Поезія та проза

Ліна Костенко
Пастораль ХХ сторіччя

Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.
Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.
Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна
вже не виведе з горя отих матерів.
А степам
будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,
те покиддя війни на грузьких слідах череди.
Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,
голуб'ята, анциболи, хоч не роди!
Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.
І несли їх діди, яким не хотілося жить.
Під горю стояла вагітна, як поле, мати.
І кричала та мати:
– Хоч личко його покажіть!
Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,
осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.
Гарні діти були. Козацького доброго крою.
Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.
Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.
Попід руки держала отих матерів рідня.
А одна розродилась, і стала ушосте – мати.
А один був живий. Він умер наступного дня.

 

Пастернак Борис :: МАГДАЛИНА
1

Чуть ночь, мой демон тут как тут,
За прошлое моя расплата.
Придут и сердце мне сосут
Воспоминания разврата,
Когда, раба мужских причуд,
Была я дурой бесноватой
И улицей был мой приют.

Осталось несколько минут,
И тишь наступит гробовая.
Но, раньше чем они пройдут,
Я жизнь свою, дойдя до края,
Как алавастровый сосуд,
Перед тобою разбиваю.

О, где бы я теперь была,
Учитель мой и мой Спаситель,
Когда б ночами у стола
Меня бы вечность не ждала,
Как новый, в сети ремесла
Мной завлеченный посетитель.

Но объясни, что значит грех,
И смерть, и ад, и пламень серный,
Когда я на глазах у всех
С тобой, как с деревом побег,
Срослась в своей тоске безмерной.

Когда твои стопы, Исус,
Оперши о свои колени,
Я, может, обнимать учусь
Креста четырехгранный брус
И, чувств лишаясь, к телу рвусь,
Тебя готовя к погребенью.

2

У людей пред праздником уборка.
В стороне от этой толчеи
Обмываю миром из ведерка
Я стопы пречистые твои.

Шарю и не нахожу сандалий.
Ничего не вижу из-за слез.
На глаза мне пеленой упали
Пряди распустившихся волос.

Ноги я твои в подол уперла,
Их слезами облила, Исус,
Ниткой бус их обмотала с горла,
В волосы зарыла, как в бурнус.

Будущее вижу так подробно,
Словно ты его остановил.
Я сейчас предсказывать способна
Вещим ясновиденьем сивилл.

Завтра упадет завеса в храме,
Мы в кружок собьемся в стороне,
И земля качнется под ногами,
Может быть, из жалости ко мне.

Перестроятся ряды конвоя,
И начнется всадников разъезд.
Словно в бурю смерч, над головою
Будет к небу рваться этот крест.

Брошусь на землю у ног распятья,
Обомру и закушу уста.
Слишком многим руки для объятья
Ты раскинешь по концам креста.

Для кого на свете столько шири,
Столько муки и такая мощь?
Есть ли столько душ и жизней в мире?
Столько поселений, рек и рощ?

Но пройдут такие трое суток
И столкнут в такую пустоту,
Что за этот страшный промежуток
Я до воскресенья дорасту.

 

Роман Коляда

Не танка

Голодні пси з холодими очима навкруги.
Їм дичина – мої душа і спокій. Аж дрож бере,
Так добре чути як скриплять
по мокрому піску моїх думок
Брудні когтисті лапи.

***

Не сонет

Зазираю в душу, а там – небо.
Тільки вкрите воно,
Наче цвілою ватною ковдрою.
Хмарами давніх образ.

Засирають душу, а там же – небо,
І не бачать вони, що вкрите воно
Дощем невиплаканих по свободі і щастю сліз.

Забирають душу, а з нею й небо.
Більше нічого забирать.

Завмираю. Мушу. Не бачу неба.

Помираю.

***

Людське життя – лишень обрубок вічності.
Із болю в біль, із тіні – і у тінь.
Нашвидкоруч порубаний строфічністю
Наш текст. Всуціль з недопалків прозрінь,
Людське життя – ікона алогічності
У храмі замальованих святинь.

---------- Додано в 09:39 ---------- Попередній допис був написаний в 09:36 ----------

Як дивно, Господи,
Новий вітати день
Без давніх друзів
І нових пісень.

Як сумно, Господи,
Ставать на битий шлях,
Відчувши втому
В рідних іменах.

Як страшно, Господи,
Вітать лише воскреслих,
І зі сльозою поминать
Іще живих…



---------- Додано в 09:40 ---------- Попередній допис був написаний в 09:39 ----------

як могло бути
краще не знати
варіанти
кожен за муром
німим

тільки вітер
часом доносить
відгомін
альтернатив

і скаженієш від люті
чи шаленієш від щастя
але не можеш бути
і тим і тим



---------- Додано в 10:02 ---------- Попередній допис був написаний в 09:40 ----------


Екклезіязм

Я на ще один день постарів,
Ніч іще одна марно посивіла.
Вічність мляво добою поснідала,
Ну а світ не змінився від кругообігу днів.

І не має початку й кінця
Бігу кіл часових у континуумі
Ну, хіба, Воскресінь крововиливами
Відрізняться та ера, і може, наприклад, оця.

---------- Додано в 10:08 ---------- Попередній допис був написаний в 10:02 ----------

Сліпі на клиросі співали "Аллілуйя",
Пустеля храму вторувала їм.
Вони не поминали Бога всує,
А все чекали, коли прийде Він.

Незрячі очі віддано вдивлялись
В безодню мороку спустошених сердець,
Плекаючи надію, що зосталась
Від світла Божого, ну хоч би крихта десь.

Сліпі на клиросі співали "Аллілуйя"
В зруйнованому храмі всіх святих,
Не знаючи, що їх ніхто не чує,
Крім Бога, неба і очей сліпих.



---------- Додано в 10:19 ---------- Попередній допис був написаний в 10:08 ----------

Сізіфове cоло

У оркестрі марнот
Серця дріб виграє
Знавісніле самотності
Вічне staccato.
Є життя і є смерть.
Є кінець і початок.
А між ними любов
Забирає своє.

Камінця у Сізіфа
Не думаю красти
Вистачає свого,
Не сягнути вершин.
Кілометри ногами
Стоптати стежин,
Й не помацати
Марева вічного щастя.

Є життя і є смерть.
Є кінець і початок.
І в усьому є сенс.
(Хоч якийсь, але є…)
Я в оркестрі марнот
Граю соло своє
Гонорар у кінці,
За життя лиш завдаток

 

Василь СТУС

* * *

Менi здається, що живу не я,
а iнший хтось живе за мене в свiтi
в моїй подобi.

Нi очей, нi вух,

нi рук, нi нiг, нi рота. Очужiлий
в своєму тiлi. I, кавалок болю,
I, самозамкнений, у тьмущiй тьмi завис.
Ти, народившись, виголiв лишень,
а не прирiс до тiла. Не дiйшов
своєї плотi. Тiльки перехожий
межисвiтiв, ворушишся на сподi
чужого iснування.

Сто ночей

попереду i сто ночей позаду,
а межi ними — лялечка нiма:
розпечена, аж бiла з самоболю,
як цятка пекла, лаконiчний крик
усесвiту, маленький шротик сонця,
зчужiлий i заблуканий у тiлi.
Ти ждеш iще народження для себе,

---------- Додано в 11:42 ---------- Попередній допис був написаний в 11:41 ----------

Я,коли прочитала цей вірш........................нема слів..............

 

Стус

Ти приснилась мені у мовчанні густому, як сон.
Ти мені увижалась далекою свічкою з пітьми.
Ти оточена щастям —
Чоловіком щасливим і дітьми.
Все як треба — любов, теплий обрис, неспокій, півтон.

***

Старезним рам'ям весь обмотаний,
Кричав на площі ідіот:
Свободу дайте — божеволіти,
Хай божеволіє народ.
І так подумалося потім:
Невже свободу — ідіотам?

***

Нерадісно — то жди. Нерадісно — то мучся.
Нерадісно — ридай. Нерадісно — даруй.
Округла, як обруч, ця обручальна участь,
Що проковтнула лють, не зрадивши добру.
Не зрадивши старих, протертих в вохрі зір тих,
Не зрадивши ні день, ні |... |
Що гризлися в пітьмі за вечір і за смерк.
Вчорашній ти помер. Сьогоднішній — помер.

***

Нерадісно — то жди. Нерадісно — то вір.
Нерадісно — ридай, осамотілий.
Пережидай, коли минеться вир,
минеться сказ твій, розпач побілілий
в світанному вікні. А де твій день,
де мами шкарубкі і теплі руки?



---------- Додано в 18:33 ---------- Попередній допис був написаний в 18:31 ----------

Просвітку — ані тобі ні-ні.
Усі двері — зачинені.
Всі вікна — запнуті.
Замкнені душі
ще й іржавий втрачено ключ.
Страшно — блукати знелюднілими площами
крізь тисячоустий гомін проспектів
тисячоязикий, тисячоголовий, велетенський,
але дрібний.
Ти один. Ти самотник. Усамітнився світ од тебе.
Поневажив твоїм "добридень",
поневажив усмішкою твоєю.
Ти ворався один між мелькавих,
рябих тротуарів, на яких впали
навзнак круткі недоконані тіні.
Кам'яніють будинки, точнішають
обриси ліній, сонце пругко лягає
на туги тушований пруг.
Проминають проспекти, фургони,
авта проминають
тінь, як гріх, заховавши під черево,
в зібганий брук.
Ти один. Ти самотник. І усмішка —
теж зсамотіла.
Хочте — висамотіла, витекла і, напевно,
спинилася на обличчі
(можна розбавити порівнянням: отак
сарна спиниться перед проваллям і
моторошно дивується: таке велике
провалля хоче налякати її, маленьку
сарну). Але порівняння не
розбавляють нічого. Вони мстиві,
як і все інше. Зізнайся, тобі страшно
опинитись на місці сарни і
порожнім, безлунним голосом викликати
в розколини співчуття?
Негаразд. Жалість небезпечна віза,
яка не забезпечує дипломатичної недоторканості.
І, блукаючи містом, тобі не хочеться
піддатись жалості. Тут не потрібне і зло твоє.
Тут не потрібне ніщо із твоїх чуттів.
Тут непотрібен і ти. Що світові до того,
що якийсь власник жалості, зла, співчуття
буде приторговуватись до цього світу.

---------- Додано в 18:36 ---------- Попередній допис був написаний в 18:33 ----------

По кому — подзвін? А по нас.
По кому — дощ? І ніч по кому?
По нас. І капає за комір
із верхньої полиці час.
О втрати розуму й душі!
Хто вловить світ єдиним ротом,
який спотворила скорбота?
Даремне,— сам себе оговтуй
(Хіба ж самого не достоту?).
О втрати розуму й душі!
Зелені втрати! Жовто-жовто.
На старість — сам себе оговтуй,
здавай зелені рубежі.
Стікає вік. І час тече,
немов пісок в осклілім горлі,
і ти, осклілий, сам у горі.
Один — у горі. І рече
до тебе Той, хто був тобою,
а нині підсусідком став:
"Як важко жити між ослав
і між собою і добою
відчути накол, що росте
і здатен душу засьорбнути,
і ані жодної покути,
і ще глухонімує степ,
в'юнкий, як жгут. Аж стане страшно,
так важко висохлим очам!
А поки не ущухне гам
шепчу беззубим ротом: "Даждь нам".

 

Стус

Сподівання довгі —
розуму корозія.
Безнадія гірша —
смерть жива.
Тільки — я не вмер ще.
Тільки — на дорозі я.
Тридцять згадок-років —
все одні слова.
Так виразно чувся,
так любив оракулом,
мучився наочно так —
все вода.
Увігналось горе
осиковим наколом.
Ледь зогледівсь тільки —
горе не біда.
Не злякався долі —
так мені, несправжньому,
смерті забагнулося,
як буття.

***

Ой, коли б то та не скраю прірви,
Ой, коли б то та не скраю душ,
Тільки вирви, душ холодні вирви,
І не прихопи, не май, не руш,
Не блажи, не падай, біснуватий,
Не лякайся, не шукай керма.
Хату мати — матері не знати,
Не розпитувати, чого нема.
Ой, коли б то та не власним жалем
Та не в спазмах — жалом, не тепер,
то померлий не читав скрижалей,
або жадібно не враз умер.
Ой, коли б то. Ой, коли б то тільки.
Ой, коли б то там. За третім сном,
В хатні уступаючи патинки,
Не відчути біль як власне дно.
Там шугають лебеді-пливунки,
Ходять пави, міцно снять кати,
Миготять утрачені дарунки,
до котрих ти ледве докотивсь.
До котрих ти праг, води запраглий,
до котрих ти по грудках стремів.

***

Невідомо — де, і що, і звідки
Ждати. Сподіватися на що.
Тільки тінь. І тільки чорна. Зрідка
виразніш. З пітьми горбатий щовб,
ніби розпач. Не простуй до нього.
Але як? — заказано шляхи,
окрім цього. З горя молодого
утопи у розпачі гріхи,
що лягли на душу, як дарунок
предків, друзів, спогадів, батьків.
Піднімай же камінь, як оклунок.
на горбатий щовб. І на важкий.
Упадеш — і підведешся. Камінь
завеликий — завеликих сил
потребує. Крижами, руками,
чи бодай знесиленням — знеси.
Камінь той на гору. Крутоярем
стежка. Впав — підвівся і гайда.
І стреми покори як покари,
бо покара більше — не біда,
але щастя, радісна покута.
Спокутуй надії, наче гріх.
Дуже слизько (бути чи не бути).
Дуже слізний гір щербатий сміх.

---------- Додано в 21:20 ---------- Попередній допис був написаний в 21:16 ----------

У щастя, кажуть, світлий кожен час.
Щасливі, кажуть, нібито не лічать
ні днів, ані годин. Мій день почавсь
і вихопився день, вогнем налившись.
Так око наливається. Так в літі
наллється яблуко. Хай день зійде —
воно собі кружляє в верховітті
допоки аж додолу не впаде.
Мій день почавсь. Та щастя забарилось
чи поцуралося на мій поріг
ступити. Скільки снів мені наснилось!
Забув я більше. Менше — приберіг.
Мій день почавсь. І тільки скрипне хвіртка —
я жду, і назираю, і дивлюсь:
лиш перехожі жебрають каліки,
до мого апелюють до жалю...
До мого щастя. То прийде товариш,
то подруга, то недруг, то поштар,
але ніхто не принесе у дар
мені хоч головешки з пізніх згарищ.
Щасливі, кажуть, нібито не ждуть,
не визирають час. І дароносний
вони і в непогоду радо п’ють
приблудний день заблуканої осені.
І я не жду. Дарма. Не назирай:
ніхто й не прийде, словом не потішить.
Та й добре, що нема. Буває гірше:
коли тобі і сльози позбирать
не дасть захожий.

 

І знов Стус....настрій такий-от...невіднині...

І то вже — так. І то вже — зразу:
пади у прірву — ані руш.
Од чаду самоти, од сказу
заголосило кілька душ
в твоїй — самотній і спустілій
(забув — про корогву й пірнач?).
Спинайся — хоч на божевіллі,
але — віддяч. Але — віддяч.
Дарма, коли й добра не буде,
ні тобі душечці — добра —
таки не буде. Коле груди
і хрип прилипнув до ребра.

***

Заходить старість крадькома
дверима злигоднів докучних,
і гріх промовити, незручно
сказати, що її нема.
І тяжко мовити: люблю,
і — не по правді — що стужився.
Себе на думці вже ловлю,
що і не жив, а геть нажився.
Докучило. І вже чортма
колись нагріти змерзлі груди.
Як не було — то вже й не буде.
Заходить старість крадькома.

***

Ущухло серце джерела.
Криниця тьмяна обміліла
мовчить. Як вся душа зболіла!
І світова зоря зійшла.
В сто летів розметався птах —
покружеляє-кружеляє —
і відлетить. Кого шукає
той птах — твій крик,
твій біль, твій жах?
Це ти, це ти, ясна водо
де тихі зорі полоскались,
де білі хмари тінню брались,
німій, бідо моя, жадо
моя. Бо серця джерело
вже обімліло. Обміліла
криниця, і верба пустила
гарячі брості — в крик-зело.

***

Тільки тобою білий святиться світ,
тільки тобою повняться брості віт,
запарувала духом твоїм рілля,
тільки тобою тішиться немовля,
спів калиновий піниться над водою —
тільки тобою, тільки тобою!
Тільки тобою серце кричить моє.
Тільки тобою сили мені стає
далі брести хугою світовою,
тільки Тобою, тільки Тобою.

 

Шевченко Тарас

І виріс я на чужині...
***

І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї:
То одинокому мені
Здається – кращого немає
Нічого в бога, як Дніпро
Та наша славная країна…
Аж бачу, там тілько добро,
Де нас нема. В лиху годину
Якось недавно довелось
Мені заїхать в Україну,
У те найкращеє село…
У те, де мати повивала
Мене малого і вночі
На свічку богу заробляла;
Поклони тяжкії б'ючи,
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
Її дитину… Добре, мамо,
Що ти зарані спать лягла,
А то б ти бога прокляла
За мій талан.

Аж страх погано

У тім хорошому селі.
Чорніше чорної землі
Блукають люди, повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І я, заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину.

І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини,
А препоганії пани
Жидам, братам своїм хорошим,
Остатні продають штани…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Погано дуже, страх погано!
В оцій пустині пропадать.
А ще поганше на Украйні
Дивитись, плакать – і мовчать!

А як не бачиш того лиха,
То скрізь здається любо, тихо,
І на Україні добро.
Меж горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,

Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих
І люде веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні.
. . . . . . . . . .


Мій боже милий, знову лихо!..
***

Мій боже милий, знову лихо!..
Було так любо, було тихо;
Ми заходились розкувать
Своїм невольникам кайдани.
Аж гульк!.. Ізнову потекла
Мужицька кров! Кати вінчанні,
Мов пси голодні за маслак,
Гризуться знову.

 

Тарас Шевченко

Заворожи мені, волхве,
Друже сивоусий!
Ти вже серце запечатав,
А я ще боюся.
Боюся ще погорілу
Пустку руйнувати,
Боюся ще, мій голубе,
Серце поховати.
Може, вернеться надія
З тією водою
Зцілющою й живущою,
Дрібною сльозою —
Може, вернеться з-за світа
В пустку зимувати,
Хоч всередині обілить
Горілую хату.
І витопить, і нагріє,
І світло засвітить...
Може, ще раз прокинуться
Мої думи-діти.
Може, ще раз помолюся,
З дітками заплачу.
Може, ще раз сонце правди
Хоч крізь сон побачу...
Стань же: братом, хоч одури.
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись,
Чи тім'я розбити??!

***

Не так тії вороги,
Як добрії люди —
І окрадуть жалкуючи,
Плачучи осудять,
І попросять тебе в хату.
І будуть вітати,
І питать тебе про тебе,
Щоб потім сміятись,
Щоб з тебе сміятись,
Щоб тебе добити...
Без ворогів можна в світі
Як-небудь прожити.
А ці добрі люде
Найдуть тебе всюди,
І на тім світі, добряги,
Тебе не забудуть.

---------- Додано в 18:08 ---------- Попередній допис був написаний в 17:57 ----------

Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: «Снилося дурній».
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!

---------- Додано в 18:09 ---------- Попередній допис був написаний в 18:08 ----------

Чого мені тяжко, чого мені нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне? Серце моє трудне,
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?
Засни, моє серце, навіки засни,
Невкрите, розбите,— а люд навісний
Нехай скаженіє... Закрий, серце, очі.

---------- Додано в 18:10 ---------- Попередній допис був написаний в 18:09 ----------

Чи то недоля та неволя,
Чи то літа ті летячи
Розбили душу? Чи ніколи
Й не жив я з нею, живучи
З людьми в паскуді, опаскудив
І душу чистую?.. А люде!
(Звичайне, люде, сміючись)
Зовуть її і молодою,
І непорочною, святою,
І ще якоюсь... Вороги!!
І люті! люті! Ви ж украли,
В багно погане заховали
Алмаз мій чистий, дорогий,
Мою колись святую душу!
Та й смієтесь. Нехристияне!
Чи не меж вами ж я, погані,
Так опоганивсь, що й не знать,
Чи й був я чистим коли-небудь,
Бо ви мене з святого неба
Взяли меж себе — і писать
Погані вірші научили.
Ви тяжкий камень положили
Посеред шляху... і розбили
О його... бога боячись!
Моє малеє, та убоге,
Та серце праведне колись!
Тепер іду я без дороги,
Без шляху битого... а ви!
Дивуєтесь, що спотикаюсь,
Що вас і долю проклинаю,
І плачу тяжко, і, як ви...
Душі убогої цураюсь,
Своєї грішної душі!

 

Муза - Тарас Шевченко

А ти, пречистая, святая,
Ти, сестро Феба молодая!
Мене ти в пелену взяла
І геть у поле однесла.
І на могилі серед поля,
Як тую волю на роздоллі,
Туманом сивим сповила.
І колихала, і співала,
І чари діяла... І я...
О чарівниченько моя!
Мені ти всюди помагала,
Мене ти всюди доглядала.
В степу, безлюдному степу,
В далекій неволі,
Ти сіяла, пишалася,
Як квіточка в полі!
Із казарми нечистої
Чистою, святою
Пташечкою вилетіла
І понадо мною
Полинула, заспівала
Ти, золотокрила...
Мов живущою водою
Душу окропила.
І я живу, і надо мною
З своєю божою красою
Гориш ти, зоренько моя,
Моя порадонько святая!
Моя ти доле молодая!
Не покидай мене. Вночі,
І вдень, і ввечері, і рано
Витай зо мною і учи,
Учи неложними устами
Сказати правду. Поможи
Молитву діяти до краю.
А як умру, моя святая!
Моя ти мамо! положи
Свого ти сина в домовину
І хоть єдиную сльозину
В очах безсмертних покажи.


На батька бісового я трачу... - Тарас Шевченко

На батька бісового я трачу
І дні, і пера, і папір!
А іноді то ще й заплачу,
Таки аж надто. Не на мир
І на діла його дивившись,
А так, мов іноді, упившись,
Дідусь сивесенький рида —
Того, бачте, що сирота.

 

Шевченко Тарас


І Архімед, і Галілей
Вина й не бачили. Єлей
Потік у черево чернече!
А ви, святиє предотечі,
По всьому світу розійшлись
І крихту хліба понесли
Царям убогим. Буде бите
Царями сіянеє жито!
А люде виростуть. Умруть
Ще не зачатиє царята...
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.

 

Сергiй Руденко

недосконала інструкція по сходженню на Голгофу

Коли твоя безмежна самота
Клубком безвиході в твоєму горлі стане,
Ти пригадай розп*ятого Христа
І на собі відчуй болючі рани.
Пройди ці, до Голгофи, кілька миль…
(Невже заради цього варто жити?!)
Стерпіти все: образи, зраду, біль…
І лиш ЛЮБОВ у серці залишити.
Така нелегка доля у богів –
Всі муки найнестерпніші стерпіти,
Щоб світ, який тебе розп*яти хтів,
Лиш після смерті став тебе любити.
І хай на хрест веде безжальний слід,
І ти не знаєш, що там буде далі…
До серця притули жорстокий світ,
І вибач світові за всі свої печалі.
А втім… Якщо у тебе вибір є-
Подумай, перш ніж йти у цю дорогу.
Чи - жити, як усі життя своє,
Чи – жертвувати всім, щоб стати богом.



---------- Додано в 09:44 ---------- Попередній допис був написаний в 09:43 ----------

Безсонна ніч- моя недбала мати,
Знов потайки народжує мене,
І, в закривавленім подолі, геть із хати
Несе і думає, що все це їй мине,
А я тягну до неба рученята
І верещу, благаючи життя…
Безсонна ніч – моя недбала мати,
Собі не залишає вороття.

Її сусіда – милосердний ранок,
Візьме на виховання байстрюка,
Щоб знов і знов виводити на ганок,
Й, на заздрість мамі, рідним «звать синка».
Я виросту і стану непутящим…
(Спадковість – сильна річ, що не кажіть).
І буду я питущим, і гулящим,
І «папочку» поставлю «на ножі».

Відсидівши свій клятий день довічний
Вернусь до мами-ночі в рідний дім,
Мене зустріне на порозі вечір-вітчим,
Ми сядемо до столу разом з ним,
Ніч - мама кинеться пробачення просити,
І я пробачу, і читатиму вірші,
І ми зарюмсані і п"яні будем пити
За упокій ранкової душі.



---------- Додано в 09:46 ---------- Попередній допис був написаний в 09:44 ----------

Скрипалик.

В старому місті кафе і бари,
Салони модні «Палє Рояль»…
Із капелюхом на тротуарі,
Ще зовсім юний, стоїть скрипаль.

А в ресторанах ревуть оркестри…
Фальшиві ноти і крик юрби,
А серед площі малий маестро
В полоні радості і журби.

Невідомі ноти – музика любові,
Зіграна з душею, просто так, «на слух»…
І кидають франти долари і франки
У старий потертий чорний капелюх.

Дарує струнам ці світлі чари
Безкрайнє небо і вся земля…
І скрипки голос летить за хмари
На крилах юності скрипаля.

Невідомі ноти – музика любові,
Зіграна з душею, просто так, «на слух»…
І кидають франти долари і франки
У старий потертий чорний капелюх.

Звуки теплим літом полетять по світу,
З-під смичка тонкОго в крихітній руці…
А скрипалик грає і не помічає,
Як розносить вітер кольорові папірці.

---------- Додано в 09:50 ---------- Попередній допис був написаний в 09:46 ----------


Втома
жене до раю,
Тиснуть
на душу дні…
Де тут гріхи відпускають,
Стомленому мені?

Звісно –
хотів би жити,
Так, щоби
все – «the best»…
Тільки, на кого б «згрузити»
Камінь, чи може хрест?..

Друзям?
Я не бажаю!
Людям?
Їм точно – ні!
Брату? Та я ж не Каїн…
Камінь і хрест – мені!

Знов
сповідаюся літу…
Літу?
Кому ж іще?!
І, єпитимія світу,
З неба – мені, дощем.



---------- Додано в 10:04 ---------- Попередній допис був написаний в 09:50 ----------

Ми - діти землі, безпорадні та кволі,
Бредемо в пітьмі, мов сліпі кошенята...
Невпинно шукаємо кращої долі...
А доля не річ... Вона птаха крилата...
Полине за обрій в нестримнім польоті,
За хмари злетить і назад повернеться...
З собою поманить так звабно, а потім...
Поверне туди, куди їй заманеться...

А доля не річ... Вона птаха крилата...
За долею треба у небо літати...

 

Володимир ЦИБУЛЬКО

ЯНГОЛИ І ВОВКИ

…спізнилися на власні похорони
коли добрели їх уже закопали
люди йшли і вітали О привіт!
Ми вас вже поховали
ну а ниньки йдемо запивати

вовки та янголи мужчини в тридцять три
вовки та янголи шакалять переплюнуті роки
як ханка збиті в кульку душки
зелені тушки душок всіх кого ти трахав
вже міг би нанизати добру вервицю
сріблом виблискує волосня на засмаглих руках
птах що у грудях все болячіше покльовує
чим дитиннішим дитям ти зростав
тим тракторовішим трактором став трахтором
хоч і дирехтором золото рук
відтіня золото душ-ш-ш-шабля на стінці
та жінка в печінці та глечик у пічці
і в глечик не влазить й сметани нема

ця німа й зтетеріла провінція
ця велика і гола амбіція
чимось пахне не тим кажуть жовта акація
біноклі повзуть на лобешник поліції
в тих хто в ній служить
кажуть на лобі ростуть часом й інші частини тіла

вітчизна із посмішкою дебіла
вита балеринка під носом така легкокрила
як зілля як ім'я чиєсь безтілесне
мов коло у небі прокреслене
рукою з пальцями козою чи шабля
в перекладі Лукаша

і твій лоб на вінець теренець то диви анаша
прикраша й за душею ні гроша
й ти сидиш у здивуванні
нащо падлові душа
а в душі пощо кохання це всування висування
військ тупе машерування
шиш постарший узува
помолодшого шиша нащо падлові душа......

---------- Додано в 11:01 ---------- Попередній допис був написаний в 10:59 ----------

Дуже смілива творчість цього автора хочете ,знайдіть його в неті,волосся дибки.

 

http://www.ji.lviv.ua/ji-library/cybulko/anh-texty.htm

Точно, дыбом.
Он оттуда пишет?
Или отпустили уже?

хвало – чи фалотерапевт
на турецьку усмішку мою він лукаво
відважує грушу та трохи урюку та
трохи халви ви небеса пастуші
вам би козиного сиру й пісного вина
бо горілка то тлущ селянських сповідей
то біла курвяча кров язика як розв’яже
мов шалика чи рукавичку
весільну вінчальну печальну клечальну....

 

Олег Малашевський

Ти – сон, красивий сон,
В якому я крилатий
Не встиг тебе знайти,
Ледь-ледь тебе знайшов,
Моя найперша втрато.
Такий короткий сон,
Такий далеко-милий,
Розвіявся і зник,
Назавше відійшов,
І я складаю крила.
І я іду кудись,
Самотній в цьому світі,
Жалем гірким пропалений наскрізь,
Безповоротністю до сутінок прибитий.
А онде-ген синіє Кайзервальд,
Там ти живеш, нещасна чи щаслива,
А ось болять, впресовані в асфальт,
Чиїсь безсилі, безпорадні крила.

* * *

Проминіть ледве-ледве, безслізно,
Безтурботно – нехай не болить.
Вам до мене вертатися пізно,
Не вертайтесь, молю, – проминіть.
Заберіть ваші з пам'яті очі,
Ваші губи зі снів заберіть,
А взамін я нічого не хочу,
Не терзайте мене – проминіть.
Не лишаймося друзями з вами,
Не робімо із зір ліхтарів.
Розминемось, закреслимось днями
І мовчанням холодним віків.
Не тримаю ні крихітки зла вам,
Терпко-тепло вас в грудях ношу.
Я покину це місто небавом,
Вам, як пам'ять, його залишу.

 

Двое в Купе.

Александр Бондарь

Поезд тронулся. В окне замелькали огни сочинского вокзала. Николай Петрович Соколовский засунул свой чемодан в угол и, откинувшись, хотел было уже задремать, как, вдруг, увидел, что дверь отворилась. Появился молодой человек, лет эдак тридцати на вид, темноволосый, короткоподстриженный, в аккуратном фрайерском костюмчике. Лицо у Соколовского вытянулось от удивления.
- Сергей?
Тот, кого он назвал Сергеем, казалось, удивился не меньше.
- Вы?..
Когда-то Сергей работал под началом Соколовского в его фирме. С тех пор прошло сколько-то, может - три, может - четыре года; сколько точно, Николай Петрович не помнил. Сергей пристроил свой чемоданчик в углу и плюхнулся на сиденье.
- У тебя, что, в это купе билет? - Соколовский продолжал удивляться.
Сергей, улыбнувшись, развел руками.
- Так иногда бывает.
- Тоже в Москву?
- А куда еще?
- Отдыхал в Сочи?
Сергей умиротворенно кивнул.
- А вы?
- По делам ездил. Мне некогда отдыхать. А, вообще-то, я в Греции отдыхаю обычно или на Кипре...
Встречу решили обмыть. На столе появилась бутылка "Смирновской" и кой-какая закуска - баночка икры, кусок сервелата. Говорили о разном: о будущих выборах президента, о Чечне, о Югославии. Когда бутылка уже заканчивалась, Николай Петрович поинтересовался:
- Ну а ты чем занимаешься? Сергей замялся, поглядел на пустой стакан, повертел его в пальцах.
- У одного человека работаю, улаживаю разного рода проблемы.
- Что за проблемы?
Сергей почесал ухо.
- Извините, работа конфиденциальная, я не могу ничего рассказывать...
Он не мигая смотрел на Николая Петровича. Тот понимающе развел руками.
- Никаких проблем.
Соколовский и сам был занят довольно-таки сомнительным бизнесом и потому искренне уважал неболтливых людей. Сергей протянул руку к бутылке и неспеша наполнил стаканчики.
- Николай Петрович, - сказал он задумчиво, - я хотел с вами посоветоваться.
Он засунул опустевшую наполовину бутылку в угол и откинулся назад, глядя, как за окном чернеют морские дали, отбрасывая то тут то там сумеречные отблески августовской луны.
- Вы человек опытный, деловой. Я уважаю ваше мнение. Просто дайте совет. И как вы скажете, так я и сделаю. Честное слово.
Николай Петрович сложил руки на животе и приготовился слушать.
- Мне поручили работу, которую я делать не хочу. Как бы вам это сказать...
- Сергей пожал плечами. - Совесть, что-ли, мешает... Вы понимаете меня?
Николай Петрович кивнул.
- Понимаю. У меня было что-то похожее в твои годы. Все через это проходят.
Сергей пошарил рукой по карманам, достал пачку "Marlboro". Вынул одну сигарету и запихнул ее себе в рот. Потом, вспомнив, что здесь не курят, положил сигарету на столик.
- Главное, - сказал Николай Петрович, - делать деньги. Деньги отличают мужчину от самца. Деньги делают свободным и независимым. Ведь, бедность - это самое страшное, что есть в жизни. Бедность делает из человека червяка, на которого могут наступить нечаянно, раздавить и не заметить. Деньги поднимают тебя над миром, делают свободным. Ведь, что такое свобода? Это власть над другими. Люди - зверье, злые шакалы. Они лижут сапоги сильному и кусают слабых. Нельзя быть равным среди равных. Глупость полная. Свобода... свобода - когда другие у тебя под сапогом. Это - свобода. А дают такую свободу деньги. Что такое деньги? Долговая расписка. Чем больше ты имеешь денег, тем больше этот мир тебе должен. Вот, что главное. А грехи... грехи бегают в церковь замаливать. О грехах не думай. И еще. Ты должен понять одну очень важную вещь в этой жизни. Должен, если хочешь жить и жить нормально. Все люди в мире делятся на две неравные части - деловые и лохи. Сам решай, кем ты хочешь быть. Деловые крутятся, лохи ишачат. Деловые живут, лохи существуют. Все богатство мира, все его удовольствия - для деловых. Но создают это им лохи. Так было, и так будет. Мораль, честь, совесть - это придумали деловые. Но, что, для себя, что ли? Для лохов.
Сергей внимательно слушал. Николай Петрович продолжал:
- Еще они придумали религию. Надо было объяснить лохам, почему они никогда не будут жить, как люди, надо было примирить их с этим.
Сергей помялся.
- Но, может, религию мы лучше не будем сюда путать?
Соколовский развел руками.
- Ну извини. С того света никто еще не вернулся, а Бога никто не видел. Или я, может, не прав?
Сергей пожал плечами.
- Наверное, правы.
- Так вот. - Николай Петрович нервно расстегнул верхние пуговицы на рубашке - ему стало жарко. - Все эти цари, дворяне, господа были деловые, а их слуги, лакеи, крепостные, рабы были лохи. Деловые придумали закон. Придумали для тех лохов, которые не хотели слушать религию. Всегда и везде закон охранял деловых и охранял от лохов. Лохам это все не нравилось, и они устраивали революции, которые заканчивались тем же, чем и начинались. Отдельные умные лохи поднимались наверх и сами становились деловыми. Все оставалось по прежнему.
- Но искусство, литература, - попробовал возражать Сергей, - они, ведь, всегда учили, что зло в конце концов будет наказано и тот, кто поступает по совести...
- Искусство - еще одно изобретение деловых. Николай Петрович аж приподнялся на сиденье. - Еще одна ловушка для лохов. Посмотри сам: искусство, мораль, закон, религия. Все это об одном и том же. Делай хорошо и не делай плохо. Кто будет делать плохо - того накажут. Религия предупреждает, закон грозит, мораль учит, искусство уговаривает. И одно и тоже: не убивай, не кради, не лги. Так или нет? Но ты посмотри вокруг - в любой стране, в любое время правят те, кто крадет, кто убивает и кто лжет. Они живут отлично и будут жить отлично - столько, сколько будет существовать этот мир. А тот, кто соблюдает их заповеди, будет всегда жрать дерьмо. Деловой вытрет о него подошвы и прочитает проповедь, как соблюдать то, что сам он соблюдать не собирается.
Николай Петрович откинулся назад. Он утомился, но был доволен непробиваемостью своей философии. Сергей нахмурился. Хотел возразить, но возражений не оставалось. Тогда он грустно покивал головой.
- Сам решай, - Николай Петрович подвел итог, - к кому ты относишься. Если не хочешь быть лохом, забудь про "честь" и про "совесть". Это - химера. Честь - когда у тебя есть деньги, и ты можешь купить все. Совесть... совесть... делай то, что тебе выгодно и всегда себя оправдывай - это и есть совесть.
Сергей обреченно кивнул.
- Николай Петрович, вы меня убедили. - Он поднялся с места. - Честное слово, я бы хотел найти доводы против, чтобы... чтобы не делать эту работу... Но доводов у меня нет... А работа эта... Все-таки, может, есть исключения? Может, есть вещи, которых лучше не делать? Пределы какие-то, границы?..
- Сергей, - Николай Петрович покачал головой, - я не знаю, что там у тебя за работа и не хочу знать. Делай ее. Делай и забудь про совесть. Если ты умный человек, забудь.
- Хорошо. - Сергей достал из кармана револьвер с прикрученным к концу ствола звукоглушителем. - Сделаю. - Он прицелился. - Очень не хотел, но вы меня уговорили.
Николай Петрович медленно открыл рот. Надо было сказать, но... что? Ведь он уже все сказал!
Пуля разнесла ему череп.

 

Поліна СТІЖЕ

ОСІННЄ ВОГНИЩЕ

День запалав. У присмерку зорі
За небокрай жертовного каміння
Він впав і покотився по землі
Цілуючи в туман дерева стиглі.
Блукає вітер, наче навмання
Складає яблука у придорожні трави,
Птах перелітний хмару догоня,
Вмокнувши крила у блакитну фарбу.
Сліди кленові у воді лишає осінь,
Церковний дзвін дає благословення,
Схиливши промені на поле скошене,
День запалав, немов душа в натхненні.

---------- Додано в 23:16 ---------- Попередній допис був написаний в 23:13 ----------

Роман СКИБА

* * *

Я не ходив до вашого туману,
Не проводжав, закоханий, беріз.
Я тільки раз в чужій весні розтанув,
І тільки раз насінням не проріс.
За мною плакав кіт на мокрій брамі,
Земля скрипіла важко, ніби віз…
У вас на грядці е зчорнілий камінь.
Я тільки раз насінням не проріс.

 

Стус Василь :: СИМВОЛ ВІРИ


Те, що було в дитинстві щемним коханням,
стало нині Олександрою, Валею, Людою,
і за торсами знаних і незнаних коханок
я втратив почуття, що таке любов?
Це спокій Людмили? Це самозречення Валі?
Це нестерпна жага падощів'я?
Це втрата? Це неперейдена грань
між "до" і "після"? Це тьмяно
і незбагненно подосі.

Те, що було в дитинстві вірою в добро,
стало нині солоним болем: немає
добра. Немає на всьому світі. Добро -
це сон, це смерть, це втрата свідомості.

 

Я марно вчив граматику кохання... - Василь Стус


Я марно вчив граматику кохання,
граматику гріховних губ твоїх, –
ти утікала і ховала сміх
межи зубів затиснений захланних.
Біліли стегна в хижих шелюгах.
Нескорена вовчиця зголодніла
по диких лозах шматувала тіло,
аж червонів багульник у ногах.
О покотьоло губ, і рук, і ніг,
о вовча хіть і острахи ягнятка!
Аж ось вона, аж ось вона – розплата,
аж ось він, шал, і ярий грім, і гріх!
І довгі гони видовжених тіл,
і витлілі на дим верхівки сосон,
і цей кошлатий, цей простоволосий,
глухий, гарячий, тьмяний суходіл!
Вовтузилася петрівчана ніч,
відвільглий ранок припахав навозом,
сузір`я бігли за Чумацьким возом,
а ми пливли в чумацькому човні

 

Роман СКИБА

* * *

Курличте, курличте, човни крутодзьобі.
Вмочіть свої весла в зелений туман.
Хай сходить Ярило у людській подобі,
Парує і манить оптичний обман.
Скелясто стримить Атлантида похмура.
І, криком взахлин заглушаючи глиб,
Амурчики тонуть у хвилях Амура.
І, тонучи, стріли пускають у риб…

---------- Додано в 21:01 ---------- Попередній допис був написаний в 20:59 ----------

Іван-В’ячеслав СЕРГІЄНКО

НЕСКІНЧЕННІСТЬ ПАРКІВ

3.
Втікає із-під ніг тривожна осінь.
Її дрижжання голих віт стоїть
луною в німоті Творця.
Поет завжди відчує несуттєве,
не сутнє, не існуюче, німе.
Адже весна — насправді є весна,
і березень пилюкою недужить.
Йому ж все мариться осінній край,
все видиться. Прелюдія не повна
без передчуття фіналу —
весні нестачть горобин коралів
на голих вітах в резонанс вітрів,
що ґайдами займають комин.
Тумани, як осінні. Сон-трава —
сон-кошеня, як втілення туманів
нетривких, тепер недовговічних.
І кошеня-сон очі мружить…
І комин теплий — в темний дим вогню,
і волохатий сон — у білий дим туману,
і їх гармонія укладена довільно
в токату сніннь на березневий пил —
лягає струхлявим осіннім листом.
Дуби іще стоять. Із контр-октави
їх баси намистом
наповнять вщерть весінні пекторалі.