Поезія та проза

Берези, в снігу занімілі - Василь Симоненко


Берези, в снігу занімілі,
Іній на вітах слізьми,
Про що ви мрієте, білі?
– Про сонце мріємо ми…

Дуби в крижаній кольчузі,
Одягнуті в сиві шовки,
Про що замислились, друзі?
– Про сонце наші думки…

Вітри із морозяним шпаром,
Куди вас несуть чорти,
Чого галасуєте даром?
– Хочемо сонце знайти…

Очі, наповнені горем,
Очі сумні мої,
Чому ви блукаєте зором?
– Хочем побачить її…

Серце, недавно кволе,
Муко моя мала,
Чому щемиш, як ніколи?
– Хочу її тепла…

Розуме мій байдужий,
Вируч мене хоч ти –
Над чим ти думаєш, друже?
– Хочу надію знайти…

 

Лариса СЛЮСАК

* * *

Пада прозріння холодним дощем
На твої коси, вологі і милі.
Ти утікаєш від слова іще,
Але від себе втекти вже не в силі.
В дощ не втечеш, бо сама із дощу,
З холодної зелені косих промінь;
Пісня не вмістить твого плачу,
Сміху твого і твоїх хотінь.
Ти закована в тіло своє.
Мусиш нести ці окови і жити,
Мусиш любити оту, ким ти є,
І ненавидіти, й боготворити…

 

Ігор Павлюк

Вже весна... ще весна... а холодно...
Сум дірявим човном пливе.
Безпритульне торішнє золото...
Імпульсивні стежини вен.

Просинається риба в озері,
Крапля в краплю сльозиться сік.
Юне листя, як чесні козирі,
Покриває шулерства всі.

Небо синє, аж чорне деколи,
І аж синя чорна земля.
Задзвеніло усе, замекало.
Журавлі летять звідтіля...

Хтось гіркий, нагрішивши досита,
Душу в церкву несе просту
З холодів, із застілля з тостами,
Як могильну важку плиту.

Хтось деревам і зорям молиться,
Сонцю, грому, вітрам, воді...
Дід он в білій сорочці голиться:
«Дочекавсь весни – по біді...»

Баба сушить перину пір’яну,
«Руки в боки» – внучат зове.
За казками і за повір’ями
Вчить любити їх все живе.

А над всім – Сонця чесне золото,
Пісня, човен, втопився лід...

Сорок перший раз сумно й молодо
Над усім цвітуть журавлі...

 

Теліга Олена :: ТАНҐО


І знов з'єднались в одну оману
О, дивне танґо, — і сум і пристрасть.
Пливу на хвилях твого туману
Згубила керму, спалила пристань!

І б'ється серце, і гнеться тіло,
В твоїм повільнім і п'янім вирі —
Блакитне сонце мені світило,
А буде чорне, а може й сіре…

Чекає прірва на кожнім схилі —
Та сум і пристрасть манять так п'яно.
Пливти все далі, віддавшись хвилі,
Та завтра, вранці, під перший промінь

Зрадливе танґо, твого туману.
Мені не пристрасть туманна сниться —
Зоріє ясно в чаду і втомі,
О, світла ніжність, твоя криниця.

 

от...просто настрій...


Вся жизнь моя – из череды потерь.
Их много больше, чем приобретений.

– Ты хочешь верить? Что же... Значит верь.
Ушедшее мелькнет неслышной тенью
и растворится...

В гулкой тишине
удары редкие. В усталом сердце
стремление к покою. Тошно мне?
Да нет, похоже. Верное есть средство
от жизни тошноты.

Плесну в бокал
заветный растворитель для печали...
Хлебнуть... и отправляются в астрал
все мысли вздорные.
Ещё мне обещали,
что будет май...
Иль врут календари?
Похоже, дотянули до апреля.
А полная луна, как мандарин,
вчера висела в небе. В это – верю...
И в полнолуние – причина для печали,
по-прежнему, найдется не одна.

– А счастье?
– Счастье разве обещали?
Тсс! Не спугни! Подслушает луна.

***

Брожу в иллюзиях и чьих-то странных снах,
Стираю пальцем пыль с каминной полки.
И память прошлого – лишь пылью на руках?
Нет, всё не так. Воспоминаний чётки
Перебираю.
Осень – просто Ах!
Бреду по листьям, слушаю их шорох.
Мои воспоминанья – листьев ворох,
Гербарий осени. А грусть – пусть будет в снах...

***

Знаешь, что-то пошло не так...
Раньше я не считал потери.
Просто шел. Но...
замедлил шаг.
Огляделся.
Сменились цели?

Вроде нет. Целей стало меньше.
Скоро их не станет совсем?
Сон опустится ласковой гейшей
Мне на ложе, решеньем проблем.

А итоги? Лежат в столе.
За окном – ненужное лето.
Значит снова копаюсь в золе.
И ты снова... простишь мне это.

***

– Скажите, есть ли что-нибудь от боли,
что посещает еженощно человека?
Болит душа... Продайте яду, что ли...

– Увы. Здесь нет ни от душевной боли,
ни от любви… достойного лекарства...
– От одиночества?
– Один в земной юдоли
есть человек. Быть может, Божье царство?

В него поверьте и подарит вам надежду...
– А как же он?
– Он человек и грешен...
Сегодня говорит, что безутешен?

С тобой расстался... Но проходят дни…
В других глазах увидит шалые огни!
А ты... всё вспоминаешь его прежним...

Не моє,звичайно...з нету...

---------- Додано в 11:39 ---------- Попередній допис був написаний в 10:23 ----------

От...ще...

Мне снилось, что мне стало лучше.
Последний рывок?
И смерть... будет завтра?
Пока же – лишь так, передышка.
А кровь загустела
и медленно на кровосток
вползает.
Во сне
я учусь умирать...
Я не слишком
пока к ней готов.
И огрызком от карандаша
рисую последний набросок,
но времени ластик
стирает всё начисто, нехотя и не спеша,
но так методично.
Утраты, ушедшие страсти,
и сентиментальность,
и запахи, прикосновенья...
Эрозия памяти.
Так на холодном ветру
срываются листья последние с веток деревьев.
Холодное утро.
Паршиво.
Обычно к утру.

 

В а с и л ь Г е р а с и м` ю к
Осінні пси Карпат

Іду — немов траву чиюсь толочу —
Отак мені. Не погляд і не зойк
з гущавини. Та озирнутись хочу,
поглянути на слід бодай разок.

Не видно сліду. Не крадуться тіні.
Ніхто не скочить... І — по рукоять!
Але я знаю: є ще пси осінні —
Вони мене почули і не сплять.

Не виють. Не печуть небесні схили.
Отари не женуть — то відійшло.
Верхи їх відпустили й побіліли —
вже був мороз. Вже вкуталось село.

Вже все забуто!
Згризено в гонитві!
А що насправді — чорне і круте,
аж крутить листям буковим на вітрі,
аж менша псота кумельгом іде!

Їх спини жовті. Їх зіниці білі.
Їх лапи відігріті у золі.
Їх газди мокрі в тихому похміллі.
Їх зорі вічні. Їх газдині злі...

А ти ідеш — печаль чиюсь толочиш,
В ногах чиїхось часом, як щеня,
заскімлиш...
Часом озирнутись хочеш,
немовби хтось тебе наздоганя.

 

Ліна Костенко

Біле – біле – біле поле,
Чорний гомін вороння.
Посідало та й замріялось
Про убитого коня.

Скаче кінь, копитом цокає,
Тонко вухами пряде.
Ще ви, чорні, передохнете,
Доки кінь цей упаде.

---------- Додано в 15:25 ---------- Попередній допис був написаний в 15:20 ----------

Птиці зелені у пізню пору
Спати злетілись на свіжий поруб.
Тихо сіли на жовту глицю
Птиці зелені, зелені птиці.

Крилами били, пера губили,
Голови сизі низько хилили.
Пні навкруги – їхні родичі кровні,
Зрізи на пнях – наче місяць у повні.

Птиці зелені! Що ж вам ще треба?
Маєте місяць, маєте небо.
Та на зорі, в золотаву пору
Птиці зелені рвонулися вгору.

Та злетіть не змогли, не зуміли –
Тісно було, переплутались крила.

 

Едгар По
Самотній

Коли я був мале дитя
Як інші Світ не бачив я,
Бо погляд інших на зиму
Був як у мене на весну.
І джерело всіх бід та болю
Я мав своє, свою мав долю,
І біль у серці, як в пітьмі
Коли кохав на самоті.
Моє дитинство як світанок,
З мільйоном хибних забаганок,
З безодні лиха та добра
Секрети всі дізнався я.
Від річок, вітрів палючих
Через гори, через кручі,
Від проміння золотого
Що танцює знов довкола.
Від дощів, штормів жахливих,
Та блискавок білокрилих,
Я тікав від хмар мов круки
Та тягли до мене руки,
Як вогню пекельний жар,
Демони із чорних хмар

 

Василь Чудик

Чого бракує нам – тепла,
А може світла, може див,
А може слів простих.
Давай обійдемось без них.
Пуста палітра – дощ всі фарби змив.

Ми лиш безкрилі пташенята,
Ні страху в нас, ні каяття.
Ми лиш чіпляємось за грати,
А нам здається за життя.

Чого бракує нам, тобі й мені.
І не моя вина,
Що сонце ділиться навпіл, на два вогні.
Давай-но сядемо за стіл,
Налий вина собі й мені.

Ми мов безкрилі пташенята,
Ні страху в нас, ні каяття.
Ми лиш чіпляємось за грати,
А нам здається за життя.

Чогось бракує нам, лиш не питай мене,
Бо мабуть завтра все мине,
Разом з цим смутком, з цим дощем.
То все пусте, налиймо ще.

Ми мов безкрилі пташенята,
Підкинь нас – ні, не злетимо.
Ми лиш щороку відзначаєм дати,
А нам здається живемо.

 

Василь СТУС

* * *

Змагай, знеможений життям,
знеможений, змагай.
Минуле вабить вороттям
i врочить i нехай.
А ти, сомнамбуло, змагай,
у напiвснi живи,
де жовтi сходяться леви
у присмерковий гай.
У воду зазирнуть ставка
й свiчадо ночi п'ють,
]м шерсть полискує шорстка,
мов пелехата лють.
А голоси протобажань
лиш горло перетнуть,
покрають серце без ножа
i мовчки одiйдуть,
лишивши, як загуслий бiль,
укритий смерком гай,
де тiнi товпляться в тобi,
проте — не потурай.
Он бач — верба — димочком тiнь.
Ти ж тiнi тiнi тiнi тiнi тiнь.
Анi рухнеться волосiнь,
занурена в глибiнь.

 

Стус

О Боже мій! Така мені печаль
і самота моя - така безмежна.
Нема - вітчизни. Око обережно
обмацує дорогу між проваль.
Ото мій шлях. Повернення. Чи - не.
Ото мій шлях. Світ за очі - єдине.
Пробач мені, дружино, вибач, сину,
і матере - не проклени мене.
Я геть подався. Шалом. Навмання.
Я геть подався, стомлений од люті.
Рожеві сопки, кригою окуті,
а понад ними - чорне вороння.
І сліпне вечір. Контур гір - немов
з картону вирізаний для декору.
І вся тобі дорога - вниз чи вгору.
Пішов туди. Пішов туди. Пішов

 

Теліга Олена :: МУЖЧИНАМ


Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,
З якої ви п’єте: змагайся і кріпись!

І ми їх даємо не у залізнім гимні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.

Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть —
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

 

Едгар По
Хробак Завойовник

Дивись! Це урочиста ніч
Лиш помах янгола руки,
І сльози ллються навсібіч
Через змарновані роки.
Танцює знов кордебалет
В театрі, наче сни,
Лунає музика планет
Того оркестру гри.

Бурмочуть люди в темноті
І мім вивчає роль.
Маріонетки в висоті,
На сцену йде король.
Вони ідуть туди, сюди
Блукають як мерці,
Від хаотичної ходи
Все гине навкруги.

Строката драма, знаєш ти
Героїв та слова,
І не забути нам її
Йде кругом голова.
Фантоми й тіні грають тут
А сцена мов жива,
Безумний спів дитини Смут
Повз нас він проплива.

Та бачиш на сцені невидимий рух
Щось мовчки між мімів повзе,
Морозом вкриваються серце ї дух,
Велике воно та живе.
І пащу розкривши кусає акторів,
Їх кров без устану він п’є,
Як демон, з араба безумного творів
До янголів мовчки пливе.

Згасає навколо примарливе світло,
До п’єси ми втратили смак,
Лиш чутно як в темряві сцени огидно
Вовтузиться хтось, як ховрах.
І янголи, бліді як сніг
Показують нам знак,
Що назва п’єси – Чоловік.
Її герой – Хробак.

 

Василь Симоненко
ЖЕБРАК

Пристал ко мне нищий дурак...
А. Блок


Шапку дід поставив на коліна.
— Змилуйтеся,— жалібно веде...
Хто мине, а хто копійку кине
Й з видом благодійницьким пройде.

Підійду, хай дивляться прохожі...
— Родичі з тобою, діду, ми!
Забери, будь ласка, в мене гроші,
На додачу молодість візьми.

Йди собі і десь поснідай нишком,
Я ж прийму отут твої діла...
— Дайте, люди, ласки мені трішки,
Крапельку вділіть мені тепла.

Заховайте мідяки в кишені,
Золота добудьте із душі —
Болі в серці у моїм скажені,
Поможіть мені, товариші!

Мабуть, всі б від реготу помліли,
До крові б кусали кулаки:
Бач, мовляв, до чого знахабніли —
Ласки захотіли жебраки!

Хай трясли б мене, як дику грушу,
Був би я щасливим все життя,
Коли б ти в мою голодну душу
Кинула копійку співчуття.

 

Сергій Руденко

Довірливим, маленьким кошеням
Дитяча радість зазирає в душу,
А я втрачаю лік безликим дням
І кожен день, чомусь, старіти мушу.

І суєтою невблаганні дні,
Як бур"яном колючим проростають...
Приходить сон і тільки уві сні,
Я подумки, ще іноді літаю.

Стомились крила, тіло і душа,
Але в очах вогонь іще жевріе
І серце просить:"Ти не полишай,
Не полишай, не полишай надію".

І я втрачаю лік безликим дням,
І кожен день, чомусь, старіти мушу,
Та знову й знов, маленьким кошеням,
Дитяча радість зазирає в душу.

 

Костенко Ліна :: "І як тепер тебе забути..."


І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
такої спраглої жаги,
такого зойку у мовчанні,
такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
а квіти, кинуті тобі.

 

Василь МАХНО

+ + +

І на їхні голови поклавши,
сутінки із яструбиних крил.
І загорнуть лихоліття наше
в тепле листя, в золотавий пил:

рибою пливи, свідзинським; кавою
посмішку залий. І за одвірком –
за три кроки погляду лукавого
не зітреш за шклом. І з нашим віком

в теплім листі порпайся. Зануриш
голову у жолоб річки. Блудять
мертві очі. І кого ти дуриш
з цеглою й підошвами на грудях?

Трубадури дудку і підсвічник
ще проп’ють у корчмі, але корчить
лихоліття лиховісну вічність
руки заламавши в зблиску вовчім,

що на їхні голови поклавши,
ніч – як черево вочиці – і схолоне,
зупинившись кров, але настрашиш
тих світів заюшену заслону.

Блудиш по світах, петляєш. Втечу
рибам напитай – втікач самітний.
І заходить тінь чиясь за плечі
й крейдою твій контур точно мітить.

 

Пастернак Борис Леонидович :: СВИДАНИЕ


Засыпет снег дороги,
Завалит скаты крыш.
Пойду размять я ноги:
За дверью ты стоишь.

Одна, в пальто осеннем,
Без шляпы, без калош,
Ты борешься с волненьем
И мокрый снег жуешь.

Деревья и ограды
Уходят вдаль, во мглу.
Одна средь снегопада
Стоишь ты на углу.

Течет вода с косынки
По рукаву в обшлаг,
И каплями росинки
Сверкают в волосах.

И прядью белокурой
Озарены: лицо,
Косынка, и фигура,
И это пальтецо.

Снег на ресницах влажен,
В твоих глазах тоска,
И весь твой облик слажен
Из одного куска.

Как будто бы железом,
Обмокнутым в сурьму,
Тебя вели нарезом
По сердцу моему.

И в нем навек засело
Смиренье этих черт,
И оттого нет дела,
Что свет жестокосерд.

И оттого двоится
Вся эта ночь в снегу,
И провести границы
Меж нас я не могу.

Но кто мы и откуда,
Когда от всех тех лет
Остались пересуды,
А нас на свете нет?

 

Олена БАЛЕРА

* * *

Я хвилинами відстань вимірюю,
Течією в майбутнє пливу
Наодинці з єдиною мрією –
Утриматися на плаву.

І не видно сонця зображення,
І дощам не видно кінця,
І навколо натовп ображених –
На човнах відсутні місця.

Лабіринти тут не будуються,
Для тунелів потрібен ґрунт.
Я іду по уявних вулицях
І в душі назріває бунт.

Всі дороги розмиті зливою,
Все міраж – видіння сумне.
Тут не можна ставати вразливою,
Бо надія покине мене.

 

Не знаю автора..але відгукнулось...

Kolorowych snów na dobranoc już nikt nie życzy mi
Nikt nie śpiewa mi kołysanek, dobrych ani złych
Nie pamiętam już, o czym były stare bajki mojej babci
Nie pamiętam słów mojej ulubionej kołysankі...
Szczęśliwe dni są zapisane w pamiętniku mym
Leżą gdzieś w kącie na strychu, przykryte nie wiadomo czym
Już nie cieszą mnie kolorowe świąteczne prezenty
Już nie działa magia ani czar kiedyś w nich zaklęty...
Łzy - Jestem jak jestem