Поезія та проза

Буває....

Василь Стус

Як хочеться — вмерти!
Аби не мовчати,
ні криком кричати
останню зірницю,
обвітрену врано
останнє спинання
осклілої днини —
діждати — і вмерти!
І вже — не вертати:
у спокій глибокий,
де тиша колише,
де пісня затисне
обкладене серце —
ані продихнути —
як хочеться вмерти!
Відмрілися мрії,
віддумались думи
всі радощі — вщухли,
всі барви — погасли.
Голодна, як проруб,
тропа вертикальна
не видертись нею
ні кроком ні оком
ні рухом ні духом
ні тілом зболілим
ні горлом скривілим
од крику — владико,
піднось мене вгору,
бо хочу — померти!
Та й як перебути —
ці гони чекання
пониззя безодні
цей паверх терпіння
цю муку прелюту
дай, Господи, — вмерти!
Пропасти, забутись,
зійти себе в зойках,
на друзки розпасти,
розвіятись в вітрі,
згубитися в часі
і вирвавши душу
піти — в безімення!
За пагорбом долі —
снігів снігавиця,
завія дороги,
кушпелиця шалу,
а матірні руки,
осклілим світанням
піднеслі над світом,
шукають навпомац
синівське привиддя
родимку при оці
зажурені згорблені схилені плечі.
Як хочеться — вмерти!
Зайти непомітно
за грань сподівання
за обрій нестерпу
за мури покори
за ґрати шаленства
за лють — огорожі
за лози волань
шпичаки навіженства
аби розплататись
в снігах безшелесних
десь між кучугурами
доль запропалих —
Як хочеться вмерти!

 

В. Маяковский - украинец, любил Украину, но странной «пролетарской» любовью.

"БОРГ УКРАЇНІ"


Чи знаєте ви
українську ніч?
Ні,
ви не знаєте української ночі!
Тут небо
від диму
дедалі чорніш
і герб
зорею п'ятикутною
блискоче.
Де горілкою,
відвагою
і кров'ю
Запорозька
вирувала Січ.
Загнуздавши
у дроти Дніпров"я.
скажуть:
- Дніпре,
сили нам позич! -
І Дніпро
по вусах дроту, по пасах
електричний струм
несе
по корпусах.
Либонь, рафінаду
і Гоголь радий!
Ми знаєм,
чи курить Чаплін,
чи чарку хилить.
Ми знаєм
Італії безрукі руїни;
ми Дугласів галстук
напам'ять завчили...
А що ми знаєм
про лице України?
Знань у росіянина
не глибока товщ -
тим, хто поруч,
пошани мало.
Знаємо лиш
український борщ.
Знаємо ще
українське сало.
І з культури
знань не широченько:
окрім двох
уславлених Тарасів -
Бульби
та відомого Шевченка, -
ані з місця руш,
як не старайся.
Притиснеш його -
дурницею зморозить.
викладе весь
вантаж розумовий:
візьме й розповість
зо двоє курйозів,
анекдотів
української мови.
Я кажу собі:
товаришу москаль,
на Україну зуби не скаль.
Вивчіть мову цю зі стягів -
лексиконів мас повсталих, -
Велич в мові і простота:
"Чуєш, сурми заграли,
Час розплати настав..."
Хіба є щось
звичайніше
й тихіше за слово,
витерте від у живлення, "слышишь"?!
Я немало слів придумав вам,
важу їх, і хочу,
аж розчулись,
щоб зробились
віршів
всіх моїх
слова
важучими,
як слово "чуєш".
На один копил
людей не ліч,
щоб сором не їв очі.
Чи знаємо ми українську ніч?
Ні, ми не знаємо української ночі.

 

Мойсей ФІШБЕЙН

* * *

Людмилі Фішбейн

Пташиний подих губиться в тумані,
Там зору зліт навпомацки, сліпма,
Фраґменти крил, і крил уже нема,
В тумані тануть порухи останні.

Торкаюся руками обома
Холодної непізнаної хлані,
Але немає дотику в торканні,
Яке нещадний безмір обійма.

Минулося. Лягає на чоло
Остання вогка тінь, і та вже тане.
А може, цей туман — то тільки тло

Незмінності, це марево туманне
Розвіється і знов мені постане
Усе таке достоту, як було?

1976 р., Київ

---------- Додано в 14:34 ---------- Попередній допис був написаний в 14:32 ----------

Хома Данилець

* * *

Застели моє ліжко — я маю сюди повернутись,
після шурхлого одноманіття чисельних доріг,
щоб у хруст простирадл запорошеним носом уткнутись,
і зомліти у сон, внявши болю натомлених ніг.

Приготуй мені чай — хай настоюється під безжальним
лопотінням хвилин; зсяде в осад зачаєний жаль.
Я згадаю тебе, коли — втисячне — роси криштальні
проростуть на траві, і прозріє печальний скрипаль.

Проведи по щоці ще розм'яклою з ночі рукою —
відсьогодні її забирають чужинські вітри…
А щетина дводенна — то тільки безвольності прояв —
те, на що тепер права нема. Щоб не сталось біди.

Не нашіптуй прощальних напучень — вони беззмістовні
перед мороком прірви, яку я ще не подолав…
Відколи я навчився ходити, я визубрив слово
«прощавай» — і не раз я його проказав.

Я впивався звучанням — й покидав доброзичні пороги,
щоб на новому місці гостинне почути «привіт».
Я тебе залишав, щоб за енським закрутом дороги
до порепаних губ ти наблизила губ своїх лід.

Застели моє ліжко — я маю навчитись вертатись,
я повинен забути бажання топтати асфальт.
Ти продовжуй мене за закрутом дороги чекати,
а яприйду сюди, щоб холодний пригубити жаль.

 

Сегодня юбилей Лины Костенко

"Мій перший вірш написаний в окопі..."


Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите не війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик –

як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах – як море в перископі,
І спомин той – як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.

 

А сегодня Костенко Лине юбилей

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина,—
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно — музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!

 

Олег ОЛЬЖИЧ

* * *

Хтось метнув неминучу стрілу.
Захиталось струнке оперіння,
І, негаданий креслячи лук,
Під ногами тікає каміння.

Заступило веселкою зір.
Чисті барви на диво веселі.
Замість неба, і міста, і гір
Небувалі пливуть акварелі.

Ти, що мечеш всі стріли, один,
Тільки ласка — стріла твоя злотна:
Замість жаху бездонних глибин —
Дать уздріти барвисті полотна!

 

Лина Костенко


І ЗНОВУ ПРОЛОГ


Маю день, маю мить, маю вічність собі на остачу.
Мала щастя своє, проміняла його на біду.
Голубими дощами сто раз над тобою заплачу.
Гіацинтовим сонцем сто раз над тобою зійду.

Ми з тобою такі безборонні одне перед одним.
Ця любов не схожа на таїнство перших причасть.
Кожен ранок був ніччю. Кожна ніч була передоднем.
Кожен день був жагучим чуттям передщасть.

А тепер... Що тепер? Моє серце навіки стерпне.
На пожежаї печалі я пам'ять свою обпалю.
Якби ти знав, як солодко, нестерпно,
і як спочатку я тебе люблю!

 

Олег ОЛЬЖИЧ

* * *

Є. П.

Поцілуєш, різко і суворо,
А в очах — морозяна блакить,
А в очах — розриви і простори…
Ет, не нам, товаришу, любить!

Ще зіниці тугою розкриті
І сухі тривого. уста
(Скоростріли мовкнуть, перегріті,
І кіннота лаву розгорта…)

В ухах досі ще п'янюче-лунко
Дзвін копит і скреготи землі…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Хай дарують: в нашіх поцілунках
Наші хижі, спрагнені шаблі.

***

 

Стус

Це туга. Так. Моя далека туга —
відбігла, ніби сука — стрімголов
від попелища серця. Виє здалека,
щоб я себе на відстані почув.
Соборе сорому, ганьби моєї вежо,
моїх глухих, як твань, передчуттів.
Гулкий і розсторонений, опадний,
не серцем — тільки голосом ростеш
у невіді, в безпам’ятстві душевнім
стрясаєшся і в німоті гримиш.
Я знаю це. Я вичув це. І досі
оговтатись не можу. Туга так
моя далека — стрімголов одбігла
і, ніби сука, виє в ніч гулку.

***

Ще трохи краще край Господніх брам
людська душа себе відчути може.
Я спекався тебе, моя тривоже.
Немає світу. Я існую сам.
Довкола мене — вся земна товща.
Я магма магми. Голос болю болю.
Що ж ти надбав, свою шукавши долю,
о волоконце з вічного корча.
Що ти надбав? Увесь у ґрунт угруз,
занурений у твердь сторч головою.
А вже забув, що небо над тобою
за кучугурами камінних друз.
А світло ще народиться колись
у серці пітьми, в тускних грудях ночі.
Засвітяться сонця, як вовчі очі
у судну днину. Тільки — бережись.

 

власне

Помоліться, хто зрозуміє


Так тяжко, дивно, нудно.
Не хочеться писати,
Лиш сісти й плакати чомусь.
Німіють руки, жити трудно,
Думки летять із голови кудись.

Скажіть чому?

Не знаю.

Існую. Від життя тікаю.

Мовчу й кричу.
Ніхто не чує.

Безбожно молюсь,

Біжу, та не вертаюсь.

Напевно.. та ні, я дійсно глузд втрачаю


Хочу дихати. Дайте води.
Не залишіть у смерті душу.
Заберіть волю і дайте Божу Іскру.

Хочу Життя,,,


Кажу неправду...
Брешу......

 

Марія СТОЛЯР

ГIМН КОХАННЮ

Нiч робиш свiтанком,
На плечах сонце пiносячи,
Засвiчуєш вранцi у небi зiрки…
Ти вчиш лiтати душею свiт,
Хоча лише тiлом вiн вмiє.
Виправляєш дерева гнутi,
Серце землi латаєш,
Сторожиш вiд подиху вiтру
Палаючi свiчки…
I кровоточать долонь твоїх хрести…
Я боюся тебе доторкнутись,
Щоб не збудити пташа заснуле
В твоему серцi.
Твоє чоло вiнча вiнки пшеничнi,
А в очах — гiмн Богу й Сонцю.
Ступаєш по грязькiй дорозi,
А залишаєш чистi слiди.
Вiд променiв очей твоїх
Розгарячився камiнь i став

мурашником.

 

Анна АХМАТОВА
(в перекладі М. Тарнавської)

Анна Ахматова
Сегодня мне письма не принесли…

* * *

І знов мені листа не принесли:
Невже забув, невже кудись поїхав?
Весна дзвенить, як срібні трелі сміху,
У гавань з моря кораблі прийшли.
І знов мені листа не принесли…

Він був зо мною зовсім ще недавно,
Ласкавий, і закоханий, і мій,
Та це було тоді ще — узимі,
Тепер весна — і смуток непоправний.
Він був зо мною зовсім ще недавно.

Я чую трепет лагідних смичків,
Мов передсмертний біль, по струнах б’ється
І страшно так, що серце розірветься,
Не допишу я ніжних цих рядків…

***

 

Назаров

Эта странная жизнь, от которой не будет спасенья,
Чёрно-белые сны, по которым бредёшь наугад,
И пройдя лабиринтом, выходишь в свой город осенний,
Не совсем понимая, что просто вернулся назад.

Если день догорел, если в ночь открываются двери,
И душа, как карманы, пуста, и молиться смешно,
И нелепо застыв на пути перед новой потерей,
Усмехнувшись, ты скажешь мне горько: такое кино…

Тишина облетает в пространство огромного зала,
Только шелест попкорна и смех у тебя за спиной.
Эта вечная жизнь, у которой не будет начала,
Эта странная роль, эта боль, что случилась со мной.

Нет ни взглядов, ни слов, только дым от чужой папиросы –
Растворяется всё, что мы знали из правильных книг.
На ненужные новому веку смешные вопросы
Отвечает молчанием зеркала хмурый двойник.

Вдоль проспекта – строкою субтитров мелькают рекламы,
Вдоль знакомой судьбы облетают в туман фонари,
И за кадром ты слышишь молчанье испуганной мамы…
Досмотри эту странную жизнь, до конца досмотри.

 

Высоцкий Владимир

ПЕСНЯ О МОЕМ СТАРШИНЕ


Я помню райвоенкомат:
"В десант не годен. Так-то, брат!
Таким, как ты, там невпротык,"- и дальше смех,-
Мол, из тебя какой солдат?
Тебя хоть сразу в медсанбат.
А из меня такой солдат, как изо всех.

А на войне, как на войне.
А мне и вовсе - мне вдвойне,
Присохла к телу гимнастерка на спине.
Я отставал, сбоил в строю.
Но как-то раз в одном бою,
Не знаю чем, я приглянулся старшине.

Шумит окопная братва:
"Студент! А сколько - дважды два?
Эй, холостой! А правда, графом был Толстой?
А кто евоная жена?"
Но тут встревал мой старшина:
"Иди поспи, ты не святой, а утром - бой".

И только раз, когда я встал
Во весь свой рост, он мне сказал:
"Ложись!" - и дальше пару слов без падежей,-
К чему две дырки в голове?"
И вдруг спросил: "А что, в Москве
Неужто вправду есть дома в пять этажей?"

Над нами шквал - он застонал,
И в нем осколок остывал.
И на вопрос его ответить я не смог.
Он в землю лег за пять шагов,
За пять ночей и за пять снов -
Лицом на Запад и ногами на Восток.

 

Автора нажаль не знаю
Село з інтернетом

Це не просто село, це — село з інтернетом,
тут є вокзал і сільрада з буфетом.
Загублене десь серед вічних лісів,
повне машин і негодованих псів.

Це не просто село, це — село з інтернетом,
тому тут дівчаток вітають «прівєтом»,
тому тут земля дорога, як в Берліні,
тому всі тут люблять чебуреки й мівіну.

Це не просто село, це — село з інтернетом,
тому діток сюди доставляє лелека,
тут діток навчають, як бить копняком
й читають їм на ніч палєво.ком.

 

Іван Малкович

* * *

Отак прожив собі, дивись,
немов одне лиш тільки знав я:
о півдошостій народивсь —
о півдопершій поховають.

Звідкільсь прийшов, ішов кудись,
неначе й був — не був неначе…
Та хтось оплаче, хтось оплаче,
й мене оплаче хтось

колись,

бо я й прийшов лиш, щоб хоч зрідка
комусь бриніло із очей
так тонко-тонко,

наче скрипка,

і мудро,

як віолончель.

 

Ліна Костенко

Біле-біле-біле поле.
Чорний гомін. Вороння.
Посідало та й замріялось
про убитого коня.
Скаче кінь, копитом цокає,
тонко вухами пряде...
Ще ви,чорні, передохнете,
поки кінь цей упаде!

***

... І не дивуй, що я прийду зненацька.
Мені ще ж побороти переляк.
На штурм Бастилій – просто. На Сенатську.
А от до тебе – я не знаю як.
Вже одпручалась гордістю і смутком,
одборонилась даллю, як щитом.
Як довго йшла до тебе, як нехутко,
і скільки ще і сумнівів, і втом!
Прийми мою понівечену душу,
збагни й пробач мій безнемірний острах.
Дай хоч на мить забути слово – «мушу»,
це перше слово з букваря дорослих.
Мені без тебе сумно серед людства.
Вже людству не до себе й не до нас.
А дика груша світиться як люстра.
І чутно гомін тополиних трас...

 

Іспит совісті - Ян Твардовський

чи не перекрикував Тебе
чи не приходив постійно вчорашній
чи не втікав в темний плач зі своїм серцем
як п'ята клепка
чи не крав Твого часу
чи не лизав занадто ніжно лапу свого сумління
чи розрізняв почуття
чи зірок не дарував яких давно нема
чи не вів елегантного щоденника свого каяття
чи не залазив в теплий куток оберігаючи свою вразливість
як гусячу шкірку

чи не фальшивив гарним голосом
чи не був м'яким деспотом
чи не перекручував євангелії в лагідне оповідання
чи органи не глушили мені звичайного скавчання собаки
чи не доводив слона
чи молячись до Ангела Охоронця --
не хотів бути випадково ангелом а не охоронцем
чи ставав на коліна коли малів до шепоту...

 

Василь СТУС

* * *

Менi здається, що живу не я,
а iнший хтось живе за мене в свiтi
в моїй подобi.

Нi очей, нi вух,

нi рук, нi нiг, нi рота. Очужiлий
в своєму тiлi. I, кавалок болю,
I, самозамкнений, у тьмущiй тьмi завис.
Ти, народившись, виголiв лишень,
а не прирiс до тiла. Не дiйшов
своєї плотi. Тiльки перехожий
межисвiтiв, ворушишся на сподi
чужого iснування.

Сто ночей

попереду i сто ночей позаду,
а межi ними — лялечка нiма:
розпечена, аж бiла з самоболю,
як цятка пекла, лаконiчний крик
усесвiту, маленький шротик сонця,
зчужiлий i заблуканий у тiлi.
Ти ждеш iще народження для себе,
а смерть ввiйшла у тебе вже давно.

***