Поезія та проза

Роберт Рожденственский

...Птицы спрятаться догадаются... Одинокими не рождаются.
Ими после становятся....
Ветры зимние вдаль уносятся и назад возвращаются.
Почему, зачем, одиночество, ты со мной не прощаешься?
Пусть мне холодно и невесело, - все стерплю, что положено...
Одиночество - ты профессия до безумия сложная!
Ночь пустынная. Слезы затемно. Тишина безответная.....
Одиночество - наказание. А за что - я не ведаю...
Ночь окончится. Боль останется. День сначала закружится...
Одинокими не рождаются. Одиночеству учатся.

 

Вагилевич Іван :: МАДЕЙ


На високій Чорногорі
Буйні вітри віють,
На зеленій полонині
Сірі вовки виють;
Тисяч коней вороненьких
В байраках ірзає,
Тисяч гарних легіників
Коники сідлає.
А ватажко, сивий Мадей,
Зморщив густі брови,
Чорні очі заблищали
Та жаждою крови.
Поверх коней яснобарві
Прапори сіяли,
Байраками і дебрами
Ратища мелькали.

 

Не тратьте жизнь свою на тех, кто вас не ценит,
На тех, кто вас не любит и не ждёт,
На тех, кто без сомнений вам изменит,
Кто вдруг пойдёт на "новый поворот".

Не тратьте слез своих на тех, кто их не видит,
На тех, кому вы просто не нужны,
На тех, кто извинившись вновь обидит,
Кто видит жизнь с обратной стороны.
Не тратьте сил своих на тех, кто вам не нужен,
На пыль в глаза и благородный понт,
На тех, кто дикой ревностью простужен,
На тех, кто без ума в себя влюблен.

Не тратьте слов своих на тех, кто их не слышит,
На мелочь, недостойную обид, На тех, кто рядом с вами ровно дышит,
Чье сердце вашей болью не болит.

Не тратьте жизнь свою, она не бесконечна,
Цените каждых вдох, момент и час,
Ведь в этом мире, пусть не безупречном,
Есть тот, кто молит небо лишь о Вас!!!

************************************************************


Не отрекаются любя.
Ведь жизнь кончается не завтра.
Я перестану ждать тебя,
а ты придешь совсем внезапно.
А ты придешь, когда темно,
когда в стекло ударит вьюга,
когда припомнишь, как давно
не согревали мы друг друга.
И так захочешь теплоты,
не полюбившейся когда-то,
что переждать не сможешь ты
трех человек у автомата.
И будет, как назло, ползти
трамвай, метро, не знаю что там.
И вьюга заметет пути
на дальних подступах к воротам...
А в доме будет грусть и тишь,
хрип счетчика и шорох книжки,
когда ты в двери постучишь,
взбежав наверх без передышки.
За это можно все отдать,
и до того я в это верю,
что трудно мне тебя не ждать,
весь день не отходя от двери.

 

Роман Коляда

Harmonia mundi або криза середнього віку.

.Кров’ю із вен витікають секунди,
Скільки крові в житті – стільки й часу.
Така вже гармонія в цього „mundi”,
Її не замкнеш на масу.

Буває так хочеться „дати джазу”
Бо чуєш нутром: як не зараз - ніколи.
Боїшся, мов (цвірінь), буває часом,
Отак і живеш - спроквола.

Кров’ю із вен витікають секунди,
Тільки й часу в житті – покохати і вмерти,
Наче я – тільки кадр в сеіралі нуднім,
Касету з яким буде скоро вже... стерто.

***

Проти ночі

Іще один поріг
Слідами моїх ніг
Ще не позначений.
За ним пекельний гріх,
Спокути білий сніг
Чи борг не сплачений?

Душа і плоть, не стих
Мій біль іще. Не зміг
Я все пробачити.
То рок, чи просто збіг?
Гора, з якої збіг –
Мій пункт призначення.

Три янголи, не встиг
Сказати вам про сміх.
Ми ще побачимось?
Чи може, я не з тих –
Моїх земних доріг
Ще не означено?

 

Олександр Рябошапка

ПОМАНДРУЮ СОБІ…

Побреду знов просторами,
сонцем наскрізь пропах.
Зацілований зорями,
упаду у степах.
Весь знесилений, зморений, –
я тягнусь до трави,
доторкнуся до кореня:
– Ізціли, оживи…
…Ні травинки – все зорано
і погас першоцвіт.
Запальний і нескорений,
помандрую у світ.
На чотири всі сторони,
де привітні вогні…
Жаль, що все це за шторами,
що це лиш у вікні…


Олександр Рябошапка

ЖИВУ!

Біль пересилю, забуду про рани,
твердо на ноги зведусь.
Вийду один із бузкового ранку,
сонцю назустріч піду.
Сили додасть землі прохолода,
вроду поверне срібляста роса.
В груди ударить п'янка насолода,
шатами вкриє заквітчаний сад.
Враз захмелію, як на весіллі,
сам одягну я черешні вінок.
Ткнуся вустами в заквітчане гілля,
й подругу білу покличу в танок.


Олег ОЛЬЖИЧ

ПРОРОК

Не сняться літа дитинні,
Не маряться дні юнацькі.
Дівчата з горбів зелених
Давно не сходять до танцю.

Давно не збирають смокви,
Не душать важкі виногрона.
Річки течуть не водою —
Камінням сухим і чорним.

О очі мої гарячі,
Уства мої сірі, спраглі,
Що бачите тільки Сонце,
Щоб тільки кричати Правду!

Щоб жовкли жіночі лиця,
Щоб важчали їх убори.
Щоб вогкі і плідні лона
Були, як сакви порожні.

Щоб кидали щит і панцир,
З плечей обривали шати,
З одним невблаганним лезом
Мужі допадали коней.

На грудях зводите руки,
Бороните душу вашу, —
Не ждіть ніхто милосердя:
Я камінь з Божої пращі.

Олег ОЛЬЖИЧ

МЕЖА

По рівній грані двох світів ідеш,
Що, наче скло, невидима і гостра.
І тягне, рве глибинами без меж
Одкрите серце ненаситний простір.

Ступи ліворуч: легкий буде спад,
Повільні луки, мляві серпантини.
Від інтелекту через хліб назад
До жаху і бєзсилости клітини.

А вправо ступиш — прірва і провал,
І знову сплеск, і в клекотінні виру —
Лише твій шал щитом проти навал.
Одвага ж, коли ти запрагнув. Віра.

 

Сергей Косинов
Святая грешная любовь (уривок)


А помнишь длинные дороги,
Где все попутчики – не те?
Где спотыкались о пороги,
Что появлялись в пустоте
Со сладким именем “свобода”?
И понимали, что прицел
Бил в “молоко”, столь безысходно
Оставив чувства не у дел…

А помнишь, как столкнулись краски
Эмоций наших… наших глаз?
Как в новом чувстве сладко-вязком
Шедевр рождался? В первый раз
Прицел сработал! Небывало!
В десятку били! А в груди
Два одиночества сливались
В один Грааль святой любви …

 

Сергей Косинов

Период одиночества…
. . . . . . .Период отрешений…
Я с головой закутался
. . . . . . .в холодный плед лишений…
Минуты словно замерли,
. . . . . . .задумались словами,
Им никотин в артериях
. . . . . . .мешает стать стихами…
Беспомощными пальцами
. . . . . . .нащупал лёд стакана
Интеллигентный пьяница,
. . . . . . .которому всё мало…
Как ласково депрессия
. . . . . . .мне обнимает плечи
И обещает верною
. . . . . . .остаться мне навечно…
И я наивным мальчиком
. . . . . . .перед её губами
Расслабился… Доверился…
. . . . . . .Отдался с потрохами…
Период одиночества…
. . . . . . .Период алкоголя…
Сломалась… Не сработала…
. . . . . . .Моя стальная воля…

***

Мечты летели умирать…
И чувства жирными мазками
Ложились в жёлтую тетрадь
Моих стихов. Преображались
Печали в линии судьбы,
На сердце стягивая шрамы…
Увяли розы, но шипы
Остались вечностью… Устали
Слезиться светом дырки звёзд...
Моя бездомная планета
Куда-то мчалась не всерьёз,
Но в даль от солнца. Не согрета
Моя душа теплом весны
Последней, кажется… иль ранней…
Срываясь в бездну с высоты,
Мечты, как бабочки, сгорали…
А город детства за спиной
Не стал с годами изумрудным.
Цензура времени с лихвой
Разрисовала серой пудрой
Мои виски… И сбит прицел
Фантазий палочки волшебной,
И Питер Пен... – он повзрослел,
Чтоб стать печальным Франкенштейном…

---------- Додано в 08:37 ---------- Попередній допис був написаний в 08:34 ----------

Я навру себе что-то, когда ты однажды уйдёшь…
Вновь поверю в любовь – голубую мечту идиота.
Мне везёт, как всегда… и в своих суицидах я схож
С этим душным июнем, хандрящим сырой непогодой…

Я навру себе свет. Превращаясь душою в вокзал,
Буду ждать с нетерпением чьей-то звенящей монеты,
Как потерянный бомж, что в похмелье опять опоздал
К отправлению в счастье, согласно фальшивым билетам…

Я навру откровенья в нелепо-большую тетрадь,
Напишу свой роман о феерии вечной свободы.
Этот город пустынный устанет со мной умирать
И терпеть иноверца на полках своей преисподней.

Я навру себе жизнь, но в других параллелях судьбы,
Где за окнами лето лишает мой мир очертаний.
Изменю свой маршрут, чтобы выпасть из серой толпы,
Только весь этот сказочный блеф без тебя на черта мне?

Это всё не смертельно… и дерзостью дышит июнь,
Разбросав мои чувства по тусклым страницам блокнотов.
Я навру сам себе… Ну а ты, всё забыв, просто плюнь,
Ведь любовь для меня, как всегда, – лишь мечта идиота…

 

А я ще листаю Косинова....співзвучно...з настроєм....

Весенний день прорезался неровно,
Как новой жизни самый первый зуб.
Простудой расцарапанное горло
Хрипит о том, что всё-таки был глуп
Идущий к солнцу окрылённый путник.
Красив был март в его черновиках.
Набухшие бутоны серых будней
Не стали незабудками. В глазах
Бескрайний гололёд бетонных улиц,
Как что-то чужеродное в груди…
И тучи поднебесные прогнулись,
Чтоб снегом дезертировать. Пойми,
Твой город ещё долго будет серым.
Спасение не в розовых очках!..
Весна пришла, но не к тебе, наверно…
Фальшивый март… И ты насквозь пропах
Неспешными стихами декаданса,
И марту ты не нужен, милый друг…
Куда идти?.. и для кого остаться?..
Когда лишь одиночество вокруг…

 

Блок Александр

АНГЕЛ-ХРАНИТЕЛЬ


Люблю Тебя, Ангел-Хранитель во мгле.
Во мгле, что со мною всегда на земле.

За то, что ты светлой невестой была,
За то, что ты тайну мою отняла.

За то, что связала нас тайна и ночь,
Что ты мне сестра, и невеста, и дочь.

За то, что нам долгая жизнь суждена,
О, даже за то, что мы - муж и жена!

За цепи мои и заклятья твои.
За то, что над нами проклятье семьи.

За то, что не любишь того, что люблю.
За то, что о нищих и бедных скорблю.

За то, что не можем согласно мы жить.
За то, что хочу и смею убить -

Отмстить малодушным, кто жил без огня,
Кто так унижал мой народ и меня!

Кто запер свободных и сильных в тюрьму,
Кто долго не верил огню моему.

Кто хочет за деньги лишить меня дня,
Собачью покорность купить у меня...

За то, что я слаб и смириться готов,
Что предки мои - поколенье рабов,

И нежности ядом убита душа,
И эта рука не поднимет ножа...

Но люблю я тебя и за слабость мою,
За горькую долю и силу твою.

Что огнем сожжено и свинцом залито -
Того разорвать не посмеет никто!

С тобою смотрел я на эту зарю -
С тобой в эту черную бездну смотрю.

И двойственно нам приказанье судьбы:
Мы вольные души! Мы злые рабы!

Покорствуй! Дерзай! Не покинь! Отойди!
Огонь или тьма - впереди?

Кто кличет? Кто плачет? Куда мы идем?
Вдвоем - неразрывно - навеки вдвоем!

Воскреснем? Погибнем? Умрем?

 

Ліна Костенко

...Пройшло життя. Не варт було і труду.
Лише образи наберешся вщерть.
Останні дні вже якось перебуду.
Та вже й кінець. Переночую в смерть.

А що в житті потрібно ще мені?
Одбути всі ці клопоти земні.
Оці останні клопоти одбуть,
іти туди, куди мене ведуть,—
аби одбути, все уже одбути,—
і щоб не бути, щоб уже не бути!

 

І знов отой Косинов....

Неуклюжие улицы прячут простуженный нос
Под обрывки осенних, никем не прочитанных писем.
И чихающий город замёрзшими пальцами стиснул
Даль своих горизонтов.
Мой зонтик
Прохладой сырою насквозь
Пропитался. И лёгкие душит туман,
Не оставив в них места для запаха мятного чая.
Режет вены ноябрь и продрогшей дворнягой встречает
Апокалипсис года…
Погода
Свою философию ран
Прячет в тучах… в ненастье ста тысяч заноз…
Как художник слепой, я лишён ощущения красок…
Всепрощающий дождь не отмоет тоски. И напрасно
Претендую на выход…
Как тихо
И небо и жизнь под откос
Полетели… Предчувствую сердцем закат
И своё одиночество глупо рифмую с несчастьем…
Я бы выразил осень. Хватило бы слов. Я согласен
Исписать себя насмерть…
Погаснув,
Уже не тревожат мой взгляд
Звёзды в лужах. Огнями смеётся вокзал…
Но не жду никого… и уже ни о ком не жалею…
Просто этот ноябрь превратил мою душу в потерю
И напомнил о лете…
… в которое я опоздал…

***

А Бог волнуется за мой убогий разум.
Того гляди – прибьёт меня во сне.
И новой болью боль разнообразив,
Поможет стать убогим мне вдвойне…

А Бог волнуется, но в том его работа.
Поддал бы в зад увесистым пинком,
Чтоб бросил я привычку жить в болоте
И стал его любимейшим щенком…

***

Мой мир рождён не с той ноги,
Не с тем отцом, не в том роддоме…
И жизнь моя подобна коме –
Ни тьмы, ни проблеска, ни зги*…

Ах, да… забыл я про стихи,
Что костью встали в чьём-то горле…

***

Переживи и существуй,
Как насекомое – бесцельно,
В тоске церковных аллилуй,
В печальных нотах колыбельных…
Оставь себя на полпути…
Ты не пустой, но и не полный…
Недомечтал… недолюбил…
И как теперь наверно больно
Твоей душе – она, как лист,
Летящий вниз к земле страданий,
Туда, где в лужах собрались
Надежд осколки. И оставив
В своей квартире только ночь,
Ты бредишь в ней луной-поэтом.
В стихах – вся горечь, но помочь
Они не в силах… Обесцветив
Горенье радуг, ты увяз
В болоте вечной ностальгии.
Гони из кармы сладкий сглаз
Актрис и ведьм. Они убили
Тебя за грош… за поцелуй…
Забрав огонь твоих стремлений.
Умри душой и существуй…
Ведь больше нет реальных целей…

 

Ода закоханій жінці

Моя дивна Ода жінці!
Ні! Всім жінкам, що покохали
Такі жінки аж через вінця
Любов не раз нам наливали

Вони за нами в пекло й рай
Вони за нас і вбити можуть
Можливо навіть Світу край
Знайдуть. А ні, так і проложать!

Кохання в них, весь час жевріє
Як блискавки на небі хмарнім
У всіх жінок живе надія
Про полум’я, і щоб не марно


Вони за нами в пекло й рай
Такі жінки найбільша мрія
Якщо це правда, то нехай
Не вмре ніколи ця надія​

 

Була зима.
І ти була сама.
Стояла біла ніч,
І ти не спала.
І тиша в репродукторі мовчала.
І місто поринало в тихі сни.
І ще було далеко до весни.
Була зима.
Я наражавсь на зраду.
Я боронив себе в собі як міг
І в білому розвої снігопаду
Я не прийшов - упав на твій поріг.

Анатолій Сім’ячко «Золото - синє літо»

За змичку міста і села

І день стояв,
І ніч стояла.
І я не спав,
І ти не спала.
Іще з позаминулої весни
Село поринуло у летаргічні сни
І тиша в репродукторі мовчала.
Та й як було, скажіть, їй не мовчать,.
Коли і місто безпробудно спало.
Така повсюди тиша й благодать –
« Говорить Київ» нікому сказать,
Хоч це нікого вже й не дивувало…

На зраду наражаючись, смерком
Ішов я безборонний напролом,
Збиваючи усі вказівники довкола,
Чим знищив, вірте, зовсім випадково
Ущент межу між містом і селом.

Як білий птах
Як білий сміх
Прийшов і впав
До ніг твоїх.
На твій поріг
Тобі до ніг
Упав як сніг,
Бо йти не міг.
Ти підібрала, обігріла ,-
Бо, як – не - як, була сама ...
Стояла ніч...
Свіча горіла...
Була зима…

 

Хммм...якось так...ну одним словом зачепило!

Шарль Бодлер
Лет

Понад плеса пругкі піднебесних рівнин,

Понад гори, ліси, понад хмари і води,

Де ні сяєво зір крізь ефір не доходить,

Де кінчається сонячних променів плин,



О, мій дух невгамовний, ти линеш, пливеш,

Наче вправний плавець, що розрізує хвилі,

Борозниш неосяжність, і серце безсиле

Осягти насолоду - жага ця без меж,



Ти летиш у світи, де від ніжних гидот

I очистишся в радісне - світлім повітрі,

I нап'єшся вогню, що в божественнім вітрі,

Наче дума струмує з незримих висот.



Ти полишив нудьгу і безмежну журбу,

Що у келих життя наливає утому,

Ти довірився радо крилові міцному

I впливаєш в тіла теплих зоряних бур.



В кого думи, як зграї веселих птахів,

Пориваються в небо у вільному леті,

Хто пливе над життям, той по звичній прикметі

Мову квітів збагне, вчує дерева спів.

 

Ганна Осадко

Бо сказано було - це осінь.
Це час долюбити.
Дожити, дожати це жито
і скласти в снопах...
А я доганяю тебе,
наче бабине літо,
На гострих, як постріл,
високих, як сміх,
каблуках.

Попасти у пастки, а потім
у пастках пропасти
Униз головою –
зимою -
зі мною –
кортить?
З гріхом за душею,
із клеєм
на склеєних ластах –
Господнім баластом –
за подих до щастя –
за мить.

Замерзнем в заметах,
обнявши не серце,
а тіло,
Судомно вчепившись
коріннями ніг за поріг.
...Душа павутинкою літа
у Лету летіла...
...Метелику білий,
склади свої крила.
Це сніг...

 

Володимир КАШКА

* * *

На смітниках янголи розгублені —
щось шукають,
чомусь дивуються,
когось згадують…
А мале дівча
почуло від лукавої баби,
буцім-то янголи навідуються
уночі спочити
на малу хвилю
лише до квартир,
де затишно і чисто.
Вже в одних трусиках,
воно злякано замітає
величезним віником
стогектарну долівку,
а потім довго не спить,
а янголи, мов сновиди, —
на смітниках та й на
смітниках.

---------- Додано в 00:22 ---------- Попередній допис був написаний в 00:19 ----------

Володимир КАШКА

ПАЛЯТЬ ЛИСТЯ

Жаль в лещата бере
хворе серце, Боже, —
досі жив я не так, як треба,
жив негоже.
А вже осінь, і душі дерев
видимовують з вогнищ.
А вже вечір, і душить той дим,
заповзає в легені.
Пошли, Боже, деревам отим
навесні нову зелень,
заодно і мене, якщо можеш, прости
і подовж між дерев мої терни.
Може днем хоч одненьким іще
я покрию ганьбу многих літ, —
і розвіється в погляді щем,
і хрестом у душі трісне лід.
І я, Боже, щаблями прощень
за тобою піду слід у слід.

---------- Додано в 00:23 ---------- Попередній допис був написаний в 00:22 ----------

Простенько!!!!!!!!!!!!!Але хапає трохи............

 

Хвора Муза - Шарль Бодлер

Скажи, що сталося, моя ти музо вбога?

Ніч одійшла, але в твоїх страшних очах

Похмуро палахтить ненависть і тривога;

Там видива нічні відбив безумства жах.



Чи мучила тебе сукуба тонконога,

Чи пестив домовик рожевий, наче птах?

Чи кулаком важким, немов скали відрога,

Кошмар топив тебе в Мінтурнських болотах?



О, як хотів би я, щоб ти була здорова,

Щоб сильний дух тебе навіки полонив,

Щоб кров твоя текла, як та антична мова,



Де в ритмі хвиль живе могутності мотив,

Де в грі чергуються - то Феб, натхненник слова,

Отець пісень, то Пан, міцний володар жнив.

 

Чогось мені завжди читається : янголи розрублені.................може така метафора була б краща?

 

Стефанович Олекса

ЗАМІСТЬ КОЛИСКОВОЇ


Не буду тобі такої:
«Вже сон до вікон од плота,
Вже вікнами сон в покої,
На котика вже воркота...»

Воркотик дівчаткам личить.
На коника глянь ось, хлопче,
Як пана він свого кличе
Та землю копитом топче.

Побіг. Закричала птиця,—
Далеко, а чуть голосну.
Це сонце орлові сниться —
І клекче у темінь зоєну.

Десь блима у темінь огник.
Хтось інші нам згуки горне.
Дніпро це реве та стогне,
Це стогнуть степи та Чорне.

Та зірки свої згасило.
Побач — ще такую снину —
Хай коників — сила-сила
Та все з верхівцями, сину.

Від орлього клекту — глушно,
А сонце — все д’горі, д’горі...
Так радісно, гучно, рушно
В степах, на Дніпрі й на морі.