Поезія та проза

Василь СИМОНЕНКО

З ВІКНА

Синиця в шибку вдарила крильми.
Годинник став. Сіріють німо стіни.
Над сизим смутком ранньої зими
Принишкли хмари, мов копиці сіна.

Пливе печаль. Біліють смолоскипи
Грайливо пофарбованих ялин —
Вони стоять, немов у червні липи,
Забрівши в сивий і густий полин.

Полин снігів повзе до видноколу,
Лоскоче обрій запахом гірким,
Лапаті, білі і колючі бджоли
Неквапно кружеляють понад ним…


НУДНИЙ КАРНАВАЛ

Ходжу. Сиджу. Лежу. І скнію.
Мовчу. І часом шаленію
Від власних гадок і гидот.
Не задавлю у серці змія —
Він ссе і ссе собі помиї
З моїх бездонних нечистот.

О чому я такий порожній,
Такий дурний і "невозможний",
Що сам себе убити рад?!
Чи не тому, що мускул кожний
Із тиші рветься в світ тривожний
Під вітровій і зорепад?

Де ж ті одні-єдині руки,
Що в час досади і розпуки
Мене сховають в свій овал?
Нема їх! Лише вітер грюка
Та смуток мій, Нудьга і Мука
Ведуть свій звичний карнавал.

***

Я тікаю від себе, від муки і втоми,
Від крикливих окатих міст.
Я самотній бреду в білу папороть снів,
Я зрікаюся всіх і цураюся всього,
Бо хочу побути нічим.
Я натомлений власною дурістю,
Хвалькуватістю власною вбитий,
Я від себе втечу в білу папороть снів.
Там, у снах, ніжні тигри
Цілуватимуть губи мої пересохлі,
Леопарди чарівні зніматимуть шкури
І мені даруватимуть щедро:
— Бери!
Я візьму і забуду про все на світі.
Стану сном, сновидінням солодким.
Як добре, що я — це сон,
І як погано, що я проснуся,
А біла папороть зазеленіє.

 

Женет Пейслі
У пошуках весни

Пригадую, ішла униз
я довго по долині сніжній,
там, під побитим снігом, вліз
німий холодний локон тиші.

І очі, знаю добре путь
униз я до скляної річки,
шумить комиш на незабудь,
сріблястий, світиться мов свічка.

Мороз вдаряє в кісточки
я голі пальці розтираю,
стікають сніжні річечки,
вже не відлигу так чекаю.

 

Моя задихана коридо,
мій колізейний чорний дню,
твої дива ридають ридма,
бо з них злагоджують меню.

Їх на руках навчать ходити
і танцювати на шнурку-
в догоду хтивим ерудитам,
юрбі цинічній до смаку.

Яка хвилюється у норму:
то драматично позіха,
то грима в стелю бутафорне
своїм премудрим «ха-ха-ха».

Мій чорний дню, мій колізею
на грані тьми і пустоти...
Чи, може, совість до музею,
поки не пізно, віднести?!

Бо то таке вже архідревнє,
як і пергамент, і соха,
тоді б і я зумів, напевне,
зректи премудре «ха-ха-ха».

Рядочком кожним і абзацом,
і кожним всміхненим кліше
кричать газети про ерзаци -
ерзаци душ з пап'є-маше.

З трибуни хтось волає «браво!»
по всіх усюдах загуло:
минуле вб'єм ерзацом слави,
якщо там слави не було!

Замість часу - ерзацгодину,
замість людей - ерзацлюдину,
а всім крикливим на догоду
ми подамо ерзацсвободу!
І для годиться ще й посієм
із власних рук ерзацмесію!..

Ура творцям ерзаців, браво! -
це ж підніме на висоту
і синтезовану державу,
і синтетичну пустоту.

Чого ж вам ще тоді шукати,
чого ж іще запрагне люд -
кібернетичного пілата
чи синтезованих іуд?!

 

Джордж Гордон Байрон
Хотів би жити знов у горах


Хотів би жити знов у горах
Дитям безжурним, як колись,
Блукать між скель, в морях суворих
Між хвиль розбурханих нестись.
Моя ж душа, мов птах прип'ятий,
Що прагне скель і висоти,
Страждає в Англії пихатій,
В краю лукавства й німоти.

Дай утекти мені, талане,
На лано урвищ і горбів,
Забудь всі титули й кайдани,
Лакуз вельможних і рабів.
Веди мене на хмурі скелі,
Де стогне грізний океан,—
Верни в дитинства дні веселі,
Дай серцю відпочить од ран.

Я мало жив, та відчуваю:
Чужий я в цьому світі лжі.
Навіщо ж темрява ховає
Той знак останньої межі?
Я спав, я снив про щастя, доки
Не заступив тих марень гніт,—
То, Правдо, промінь твій жорстокий
Вернув мене у ниций світ.

Кого любив — давно нема вже,
Та й друзі розійшлись, як дим.
Надію втративши назавше,
Вже й серце стало крижаним.
Хай інколи тамує келих
Скорботу й біль, нехай уста
Сміються між питців веселих,—
Я серцем завжди сирота.

Як слухать ляси разуразні
Не друзів і не ворогів,
Кого у тлум строкатий блазнів
Маєтність або сан привів!
Де ж друзів коло? Чом не склалась
Та приязнь вірна і свята?
Набрид мені вертепний галас
I втіх нещирих марнота.

А ти, о Жінко, світоч вроди,
Й тобі розрада і любов,
Та в серці в мене стільки льоду,
Що я й до тебе охолов.
Цей світ лукавства і облуди
Я б промінять на край хотів,
В якому вільно дишуть груди
Між темних урвищ і хребтів.

Туди б, з незлобним серцем, в бурю,
На те безлюддя, до стихій!
Волію пустку дику й хмуру,
Таку ж, як дух похмурий мій.
О, як мені з душного світу,
Мов голуб до свого кубла,
У небо грозове злетіти,
В кочівлю сонця та орла!

 

А в мене...як все...під настрій Стусові рядки:

Навколо мене смертна смуга...
Ніщо не ближче ні на крок...і тільки дика ця зав'юга холодних,тьмяних заволок... О самото,о загородо малих,прелютих шпичаків...

 

Для вас, історики майбутні - Євген Плужник
Для вас, історики майбутні,
Наш біль - рядки холодних слів!
О, золоті далекі будні
Серед родючих вільних нив!

Забудь про вистраждані свята,
Що в них росила землю кров!
Мовчи, мовчи, душе підтята, -
- Агов!

Якийсь дідок нудний напише, -
Війна і робітничий рух...
О, тихше!
- Біль не вщух!

 

Как оказалось - нечем чувствовать... Это понимание возникло вдруг, само по-себе.

Душа давно уже живет вне тела, скитаясь между небом и землёй, ожидая чего-то или тихонько помалкивает затаясь где-то в потёмках.
Сердце (вернее то, что от него осталось) лишь выполняет свои прямые функции - гоняет по привычке как может кровь по венам. Оно, оказывается, совсем не такое как его рисуют на картинках. И даже уже не ледяное... Еле-еле тлеющие угольки, присыпанные пеплом того, что никогда не будет.

Что же - ты сам захотел этого.

Оставайся на самом краю и не оглядывайся назад. Сделать шаг вперёд успеешь ещё.

Посмотри что сделал своими руками, что оставил за собой - раздавленные с особой жестокостью лепестки надежды, кровоточащие воспоминания?

Давай зажжём поминальные свечи.

Пусть они горят больно...(с)

---------- Додано в 23:31 ---------- Попередній допис був написаний в 23:22 ----------

Лёд, лёд, лёд кругом… очень холодно…
Стынет душа и, кажется, сердце не выдержит…
Вдруг остался один… хоть слово, кто-нибудь – голодно
Без общения – гвоздь одиночества выдерните?!

Если уйти с дороги – будет как-то обидно –
Ведь другой – не всегда замена достойная…
Закрываю глаза – всё-равно в темноте видно…
Значит, только послушным в награду жизнь спокойная…

Все чаще прошу прощения – у кого и за что сам не знаю…
Дальше идти – чтобы знакомых вдруг не обидеть?
Странно, душа – как-бы будто совсем чужая,
Желание душит – хоть кого-нибудь рядом увидеть…

Ну, кто-нибудь – протяните мне помощи руку,
Дайте надежду хоть кем-нибудь быть понятым,
Помогите во тьме найти дорогу по звуку...

Загнанный зверь в плотно закрытой комнате…

---------- Додано в 23:33 ---------- Попередній допис був написаний в 23:31 ----------

Господи, прости, если можно простить, её грешную...
бывшую не так давно искренней и может быть нежною,
вмещавшую в себя без труда и границ все просторы,
на свободе чаще летающей, а не стремящейся в норы.

Понимаю, что на краю стою – просто не хватает сил…
я даже не продал её, а просто, наверное, выбросил,
предположив почему-то, что так как-то легче быть -
не летать, стремясь в облака, а лишь по течению плыть.

Может, знает кто - вдруг, так легче жить с пустотой внутри?
не пылать, не гореть... таких много, ты только вокруг посмотри...
если сделать шаг вперёд… чтобы сразу… уверен, не струшу…

упокой Господь у себя высоко в небесах мою грешную душу…


попробую жить без неё.....

 

Тарас ШЕВЧЕНКО

Доля

Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п'яного дяка в науку.
«Учися, серденько, колись
З нас будуть люде»,— ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя.

[9 лютого 1858,
Нижній Новгород]

 

Скажи мне, у ангелов крылья какого бывают цвета?

У ангелов? Я думаю, есть крылья цвета раннего лета -
Такие прозрачные и солнцем совсем ещё не опалённые,
Чуть-чуть с синью неба, прозрачные и самую малость зелёные.

Есть крылья печальные - цвета глубокой и нежной грусти,
И вверх не поднимут, и вниз никогда тебя не отпустят.
Они, как мне кажется, больше похожи на облако серое...
Бывают такие - представь, как слова про любовь неумелые.

Есть крылья воздушные, с оттенками жёлтого, красного,
Но это у тех, кто творит чудеса и душою прекрасные.
Их крылья тебе не забыть никогда - они прочные, яркие,
Как чувства бездонные, или объятия искренне жаркие.

Ты сможешь помочь мне? Здесь зеркала нет и совсем мало света...
Надеюсь, я ангелом не был, есть крылья? Какого глянь цвета?
Ну что ты молчишь? Ведь теперь я другой и судьбе я покорный...


Ты знаешь, ведь нет у тебя больше крыльев...

а если и были - то чёрные...

---------- Додано в 00:00 ---------- Попередній допис був написаний Вчора в 23:37 ----------

... вы видели как тихо плачет маленький ребёнок от обиды? когда слезинки, огромные, как целый мир, медленно стекают по щёчке, касаются уголка рта... дальше... добираются до вздрагивающего подбородка, чтобы сорвавшись, упасть вниз и разбиться на мельчайшие драгоценные осколки, которые не собрать никому и никогда... вся вселенная рушится от непонимающего взгляда...

... вы видели как плачет несправедливо обиженная женщина? женщин всегда обижают несправедливо - этому просто нет оправдания...когда обжигающие лицо слёзы, оставляя мокрый след на щеке, отнимают у вас, каждая, частичку самого дорогого, подаренного вам ранее - её чувства... каждая слезинка бесценна и ты всегда будешь помнить о той боли, что причинил ей незаслуженно...

... вы видели как плачет мужчина? скорее всего - нет... потому, что они плачут так, что слёзы падают внутрь, не выходя наружу... они падают сжигая частички сердца, чувств, падают с тупой болью и останутся там её отголоском долгое время...

 

С давних лет я любил не спектакль,
А скорей подготовку к спектаклю,
Я смотрел как из волн возникало
Движенье единой реки,
Королей и принцесс наряжали в картон
И под бороды красили паклю,
Режиссер весь горел и от счастья и боли
Сжимал кулаки.

Даже самый бездарный актер
Для меня был предметом немого восторга,
Он творил чудеса , он играл
Чей-то сложный душевный конфликт.
Я с тех пор не привык их делить
На актеров второго и первого сорта.
Ведь они - это мы,
А разрыв между нами не так уж велик.

И порой я гляжу - мы актеры
Большого-большого театра.
Только вот режиссер
Отлучился куда-то на миг и пропал.
А способность играть обусловлена в сущности
Личным талантом,
Но не скажет никто, что за пьеса,
И скоро ль наступит финал.

Знать хотя бы на миг сколько актов
И сколько меж ними антрактов.
И чем кончится все,
И какая к финалу прибудет мораль.
И чтоб кто-то сказал,
Ваша рель исполняется так-то и так-то.
Но не скажет никто, а уставших актеров
Так искренно жаль...

А. Макаревич

---------- Додано в 22:44 ---------- Попередній допис був написаний в 21:09 ----------

Э.А. По

Печально лоб целую твой,
Но прежде, чем прощусь с тобой,
Поведаю тебе одной…
Да, ты не зря твердила мне,
Что жизнь моя течет во сне,
Но, если нет надежды боле,
То – ясным днем иль при луне
Она ушла – не все равно ли,
Во сне ушла иль не во сне?
Все, что несут нам сон и бденье,
Лишь сновиденье в сновиденьи.
…Стою на берегу морском,
У ног – прибоя вечный гром,
И бережно держу в руках
Песчинок золотистый прах,
А он сквозь пальцы, как струя,
Стекает в море бытия –
И горько, горько плачу я!
О Боже! Что ж моя рука
Не может удержать песка?
О Боже! Где мне силы взять
Хоть бы песчинку удержать?
Ужели все – и сон, и бденье –
Лишь сновиденье сновиденьи?

 

Шаламов Варлам :: "Следов твоих ног..."


Следов твоих ног на тропинке таежной
Ветрам я не дам замести.
Песок сохранит отпечаток ничтожный
Живым на моем пути.

Когда-нибудь легкую вспомню походку,
Больную улыбку твою.
И память свою похвалю за находку
В давно позабытом краю

 

з нету...просто відгукнулось...

коротенький разбег, прыжок - и ты летишь...
но почему-то мимо окон... а не над домами...
ты хочешь крикнуть... только нет, молчишь -
своими подавившись как-то вдруг словами...

и хочется закрыть глаза... так холодно внутри...
а говорили, что летать не страшно, а приятно
и голос внутренний всё шепчет - "посмотри...
ты так хотел... лети... ведь нет пути обратно..."

ещё чуть-чуть... ты чётко слышишь шорох шин...
остались сантиметры... вдруг, неведомая сила
возносит вверх тебя - вдоль стен, кидает до вершин
деревьев в парке... и на ту же крышу опустила...

полёта ощущенье этого мне будет не дано забыть -
оно - как ожидание чудес на предстоящей тризне...

ты знаешь, если честно, это страшно повторить -
ведь тот полёт во сне был,

а не в настоящей жизни...

---------- Додано в 09:56 ---------- Попередній допис був написаний в 09:56 ----------

Он сказал мне во сне - ты не сможешь летать...
не старайся... не пробуй... не надо...
ты захочешь уснуть? - вся в осколках кровать...
и не жди... никого больше рядом…

станет ядом вода... станет болью рассвет...
станет страшным страданием память...
нет покоя тебе… ничего больше нет…
и к земле ты прикован цепями…

да, Он прав… заслужил…не сберёг… не сумел…
сам себе оказался не нужен…

что поделать, свою я судьбу разглядел
не вверху в небесах…

только в луже…

---------- Додано в 09:57 ---------- Попередній допис був написаний в 09:56 ----------

для того, чтобы нести свет и добро, вовсе не обязательно быть ангелом... можно просто уметь чувствовать... себя в этом мире, чужую боль, уметь прикоснуться теплом к собеседнику на расстоянии... согреть его своим спокойствием и уверенностью... укрыть сочувствием и заботой как теплым пледом... хотя бы на какое-то время...
эта планета как уютный камин в доме - хочется сесть у него, чуть согреть свою душу, вглядываясь в чудный танец чужих мыслей... тёплый сквознячок общения или свежий ветер перемен...

хуже, когда ты даришь надежду, которой не суждено сбыться... не приносите сюда с собою надежду... это нечестно...

---------- Додано в 09:58 ---------- Попередній допис був написаний в 09:57 ----------

Хочется тебе верить или нет, мы все в своем роде, марионетки.

Связанные мысленно и реально бесчисленными связями, мы чаще всего поступаем по воле Великого Кукловода. Дергая, как вздумается за ниточки, он заставляет нас совершать поступки. Иногда ничем не объяснимые и жестокие.
Потом скажут - он накажет тебя, только это неправда. Мы, повинуясь движениям его пальцев, крепко держащих нити наших действий, уже наказаны. Судьба, карма, удел – называй это как хочется. Бывает так, что нити перетираются - от времени, боли, нежелания подчиняться. Движения твои становятся куцыми и неприглядными.Люди с ограниченными возможностями - это грустно, не по себе становится. Больные куклы - это страшно. Лучше уж надрезать все нити и упасть в коробку, чтобы тебя забыли.

Говоришь, есть надежда? Когда внутри пусто, когда понимаешь, что исправить ничего нельзя - просто оборви нити. Пусть будет так.
Может от твоего поступка кому-то станет хорошо и он получит свободу и счастье недополученные тобою.

И ты улыбнешься, прежде чем крышка коробки закроется окончательно.

 

Іда Островська

***

В.О.Забаштанському

Єдиним диханням,

єдиним днем

Не жевріти, а жити

в пориванні,

Відчути краплі дотик

під дощем,

Збагнути всесвіт

в тихому світанні…

Єдиний простір

сонце і земля,

Це так багато,

більшого не треба.

Вночі і вдень

не звикнути до неба,

Молитися на нього

іздаля…

---------- Додано в 10:40 ---------- Попередній допис був написаний в 10:38 ----------

Віктор НЕБОРАК

ДЕСЯТЬ НАБЛИЖЕНЬ ДО ЛІНІЇ ОБРІЮ
Цикл

2

Нам призначено низ. Пролетарські райони
западаються в телеефір, як в туман.
Нас покинуло воїнство темно-червоне.
Дощ. Плящина ”Перцівки”. Встає отаман,
і комар завмирає. Що далі? Поляки
обіцяють тепло, москалі — усіляке,
а свої пережовують кризовий стан.

Важко вийти назовні. Минулись колони.
Почорніли промови. І навіть від черг
мало що залишилось. На смак засолене
вийшло вариво. Температура уверх
поповзла. Шмарклі і апетиту затрата.
Шелестить в голові щось таке, як церата.
І чи скажеш, підвівшись, де низ, а де верх?
Імператора привид впольовано полем,
голим полем магнітним — ось профіль і фас.
— Влада мусить плекати красу! Ясночолим
дарувати прихильність! Триматись від мас
на шляхетній дистанції!..

Та недоріки

збаламутили все, а тепер возять ліки,
поки ліками не доконають всіх нас.

---------- Додано в 10:42 ---------- Попередній допис був написаний в 10:40 ----------

Андрій ШКОЛА

* * *

Повертатись назад, у питання, в ніщо, у життя,
У хвилини, що темними, гострими хвилями плинуть,
У майбутнє учора, до котрого руки ти тяг,
Дотягнувся ж в сьогодні, яке непотрібне і тлінне.

Повертатись у дім без ключів, без тепла, без людей,
У обійми, які вже давно замінились на інші,
Повертатись в роки без усмішки, що поруч іде,
Повертатись і падати ниць, бо стає усе гірше.

Повертатись туди і до чого, до кого, до як…
Теплих слів вже давно нам нема. Та, напевне, й не треба.
Повертатись в холодний свій дім, під утомлений стяг,
Повертатись пора… Я хотів би вертатись до тебе.

 

А ти не бачила

Віктор Дульчак

А ти не бачила її
У світлій тузі…
Далекі погляди сумні…
Мовчання друзів…
А ти сміялась уві сні…
Вона – раділа…
І хоч відразу знала – «ні»…
Піти не сміла…
Вкривало землю золотим…
Вкривало снігом…
Світ радо скрасив твої дні
Дитячим сміхом…
Ти дариш зовсім не мені
Чарівні рути
Вона ж про весни гомінкі
Не хоче чути…
Душа закохана моя
Як ніч – до тебе
Її не стримую ніяк…
Бо їй то треба…
Там світло місячних долин
На ковдру ллється…
І тільки поряд з твоїм сном
Вона… сміється…

 

Ніч в місті - Богдан-Ігор Антонич

Ніч сідає на рогах вулиць
і тулить сірі кудли в цемент стін
а часу гін
плутаючись в сітях дротів
по цинках блях
з даху на дах
з цвяху на цвях
котиться
і коле свої груди о колючки громозводів
котиться і коле
час-перекотиполе
місяць розп’ятий на антенах і рудий лоб
обмотав шматками міді
а зимні долоні вітру
що пахне глиною підміських піль
холодять парені виски й біль
мучениці там біль ліхтарні
тінь розлягається по мурах
афіші жаху
журяться жарівки зорі на стелі паражі неба
глядять як у ніг їх
на хрузлярі в чорних окулярах
безшелесно їде гріх.

 

О таке от інколи пре в мою лепету
:

Готуйтеся! Ідуть жнива.

Летять орли червоні, сині й білі.

Готуйтеся! Бо йдуть жнива,

І скосять перше тих, хто Богу милі.


Мужайтеся! Вже йдуть жнива.

Орли летять білоголові.

І шестикутная звізда

Багріє від потоків крові


Покайтеся! Ідуть жнива.

Чорніє від заліза небо.

Розкайтеся, бо нелюдське дитя

Зродила грішна Єва.


Летіть, надії, в небеса

І попросіть у Бога,

щоби вберіг скривавлені серця,

обернені до Нього.


Рятуйтеся! Прийшли жнива.

Хліби стоять у полі ситі.

Рятуйтеся. Прийшли жнива.

Посеред них ми ляжем вбиті.


І біля смерті тиша…

І ще болюча пустота

Та, від якої хочеться кричати.

Не бійтеся, пройдуть жнива

А не воскреснуть лиш прокляті


Схилився на могилі хрест,

На нім воркує голуб

Пройшли жнива. Сховали серп.

І впав орел додолу кволо.


Готуйтеся, ідуть жнива.

Покайтеся, ідуть жнива.

Мужайтеся, ідуть жнива.

Не бійтеся, надія є. Вона завжди жива.

 

Шевченко

Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь...
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти, доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої! злої!

 

Василь Стус

Весняний вечір. Молоді тумани


Весняний вечір. Молоді тумани.
Неон проспектів. Туга ліхтарів.
— Я так тебе любила, мій коханий.
— Пробач мене — я так тебе любив.
І срібляться озерами долини,
шовковий шепт пригашених калюж,
мені ти все життя, немов дружина,
мені ти все життя, неначе муж.
— А пам'ятаєш? — Добре пам'ятаю.
— А не забув? Чи не забув? — О, ні.
— Здається, знову в молодість вертаю,
все наче увижається вві сні.
І першу зустріч? Першу і останню.
— А я лиш першу. Ніби й не було
минулих років нашому коханню,
не вір, що за водою все спливло.
— Не треба, люба. Знаю, що не треба.
Хай давні душі б'ються на ножах.
А єдиніться — предковічне небо
вам спільний шлях покаже по зірках.

---------- Додано в 00:47 ---------- Попередній допис був написаний в 00:45 ----------

Ілько

Вибач, я забув, що ти не любиш романтики...


Неонілі

Яка гарна місячна ніч!
Як красиво, як романтично!..
(Вибач, я забув, що ти не любиш романтики...)
Але все ж таки - як гарно, як поетично!
Я в екстазі!..

Коли я кілько годин тому виходив у кіоск
за горілкою, такого на вулиці ще
не було!
А зараз я виходжу у двір, напитий горілкою,
аби напитися цією ніччю, цим місяцем,
цими зірками...
Мені з ними всіма так гарно!..
Як колись з тобою; там, у Львові;
коли ми були поруч
і спали в одному ліжку,
обійнявшись і притиснувшись одне до одного
оголеними тілами...

Але зараз ти так далеко
і я змушений упиватися лише цією ніччю,
цим місяцем, цими зірками...
І, звичайно, з нервів, - горілкою...
Але не з тобою...
Але не тобою...

Вибач, я забув, що ти не любиш романтики...

 

Фрідріх Шіллер
Рукавичка



Ждучи на грища і забави,
В звіринці своїм величаво
Король Франціск сидів;
Тіснились вельможі при троні,
А кругом, на високім балконі
Дам барвистий вінок процвів.

Король дав знак рукою -
I з грат сторожкою стопою
Виходить лев;
Але не лунає рев:
Пустелі друг
Зором німим обводить круг
Арени -
I випростав з позіхом члени,
I гривою стряс густою,
I ліг самотою.

I знову владар маше рукою -
На знак царський
Тигр жаський
З клітки рине тісної
Скоком потужним;
Лева він бачить і виє,
Напружує шию,
Кола страшні вибиває хвостом
I лиже рот язиком;
I кроком несміло-пружним
Лева обходить він
I, волі невольний син,
Повнить арену риком
Хрипким і диким.-
Погас його рев луною,
I осторонь хижий ліг.

I знову владар маше рукою -
I зіво дверей вивертає їх:
Двох леопардів прудких;
В буянні мужнього палу
Тигра вони напали;
Той лапою б'є їх тяжкою,
I вже підводиться лев;
Його могутній рев
Прогримів - і став спокій;
I, не давши волі злобі рвачкій,
Люті лягли по короткім бою.

Нової жде битви вельможне гроно.
I раптом упала з балкона
Рукавичка красної дами
Між хижаками.

I мовить лицарю юна
Кунігунда, глузлива красуня:
"Щодня, щогодини, лицарю мій,
Присягаєтесь ви в любові своїй -
Принести рукавичку прошу я вас!"

I лицар Делорж поспішає і враз
Збігає наниз безстрашно,
I кроком твердим
Ступає між звіром тим,
I бере рукавичку відважно.

I, повні подиву й жаху німого,
Лицарі й дами глядять на нього,
А він, спокійний, назад іде -
I гомін безмежний навколо росте
На честь його перемоги.
Кунігунда героя очима вітає -
Той погляд щастя йому обіцяє -
Але, зійшовши під крики бучні,
Він рукавичку в лице їй кинув:
"Подяки, дамо, не треба мені!" -
Сказав і її покинув.

 

Ілько

Брудне волосся затуляє очі...


Брудне волосся затуляє очі...
Цигарка плаче у зубах -
вона вмирать не хоче...
Її душа зліта уверх -
по саму стелю,
а тіло падає у баночку з-під кави
з аквареллю...
чи з арабікою?
Не пам'ятаю... Не збагну -
чому
пишу,
а сам не знаю я - кому?..
Напівпорожня (чи на половину повна?)
пляшка
вина під ліжком.
Я тишком-нишком
зітхаю; так, щоб сам я не почув...
Я був
твоїм, але тепер я сам
і я забув!
Про все на світі - сонце, радощі, моря -
навіщо це мені? - ти не моя!
І не моя вона,
й вона,
і та,
що буде ще колись моя,
а зараз - чужа...
а зараз десь далеко, ха?
Я сам...
я сам з собою в самоті...
Курю
і п'ю вино прокисше...
Можливо, ти мені прости...
Можливо, хтось про нас напише...

---------- Додано в 00:52 ---------- Попередній допис був написаний в 00:48 ----------

Роман Байда

чорний вірш


Я вже умер
я під холодною землею гріюсь
і товстий жирний черв
гноїть мою надію

я вже умер
я під холодним сонцем розкладаюсь
смерджу, лежу, але чомусь
не каюсь

продовжую боліти і
гнояком на тілі Бога гнити
ненавиджу себе,
обожнюю й божеволію
під життєдайним снопом хліба
тлію

Знайдіть мене
візьміть у руки
погладьте ніжно.
а далі...
треба затягнути
на шиї зашморг.
і добити,

Щоби не зміг себе боятись і
любити.