Поезія та проза

Відповідь: Поезія та проза

Что, сынку, одолели ляхи?
Чего так горестно кряхтишь?
Как там анапест, амфибрахий?
По роже вижу: не ахти.
Ну что ты стонешь: "Денег нету!" -
Ты ж, брат, творения венец.
Налью я как поэт - поэту,
Найди хотя бы огурец.

Тебе рубля не копят строчки,
Ты что-то, друг, совсем раскис.
И к свежевымытой сорочке
Тебе бы свежие носки.
Не плачь ты, что жена-лягушка
Рога наставила с другим.
Гони жену, сказал же Пушкин:
"Поэт, ты - царь, живи один".

Взнесись главою непокорной
Хотя бы выше нужника,
Хотя б на метр над уборной,
На средний уровень - пока.
Восстань, поэт, и виждь, и внемли,
Побрейся, да не пей с утра.
Займись ты рифмой, в самом деле!
Поэт ты, или хрен с бугра!

Поэт в России, неимущий,
Всю жизнь больше, чем поэт:
Еще он истопник иль грузчик -
Убогий, в общем, элемент.
Поэт, он хрупкий, он истерик,
Но!.. Накладно нынче быковать:
Пойди, повесься в "Англетере"!
Не хватит денег, номер снять!

Хотишь иметь златые горы
И реки, полные вина,
Иди ты, милый, в сутенеры,
Не лезь в поэты, старина!

Ты прав, паскудная эпоха,
И век серебряный прошёл.
Пора писать поэму "Плохо"
Взамен поэмы "Хорошо".
Помрёшь - и поп не перекрестит,
Всплакнут соседи над тобой,
Мол, эх, погиб поэт, невольник чести,
Пал, оклеветанный женой.

Ох вы сени, мои сени,
Сени новые мои.
Ох, поэты вы, хреновые,
Хреновые.

А в общем, плюнь, глянь - солнце светит,
Глянь - ящерки в траве, цветы.
Ты ж не один поэт на свете,
Есть и бездарнее, чем ты.
Про творчество и чудотворство
Арапа мне не заправляй.
При чём тут Бог, скажи уж просто:
Мол, буду должен, наливай!

Тимур Шаов

 

Відповідь: Поезія та проза

Живу не так, ка...

Живу не так, как бы хотелось,
Заели суета и быт.
И осторожность, а не смелость
Порою мной руководит.

Живу не так, как мне мечталось,
Когда я пылок был и юн.
И только музыка осталась
От тех, не знавших фальши, струн.

Живу не так, как нас учили
Ушедшие учителя.
Когда судьбу земли вручили,
О чём не ведала Земля…

Живу не так. Но слава богу,
Я различаю свет и мрак
И не судите слишком строго
Вы все, живущие не так.

Андрей Дементьев

 

Відповідь: Поезія та проза

За сторіччя зросла на кiстках, на сльозах
потатарчена духом Московія,
вільна думка згиналася, ніби лоза,
чи здихала, в кайдани закована.
І покірно змирялися ледь не усі,
ще й ідейка була призвичаєна, -
Україну вважати придатком Русі:
"Україна?.. То ж наша окраїна!"
Та не вбито народ ні свавiллям Петра,
ані сталінськими голодоморами,
бо народ - невмирущий!
Настала пора
в гордій величі стать неозорими!
Нам рости і зростати до чистих висот
В повний зріст ми вставати покликані.
Ми - народ! Ми - великий народ,
І пора почуватись великими!

Ми про живих катів мовчим,
зате відважні проти мертвих,
щоб нам пожерти на пожертви,
щоб не зостатися ні з чим...
Про незворотньо-історичне
все чуєм крики істеричні;
і недалеко до гріха:
оратор ледь не вибуха!
Трибунно паляться запали,
димовище іде від них...
Ой, мертвих дуже налякали!..
Давайте, може, й про живих?

 

Відповідь: Поезія та проза

Не говори печальними очима
те, що бояться вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола...
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!

 

Відповідь: Поезія та проза

Частково ностальгічне, частково навіяне добрим старим фільмом .

Застенчивый герой

О, мой застенчивый герой,
Ты ловко избежал позора.
Как долго я играла роль,
Не опираясь на партнёра.

К проклятой помощи твоей
Я не прибегнула ни разу.
Среди кулис, среди теней
Ты спасся, незаметный глазу.

Но в этом сраме и бреду
Я шла пред публикой жестокой -
Всё на беду, всё на виду,
Всё в этой роли одинокой.

О, как ты гоготал, партер!
Ты не прощал мне очевидность
Бесстыжую моих потерь,
Моей улыбки безобидность.

И жадно шли твои стада
Напиться из моей печали.
Одна, одна - среди стыда
Стою с упавшими плечами.

Но опрометчивой толпе
Герой действительный не виден.
Герой, как боязно тебе!
Не бойся, я тебя не выдам.

Вся наша роль - моя лишь роль.
Я проиграла в ней жестоко.
Вся наша боль - моя лишь боль.
Но сколько боли. Сколько. Сколько!
(Белла Ахмадулина)

 

Відповідь: Поезія та проза

Редьярд Киплинг "Если" (Перевод С. Маршака)

О, если ты спокоен, не растерян,
Когда теряют головы вокруг,
И если ты себе остался верен,
Когда в тебя не верит лучший друг,
И если ждать умеешь без волненья,
Не станешь ложью отвечать на ложь,
Не будешь злобен, став для всех мишенью,
Но и святым себя не назовешь, -
И если ты своей владеешь страстью,
А не тобою властвует она,
И будешь тверд в удаче и в несчастье,
Которым в сущности цена одна,
И если ты готов к тому, что слово
Твое в ловушку превращает плут,
И, потерпев крушенье, можешь снова-
Без прежних сил - возобновить свой труд, -
И если ты способен все, что стало
Тебе привычным, выложить на стол,
Все проиграть и все начать сначала,
Не пожалев того, что приобрел,
И если можешь сердце, нервы, жилы
Так завести, чтобы вперед нестись,
Когда с годами изменяют силы
И только воля говорит: "держись!" -
И если можешь быть в толпе собою,
При короле с народом связь хранить
И, уважая мнение любое,
Главы перед молвою не клонить,
И если будешь мерить расстоянье
Секундами, пускаясь в дальний бег ,-
Земля - твое, мой мальчик, достоянье.
И более того, ты - человек!

 

Відповідь: Поезія та проза

Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в 20 літ в моєму серці втома,
Що в 30 - смерті в очі подивлюсь.

Моє життя - розтрощене корито,
І світ для мене - каторга і кліть...
Так краще в 30 повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.


Ходжу. Сиджу. Лежу і скнію.
Мовчу. І часом шаленію
Від власних гадок і гидот.
Не задавлю у серці змія -
Він ссе і ссе собі помиї
Моїх бездонних нечистот.

О чому я таки й порожній,
Такий дурний і "невозможний",
Що сам себе здушити рад?!
Чи не тому, що мускул кожний
Із тиші рветься в світ тривожний
Під вітровій і зорепад?

Де ж ті одні - єдині руки,
Що в час досади і розпуки
Мене сховають в свій овал?
Нема їх! Лиш вітер грюка
Та смуток мій, Нудьга і Мука
Ведуть свій звичний карнавал.
В.Симоненко

 

Відповідь: Поезія та проза

Знову місяць блукає зоряним небом,
Знову чую крізь сон тихі кроки твої.
Я не знаю тебе, я не знаю про тебе.
І для чого приходиш з далеких тих днів?

Так багато у тебе хотів запитати,
Та напевно, як завжди, не вистачить слів.
Скільки повзати ще нам, а не літати?
І для чого приходиш з далеких тих днів?


Ти мені пробач - я колись народився в своїй країні.
Ти мені пробач - я живу ніби вдома, але як емігрант.
Ти мені пробач - за забуті пісні і сльозу на калині.
Ти мені пробач - незнайомий мій брат.

Ніби все у нас є, більше навіть не треба,
Синє небо і жовте колосся ланів,
А насправді ми просто тікаєм від себе,
Ти про це нагадав нам з далеких тих днів.


Стогнали гори, ридали ікони,
Спадали зорі комусь на погони,
Червоне поле, червоне небо,
Такого не треба! Більше не треба!

Молитва:
І на віки віків...
Повсякчас і нині...
Будуть дивитись на нас твої очі сині...
Березові хрести і земля у руїні...
І останні слова:
"Слава Україні!"

 

Відповідь: Поезія та проза

Навколо радости так мало!
Який у чорта днів бадьор,
коли ми крила поламали
у леті марному до зор.

І гнів, і муку неозору
співаю я в ці дні журби,
коли лакеї йдуть угору
й мовчать раби!

Коли розходяться з ділами
в розгоні страшному слова....
Розбий же голову об камінь,
моя Вкраїно, удова!

Як і колись, так і тепер ти
не спромоглась на гарний плід..
Не вміла жить, так хоч умерти
зумій як слід!

Ходою гнівною блукаю
в своїм краю чужинцем я.
Пожаром очі заливає
мені трагедія твоя.

Сліпій, обдуреній, забитій
невже не встать тобі від ран?
Москві та Жечі Посполитій
тебе шпурнув колись Богдан,

А потім хтів тобі Мазепа
від серця щирого добра...
Його ти зрадила і степом
пішла рабинею Петра.
Хіба ж не жах!? Своєї зброї
не маєш ти в ці скорбні дні.
У тебе так: два, три герої,
а решта - велетні дурні.

А решта - тільки безголів'я,
що на багно кричать: "Блакить!"
Якби ж я міг, якби зумів я
тебе, Вкраїно, воскресить!?
Твої шляхи -одчай і камінь,
така прекрасна, й мов на сміх
ти плодиш землю байстрюками,
багном і гноєм для чужих!...
У голові твоїй макуха,
хіба ж ти можеш жить сама,
російсько-польська потаскухо,
малоросійськая тюрма!..

Веди ж, безумна, до загину
мене на розпач і на жуть!
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
І сам не знаю, що кажу!

Я ж - син, твій син, що йшов за тебе
на смерти реготи не раз,
той, що забув і Бога й небо,
аби тобі був світлий час.

Я йшов кривавими житами
і знов піду, де гул і мгла...
Лиш одного я хочу, мамо,
щоб ти щасливою була!

Володимир СОСЮРА

 

Відповідь: Поезія та проза

Неужели все так плохо?
Не верю. Ведь была же, есть и будет Галиция (Галитчина).

 

Відповідь: Поезія та проза

Чому ж...А звідки походять ці поети:Ліна Костенко,Василь Симоненко,Василь Стус,,той же Сосюра?Хіба вони всі галичани?А Тарас Шевченко?

 

Відповідь: Поезія та проза

ОЛЕНА ТЕЛІГА

Життя

Зловіщий брязкіт днів, що б'ються на кавалки,
І жах ночей, що затискають плач.
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.

Здається, падав сніг? Здається, буде свято?
Розквітли квіти? Зараз, чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім'ята,
Сліпа, безкрила — сунеться на дно.

А ти її лови, тримай, тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору
Тебе зустріне радісним — живи!

Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти
І підповзуть, мов нитка провідна.
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити,
Його пізнавши глибоко, до дна.

* * *

Моя душа й по темнім трунку
Не хоче слухати порад,
І знову радісно і струнко
Біжить під вітер і під град.

Щоб, заховавши мудрий досвід
У скриньці без ключа і дна,
Знов зустрічати сірий розсвіт
З вогнем отрути чи вина…

Щоб власній вірі непохитній
Палить лампаду день і ніч
І йти крізь грудні - в теплі квітні,
Крізь біль розлук - у щастя стріч.

А перехожим на дорогах
Без вороття давать дари
І діставать нові від Бога,
Коли не вистачить старих.

* * *

Ох, чому ж це серце б'ється молотом,
А уста мої - розквітла китиця?
І чому це полум'ям і золотом
Кожна річ в моїй кімнаті світиться?

Повернувся, хоч тебе й не кликала!
А слідом - весна моя заблукана,
І згорають у вогню великому
Всі закони, що були розлукою.

Знову осінь утікає злякано
Під травневою, рясною зливою:
Перший раз сьогодні я заплакана,
Не сміюся, бо така щаслива я!

Залишайся! Щастя вип'ю келихом,
Однаково, чи своє, чи вкрадене!
Буде шлях тобі без мене - скелистим,
А життя моє без тебе - зрадою.

* * *

Догорає, попеліє дивне щастя…
Зажурився день - замріяний і млистий,
А думки мої, натхнені та квітчасті,
Опадають вересневим, жовтим листям…

Ось пішов собі звичайний подорожній,
Більш нічого. Навіть плакати не смію.
Тільки в душу безборонну і порожню
Сум летить непереможним, чорним змієм.

Прийдуть люди - не чужі, не випадкові, -
Буду жити і сміятися, як досі,
Хоч життя мого весняну, світлу повінь
Надпила - у перший раз - холодна осінь.


* * *

Гострі очі розкриті в морок,
Б’є годинник: чотири, п’ять...
Моє серце в гарячих зморах,
Я й сьогодні не можу спать.

Але завтра спокійно встану,
Так, як завжди, без жодних змін,
І в життя, як в безжурний танок,
Увійду до нічних годин.

Придушу свій невпинний спогад.
Буду радість давати й сміх.
Тільки тим дана перемога,
Хто й у болі сміятись зміг!

 

Відповідь: Поезія та проза

На душу впали порохи,
І висохла вона на мумію.

Прости нам, Господи, гріхи,
Бо грішимо по скудоумію.

Сяк-так долаємо добу,
Все спішимо, все щось моторимо.

Прости нам, Господи, злобу —
Самі не відаєм, що творимо.

Засадим брата до тюрми,
Скуємо ланцями залізними.

Прости нас, Господи, що ми
Живцем у царство твоє ліземо.

А треба хрест свій пронести,
Щоб стати із раба людиною.

Прости нас, Господи, прости,
Хоч перед смертною годиною.

Могили снігом занесе.
Закряче ворон над пропащими.

Прости нас, Господи за все!
Так ми є.
Ми будем кращими!
Галина Гордасевич

 

Відповідь: Поезія та проза

Роман Скиба

Востаннє ця облізла електричка.
Старенький ранок кашляє в перон.
Є в осені така невчасна звичка:
Гасити небо розпачем ворон.

А місто, що готується до свята,
Десь палить гріх і виметений гній...
Є в осені властивість забувати
Усіх, навік загублених у ній.

І плаче хтось про листя під гітару,
Щоб двоє в парку слухати зійшлись…
Є в осені потреба мати пару,
Щоб стати знов самотньою колись.

Чиїхось правд осмислена суміжність
Ні-ні та й розлипається в дощах…
І зостається в осені лиш ніжність.
А, може, просто вогкість на очах.

Роман Скиба

Вікнам у щоки холодно.
Страхом зоветься тьма.
Чом ми з тобою ходимо
Там, де стежок нема?
— Знаєте, нині вітряно.
Вкрийтесь моїм плащем.
Ясен не вдарить вітами,
Небо не вб’є дощем.
…Вишикувавшись клинами,
Вікна рвонуться з рам.
— Я вас веду, чи ви мене?
— Хлопче, ти тільки сам.

Григорій Чубай

День відходить, кудись поквапившись.
Вечір. Тиша. Тебе нема.
І в рояля холодні клавіші
Білі-білі немов зима.

Три зорі, мов тугі бемолі.
Три тополі, мов до-ре-мі.
І в тенетах німого болю
Я один при отій зимі.

Сині тіні в снігах митарствують.
Небо - наче сріблястий грот.
Над душею всевладно царствують
Дивні ночі зелених нот.

Білій тиші в лице зорію.
Кожен порух її ловлю.
І тобою забуте грію
захололе пташа - люблю.

Ігор Римарук

КСЕРОКОПІЯ

ми будемо жити
на тихому-тихому березі
в дитячій іще не наляканій
єресі неначе у Форосі
в еросі недремний наш страж
нескінченний наш серпень
відбитки засмаглого тіла твого
роздрукує на теплім піску як
на ксероксі тайнопис
солодкий клинопис коліна
і лікті і вузлики
гулкі переповнені віщими знаками
вулики допоки в медовій імлі
у знемозі я наше несправжнє минуле
як Трою розкопую
читає при місяці янгол піщану
твою ксерокопію

Володимир Свідзінський

Пам'яті З.С-ської

Коли ти була зо мною, ладо моє,
Усе було до ладу,
Як сонце в саду,
А тепер розладнався світ, ладо моє.

Встала між нами розрив-трава.
Розрив-трава високо росте,
Розірвала ночі і дні.
Перше були вони як крила ластівки:
Верх чорний, спід білий, а крило одно.
Тепер вони як розламаний камінь –
Колють і ранять, ладо моє.

Стало тяжко нести мені час.
Туга рве мислі мої,
Як буря метає снігом.
Одна сніжинка паде на лід,
І вітер жене її в безвість,
Друга лягає при бeрезі
У скований слід копита,
Третя розбивається об сук.
Стало тяжко нести мені час.

Я знаю: усе вмирає.
Квітка у полі,
Дерево в лісі,
Дитина в місті.
Усе вмирає, ладо моє.

Не в одні двері приводить нас вечір,
Не в одному вікні вітаєм ми ранок,
І забув я творити казку.
Так гостро дивлюсь,
А бачу тільки видиме,
Тільки можливе, ой ладо моє.

Володимир Свідзінський

 

Відповідь: Поезія та проза

"Я знаю: все умирает.
............................
Ребенок в городе.
.........................."

Или я что-то не понял, или причина и в моем слабом знании украинского
языка....
Почему протест: "Не должен умирать ребенок!"?

 

Відповідь: Поезія та проза

Не думаю, що це протест; тут швидше про невідворотність долі.

 

Відповідь: муза форуму

Гумилёв.

Только змеи сбрасывают кожи
Чтоб душа старела и росла.
Мы, увы, со змеями не схожи,
Мы меняем души, не тела.

Память, ты рукою великанши
Жизнь ведешь, как под уздцы коня,
Ты расскажешь мне о тех, что раньше
В этом теле жили до меня.

Самый первый: некрасив и тонок,
Полюбивший только сумрак рощ,
Лист опавший, колдовской ребенок,
Словом останавливавший дождь.

Дерево да рыжая собака,
Вот кого он взял себе в друзья,
Память, Память, ты не сыщешь знака,
Не уверишь мир, что то был я.

И второй… Любил он ветер с юга,
В каждом шуме слышал звоны лир,
Говорил, что жизнь — его подруга,
Коврик под его ногами — мир.

Он совсем не нравится мне, это
Он хотел стать богом и царем,
Он повесил вывеску поэта
Над дверьми в мой молчаливый дом.

Я люблю избранника свободы,
Мореплавателя и стрелка,
Ах, ему так звонко пели воды
И завидовали облака.

Высока была его палатка,
Мулы были резвы и сильны,
Как вино, впивал он воздух сладкий
Белому неведомой страны.

Память, ты слабее год от году,
Тот ли это, или кто другой
Променял веселую свободу
На священный долгожданный бой.

Знал он муки голода и жажды,
Сон тревожный, бесконечный путь,
Но святой Георгий тронул дважды
Пулею нетронутую грудь.

Я — угрюмый и упрямый зодчий
Храма, восстающего во мгле,
Я возревновал о славе Отчей,
Как на небесах, и на земле.

Сердце будет пламенем палимо
Вплоть до дня, когда взойдут, ясны,
Стены нового Иерусалима
На полях моей родной страны.

И тогда повеет ветер странный —
И прольется с неба страшный свет,
Это Млечный Путь расцвел нежданно
Садом ослепительных планет.

Предо мной предстанет, мне неведом,
Путник, скрыв лицо: но всё пойму,
Видя льва, стремящегося следом,
И орла, летящего к нему.

Крикну я… Но разве кто поможет, —
Чтоб моя душа не умерла?
Только змеи сбрасывают кожи,
Мы меняем души, не тела.
*********************

"Принцесса-роза жить устала
И на закате опочила.
Вином из смертного фиала
Печально губы омочила.

И принц застыл как изваяние,
В глухом бессильи властелина,
И свита шепчет с состраданьем,
Как опочившая невинна.

Порфироносные родители
Через герольдов известили,
Чтоб опечаленные жители
На башнях флаги опустили.

Я в похоронную процессию
Вливаюсь траурною скрипкою,
Нарциссы в гроб кладу принцессе я
С меланхолической улыбкою.

И, притворяясь опечаленным,
Глаза потуплю, чтоб не выдали:
Какое ждет меня венчание!
Такого вы еще не видели.

 

Відповідь: Поезія та проза

Який ти прекрасний, чудовий, світе!
Та чом так нестерпно на тобі жити?!
Нема коло чого ні душу зігріти,
Ні д’ серцеві серце своє притулити.

Ростуть яничари. Паношиться зрада
І ходить в пошані, у листі лавровім.
Тупа. Безголова!
Їм те не завада,
Що їхній обрік замішаний на крові.

Усе вже давно перепродали всоте!
Стримлять лише в небо звуглілі долоні
Народу мого, що застиг у скорботі!
Лиш сумом захриплим ридає вороння.


Я в горі. У несплачених боргах...
У сумнівах, розтерзаних думками:
Нащадки, я і предків моїх прах
Моя земля - моя страждальна мама...

Мов кволі миші... Бідний мій народ...
Де взяти слів до серця мого брата?!
Вдихнути правду у брехливий рот?
Як з ницості до людськості підняти?

І як ворати в борозни чоло,
Чи ми народ?!
Вродилися рабами?
Нам рани, кров - ніщо не зажило,
І світ пече страшна червона пляма.

А ми її історією звем,
В посріблену обвивши поволоку...
В мойому серці не втихає щем
І на папір оцей стікають краплі поту.

Куди мене судьба етапом не везла -
Тебе зустрів я всюди, блудний сину,
Ти не повернеш до свого села,
І українець в дітях твоїх згине.

Закономірність.
Кажуть - це прогрес.
Усе освячено, записано в законі!
А українець гавкає як пес
На свого брата на чужім припоні.


Ти взяв своє майно
І в край чужий відніс.
Пропив, проїв, упав на дно,
Колючим будяком проріс,
Та повернувся все одно,
Приблудним псом приліз.

Нектар у каятті,
Блаженство у сльозах.
Полин і мед зійшлися у житті,
Немов кайдани в в’язня на руках.
Хай батько й син уже не ті,
Та - отчий край і отчий дах.
Зеновій Красівський

 

Відповідь: Поезія та проза

Пропоную трохи менш серйозну тему:

Роман Скиба

Свинчина мрія

Плаче свинка у калюжі,
Бо до неї всі байдужі.
Кролик свинці дав морквинку,
Та вона не тішить свинку.
Двоє добрих мишеняток
Їй відсипали зерняток.
Плаче свинка - все намарно.
Всюди сум і в небі хмарно.
Їй корівка круторога
Молока налила свого.
Цапик Буць притяг із клуні
Бурячків мішок для Хруні.
Плаче свинка - сльози градом,
І нема на те розради,
Їй букетик би чи кошик
Хоч ромашок, хоч волошок.
Та чомусь ніхто на світі
Не дарує свинкам квітів.

 

Відповідь: муза форуму

Гениальные стихи.

Память.
Память дает возможность вновь и вновь прожить жизнь.
Но прожившие один раз реально изрядное число лет и множество раз-"по памяти", опирась на опыт мудрых и знающих, вправе Поэту возразить:
душа не стареет. Она взрослеет, поднимается или опускается человеком на ступень..., становится другой.
Во власти человека судьба души- ее бессмертие, в отличие от его судьбы-жизни.
Но и сильным духом свойственны минуты слабости, сомнений. И тогда рождаются эти стихи. Нам, как Вечная память о поэте.