Поезія та проза

Роберт Бернс
Моє серце в верховині

Моє серце в верховині і душа моя,
Моя дума в верховині соколом буя,
Моя мрія в гори лине наздогін вітрам,
Моє серце в верховині, де б не був я сам.
Будь здорова, верховино, любий рідний край,
Честі й слави батьківщино, вольності розмай!
Хоч іду я на чужину, повернуся знов,
Моє серце в верховині і моя любов.

Прощавайте, сині гори, білії сніги,
Прощавайте, темні звори й світлії луги!
Прощавайте, пущі дикі й тіняві гаї,
Прощавайте, буйні ріки й бистрі ручаї!
Моє серце в верховині і душа моя,
Моя дума в верховині соколом буя,
Моя мрія в гори лине наздогін вітрам,
Моє серце в верховині, де б не був я сам.

 

Іван КУШНІР

* * *

Весна! По тілу ринуть соки,
Набрякли вени і думки,
Готові вибухнуть в струмки
Життям і почуттям високим.

Весна! Хто на твоїм крилі
Ввійде до мого серця?
Чиї ясні озерця
Зведу на два нулі?

Кохати, як в раю, —
Бог іншим дав творінням;
Випалювать з корінням —
Прирік любов мою.

 

В неті натрапив...

Здавалось, кава несолодка зовсім...
А за вікном продовжувалась осінь
Точніше не приходила зима.
Здавалось, що із нами обома
Щось трапилось...
А може, то лиш здогад.
Хотілося б відчути
Зараз погляд,
Але тебе поряд нема. Наступить завтра.
І може, ці слова забути варто
Бо зміниться усе.
Будем разом
Ділити час
Лиш дотиком долоні.
А зараз є холодне підвіконня...
І ти.
Десь за заплаканим вікном.

А поряд,
У думках
Є сотня слів.
Які не сказані...
Такими і лишаться.
Це факт.
Зима ховається у сірості дощів
Напевне, їй також не вистачає щастя.

***

Ця львівська погодна норма
Ставить в незручні пози,
Хтось божеволіє вдома,
Хтось божеволіє поза,
Хтось рве на собі волосся,
Втомившись її чекати…
Невже йому не вдалося?
А може їй наплювати?..
Химерного літа прагну,
Не в календарі, а між нами,
До нього мабуть недотягну,
За глухонімими словами…
А львівська погода нечемно
На голову лиє воду…
Чекати тебе даремно…
Даремно, як добру погоду…

 

Поезія Р.Скиби, в авторському виконанні............
Не дивуйтесь від декламує ну нееееедуже,але вірші супер
http://www.youtube.com/watch?v=vQP8Y_fvV-A

---------- Додано в 23:43 ---------- Попередній допис був написаний в 23:41 ----------

http://www.youtube.com/watch?v=1uAQ3xMhPVs&feature=related

---------- Додано в 23:44 ---------- Попередній допис був написаний в 23:43 ----------

http://www.youtube.com/watch?v=DmaVEVeYumc&NR=1

 

Александр Назаров

А жизнь есть боль, не более чем боль.
Бывает горькой боль, бывает сладкой.
Остановись, наедине с собой,
Пред смертью, как единственной загадкой,

Ведь жизнь есть боль, не менее чем боль.
Болит душа и мучается тело.
И прошлое становится судьбой,
Прожитою светло и неумело…

Толпой вечернею плывет унылый стрит,
Я обретаю чудные мгновенья –
Некстати обострившийся гастрит
Исполнен трансцендентного значенья.

Вот так живёшь ни сердцу ни уму,
Наивно веря, что бессмертны души…
И слепо погружается во тьму
Нелепый мир, наклеенный снаружи.

И смерть есть смерть, не более чем смерть,
Без ауры конца и перехода.
Приходит долгожданная свобода,
И даже оглянуться не успеть...

***

Эта странная жизнь, от которой не будет спасенья,
Чёрно-белые сны, по которым бредёшь наугад,
И пройдя лабиринтом, выходишь в свой город осенний,
Не совсем понимая, что просто вернулся назад.

Если день догорел, если в ночь открываются двери,
И душа, как карманы, пуста, и молиться смешно,
И нелепо застыв на пути перед новой потерей,
Усмехнувшись, ты скажешь мне горько: такое кино…

Тишина облетает в пространство огромного зала,
Только шелест попкорна и смех у тебя за спиной.
Эта вечная жизнь, у которой не будет начала,
Эта странная роль, эта боль, что случилась со мной.

Нет ни взглядов, ни слов, только дым от чужой папиросы –
Растворяется всё, что мы знали из правильных книг.
На ненужные новому веку смешные вопросы
Отвечает молчанием зеркала хмурый двойник.

Вдоль проспекта – строкою субтитров мелькают рекламы,
Вдоль знакомой судьбы облетают в туман фонари,
И за кадром ты слышишь молчанье испуганной мамы…
Досмотри эту странную жизнь, до конца досмотри.

 

Стефанович Олекса :: ЛИСТОПАДОВЕ


Бог та Білий і Чорний.
Серед столу — вага.
Білий — світлеє горне,
Чорний — темне верга.

Твого духу вага то,—
Перед Богом стоїш.
Добрих чинів — багато,
Але злочинів — більш.

Тяжко важить неслава
Сварів, розбрату, зрад.
Та — краплина кривава —
Ось упав — Листопад.

Зазмагалися важки
Парокрильців обох —
І замислився важко,
Щось міркуючи, Бог.

 

Оксана Забужко

А просто — жоден інший: я — це я.
Я теж умру. І кари не уникну.
І смисл, моїм означений ім'ям,
Як жовтий порох, витрусять за вікна
З моїх речей, паперів і кімнат
(Розкиданих і так — на пів планети!) —
Лиш, може, десь мій неназваний брат
У котрусь ніч спросоння схлипне: "Де ти?.."
І цього досить. Так: пилковий слід
На пальцях, що торкнуть старе свічадо,
І світлий лист — мов нарти крешуть лід —
Ще довго буде в просторі звучати.
І, захлинувшись тайною, дитя
Закине ввись лице, од зрячих сліз студене…
І цього досить: справдилось життя.
А далі — розбирайтеся без мене.

 

Анатолий Кручинин

Да кому я на фик нужен –
Дикий сгусток адской боли ?
Всё пристойно так… снаружи…
А душа – чернее смоли…

Сколько грязи натащили
Невзначай, кому я верил…
Натоптали, наследили,
Наплевали…Кто теперь я ?

Как дожить мне до рассвета ,
И не пасть?.. Но ниже… ниже..
Ни просвятья… ни просвета…
Пустота в затылок дышит…

Память жжет.. копаюсь в свалке
Прошлых дней…глотая небыль…
...Позабыл меня мой ангел –
Может пьянствует на небе ?

 

Астахов Павел

Холодно

Холодно, холодно очень
В эти седые ночи
И не мороз стрекочет -
Ветер-предатель в клочья

Рвет и терзает душу
И наставляет
- Слушай!
Слушай, как плачет совесть -
Прошлых ошибок повесть.

Воет уныло песнь
Память - гнилая плесень:
Будущее - надежда,
Прошлое неизбежно!

Исповедь - дурь и мерзость -
Веры слепая дерзость
Не перетрет руками
То, что попрал веками

Будто святая служка,
Дьявол - твоя игрушка
Помыслов темных четко
Перебирает четки...

Грустно, тоскливо очень
В эти седые ночи.

Горечь обид и ярость,
Слабых поступков жалость,
Тяжесть утрат...
Довольно!
Сердце сжимает больно.

Светлой мечты никчемность,
Жизненная монотонность...
Будут еще напасти
Вам - не нашедшим счастье.

Лягут судьбы удары
В темных кругах сансары.
Вот и ищи в тумане
Отблески покаяний...

В кучу сгребает ветер
Прошлых ошибок пепел.
Холодно, страшно очень
В эти сырые ночи.

 

С. Е.

Ты меня не любишь, не жалеешь,
Разве я немного не красив?
Не смотря в лицо, от страсти млеешь,
Мне на плечи руки опустив.

Молодая, с чувственным оскалом,
Я с тобой не нежен и не груб.
Расскажи мне, скольких ты ласкала?
Сколько рук ты помнишь? сколько губ?

Знаю я – они прошли как тени,
Не коснувшись твоего огня,
Многим ты садилась на колени,
А теперь сидишь вот у меня.

Пусть твои полузакрыты очи
И ты думаешь о ком – нибудь другом.
Я ведь сам люблю тебя не очень,
Утопая в дальнем дорогом.

Этот пыл не называй судьбою,
Легкодумна вспыльчивая связь,-
Как случайно встретились с тобою,
Улыбнусь, спокойно разойдясь.

Да и ты пойдешь своей дорогой
Распылять безрадостные дни,
Только нецелованных не трогай,
Только негоревших не мани.

И когда с другим по переулку
Ты пройдешь, болтая про любовь,
Может быть, я выйду на прогулку,
И с тобою встретимся мы вновь.

Отвернув к другому ближе плечи
И немного наклонившись вниз,
Ты мне скажешь тихо: «Добрый вечер!»
Я отвечу: «Добрый вечер, miss».

И ничто души не потревожит,
И ничто ее не бросит в дрожь,-
Кто любил, уж тот любить не может,
Кто сгорел, того не подожжешь.

 

Роберт Люїс стівенсон
Вересовий трунок

Із вересового квіту
Пикти варили давно
Трунок, за мед солодший,
Міцніший, аніж вино.
Варили і випивали
Той чарівний напій
І в темрявих підземеллях
Долі раділи своїй.

Та ось володар шотландський —
Жахались його вороги! —
Пішов на пиктів оружно,
Щоб знищить їх до ноги.
Він гнав їх, неначе ланей,
По вересових горбах,
Мчав по тілах спогорда.
Сіяв і смерть, і жах.

І знову настало літо,
Верес ізнов червонів,
Та трунок медовий варити
Вже більше ніхто не вмів.
В могилках, немов дитячих,
На кожній червоній горі,
Лежали під квітом червоним
Поснулі навік броварі.

Їхав король шотландський
По вересовій землі;
Дзинчали завзято бджоли,
Курликали журавлі.
Та був можновладець похмурий,
Думу він думав свою:
«Владар вересового краю —
Чом з вересу трунку не п'ю?»

Раптом васал королівський
Натрапив на дивний схов:
В розколині між камінням
Двох броварів знайшов.
Витягли бідних пиктів
Миттю на білий світ —
Батька старого і сина,
Хлопця отрочих літ.

Дивився король на бранців,
Сидячи у сідлі;
Мовчки дивились на нього
Ті броварі малі.
Король наказав їх поставить
На кручі й мовив: — Старий,
Ти сина й себе порятуєш,
Лиш тайну трунку відкрий.

Глянули вниз і вгору
Батько старий і син:
Довкола — червоний верес,
Під ними — клекіт пучин.
І пикта голос тоненький
Почув шотландський король:
— Два слова лише, володарю,
Тобі сказати дозволь!

Старість життя цінує.
Щоб жити, я все зроблю
І тайну трунку відкрию, —
Так він сказав королю.
Немов горобчик цвірінькав,
Мова лилася дзвінка:
— Відкрив би тобі таємницю,
Боюся лише синка.

Смерть його не лякає,
Життя не цінує він.
Не смію я честь продавати,
Як в очі дивиться син.
Зв'яжіть його міцно, владарю,
І киньте в кипучі нурти,
І я таємницю відкрию,
Що клявся повік берегти.

І хлопця скрутили міцно,
І дужий вояк розгойдав
Мале, мов дитяче, тіло,
І в буруни послав.
Крик бідолахи останній
Поглинули хвилі злі.
А батько стояв на кручі —
Останній пикт на землі.

— Владарю, казав я правду:
Від сина чекав біди.
Не вірив у мужність хлопця,
Який ще не мав бороди.
Мене ж не злякає тортура.
Смерть мені не страшна,
І вересового трунку
Зі мною помре таїна!

 

В.Симоненко
...
Ну скажи — хіба це фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою...
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я...
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.

 

Стефанович Олекса :: НЕДОБРЕ


Багрим, недобрим колом,
Так, мов його не треба,
Так, як іще ніколи,
Сонце упало з неба.

Дням голова відтята,
Захід - кривава повідь.
Щоб море вогню залляти,
Вилили море крови.

Багато крови, багато,
Та ради не дасть огневі, —
От-от він прорве загати
І рине по всьому небі.

Пожар півнеба кривавить.
Мовчать на дзвіницях дзвони.
Ніхто не спитає навіть:
"Чом захід такий червоний?"

Багрим, недобрим колом,
Так, мов його не треба,
Так, як іще ніколи,
Сонце упало з неба.

 

Моя вина - Василь Симоненко
За лісом дим підвівся по спіралі,
І ти, ображена, застигла у вікні —
На віях сльози... І осінні далі
Сумну мелодію навіяли мені.

Про те, як двоє молодих, гарячих
Палку любов зустріли у маю
І через гордість та уперті вдачі
Загубили щастя й молодість свою.

У мене в серці злиток горя й муки,
Та й ти вже, бачу, каєшся сповна.
І я кладу тобі на плечі руки
І говорю: «Пробач... Моя вина...»

 

Шарль Бодлер
Сови

Завмерли в чорних вербах сови,
Немов богів чужинних тінь, —
У безконечну далечінь
Вп’ялося око їх багрове.

Отак чекатимуть вони
Меланхолійної години,
Як, відтіснивши промінь, рине
Вечірній смерк з височини.

І свідчать пози їх статечні,
Що в цьому світі небезпечні
Хапливі рухи, — спопелить

Того жахлива мить розплати,
Кого рухлива тінь п’янить,
Хто прагне місце поміняти.

 

Галина ГАРМАШ

* * *

І падали роси, як сльози землі.
Безсмертні і досі ясні королі.
Які не вмирають, а вічно живуть —
від раю до раю звивається путь.

І можна впізнати, чи ти є король:
чи вмієш тримати життя між долонь —
як сонце велике, як вітер просте, —
кавалком світіння чарівне яйце.

Алхімія духу тримає тебе —
з нічної розрухи виманюєш день.
І Слово зіходить велике, ясне.
І в темні праводи ховається смерть.

 

Хай тільки зараз
Зараз
Зараз
Ні до
Ні після
Тільки зараз
Байдуже що було
Що буде
Байдуже скільки нам зосталось
Ні ти
Ні я
А ми
І зараз

Олесь Доріченко « Хрещатий яр»



Безвідкладніть


Хай тільки зараз
І за раз
А то я знаю цих зараз
Спочатку кажуть сорок раз
А потім десь тихенько раз
І тільки поминай як звали
Вони не раз вже обіцяли
Й клялися як в останній раз
Мов ви для нас а ми для вас
Одне і те ж і раз –у - раз
Тому щоб все було «залізно»
І щоби не було відраз
Учора рано взавтра пізно
А от сьогодні в самий раз
Отож гай гай
Часу не гай
Не сумнівайсь
Не зволікай
Бо ти і я це нас вже двоє
І щоб без всяких там образ
Відкритим текстом пару фраз
І вже ніхто нам не указ
І тільки зараз
І за раз
І ми
Герої

 

Стефанович Олекса :: ДВА


Вони встають живими у словах:
"Смієшся ти, а я ридаю, друже".
Як ти у них, ніхто, вкраїнська душе,
Так не сміявсь, не плакав у віках!

З того плачу котився небом жах,
Того сміху і пекло не заглуше…
Їх два було, чиє ширяння — дуже,
Чиє крило — напруга і розмах.

Та рід й земля, що праведно-суворі,
Лиш одного взяли у вартові:
Нехай згучить в чужинному соборі:

"Не мертві будьте, душі, а живі", —
Нам із-над круч рокоче, "Заповіте",
Твоє "вставайте, кайдани порвіте!".

 

ЛІНА КОСТЕНКО. КОРЕКТНА ОДА ВОРОГАМ

Мої кохані, милі вороги!
Я мушу вам освідчитись в симпатії.
Якби було вас менше навкруги,—
людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на ранги.
Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж,
мої гантелі, турники і штанги.

Спортивна форма — гарне відчуття.
Марудна справа — жити без баталій.
Людина від спокійного життя
жиріє серцем і втрачає талію.

Спасибі й вам, що ви не м’якуші.
Дрібнота буть не годна ворогами.
Якщо я маю біцепси душі —
то в результаті сутичок із вами.

Отож хвала вам!
Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно, буде вольтова.

 

Пастернак Борис Леонидович :: НЕЖНОСТЬ


Ослепляя блеском,
Вечерело в семь.
С улиц к занавескам
Подступала темь.
Люди - манекены,
Только страсть с тоской
Водит по Вселенной
Шарящей рукой.
Сердце под ладонью
Дрожью выдает
Бегство и погоню,
Трепет и полет.
Чувству на свободе
Вольно налегке,
Точно рвет поводья
Лошадь в мундштуке.