Поезія та проза

Океан - Олеся Садова

Океан… Його глибока тиша.
І солона бесіда води.
Не згадай мене, коли залишиш
На піску свої сліди.

Не про нас шумить зблукала хвиля,
Що лежить в пунктирах берегів.
Не про нас вона всі ночі снила
Під склепінням неба і вітрів.

Океан… Його глибока тиша
І солона бесіда води…
Не згадай мене, коли залишиш.
На піску лише сліди.

 

Мы прежде смерть вкусить должны,
Тела в итоге станут пылью.
Зато в Раю получат крылья
Ислама лучшие сыны


Как воздаяния итог,
Нам Богом вечный Рай обещан,
Жизнь наша соткана из трещин,
Утрат, печали и тревог.


С издевкой недруги твердят,
Что стала женственной община,
Что мусульмане не мужчины
И что повержен Халифат


Нас покидает благодать,
Нас губят зависть и обиды,
И все же знамя Таухида
Должны мы высоко поднять


Пока гордиться нет причин
Поверженной исламской Уммой
Она опять должна стать умной
И самой лучшей из общин


О, Умма мусульман воспрянь,
Нас ужасает мысль о смерти,
Мы любим роскошь и концерты,
И кафиру мы платим дань



Ни даже выстрела ружья,
Ислам сегодня в мертвой зоне
Покуда миром правят жёны,
Увы, отнюдь, не их мужья!



По всюду выполз этот сброд
Безродной нечисти и гнусов,
Осведомителей и трусов,
И вверг в страданья свой народ


Пускай же корчаться в пыли
Бригадные воры и воры.
Их спесь и злые разговоры
Нас в эту бойню вовлекли


Перед Аллахом не равны
Молящийся в тиши уюта
И тот, кто каждую минуту,
Готов к лишениям войны.


Героям памятных эпох
Мы мнили стать достойной сменой,
Но мы столкнулись вновь с изменой
И мощным вихрем суматох.


Мы не ищя земных наград,
В боях приобретали раны,
Ведь ясно сказано в Коране,
Что обязателен джихад.


Но знай, проиграна борьба,
Когда Коран в сердцах утихнет,
А раз душа в порочном вихре,
Уже бессмысленна стрельба.


Муслимы жаждут торжества
О, братья, вспомните хотя бы,
Умара, сына Аль-Хоттаба
И мудрые его слова.


Совет такой Умаром дан
Владея мощью убеждений
Имейте мощь вооружений
И мощь единства мусульман


Без этих судьбоносных вех,
Без этой силы триединой
Мы будем вечно в паутине
Всех наших бедствий и огрех.


Мир этот полон пустоты,
Он слишком затхлый и трусливый,
И соучастник молчаливый
Нечестия и клеветы.

Т. Муцураев

 

Герасим`юк Василь
"Мовчав, а прокидаєшся від крику..."

Мовчав, а прокидаєшся від крику,
бо сни досвітні – рани ножові.
На тілі – сироти старого віку.

Ми – сироти, і нам немає ліку.
Малі й великі, мертві і живі.

А ти, що не довчився у предтеч,
падеш тоді, коли “прийшла вже карта”
і над душею кожен день як меч.

Сьогодні – порожнеча колотнеч,
а завтра те, що й вимовлять не варто.

 

Волошин Максимилиан

Я глазами в глаза вникал...
Я глазами в глаза вникал,
Но встречал не иные взгляды,
А двоящиеся анфилады
Повторяющихся зеркал.

Я стремился чертой и словом
Закрепить преходящий миг.
Но мгновенно плененный лик
Угасает, чтоб вспыхнуть новым.

Я боялся, узнав - забыть...
Но в стремлении нет забвенья.
Чтобы вечно сгорать и быть -
Надо рвать без печали звенья.

Я пленен в переливных снах,
В завивающихся круженьях,
Раздробившийся в отраженьях,
Потерявшийся в зеркалах.

 

Когда небо падает на землю,
Люди начинают считать себя
Богами.

* * *

Дождь идёт третий день,
так хочется света.
Видимо, небо, не выдержав,
треснуло где-то.

Мокрые люди слоняются взад и вперёд
под холодным дождём.
Я уже видел всё это во сне,
или это казалось мне сном.

Твой хрустальный сверкающий мир
оказался стеклянным,
Он разбился на сотни осколков
так быстро и странно.

И, пытаясь собрать все осколки,
ты только руки порезала в кровь,
И что мне до вашей любви,
я знаю, сколько стоит ваша любовь.

Опавшие листья липнут к ботинкам,
стало быть, скоро зима.
А жизнь всего одна, но и она
так бесконечно глупа.

А небо такое большое – забирай хоть всё,
да ни кто не берёт.
Ах, если бы знать наперёд,
что оно не умрёт.

1996
Pоман Краснов (PоК)RIP

 

Ліна КОСТЕНКО

* * *

Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.

І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
…Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.

Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.

Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях —
усе життя з камінням говорили.

Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля металися вагання.

А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.

І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки…
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки,

Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев’яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.

Важкі повіки… стежечка сльози…
і жаль безмірний однієї втрати:
“В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати…”

Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік —
лише ази! — ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.

***

 

Юрій Андрухович
ЕЛЕГІЯ ШІСТДЕСЯТИХ

Літо пахло м'ячем, бузиною, порічкою,
в надвечірніх кущах цілувалися пари,
і коли стигле сонце сідало за річкою,
пахли тихим дощем кам'яні тротуари.

М'яч летів до небес над антенами й липами,
шкіряне і космічне буле його тіло.
З виноградних альтан херувимськими хлипами
розтікався в ефір вундеркінд Робертіно.

Ніч густішала вмить, м'ячик танув у темряві,
загоралися лампи в садах і на ґанках,
потаємна глибінь відкривалась у дереві,
озивалися тіні на бляклих фіранках.

М'яч уже не вертався:
пропав на дистанції.
З переповнених чаш голубі водомети
пульсували над парком, де щовечора танці,
де холонули в ніч каруселі й комети.

М'яч повис угорі, а роки розгорталися,
мов солоні моря, мов піщані пустелі,
і до ранку для нас, ніби світ, оберталися
і скрипіли порожні сумні каруселі…

 

Але файно:girl_in_dreams:

Ліна КОСТЕНКО

* * *

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.

***

 

Отак-от!

Ліна КОСТЕНКО

* * *

Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно – відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина, –
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно – музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!

***

 

Джордж Ґордон БАЙРОН (в перекладі Д. Загула)

МАЗЕПА

III

Юрба вождів — яка ж мала! —
За день ще більше поріділа;
Ця ж рештка лицарів була
Хоробра й вірна вже — сиділа,
Німа, понура і сумна,
Круг короля й його коня,
Бо ж у нещасті, наче тінь,
Людини не покине кінь.
А поруч, в лицарській юрбі,
Де звісив дуб гілля дебеле,
Мазепа стомлений собі
З трави тверду постелю стеле.
Гетьман — похмурий і старий
І сам, як дуб той віковий.
Та спершу, хоч стомивсь за дня
Козацький князь обтер коня,
Розгладив гриву, ноги й хвіст,
Розпутав, розгнуздав, обчистив,
Послав йому трави та листу
І тішився, що карий їсть,
А то журився довгий час,
Що змучений скакун не пас
В нічній росі траву-отаву…
Цей кінь терплячий був на славу,
На їжу й ложе не зважав,
А все робив, як пан бажав.
Кудлатий і кремезний зріст,
Палкий, прудкий неначе біс,
Він пана по-татарськи ніс.
На клич його бігцем приходив,
Хоча б там тисячі, чи тьма,
Чи ніч беззоряна, німа,
Усюди пана він знаходив —
Цей кінь від смерку аж до дня
За паном біг, мов козеня.

* * *

 

Полюбляю гортати Байрона

Паломництво Чайльд Гарольда
(Уривок з поеми)



Прощай, прощай! Вже берег зник,
Лиш мріє далина.
I свист вітрів, і меви крик
Над відхланню луна.
Сідає сонце. Ми в той край
Мчимо серед стихій.
До завтра, сонця лик! Прощай!
Добраніч, краю мій!

По ночі знову ти зійдеш,
Народжуючи день.
Побачу небо, даль без меж,
Не Англію лишень.
I стане пусткою мій дім,
Жилий схолоне дух.
I лиш на пустирі глухім
Завиє пес — мій друг.

— О юний паже, що тобі?
Не бійся, не тремти.
Це шквал тебе ляка в плавбі
Чи змерз під штормом ти?
Не треба сліз. Наш корабель
Міцний і знає шлях,—
Він мчить між рифів і між скель,
Мов сокіл в небесах.

— Хай шторм реве, гуркоче грім,
Безодня хай кипить,—
Та ж, пане Чайльд, біда не в тім,
Не тим душа болить:
Я неньку, батька серед слуг
Покинув при дворі;
Тепер зі всіх — лиш ви мій друг
Та ще один — вгорі.

Благословив мене татусь,
Сумуючи лиш мить,
Матуся ж, доки не вернусь,
Все буде сльози лить.
— Мій любий хлопче, геть печаль,
А сльози — й поготів!
Я й сам би плакав, та, на жаль,
Вже серцем скам'янів.

Мій латнику, іди сюди,
Чого тремтиш отак?
Чи ти від моря ждеш біди,
Чи на вітрах закляк?
— Негода, пане, не ляка,
Стрічав я і біду,
Та вдома кинув я синка,
Дружину молоду.

Де замок ваш, озера й лан,
Вони живуть сумні,
Й на мене ждуть, кленуть талан
I плачуть день при дні.
— То правда, хлопче, та дарма,—
Печаль свою забудь!
Ось я один, то й жартома
Пускаюся у путь.

Жіночі сльози — лиш мана,
Облуди джерело:
Нагляне іншого вона,—
I сліз — як не було.
Не жаль минулого мені,
I море не страшить.
Нема у рідній стороні
За ким мені тужить.

Один! Один! Кругом вода,
Вода без краю й меж...
Ніхто мене там не згада,
I я — нікого теж.
Лиш пес завиє. А мине
В розлуці кілька літ,—
Він, вірний іншому, мене
Порве біля воріт.

Вперед, корабле мій, лети,
Морську глибінь долай!
Примчи у будь-які світи,
Але не в рідний край.
Вітання шлю морським валам,
А вдасться доплисти,—
Чужим вітання берегам!
О краю мій, прости!

 

Колись дурною головою... - Тарас Шевченко

Колись дурною головою
Я думав: «Горенько зо мною!
Як доведеться в світі жить?
Людей і господа хвалить?
В багні колодою гнилою
Валятись, старітися, гнить.
Умерти й сліду не покинуть
На обікраденій землі...
О горе! горенько мені!
І де я в світі заховаюсь?
Щодень пілати розпинають,
Морозять, шкварять на огні!»

 

Стус Василь


ВИХОВАННЯ

Подолай себе, грішнику,
Правили вихователі,
Шмагаючи йому спину
канчуками
I бідолашний не витримав
добре натужився
і посунувся з себе
поминаючи грішну плоть
Відбігши на кількадесят метрів,
іще чуючи ляскання батогів,
він украй розгубився:
куди йому бігти —
уперед чи назад

Повертати йому зовсім не кортіло, але залишатися
без шкіри не вабило теж

Можеш бігати навколо своєї шкіри
як дикун коло забитого ведме —
дя і справляти ритуальний танок
своєї подоланості

Нещасний був у захваті:
йому таки дозволили існувати в собі
хоч і на відстані.

 

Юрій АНДРУХОВИЧ

* * *

Ти знову повертаєшся в той дім,
де, мов гіркі сувої самовидця,
лежать роки. А вже прийдешні лиця
біліють, ніби маски з пантомім.

Ти площу прочитав, як письмена,—
це середмістя, звичне і крамничне,
тепер для тебе вічне і граничне —
твоя вітчизна, щедра й кам'яна.

Ти — мить свого народу, тільки мить.
Уперше тут почув ти, як тремтить
небесне скло між вічністю й тобою.

Ти увійшов. Доріг назад нема.
Твоя любов дитинна і німа —
її не рушиш навіть похвальбою.

***

 

Стус

Як моторошні сни, ці дні і ночі
пригнічують мене і додають
безмежних сил. Хоч силоміць ув очі
засилюй сон. Привиддя постають
спогадані, згорьовані, урочі,
з моїх артерій кров солону точуть,
а як криваві зозулі кують.
І перегуслі зойки, мов туман,
зависли над вікном, беруть у бран
мене, німотного, і вгору зносять,
де київські вітри тонкоголосять
і крізь вікно нашіптують мені
якісь слова, облесні та чудні.

***

У затишку прожити не судилось:
ударив грім — і зразу шкереберть
усе пішло, що ніби тільки снилось,
як життєіснування й життєсмерть.
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей:
ачи підуть крізь сто твоїх смертей
з тобою вслід? Ачи твою подобу
таки збагнуть — в передкінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу,
бо вже назад немає вороття,
лиш відчайдушно стелеться дорога
несамовитих? Скажуть — слава Богу?
Та тільки шкода — збавлять без пуття
собі віка — і тільки. Більш — нічого.

***

Якими нападами рвусь до вас,
своєї спроневіри гострим краєм.
Валує з мене самота, як сказ,
і лють, немов пропасниця, стрясає
напругле тіло. Розтопився час,
його змертвіла хвиля нас гойдає.
Чи вільного життя ми ще назнаєм?
Ачи повернемо — бодай по нас,
бодай душею голою? Бодай
пречистими і білими кістками?
Чи ж нами втішиться наш рідний край?
Заграє радісна зоря над нами,
рабованими янголами мук
Чи вже вгорі на нас чигає крук?

Як завжди настій....
Стус мені найближчий...кожне слово,як ...

 

Стефанович Олекса


ДО СВ. ВОЛОДИМИРА



Похитнулися міри й виміри,
Стільки зверглося вір, богів,—
Тільки Він стоїть, Володимире,
Той, до кого ти нас привів.

У сліпучому сконі атому,
В лютім подиху всекінця,
Лиш виблискує на розп’ятому
Рубіновість його вінця.

У нещадному сяйві розпаду
Лиш чорнішою тінь хреста...
Вірим, княже наш, в свого Господа,
В те, що з мертвих Він нам возста!

 

Ліна КОСТЕНКО

* * *

Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам'яті вустами.

***

 

Василь Симоненко
МАЛЕНЬКІ СОНЦЯ

Минула ніч, і сонце білогриве
Несе на тросі огненному день,
І блискітки, швидкі та метушливі,
Стрибають на асфальті де-не-де.

Мовчать каштани, стомлені і мляві,
Та ось під них, у царство тишини,
Ввірвалися чорняві і біляві,
Блакитноокі дочки і сини.

І вже каштанам ніколи дрімати,
І сонце не надивиться згори
На їх носи, рум'яні і кирпаті,
На витівки, на ігри дітвори.

І небо теплотою глибиніє,
І радість наливається в серця —
Сміються, бігають, пустують, мріють
Малесенькі замурзані сонця.

 

БАЛЛАДА О ПРОКУРЕННОМ ВАГОНЕ

- Как больно, милая, как странно,
Сроднясь в земле, сплетясь ветвями,-
Как больно, милая, как странно
Раздваиваться под пилой.
Не зарастет на сердце рана,
Прольется чистыми слезами,
Не зарастет на сердце рана -
Прольется пламенной смолой.

- Пока жива, с тобой я буду -
Душа и кровь нераздвоимы,-
Пока жива, с тобой я буду -
Любовь и смерть всегда вдвоем.
Ты понесешь с собой повсюду -
Ты понесешь с собой, любимый,-
Ты понесешь с собой повсюду
Родную землю, милый дом.

- Но если мне укрыться нечем
От жалости неисцелимой,
Но если мне укрыться нечем
От холода и темноты?
- За расставаньем будет встреча,
Не забывай меня, любимый,
За расставаньем будет встреча,
Вернемся оба - я и ты.

- Но если я безвестно кану -
Короткий свет луча дневного,-
Но если я безвестно кану
За звездный пояс, в млечный дым?
- Я за тебя молиться стану,
Чтоб не забыл пути земного,
Я за тебя молиться стану,
Чтоб ты вернулся невредим.

Трясясь в прокуренном вагоне,
Он стал бездомным и смиренным,
Трясясь в прокуренном вагоне,
Он полуплакал, полуспал,
Когда состав на скользком склоне
Вдруг изогнулся страшным креном,
Когда состав на скользком склоне
От рельс колеса оторвал.

Нечеловеческая сила,
В одной давильне всех калеча,
Нечеловеческая сила
Земное сбросила с земли.
И никого не защитила
Вдали обещанная встреча,
И никого не защитила
Рука, зовущая вдали.

С любимыми не расставайтесь!
С любимыми не расставайтесь!
С любимыми не расставайтесь!
Всей кровью прорастайте в них,-
И каждый раз навек прощайтесь!
И каждый раз навек прощайтесь!
И каждый раз навек прощайтесь!
Когда уходите на миг!

Цей вірш мені попався, на другий день, коли помер мій батько, в такому контексті він для мене особисто має особливе значення..."Сроднясь в земле, сплетясь ветвями,- Раздваиваться под пилой..."

 

Cтус

Вимріяна і жива донині,
незнайома, але й знана теж,
заховавшись в довгій самотині,
вже мене не кличеш, не зовеш.
Сто доріг, мов змії, розплатались
в тисячі незвіданих розлук.
Все життя жилось, немов прощалось,
як прощається з стрілою лук.
Я тебе не відлюбив, не випив,
навіть ти казала — недопив.
Сумовитий вечір десь захлипав
і фіранки чорні опустив.
Ти єдина в самоті розрада,
просвіток смеркальної пори.
Не кажи — тебе чекала зрада,
і любов ждала — не говори.
Як, скажи, до тебе я вернуся?
Сном? Явою? Мертвим чи живцем?
І до кого словом обронюся
зболеним? Перед чиїм лицем
я тоді повідаю про долю —
ту, що, ніби зашпори, зайшла
в душу. Але кожну — славословлю.
Ти страждала? Отже, ти жила.

***

У затишку прожити не судилось:
ударив грім — і зразу шкереберть
усе пішло, що ніби тільки снилось,
як життєіснування й життєсмерть.
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей:
ачи підуть крізь сто твоїх смертей
з тобою вслід? Ачи твою подобу
таки збагнуть — в передкінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу,
бо вже назад немає вороття,
лиш відчайдушно стелеться дорога
несамовитих? Скажуть — слава Богу?
Та тільки шкода — збавлять без пуття
собі віка — і тільки. Більш — нічого.

***

Мене вже друзі одцурались,
і рідні попризабувались,
і все, що горбиться за муром,
уже світ за очі спішить.
Те, що любив я — відкохалось,
що втратив — вік за мною гналось,
а вороння у три зажури
крильми сухими лопотить.
А я стою пополотнілий,
не віднайду в усьому тілі
ні нарікання, ані зла.
Бо ти княгинею пройшла
крізь сон — і мертвого збудила
зі сну, і щось прошепотіла,
зняла обачно втому з тіла
і чорним криком прокляла.
Отож, неначе за тобою
я вслід подався... Брало тьмою
мій зір колючий. І рипів
паркет. І тільки чорне вічко
все совгалося цілу нічку.
Та ж ти, погнавшись за добою,
усе на світі розгубив.
А ким ти став? Ніким не став ти.
Навколо ґрати, двері, ґрати
і ночі тінь — така ж картата,
як доля — марне веселить
твій божевільно вільний спокій.
Поскрипують, крадуться кроки,
а ранку голуба протока,
як рана, сіпає й щемить.