчуваю
От...Стус - це,мабуть той,хто найближчий мені.

---------- Додано в 08:19 ---------- Попередній допис був написаний в 08:17 ----------

Звільнися од чекання. Задарма.
Ще буде все — і прогріх, і покута.
Іще спізнаєш: є недоля люта
і анічого більше вже нема.
Звільнися од чекання. Задарма.
Ще буде все — і довгі ночі, й дні,
і довга путь — ні скону, ні спочину,
коли, здається, краще в домовину,
аніж у чужинецькій чужині.
Ще буде все — і довгі ночі й дні.
Ще буде все — і слава, і ганьба.
Ще будуть стрічі, будуть і прощання,
ще буде вод джерельне дзюркотання
струміти зі старого жолоба.
Ще буде все — і слава, і ганьба.
Дарма — іти. І ждати — задарма,
голодним серцем часу виглядати.
Навчайся тратити. Не треба брати
того, що за замками сімома.
Ідеш — і йди. Спинився — то постій.
Копаєш — то копай. На присуд долі
не треба тільки скаржитись. Доволі.
Живий чи мертвий — долі порадій.
Навчайся жити. І вмирати — вмій!
Бо тільки так. І так. І тільки так
доходять свого духу. Мертвий спокій
лежить на всьому. Тож ступай, допоки
ти є даритель, а не є жебрак,
що кличе Бога в поміч. Все приймай,
що на роду писалося твоєму
спередвіків. Провадь музичну тему,
а як життя тобою грає — грай.

Хоч майже постійно останнім часом РЕФРЕН

 

Стус

Весь у минулому, пливу бозна-де.
Із бозна-звідки у бозна-куди.
Попереду — нема для мене влади.
Чужі для мене весі й городи
моїх покійних радощів. Мов тіні
Елізію, дитячі зблякли дні.
Лиш тягнуться до мене руки сині
і сині губи мертво-голосні.
Ми ще з тобою стрінемось, небого.
Дай, Господи, побачити хоч раз,
як відлютує цей вельможний сказ
і нам проллються в два струмки дороги,
де двоє рук шукає двоє рук,
де хилитаються високі тіні.
Розмилися пітьмою губи сині.
На цілий всесвіт чути серця стук.

***

І я сягнув нарешті порожнечі
і зупинився, вигорілий весь.
Довкола — пустка. Погаром бажань
(намарні спроби вирватися з смерті)
пропахла невідь-далина. Зигзичить
скажений пугач. Рівно сім разів.
Як моторошно, перейшовши шляхом,
пригадувати збавлені путі,
уже недовідомого торкнувшись,
де тільки лет. Лише спадання й лет.
І тяжко навантажений собою,
гнітишся ти — собою, ким крило
правує всевельможно. Ось де окрай.
І ось де чар п’янкого небуття.
Ти ще на лезі самопрочування,
на пласі спогадів-передчуттів
блаженного кінця, котрий значили
іще до тебе. Коло. Спокій. Край.
Самоприпинення. Стара чернетка,
прочитана і вздовж і поперек,
мов пале листя в струмуванні річки
переживає смертний свій маршрут.
Оце буття за краєм. Ця хистка
межа — себе і не-себе. Мов пляма
запаморочень, певно спередвічних,
повзе скісною тінню. І гулкою
подоланістю заступився стук
грудної неоговтаності. Досить:
гулкої порожнечі я сягнув
і зупинився. Вигорілий простір
отінив свічку — болю епіцентр.

***

Ти ще зовеш мене — а я вже рушив
од тебе — геть. Ти ще зовеш і віриш
у тьмяний поклик свій. Та пойнялися
останніми вогнями береги
і покрутилися прижухлі лози
і вже лисніють стерні, мов ножі.
Вітрила виспокоєних небес
напнулися супроти — гиля, гиля
увись, увись — і вже мені курличуть
далеку путь. Та ж хутко! Не барись!
Ти ще мене сподієшся, та я
поймаюсь летом, наче безголів’ям,
ще чувши поклик твій. Коханий ретязь
урвався і просипав краплі крові,
як перламутри досвітків смеркальних
чи розсипи світанних вечорів.
Та ти — чекай мене. Бо ще за краєм
цієї вічності є друга вічність.
І там мене чекай. Отам. Одразу
за краєм смерти. Клич. І виглядай.

***

Від самоти і довгого чекання
я вже, здається, скоро посвічусь.
Жду день при дні, та, мабуть, не діждусь
благословенного всепереймання —
життя і смерти, щастя і біди,
розлуки й зустрічі, пітьми і світла.
Тож вишепочи — спрагло, як молитву, —
довіку-віку втрачені сліди.
Щоб видалося давнє тихим сном
і мерехтінням вічного жадання.
Тороси безберегого чекання
громадяться, мов айсберг, за вікном.

 

Лариса Пяткова

Живу кукушкой в стареньких часах
Слегка облезлой и почти охрипшей,
И голос мой становится все тише,
В попытке что-то важное сказать...

Дни заполняю каторжным "ку-ку"
И к вечеру, намаявшись до колик,
Усталая, не замечаю боли,
Привычно поселившейся в боку.

Протискиваюсь в узкое окно,
Подброшена скрипучею пружиной,
По-прежнему «держать» пытаюсь спину…
Осознавая, как это смешно,
Я все-таки надеюсь, что смогу
Вдохнуть свободы, вырвавшись из плена...

Но в пыльный мрак ныряю неизменно,
Проговорив привычное "ку-ку".

 

Іван ФРАНКО

* * *

Догорають поліна в печі,
Попеліє червоная грань…
У задумі сиджу я вночі
І думок сную чорную ткань.

І коли ж то той жар догорить,
Що ятриться у серці мені?
І чи скоро-то горе згасить
В моїм мізку думки огняні?

Ох, печуть і бушують вони!
Гризе душу й морозить нуда!
Кров кипить, і нутро все в огні —
Вколо ж мур і неволя бліда.

Я боротись за правду готов,
Рад за волю пролить свою кров,
Та з собою самим у війні
Не простояти довго мені.

 

Ліна Костенко

Готичні смереки над банями буків,
гаркаві громи над країною крон.
Ночей чорнокнижжя читаю по буквах,
і сплю, прочитавши собі Оріон.

А вранці повстану. Обуренням серця,
веселим азартом очей і ума.
На вікнах розсиплеться сонячне скерцо
і рух засміється над скрипом гальма.

Обридли відьомскі шабаші фікцій
і ця конфіскація душ під гармонь.
І хочеться часом в двадцятому віці
забитись в печеру і няньчить вогонь.

Свободи предтеча — розхристана втеча
з мурованих дум у мандруючий дим.
Дзвенить ручаїв стрімголова малеча
блакитною кров’ю камінних глибин.

Світанки мої у смарагдовій ворсі
над кумканням всіх ропухатих дрібниць —
готика самотності, готика суворості,
рубінові розсипища суниць…

Отут я стою під замисленим небом
на чорних вітрах світових веремій,
і в сутичці вічній святого з ганебним
світлішає розум зацькований мій.

Болять дисонанси. Сумують симфонії.
Пручаються ноти в розпечений залп.
Будую мовчання, як зал філармонії.
Колонний безсонний смерековий зал

 

Дякую,поезія
А музика взагалі супер
Піднімає настрій,жаль що немає можливості зараз частіше сюди заходити

 

Ліна Костенко

І знов сидять при владі одесную.
Гряде неоцинізм, я в ньому не існую!
Така до слави приналежність!
Така свобода і пісні!
Декоративна незалежність
ворушить вусами вві сні.
Покотили Україну до прірви!

***

Прогавили, прогледіли,
і хочеться на Марс.
Це сталася трагедія,
а ви зіграли фарс.
Отримали Україну без бою
і здають без бою,
а, втім, чого ж без бою:
бються поміж собою.

Дивлюся ввечері і вранці,
милуюсь депутатським гроном.
Яка гармонія і танці,
і єдність змій з Лаокооном!

Прости мені, мій змучений народе,
що я мовчу! Дозволь мені мовчать!
Бо ж сієш-сієш, а воно не сходе,
і тільки змії кубляться й сичать!
Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людьми,
але убік безодні.

Компроміси, компромати,
компрадори і примати.
Скільки сили треба мати,
щоб усе це витримати?!

Які засиджені скрижалі!
Яке злиденство зветься шансом!
На жаль, уже і в цій державі
стаю потроху дисонансом.

***

Ну, от і дожилася наша мова,
була-була безсмертною в віках,
але прийшли бендюжники від слова
і потопили мову в матюках.

Але давайте, що-небудь те, чого хоче душа:


Починають зорі пригасати…
В памяті сутуляться хрести…
Альбіної, велетні, сарасвати,
поможіть цей сум перебрести.

Надходить ніч, думки у неї хмарні…
Бринить дорога на одній струні…
Нічного міста вафельки янтарні
тихенько тануть десь у далині…

І творять графіку химерну
в польотах бриюче низьких
останні музи постмодерну –
ворони звалищ приміських.


На жаль… Ті музи, на жаль… От… Що б вам ще прочитати?..


Кричали ледарі: «Нам лідера!
Хоч поганенького! Аби!»
На цю біду немає лікаря…
Не дай Бог, бути лідером юрби!

Шакали знову ошукали,
тепер вони вже не шакали,
тепер вони: то «за», то «проти»,
то шахраї, то патріоти.

Доборолися! Добалакались!
Досварилися, аж гримить!
Україно, чи ти була колись
незалежною хоч на мить:
від кайданів, що волю сковують,
від копит, що у душу б»ють,
від чужих, що тебе скуповують,
і своїх, що тебе продають?!

Популяція! Нація! Маси!
І сьогодні, і вчора, й колись
українського пекла гримаси
упеклися мені. Упеклись!

Весь цей розбрат, і рейвах, і ремство,
і віки безголів»я вогонь, -
хай він спалить усе це нікчемство,
українського пекла вогонь!


Господи, пробач мені моє зухвальство, що я сподіваюсь бути почутою! Дякую.




( Із виступу на ювілейному вечері)
Щоб не плакать, я сміялась!

І ще тут...можна послухати...

 

Віхта САД

* * *

пірнаєш за скло
сходами усе вище
спогадами усе нижче
ліворуч праворуч обіруч

вапнованої ліпнини
рослинного орнаменту
листу усохлого
вив’язаного у гірлянди

балюстради мармурового шумовиння
виносять уламки
розтрощених черепашок
услід ході

і ніби ні
холоду ані
спраги
не чуєш ніг
і ніби ні-
кого

коридорами

підхоплені протягом світла
струменять уривки кроків
того виміру
що зветься щойно

система відліку
троянда координат
розбруньковується
прихищена
дволистям лівої легені

пірнаєш усе далі

ловець телефонів
чий звук квітне
на колихких
ніжках дроту
пахощами розпуки

розсипи цифр римських
так сплітаються пальці
і долоні німі
стокрот підсилюючи
лунку безгучністьзупинися не зупиняйся

мені болить

тебе окликнути гукнути
боюся послизнутися
на чужих поглядах
заплутати серед них
серед мотлоху і непотребу
серед корисного і красивого
усього неспіввідносного
із тобою

осьде прониззю перлів
звисають разки світильників
адже цей сон ілюміновано
мов на фієсту

з долівки виростають
латунні стебла
ламп на лев’ячих лапах

колони шумлять
кремезними кронами
коринфського ордеру
перевиті опліттям аканту

на гурт потопельників
наштовхнувшись
заводиш із ними розмову
про лови

сріблястих рибин і коралів
губок зірок черепах
і мушель рожевих
щоб вправити їх принагідне
у слухавку телефонну
й наповнити шумом глибинним
пустку
що поміж нами
зяє
невтоленням лютого шалу
прірвою вигірклих самотин

жалючих шмагань
розбатожених струменів
смаку сирої дощівки

її-бо сріблили і золотили
перед падінням снісарчуки
перед розгойданим вітром падінням
снісарчуки обручем обхопивши
яру мідь кучерів
що сягали їм чересів

пускали цю воду цівкамикували маленькими молоточками
гріли над газовим соплом
штрикали струнами голок
самі збожеволілі
в ртутних випарах

аби клепати
їм що
бо оправи коштовностям
по які ти пірнаєш
й прошкуєш заімшілим дном
не здужати ні поодинці ні спільно
ані ніяк

де їм того утнути
де їм утямити
по що ти пішов

маряться пригорщі бурштину
морозяні гілки коралу білого
шліфовані хвилями сердоліки
стулки лілових перлинниць

чи ж їм збагнути
таємну обітницю
коли місяць уповні
сяєвом зимним
тобі виціловував груди

і зерня мале
болісно розверталось
між полюсами напруження
улеглими вищому магнетизму

порость його пнулася вгору
на плеса відбитого світла
що годі було фіксувати
окремі тоненькі поштовхи

поверни не повертайся
що вже тепер розводитися
коли навіть бісеру бульбашок
ні концентричних кіл
коли всі документи
й тестаменти
з печаттю чорнильно-оплилих тавр
на паперовій флотилії
на шелестючі журавлики

на хижо шугаючі меви
на ромбовидне угиння хвилі
стежину на обрійде світло прозорих снопів

проникає у глиб
товщі на колір пляшкового скла
та приречене на депресію
та приречене на дифракцію
що читай несвободу
ковзає по поверхні
із певним кутом відбиття
що розумієш як смерть
розуміння
риба ока мого

проплива попри твою мокру щоку
що за забаганка плакати у воді
адже від мене не залишилося
вже нічого
окрім здатності у тобі плакати
окрім ока
з чорно підведеним контуром
віялом поруху вії плавцем
щоб відокремитись без зусилля
від тіла що вже не існує
і линути легко
самим лише поглядом
стежачи
як ти пірнаєш за скло
сходами усе вище
спогадами усе нижче

---------- Додано в 00:18 ---------- Попередній допис був написаний в 00:17 ----------

Ну ,нарешті і я вже ,щось написала.....

 

Софія Кримовська

Я тобі снитимусь. Тільки ти сни пам’ятай.
Буду приходити так, як приходила вчора –
ніби розбещена, ніби свята, ніби хвора,
ніби така, що вже завтра зібралась за край.

Я тобі снитимусь. Тільки мене не жени.
Знаю казки – цілу тисячу – може, і більше.
Всі розповім. А як ні – обернуся у тишу.
Ніччю обернусь. Ти тільки мене не жени.

Двері у сни відкриватиму, ніби у рай.
Місячні зайчики вижену, щоб не збудили.
Ранок впущу у кімнату на сонячних крилах….

Я тобі снитимусь. Тільки ти сни пам’ятай.

 

Де ти ту "мелодію" знайшов?
Такий чудесний вірш,добрий,якийсь лагідний.Пиши сюди таких віршів позитивних (вони,ніби ,як лікувальні...)

 

Стефанович Олекса ::

ШЕВЧЕНКО (Заклекотало десь у горлі...)

Заклекотало десь у горлі
Клубком із крони і зо сліз —
І крила, що були униз,
Розкинулися, яко орлі...

«Нізащо пропадеш, ледащо!»
І, повні лютої хули,
Слова камінням загули,
Камінням, пущеним із пращі...

«Воскресни, мамо неповинна!»—
Й душа мольбою підплива...
Як перед образом — слова,
Слова упали на коліна...

І знов прокльони і погрози,
Щоби благати потім знов:
Скричить обуреная кров
І обертається у сльози...
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Заклекотало, зрокотало —
І стала тиша — і горить:
Так вибухає, так мовчить
Вогненноляве Кракатао.

 

Василь ГОЛОБОРОДЬКО

* * *

Він опанував розуміння
стислого кулака
коли п’ять річок як пальці
текли в одне море
а на долоні плавали кораблі
а з розщепленого кулака
пальці течуть у різні боки
і долоня стає пустелею
про це він уже знав

---------- Додано в 11:28 ---------- Попередній допис був написаний в 11:27 ----------

Хочеться написати....у світлі вчорашніх подій,такого вірша:
Василь ГОЛОБОРОДЬКО

* * *

А той літак, що летить до країни соняшників,
не здійснить посадки, бо там немає аеродромів,
а моя підказка, що той літак,
як лелека, може сісти на хату,
або, як жайворонок, у поле,
чи, як бджола, просто на соняшник,
безглузда, як моє себезаспокоєння.

 

ТОБІ І ТІЛЬКИ ТОБІ
Яке це має бути Добре?
Яким віддячити Тобі?
Можливо, шлях за самий обрій,
В країну де нема рабів.

Де з почуттів злітають пута,
Де від людей втікає тінь.
Де тіло і душа розкуті,
Де ще живе крилатий кінь.

Де для Любові слово зайве,
І де любитися не гріх,
Де кожен пан і кожен наймит,
Якщо стосується утіх.

Нема лукавства і все просто
Ідеш незнаючи куди...
Де Простір, Простір, Простір...
І де ми будемо завжди!

Ті хто любив - завжди безсмертні.
Блаженним цей блаженний рай!
Тому повторюю уперто -
Лиш цю дорогу обирай!

 

Віктор НЕБОРАК

ЯНІВСЬКИЙ ЦВИНТАР

Ми персонажі "Одіссеї", що потрапили у викривлені кола.
Поема — небо без кінця, а небо — дерево життя,

життя записано у русі неба і малюнка ліній.

Події, катастрофи, почуття, як і рядки гекзаметра, нетлінні.
Вони, як море, набувають інших значень — ніч камінна, пустка гола.

Труну фатальну опускають, заблукав хтось в розгалуженні сюжету.
Та це сторінка в книзі, чиста і прекрасна.
Напам’ять вивчи, мить пробудження, вона летить незгасна,
І папороті квіт рука легка кладе в долоню мертвому поету.

Він поряд. Голос птиць, розкучені дерева
Вростають в сонце, множаться oбличчя, у проваллі місяць чорний.
Оркестра древня, струхітлива дме натужно в труби і валторни,
Коли твоя сучасниця сліпа бабуня рве траву в зеленій Книзі Лева.

***

 

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ

Це ти? Це ти. Спасибі… Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.

Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову.

Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю.
ЇЇ обличчя — то обличчя муки…

Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:

Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти — ранок мій, ти — південь мій і вечір,
Ти — ніч моя…
Хоч все на світі — втеча!

 

Ліна КОСТЕНКО

* * *

Ті журавлі, і їх прощальні сурми…
Тих відлітань сюїта голуба…
Натягне дощ свої осінні струни,
торкне ті струни пальчиком верба.
Сумна арфістко – рученьки вербові! –
по самі плечі вкутана в туман.
Зіграй мені мелодію любові,
ту, без котрої холодно словам.
Зіграй мені осінній плач калини.
Зіграй усе, що я тебе прошу.
Я не скрипковий ключ, а журавлиний
тобі над полем в небі напишу.

***

 

Легкою обережною ходою
На землю поверталася весна.
Торкнулась неба теплою рукою,
Постукала до кожного вікна.

Всміхнулась сонцю,підморгнула хмарам,
Поцілувала вітер на ходу,
Пробіглась по підмерзлих тротуарах,
Затрималалась у сонному саду.

Підсніжників бутони розбудила,
Зустрілася з бешкетником струмком,
Хвилинку з ним про щось погомоніла,
Сплела краплини росяним вінком.

І моє серце,втомлене зимою,
В свої обійми щиро прийняла.
В душі озвалась піснею дзвінкою,
І за собою в літо повела.

 

Максим Рильський
"Епоху, де б душею відпочить..."


Епоху, де б душею відпочить,
З нас кожний має право вибирати,
Найдемо тут ми вибору багато
Народів, царста, богів, людей, століть.

Готичний присмерк, еллінську блакить,
Легенд біблійних мідь, вісон і злато —
Все можемо на полотні віддати
Чи на папір слухняний перелить.

Але любить чи не любити те,
Що вколо нас і в нас самих росте,
Що творить нас, що творимо самі ми, —

Лише сліпець, що замість крові в нім
Тече чорнило струмнем неживим,
Тривожиться питаннями такими.

 

Іван ФРАНКО

* * *

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?

Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.

О ні!
Являйся, зіронько, мені!
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в'яне, засиха, —
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає,
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!

---------- Додано в 01:05 ---------- Попередній допис був написаний в 01:01 ----------

Іван ФРАНКО

* * *

Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,
Не дивися в той бік, моя пташко.

То не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко.
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.

Так прощай же, прощай, не чекай більш весни,
Коли будуть цвісти верболози.
І востаннє тобі, замість слів про любов,
Посилаю я муки і сльози.

Так прощай же, прощай, не чекай більш весни,
Будь щаслива, весела, як завжди.
Що було — схороню аж у серце на дно…
Не шукай між людьми більше правди.

***

 

Когда на лице твоем холод и скука,
Когда ты живешь в раздраженье и споре,
Ты даже не знаешь, какая ты мука,
И даже не знаешь, какое ты горе.

Когда ж ты добрее, чем синь в поднебесье,
А в сердце и свет, и любовь, и участье,
Ты даже не знаешь, какая ты песня,
И даже не знаешь, какое ты счастье!

Асадов