Поезія та проза

Наталка БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ

ВИНО АНГЕЛІВ

Є лагідна земля, де діви, мов кришталь,
а діти ніби сталь — незламні неодмінно;
де ангелів вино в холодній тиші заль
п’ють змієборці, ставши на коліно.

Є лагідна земля, конаюча трава,
там, де дракон співа, чекаючи віками.
Нахилена його розумна голова,
габа могутніх крил гаптована квітками.

Червоний колір скель, де келії ченців,
де у нужді осель горять камінні чаші;
де ангелів вино невидиме давно,
як сльози на ріці, як мертві душі наші.

Тут перемог нема, й поразок теж нема;
тут скорпіон дріма в ногах рододендрона.
І в сяєві вікна — божественна пітьма,
неначе письмена на шкірі скорпіона.

 

Василь Слапчук

То чорна ластiвка,
то бiлий лебiдь,
то дощ в очах,
то дощ на небi,

то диво-свiтло,
то чудо-квiтка,
то звiдусiль,
а то нiзвiдки,

то тихий смуток,
то щира радiсть,
то колiр квiтня,
то листопаду,

то запах лiсу,
то запах поля,
то голос скрипки,
то голос долi...

---------- Додано в 23:50 ---------- Попередній допис був написаний в 23:39 ----------

В городе съехавших крыш беспросветные сумерки...
липким туманом зашторены окна домов...
Солнце, похоже, уснуло... и, кажется, умерли
звёзды, упавшие утром в колодцы дворов...

..но..

Кутаясь в тёплое прошлое верим по-прежнему
в то, что мы всё же любимы, но,.. просто пока –
Время карманных фонариков... И под одеждами
спрятана нежность...
...до новой весны...
...до звонка...

© Copyright: Кот На Крыше,

 

Це дійсно сильна поетка.
Наталка БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ

КІНО САМУРАЯ

Коли на червонім екрані
на білих подушечках мертвих облич
лежать ієрогліфи брів і очей,
неначе метелики, вишиті шовком, —
тоді я пригадую вечір в селі
за містом; потоки вишневого цвіту;
під ними, мов чашечки, сповнені кров’ю,
грядки колекційних тюльпанів.

Старий в окулярах на вічно сльозливих очах,
стара із ріденьким пушком над усе іще гордим чолом,
і двоє дітей з цокотанням пташок,
і двоє дорослих з обтічністю риб —
всі шестеро
на церемонії чайній
над чашечками закривавлених квітів.

…Так терпне у роті язик,
що смак рідини не впізнає;
так шепіт минає, а крик
кіно вимикає.
Так вишукана і легка
колекціонує рука
і голку у серці зразка,
як меч, повертає.

---------- Додано в 00:41 ---------- Попередній допис був написаний в 00:20 ----------

А то моє,для Вас:

*****
Самотній дервіш плакав в пальці
від сирості сивіла голова,
нехай життя мов байка в байці…
З його руки скотилася роса,
нехай життя, занадто кремінь…
Поспіє яро полем ячменю.
Сховайся в ньому завтра буде ранок
І повна жменя теплого дощу.

 

Гійом Аполінер
Зарізана голубка й водограй


О постаті убиті любі
О дорогі розквітлі губи
Міє Мареє
Єтто Лорі
Анні і ти Маріє
Де ви дівчата
Я вас питаю
Та біля водограю
Що плаче й кличе
Голубка маревіє

Душа моя в тремкій напрузі
Де ви солдати мої друзі
Де ви Бійї Даліз Реналь
Печальні ваші імена
Як у церквах ходú луна
Б'ють відгомоном до небес
Ви в сонну воду глядитесь
І погляд ваш вмирає десь
Де Брак де Макс Жакоб Дерен
Що в нього очі як той Рейн

Де милий Кремніц волонтер
Вже може їх нема тепер
Душа ятриться з непокою
I водограй рида зі мною

А як вони іще живі
Десь б'ються на Північнім фронті
Тим олеандри всі в крові
I сонце ранене в траві
На багрянистім горизонті

 

Блок Александр

Предчувствую Тебя...


И тяжкий сон житейского сознанья
Ты отряхнешь, тоскуя и любя.
Вл. Соловьев

Предчувствую Тебя. Года проходят мимо -
Всё в облике одном предчувствую Тебя.

Весь горизонт в огне - и ясен нестерпимо,
И молча жду,- тоскуя и любя.

Весь горизонт в огне, и близко появленье,
Но страшно мне: изменишь облик Ты,

И дерзкое возбудишь подозренье,
Сменив в конце привычные черты.

О, как паду - и горестно, и низко,
Не одолев смертельные мечты!

Как ясен горизонт! И лучезарность близко.
Но страшно мне: изменишь облик Ты.

 

Це,та ніч,що так швидко минає
з ліхтарів видуваючи сніг.
Як метеликів зграя,
чи кавалки старих голубів,
чи сердець одиноких - МАННА
В часовому відрізі………. без слів.
Це та ніч,що так швидко минає ,
що ,не будить у тебе снів

 

Василь Слапчук

Годинник показував осінь.

До сусідського будинку
покликали лікаря.
Він оглянув хворого, мовив:
«Буде дощ».

Ти роздягнута вибігла до лікаря
з парасолею,
а я спостерігав, як шибка
розсипається на скалки.

Ти також хвора, думалося мені,
тобі потрібний лікар.

Я ж здоровий.

Я навіть можу їсти скло.

***

Душа… Вона на небо схожа.
Моя — захмарена душа.
І жінка під дощем прохожа
дала мені останній шанс.

***

Іду дощем. То падаю, то йду.
Іду годинами по циферблаті.
І під ногами білу і тверду
Я відчуваю стелю у палаті.

Йду по воді, немов по кризі.
На плечах неба мокре полотно.
Простіть мені невиправданий ризик.
Іду на дно.

***

Ліс перехитрив мене.
ти відсахнулася,
боячись загубитися в мені.

Не такий великий,
а такий темний.

У дерев гілля опустилося.

Депресія.

***

У кожному живе невіра,
У кожному живе обман:
«На мене кулі ще нема»,—
Перед собою лицемірить.

Оце і є моя земля,
Моя земля — усе, що в роті.
Жую, давлюся нею я,
Ще й вам залишиться на потім.

Оце і є моє життя:
Мішати землю з кров’ю й потом
І катуватись відчуттям,
Що й вам залишиться на потім.

Оце і є моя війна,
І дай вам Бог на ній не бути.
Оце і є моя вина,
Моя задавнена спокута.

 

Василь Слапчук

До лiсу... В лiс... У хижакiв
знайти притулок, наче в друзiв,
i дати вихiд чорнiй тузi,
i вити вовком мiж вовкiв.

До лiсу... В лiс... Посеред ночi...
Лежу нi мертвий нi живий.
Нанизую зеленi очi
на жовтий струмiнь дощовий.

До лiсу ... В лiс... Ледь-ледь добрiв...
Тут лиця з нiмбами й рогами...
Землi немає пiд ногами,
немає неба угорi.

До лiсу ... В лiс ... Тебе немає...
Не буде... Не було. Нема...
До лiсу з тiнню забiгаю,
iз лiсу тiнь бiжить сама.

---------- Додано в 22:41 ---------- Попередній допис був написаний в 22:17 ----------

настрій....не моє...

здравствуйте... я слышал, что здесь ремонтируют душу...
кошка? наверно хочу... да, люблю... нет, конечно, не брошу...
что? ... извините... понятно... я видел - качели, сапожки…
значит, ошибся... нет, не беспокойтесь - мне лучше...

это не грусть, Вы ошиблись... дождинка в глаза мне попала...
Вам показалось... не верьте - я только, кажусь одиноким...
что Вы, я просто привык относиться к себе очень строго...
вы так уверены? честно? ... боюсь начинать всё сначала...

снова отдать своё сердце? поверить? ... качели... сапожки...
просто забыть? но ведь это так трудно и сложно...
слушайте, я бы хотел Вас спросить, если можно –

Вы не подскажете, где это... кладбище брошенных кошек?

---------- Додано в 22:42 ---------- Попередній допис був написаний в 22:41 ----------

Что-то не спится... опять не востребован сонник...
Он прилетел, как всегда, неожиданно... ночью...
Молча присел по привычке на мой подоконник,
Полупрозрачные крылья сложив, как-то - так... между прочим..

Был он растерян - как будто, недавно проснулся,
Тихо спросил, сам не веря в возможность ответа -
"Что ты задумал опять и зачем вновь вернулся?
Мало планет в интернете? Зачем тебе эта?"

Я не ответил... наверное, были причины
снова вернуться туда, где под масками разными
девушки, юноши, женщины или мужчины
из просто обычных становятся просто прекрасными...
Где люди блёстками словно небесною пылью покрыты...
Где поселилась надежда найти своё счастье...

И вдруг, я заметил, что руки его чуть прикрыты:

"Ангел, скажи мне, откуда тот шрам на запястье?"


«… видно, поранился там, где искал тебе счастье...»

---------- Додано в 22:44 ---------- Попередній допис був написаний в 22:42 ----------

обман - это тоже правда...
только очень долгая и длинная... порою длиною в целую жизнь...
и чем позже ты это поймешь - тем лучше...
а ещё лучше - никогда не узнать этого и уйти счастливым...
согласны?

 

Гарний вірштаке враження,жи то ти його написав

 

Тобі, Україно - Олександр Твардовський
Який урожай вистигав од границі,
Налитим колоссям шумів з далини,
Як пахли поля молодої пшениці,
Поглянь, подивися і легко зітхни.

Зітхни, подивися — і в ранки імлисті
Побачиш, як дихає вільна земля:
Поля золотисті, діброви у листі,
Заплависті луки і знову поля.

Як тишею мріють побілені хати,
Сідай, спочивай біля кожних воріт!
Яка сторона і привітна й багата!
Яким урожаєм хлюпнула б у світ!

О земле Вкраїни, луги і долини,
Заводи донбаські і гори Карпат,
Цієї важкої суворої днини
Ти нашому серцю миліша стократ.

Неначе я сам народивсь на Вкраїні,
Топтав ці дороги у шелесті трав,
І мову любив, і пісні солов'їні,
І ніжність коханої вперше пізнав.

Хоч в іншому місці зростав я на світі,
І трави в нас інші, і в мові — своє,
Та тут, на просторі, в доспілому житі,
Неначе проходить дитинство моє.

Я завжди з твоїми синами й з тобою.
Тобі, Україно, життя віддаю,
Не край ми один захищаємо з бою,
А всю Батьківщину, як матір свою.

 

Джон Магвайер

Грустно блуждать между стужей и осенью рыжею,
не находя своего средь потрепанных лиц...
Может, кажусь вам сегодня бесстыжим я,
словно просящийся на руки брошенный шпиц.
Капают мысли, стекают ручьем к подоконнику,
я провожу их без слез до бордюрных границ.
Колокол грянет, и, бронзой гудя по покойнику,
темень наступит на солнце, упавшее ниц.

Цепким ничто заскорузло за время уцепится
то, что годами копилось в несчастной душе.
Вижу опять я с перилами старую лестницу,
лифт как обычно застрял на шестом этаже.
Ангелы там собирают записочки разные:
просьбы, мольбы и ночные вериги - стихи.
Господи, ты мне прости все мечты несуразные!
Я ведь пришел одного лишь тебя навестить...

 

Стефанович Олекса

ЮРІЙ


У силі своїй — всепотужний.
Краса його — криці краса.
В десниці спис харалужний
І смерть на вістрі списа.

Вже давнім затяте змагання,
Та досі комонь пам’ята
Хрипке гадюче харчання
І кров і хряскіт хребта...

Німіють. В майбутньому зриться
Борня незрівняно-тяжка.
І лита з криці десниця
Списа міцніше стиска.

 

Олди

Я не знаю, какая строка обернется последней,
На каком из аккордов ударит слепая коса,
Это вы – короли; я – наследник, а, может, посредник,
Я – усталое эхо в горах. Это вы – голоса.

Перекрестки дорог – узловатые пальцы старухи,
Я не знаю, какой из шагов отзовется бедой,
Это вы – горсть воды; я – лишь руки, дрожащие руки,
И ладони горят, обожженные этой водой.

У какого колодца дадут леденящей отравы,
Мне узнать не дано, и глоток будет сладок и чист,
Это вы – соль земли; я – лишь травы, душистые травы,
Вы – мишень и стрела, я – внезапно раздавшийся свист.

От угрюмых Карпат до младенчески-сонной Равенны
Жизнь рассыпалась под ноги звоном веселых монет,
Вы – горячая кровь; я - ножом отворенные вены,
Вы – июльское солнце, я – солнечный зайчик в окне.

День котомкой висит за спиной, обещая усталость,
Ночь укроет колючим плащом, обещая покой,
Это вы – исполины; я – малость, ничтожная малость,
Это вы – гладь реки; я – вечерний туман над рекой.

Но когда завершу, упаду, отойду в бездорожье,
Замолчу, допишу, уроню, откажусь от всего,
Вас – великих! Могучих! – охватит болезненной дрожью:
Это он, это мы, и какие же мы без него …

 

Василь СТУС

* * *

Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем,
і добі підставляти спите вірнопідданого лице.
І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід
ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ.
І не бештати, пане-брате, а триматися на землі!
Нею б до печінок пропахнути, в ґрунт вгрузаючи по коліна.
А щоб звикнути — остудити, закропити у крик, у кров,
заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов.
І з ордою під дикі галаси прорешечуватись гробами,
раз жене нас ненатля сказу по роках, по віках, по горбах!

IV.1964

---------- Додано в 18:33 ---------- Попередній допис був написаний в 18:31 ----------

Василь СТУС

* * *

Вхопився обома руками
За хвилю: винеси мене!
Вже безпорадному, важка мені
Душа, бо, зігнута, не гнеться
Вже далі спина, бо тепер
Мені одна лиш смерть – за друга,
Бо вже ні друга, ані крука,
Бо ані ворога тепер.
Тягни мене, бо упаду,
Замало альпініст, замало
Назнав біду: хист замало
Мене провадить по сліду.
Вхопився обома руками
За хвилю: хвиленько, неси
Мене поволеньки, неси
На гострий прибережний камінь.

---------- Додано в 18:34 ---------- Попередній допис був написаний в 18:33 ----------

Василь СТУС

* * *

Ми сиділи за пляшкою шампанського
в тихенькому прокуреному кафе.
I вона відчувала себе царицею,
Афродитою, що проминувши рибалок
(за столиками забивали козла),
алкоголіків, невтомних шукачів
великих жіночих бюстів,
щойно зайшла в таверну,
де тінь, і вино, і прихисток.
А коли ми вийшли
на знелюднілий вечірній берег
і я, не ждучи нагоди,
спробував її взяти,
хвиля відбігла, наче сторожовий пес,
якого чекає попереду
чорна робота.

 

А в мене рефреном...

Стус

Це тільки втома. Втома. І шалена.
Це тільки так — найшло — і відійде.
А вже як не відступиться од мене —
то краще — хай уб’є. Нехай — уб’є.
Дарма бо скніти — вже напівдорозі
між смертю і життям. Їй-бо — дарма.
Бо жодної з надій не маю в Бозі
і порятунку жодного — нема.
Пучками стисну ошалілі скроні
чекатиму, допоки відгримить
ця навіжена мить моїх агоній
і забарних чекань обридла мить.
Це так. Це так. Це — скоро дійде краю.
І як не скосить — то дихнути дасть.
О дасть дихнути, дасть дихнути. Знаю.
Іди ж, вістунко всіх моїх нещасть.
Це так. Це тільки так. Це надто легко
скоритися. Зіпнися — й перебудь.
А груди — мов бандури бите деко
і пірвано всі приструнки — гудуть.

 

Рогозинников Данил

Вот жизнь упала на асфальт,
А я прошелся мимо,
И кто-то плюнул, кто-то рад,
А на душе тоскливо.

И я заплачу, горько мне,
А люди крикнут: Брось ты,
Ведь жизнь всего лишь кожура,
А может рыбьи кости.

Не лезьте в душу вы ко мне,
Не плюйте вслед и в сердце,
Лишь это будет жить во мне,
Когда захлопнут дверцу.

Без стука, тихо, щелкнет ключ.
И неба уже нету.
Такая вот больная жизнь.
Прощай, - скажу я лету.


Хворают души, сквозняки
Уже давно продули,
И только наши огоньки
В церквях лишь не задули.

***

Я заблудился. Где же выход?
Где дверь ведущая на двор?
Куда все подевались в этот вечер?
Иду. Один лишь коридор.

Все стены, стены, двери. Окон
Не видно. Греет лишь мечта,
Что я проснусь и все вернется:
Жизнь пережитая моя.

И вновь закрыта дверь. Светлеет.
Быть может скоро я очнусь.
Ноги не держат, разум дремлет,
Возможно, скоро откажусь.

Вновь странный поворот налево,
Дорожки цвета крови, пустота.
В кармане ключ от старой двери.
На стенах роспись - красота.

С каждой минутой все прочнее
Я верю в то, что все не зря:
Эти скитанья, сон, виденья
Или реальность, тишина.

Картины на стене из жизни
Моей. Ее я вновь живу.
Здесь тяжело дышать. Простите.
Ноги бессильны. Пол. Сижу.

Я перестал бояться смерти,
Она мне ближе, чем я сам.
И я другой ... другой, поверьте,
Коль не прикован к небесам.

 

Проти себе - Ян Твардовський
За те молись чого не хочеш ти
і що тебе як білку дощ лякає
те від чого як гуска утікаєш
тремтиш як взимку у благенькому пальті
боронишся вночі уранці вдень

пора вже проти себе помолитись
за те найбільше що саме прийде

 

ПОБИРУШКА


Плачет девочка-малютка у окна больших хором,
А в хоромах смех веселый так и льется серебром.
Плачет девочка, и стынет на ветру осенних гроз,
И ручонкою иззябшей вытирает капли слез.


Со слезами она просит хлеба черствого кусок,
От обиды и волненья замирает голосок.
Но в хоромах этот голос заглушает шум утех,
И стоит малютка, плачет под веселый, резвый смех.


с.е.

 

http://www.youtube.com/watch?v=m7aZDlTbdes

---------- Додано в 09:02 ---------- Попередній допис був написаний в 08:51 ----------

Сергей Вольф

Иногда закрывала ты дверь с ужасающим скрипом,
Оставляя меня то с одной, то с другой стороны,
И любая из них моим наполнялася всхлипом
Еле слышимым, или смешком тишины.

И в любой из сторон я ютился, едва замечаем,
Был мельканием глазу или мельканьем душе,
Я сгорал как ворсинка, но твой угол был неосвещаем,
Я как мышь обмирал на двухсотом чужом этаже.

Тень бродила прихожей, я видел ее через доски,
Или рядом стоял, - тень бродила, вздыхая одна,
Ты одна и была, в той прихожей, в расплавленном воске,
Словно водоросль колыхаема ветром со дна.

Плыло облако с Мойки, ломилось в протертые двери,
Уминалось, сползало, плесневело, текло по стене,
И катился комочек слезы отраженьем потери,
Не даримой вчера, но внезапно подаренной мне.

Улетел мой журавль. Твоего никогда я не видел.
Опадал лепесток сквозь листок и сквозь снег во дворе,
И зеркальный обман был и в луже, и в воздухе светел,
Относя меня вдаль, за незнанье тебя в сентябре.

***

Два фонаря горят в окне,
Или в окно,
Вся комната в немом огне,
В немом кино.
Вторжение чужих лучей
Не тронет глаз,
Но отголосок тех ночей
Жив и сейчас.
И паутина в уголке
Дрожит слегка,
Рисуя знак на потолке
От паука.
И тот стакан, и тот графин,
Собой - грифон, -
И затвердевший парафин
Твоих времен.
Все сверхнадежно и мертво -
Литой узор.
Но голос слышимый его,
Как скрип рессор,
Как продолжение дорог...
Пусты лучи,
И оттиск твой в подушке строг,
Хоть в крик кричи.
По небесам за шагом шаг
Витает тень,
И шепот твой в моих ушах -
Вчерашний день,
И внятный шорох за стеной -
След губ твоих,
И легкий ветер за спиной -
От нас двоих,
И этот ветер, и окно,
И свет немой
Твердят одно: ах, как давно
Ты здесь со мной.

 

Ігор ПАВЛЮК

* * *

А зранку сипав сніг й домучувала совість.
І ледве ліс терпів соснового себе.
Сатурнове кільце в очах тримали сови
Й кипіло в них вино підльодно голубе.

З неписаних часів пронизували кроки,
Звірині голоси й тоненький струм ріки.
А зранку сипав цвіт.
Тьотки знімали вроки.
В блакитних вежах мли ховалися зірки.

Молилися на Схід. Дивилися на Захід.
І крильми замість рук торкали хліб землі.
Ні холоду, ні голоду, ні сміху і ні страху —
Нічого не було,
Чого би не жалів.

Минулий грамофон крутився, як Вселенна.
Лиш в протилежний бік.
Лиш в протилежний бік…
І капала в надріз вода важка й зелена,
Забувши краплям лік,
Забувши краплям лік.