Поезія та проза

Надія - Леся Українка


Hi долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, —
Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкі? гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.



Мені відкрилась істина печальна... - Ліна Костенко


Мені відкрилась істина печальна:

життя зникає, як ріка Почайна.


Через віки, а то й через роки,

ріка вже стане спогадом ріки.


І тільки верби знатимуть старі:

киян хрестили в ній,

а не в Дніпрі

---------- Додано в 21:44 ---------- Попередній допис був написаний в 20:54 ----------

Бруно Ферреро-МАЙЖЕ НІЧОГО
— Скажи мені, скільки важить сніжинка? — запитала синиця голуба.
— Майже нічого, — відповів голуб. Тоді синиця розповіла йому таку історію:
— Якось я відпочивала на сосновій гілці, аж раптом почав падати сніг. Це навіть не була заметіль, ні, лише кружляли легесенькі сніжинки, легенькі, мов сон. Оскільки в мене не було інших занять, то я розпочала рахувати сніжинки, що опускалися на мою гілку.
Їх упало 3.751.952.
Коли ж легенько і тихенько упала 3.751.953-тя сніжинка, таке собі майже нічого, як ти з цього приводу висловився, - гілка зламалася...
Оповівши це, синиця відлетіла.
Голуб, великий авторитет у галузі миру ще з часів Ноя, на хвильку замислився, а потім промовив:
— Можливо, потрібно ще тільки однієї особи, аби у світі запанував мир?
Подумай, а може, бракує тільки тебе?

 

А в мене знов Стус....
Аж пробирає...

Це тільки втома. Втома. І шалена.
Це тільки так — найшло — і відійде.
А вже як не відступиться од мене —
то краще — хай уб’є. Нехай — уб’є.
Дарма бо скніти — вже напівдорозі
між смертю і життям. Їй-бо — дарма.
Бо жодної з надій не маю в Бозі
і порятунку жодного — нема.
Пучками стисну ошалілі скроні
чекатиму, допоки відгримить
ця навіжена мить моїх агоній
і забарних чекань обридла мить.
Це так. Це так. Це — скоро дійде краю.
І як не скосить — то дихнути дасть.
О дасть дихнути, дасть дихнути. Знаю.
Іди ж, вістунко всіх моїх нещасть.
Це так. Це тільки так. Це надто легко
скоритися. Зіпнися — й перебудь.
А груди — мов бандури бите деко
і пірвано всі приструнки — гудуть...

 

В житті так багато дірок...так багато незалатаних дірок і ран..Дитячі страхи і дорослі переживання. Між лабіринтами ми загубили те, заради чого варто жити... Я досі боюся болю...такого гострого і глибокого. Часто зраджували друзі, а ще частіше кохані. Я не вмію вірити людині цілком. Я знаю, що рано чи пізно вони наступлять на той шрам на серці і він знову почне кровоточити. Мені не можна привязуватись до людей, бо тяжко забути, коли я вже не потрібна їм в їхньому житті. Щоразу вночі обнімаю подушку і кажу що щось треба змінити, але історія повторюється знову і знову.. Де знайти рівновагу почуттів і переживань??? Мої дитячі мрії давно розбились об холодний асфальт реальності. Нема більше тих на кого можна обіпертися у тяжкій дорозі життя. Я знаю який на смак біль..він солоний і водночас гіркий... Просто хочетьсяч щастя..просто і банального, можливо трішки казкового і містичного.
Замикаю себе зсередини і включаю музику на повну гучність щоб заглушити біль, що лунає в серці..............Offline.....

 

Василь Слапчук
Після першого бою

Дим цигарковий шкріб легені…
Чи знає той військовий геній,
Що посилає їх сюди,
Як виїдає очі дим?

Раніше не курив ніколи.
Тому, напевне, в грудях коле,
Тому і нудить його так,
Тому і кривляться уста.

Шакал десь вив і ворон каркав…
Тремтіла у руці цигарка.
Він жадібно смоктав її,
Здавалось, не курив, а їв.

Сьогодні він убив людину,
Осиротив чиюсь родину.
І ще не висохла земля,
Де він ворожу кров пролляв.

Ще не схолола їхня зброя.
А наших теж упало троє.
Він чув ще їхні голоси…
Тоді й цигарку попросив

 

Стефанович Олекса :: СОКІЛ


Сокіл літа високо,
Сонцю і бурі-січі
Остре соколе око
Дивиться просто в вічі.

Кігті — кігтити хмару,
Дзьоб — щоб її клювати,
Крил замашних удари —
Рвати її на шмати.

В кожную мить готовий
Кинуть кубло колюче, —
Зринуть, як стріл раптовий,
Що неминуче влуче.

Сокіл літа високо.
Сонцю і бурі-січі
Остре соколе око
Дивиться просто в вічі.

 

ожжно из моих любимфх стихотворений!

---------- Додано в 09:20 ---------- Попередній допис був написаний в 09:13 ----------

Золото осени, пряди завитые,
Голые ветки, дождями умытые.
И мостовых ослепительный глянец...
Жёлтый листок уж навек иностранец.

По тротуарам свободно и ветренно,
Ходит Москва, сладкой негой оцеплена.
В лужи глядит, и наводит причёски,
В косы вплетая из света полоски.

Лес нарядился в оранжево-синее
Ветви деревьев, как руки красивые,
Тянутся к небу, пытаясь прощаться
Плачет природа, желая остаться.

Рыжая осень- рыжая львица!
Ты как всегда, несомненно царица!
Дышит Москва, озаряясь прохладой,
Осень! Ты жизни московской награда!

---------- Додано в 09:26 ---------- Попередній допис був написаний в 09:20 ----------

Послушайте!
Ведь, если звезды зажигают -
значит - это кому-нибудь нужно?
Значит - кто-то хочет, чтобы они были?
Значит - кто-то называет эти плевочки
жемчужиной?
И, надрываясь
в метелях полуденной пыли,
врывается к богу,
боится, что опоздал,
плачет,
целует ему жилистую руку,
просит -
чтоб обязательно была звезда! -
клянется -
не перенесет эту беззвездную муку!
А после
ходит тревожный,
но спокойный наружно.
Говорит кому-то:
"Ведь теперь тебе ничего?
Не страшно?
Да?!"
Послушайте!
Ведь, если звезды
зажигают -
значит - это кому-нибудь нужно?
Значит - это необходимо,
чтобы каждый вечер
над крышами
загоралась хоть одна звезда?!

 

Стефанович Олекса :: "В дверях у сні з’явивсь..."


В дверях у сні з’явивсь,
Тихо став на порозі
(Так Дараґан колись
В час упокою в Бозі)...

Знаю, звідкіль ідеш,
Вдержать мушу, затримать,—
Кинувся ... Де ж ти, де ж?—
Тільки ніч за дверима.

В серці той вираз твій,
Образ той тогосвітній...
Брате по духу мій,
Брате мій кінцесвітній!

 

“ГРИФОН”
(Ю. Андрухович) “

Мій пане, який нерозумний світ!..
Яка на румовище сходить журба!
Під небом, чорним, ніби графіт,
конаю в піску. І грифон з герба.

З дерев погаслих кричать граки.
Я впав з коня і програв турнір.
Тепер крізь мене ростуть гілки,
пробивши в панцирі триста дір.

Лети ж від мене, монстре знамен,
крилатий леве! Я випав з гри.
З очниці в мене цвіте ромен.
Я не мав меча. То був лютні гриф.

А ту, що чекає, що ймення мої
на грифелі пише в стотисячний раз,
крилом захисти. І замовклу її
у землю сховай від облуд і образ.

Чому ж не летиш? На вологім піску
танцюєш довкіл моїх тихих рук.
І п'єш з мене довгу предвічну ріку
ти, схожий на крука. Ти майже крук.

 

Автора не знаю...

Эмигрирую в осень. Там было, пожалуй, теплее.
Мягко с шелестом падали листья – осенняя грусть.
А стерильные простыни снега мне кажутся злее.
Стынут губы от слов.. на ветру. Замолчим? Ну и пусть...

Улетающих птиц оптимизм. Перелётная стая
Превращается медленно в точки, растает вдали.
Одинокий листок. Лишь бумага. Его поджигаю.
Так сжигают мосты. Так Помпей поджигал корабли.

Напугал? Это только слова на листочке бумаги.
Вот “халва” – повтори сотню раз, только слаще не станет.
Даже слёзы из глаз – это просто две капельки влаги.
А разгон облаков – тоже дело. Вот им я и занят.

Эмигрирую в осень...

 

Є тисячі доріг - Василь Симоненко

Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок,
Є тисячі ланів, але один лиш мій.
І що мені робить, коли малий зажинок
Судилося почать на ниві нерясній?

Чи викинути серп і йти байдикувати,
Чи долю проклясти за лютий недорід
І до сусід пристать наймитувати
За пару постолів і шкварку на обід?

Коли б я міг забуть убоге рідне поле,
За шмат ції землі мені б усе дали...
До того ж і стерня ніколи ніг не коле
Тим, хто взува холуйські постоли.

Та мушу я іти на рідне поле босим,
І мучити себе й ледачого серпа,
І падати з утоми на покоси,
І спать, обнявши власного снопа.

Бо нива — ця моя! Тут я почну зажинок,
Бо кращий урожай не жде мене ніде,
Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок
Мене на ниву батьківську веде...

 

Блок Александр Александрович :: НЕЗНАКОМКА


По вечерам над ресторанами
Горячий воздух дик и глух,
И правит окриками пьяными
Весенний и тлетворный дух.

Вдали над пылью переулочной,
Над скукой загородных дач,
Чуть золотится крендель булочной,
И раздается детский плач.

И каждый вечер, за шлагбаумами,
Заламывая котелки,
Среди канав гуляют с дамами
Испытанные остряки.

Над озером скрипят уключины
И раздается женский визг,
А в небе, ко всему приученный
Бесмысленно кривится диск.

И каждый вечер друг единственный
В моем стакане отражен
И влагой терпкой и таинственной
Как я, смирен и оглушен.

А рядом у соседних столиков
Лакеи сонные торчат,
И пьяницы с глазами кроликов
"In vino veritas!" кричат.

И каждый вечер, в час назначенный
(Иль это только снится мне?),
Девичий стан, шелками схваченный,
В туманном движется окне.

И медленно, пройдя меж пьяными,
Всегда без спутников, одна
Дыша духами и туманами,
Она садится у окна.

И веют древними поверьями
Ее упругие шелка,
И шляпа с траурными перьями,
И в кольцах узкая рука.

И странной близостью закованный,
Смотрю за темную вуаль,
И вижу берег очарованный
И очарованную даль.

Глухие тайны мне поручены,
Мне чье-то солнце вручено,
И все души моей излучины
Пронзило терпкое вино.

И перья страуса склоненные
В моем качаются мозгу,
И очи синие бездонные
Цветут на дальнем берегу.

В моей душе лежит сокровище,
И ключ поручен только мне!
Ты право, пьяное чудовище!
Я знаю: истина в вине.

 

І знову Стус.................
Василь Стус

АВТОПОРТРЕТ ЗІ СВІЧКОЮ

Тримай над головою свічку,
допоки стомиться рука —
ціле життя. Замало — нічку.
Довкола темінь полохка.
Літають кажани, як кулі.
Нестерпом студиться щока.
Де ви, крилаті? Гулі-гулі!
Як вам — нестерпно — без небес?
Аж очі підвели, поснулі.
О ні, ти не один воскрес!
Як в бодню — пугачеві скрики.
Десь бродить землячок-дантес.
О шанталавий, недорікий,
а чи поцілиш ти мене?
Свіча в задумі — не мигне.

---------- Додано в 12:47 ---------- Попередній допис був написаний в 12:45 ----------

Василь СТУС

* * *

Вiдлюбилося.
Вiдвiрилося.
Вiдпраглося.
День врiвноважений,
як вичовганий валун.
Поступово перетворюєшся
на власний архiв,
дорогий,
мов померлий родич.
Нiчний ставок попiд соснами,
книги, самота —
бiльше не зворохоблюють.
Свiт — мiрiадом досяжних мет.
Забаганки — здiйсненнi.
Простягни руку попереду —
схололими пальцями
вiдчуєш самого себе.
Спокiй

---------- Додано в 12:49 ---------- Попередній допис був написаний в 12:47 ----------

Василь СТУС

* * *

Молочною рікою довго плив:
об мене бились білостегні риби,
стояв нестерпний світ, як круча здиблений,
а попід кручу зяяв чорний рів.
Оце. Оце воно. Оце воно —
лиш ти і я. I здиблений, мов круча,
високий світ. Ану ж, тебе я тручу,
аби з тобою запізнати дно,
де літеплена річка молока
потьмариться до вигусклої спеки,
день збрижиться, утеклий і далекий,
і ледве висхла, наче віск, рука
малу об'яснить свічку. Мов живиця,
спижово-згускла обтікає ніч,
по краплі скапуючи.
Хай святиться
ця маячня, що стала при вікні
і білою, мов неміч, головою
об шибу б'ється. Хай святиться сон
і роками проритий, як прокльон,
цей спогад, що спотворений явою.

---------- Додано в 12:49 ---------- Попередній допис був написаний в 12:49 ----------

Я його дууууже люблю

 

ШАУЛЬ ЧЕРНИХОВСКИЙ

В горах

I

Я на гору взошел. На изумрудных скатах
Белеет вековой нетающий покров;
Не вижу ль я венец Зиждителя миров,
Сверкающий в руках у ангелов крылатых?

И мнится: близок он, коснусь краев зубчатых...
Вдруг слышу голоса смущенных пастухов
(Так близки мне они, так четки звуки слов):
"Глядите, - это весть о громовых раскатах!"

И думается мне: как много, много лет
К нам близок был наш сон, венчанный солнцем, ясный.
Венец его потух, - а бури нет, и нет.

О, Боже! Прогреми над грудой тел безгласной
И молнию Твою в бессильный наш хребет
Метни, животворя, метни десницей властной!
II

Туда, где голос-чародей
Тебя зовет: приди, владей!
Где высь лобзают гребни гор,
Где беспределен кругозор,
Где у денницы ярче взор,
Где тьмой повит безмолвный бор!

И выше! Там еще вольней,
Там храм весь в пламени огней.
Да не страшит тебя закат,
Не леденит извечный хлад!
Во имя Господа иди
И место дивное найди,
Где сердце дрогнет, как струна,
Где смерть величия полна...

Перевод О.Румера

(Нещодавно відкрив ці чудові переклади з івриту sifriya.netzah.org )

 

Гуде вітер - Віктор Забіла

Гуде вітер вельми в полі
Реве, ліс ламає;
Плаче козак молоденький,
Долю проклинає.
Гуде вітер вельми в полі!
Реве, ліс ламає;
Козак нудить, сердешний,
Що робить, не знає.
Гуде вітер вельми в полі!
Реве, ліс ламає;
Козак стогне, бідолаха,
Сам собі гадає:
«Ревеш, вітре, да не плачеш,
Бо тобі не тяжко;
Ти не знаєш в світі горя,
Дак тобі й не важко.
Тобі все одно, чи в полі,
Чи де ліс ламаєш,
Чи по морю хвилю гониш,
Чи криші здираєш:
Солом'яні і залізні, —
Яку не зустрінеш,
Снігом людей замітаєш,
В полі як застигнеш.
Одірви ж од серця тугу,
Рознеси по полю!..
Щоб не плакався я, бідний,
На нещасну долю.
А коли сього не зробиш,
Кинь мене у море!
Нехай зі мною потоне,
Нехай моє горе».

 

Сергей Косинов

Возвёл, дурак, в квадрат окна
Свой взор, пропитанный печалью,
А там – зима, там – не верна
Погода солнцу. И буравлю
Сюжет Малевича зрачком…
Добавить нечего к той черни…
Как жаль, что я теперь знаком
С безмерной смутою вечерней…

Возвёл, дурак, в квадрат любви
Тебя и чувств репейник цепкий.
Захочешь – тромбом оборвись,
Ведь образ твой я запер в клетки
Сердечной мышцы… За окном
Толпиться ангелы устали,
Забыть бы с ними о земном,
О притяжении реалий…

Возвёл, дурак, в квадрат икон
Свой мир, который стал богаче
Потерей сути. И на кон
Мне ставить нечего. Охвачен
Припадком памяти больной…
Смешно… И кажется мне жалким
Смысл вазы с мутною водой,
Когда цветы уже на свалке.

---------- Додано в 22:23 ---------- Попередній допис був написаний в 22:18 ----------

Не знаю автора....

Я в Стране Дураков проживаю с рожденья,
Мне привычен уклад этой дикой страны.
И на Поле Чудес я свои сбереженья
Тороплюсь закопать до грядущей весны.

"Крэкс-пэкс-фэкс..." - прошепчу я над маленькой ямкой,
Где мой мятый полтинник тревожно затих.
Забросаю землёй и полью, словно грядку,
И в душе возродится опять позитив.

Я не жду урожая капусты заморской,
Мне червонцев златых ни к чему перезвон.
Я лишь чуда хочу. Только чуда - так просто!
И я верю - оно постучит ко мне в дом.

Заблестит ожиданьем волшебного счастья,
Окрылит и поманит в небесную высь,
Сердце вдруг заколотится гулко и часто,
И прошепчет мне кто-то: "Давай, улыбнись!"
И весь мир распахнётся нечитанной книгой...

До рассвета сижу и шепчу: "Крэкс-пэкс-фэкс"...
Только с Поля Чудес пьяный дяденька выгнал.
А полтинник? Полтинник бесследно исчез.

 

Вот опять окно,
Где опять не спят.
Может - пьют вино,
Может - так сидят.
Или просто - рук
Не разнимут двое.
В каждом доме, друг,
Есть окно такое.

Не от свеч, от ламп темнота зажглась:
От бессонных глаз!

Крик разлук и встреч -
Ты, окно в ночи!
Может - сотни свеч,
Может - три свечи...
Нет и нет уму
Моему покоя.
И в моем дому
Завелось такое.

Помолись, дружок, за бессонный дом,
За окно с огнем!

---------- Додано в 09:42 ---------- Попередній допис був написаний в 09:39 ----------

Сжала руки под тёмной вуалью...
"Отчего ты сегодня бледна?"
- Оттого, что я терпкой печалью
Напоила его допьяна.

Как забуду? Он вышел, шатаясь,
Искривился мучительно рот...
Я сбежала, перил не касаясь,
Я бежала за ним до ворот.

Задыхаясь, я крикнула: "Шутка
Всё, что было. Уйдешь, я умру."
Улыбнулся спокойно и жутко
И сказал мне: "Не стой на ветру".

---------- Додано в 09:50 ---------- Попередній допис був написаний в 09:42 ----------

Я тебя отвоюю у всех земель, у всех небес,
Оттого что лес — моя колыбель, и могила — лес,
Оттого что я на земле стою — лишь одной ногой,
Оттого что я тебе спою — как никто другой.

Я тебя отвоюю у всех времен, у всех ночей,
У всех золотых знамен, у всех мечей,
Я ключи закину и псов прогоню с крыльца —
Оттого что в земной ночи я вернее пса.

Я тебя отвоюю у всех других — у той, одной,
Ты не будешь ничей жених, я — ничьей женой,
И в последнем споре возьму тебя — замолчи! —
У того, с которым Иаков стоял в ночи.

Но пока тебе не скрещу на груди персты —
О проклятие! — у тебя остаешься — ты:
Два крыла твои, нацеленные в эфир, —
Оттого что мир — твоя колыбель, и могила — мир!

 

Взято з інтернету.Просто сподобалось.Автора не вказано.


Храните свои чувства, и любите!
Так важно знать, что кто-то рядом есть.
И каждую минуту берегите,
И радуйтесь,
И радуйтесь, тому, что она есть!!
Слова свои на ветер не бросайте!
В воздухе теряются они,
И каждый раз обиды все прощайте,
когда вы расстаетесь на миг...

Любите так, что б сердце замирало!
Цените каждый взгляд любимых глаз.
Что б холодно потом без них не стало!
Ведь потерять все это можно враз!

Я умоляю, люди, берегите!!!
Того кто с вами рядышком идет,
И всей душой,
И всей душой храните!!!
Свою любовь, свой жаркий огонек..
**********************************
Умейте ждать свою любовь

В мороз, жару и непогоду,

Не отравив неверьем кровь

Умейте ждать… пусть даже годы..

Она найдется, не спеши,

Издалека придет, иль рядом,

Пересекутся две души,

Едва соприкоснувшись взглядом…

И закружится голова

От предвкушения и счастья…

И взмоют ввысь любви слова…

Разгонят тучи и ненастье…

И отогреется душа

Замерзнувшая в ожиданье.

И нежно-нежно, чуть дыша,

Сольются вместе два созданья…

Умейте ждать, умейте верить,

Идут пусть годы не спеша,

И миг придет, и постучится в двери,

Живая… Близкая… Душа….

 

Есть вечный город, названный Разлукой,
По улицам гуляют сквозняки,
Там пустота, почти не слышно звуков,
Лишь тихий плач, от боли и тоски...

Истоптана тропа Воспоминаний,
Ручей Страданий полон горьких слез,
И дует ветер Разочарований,
И вновь в руинах замок чьих-то Грез...

Кто любит и разлюбит - не в ответе,
В тот город не приходят поезда,
А по ночам над городом всем светит
Надежды негасимая звезда....

 

Стефанович Олекса :: "Нам не знать, як згашено кров..."

«Діла і бажання сторукі
І смерть, як найвищий вінок».
О.Ольжич


Нам не знать, як згашено кров,
І не знати, де тебе діли —
Чи ти в небо димом пішов,
Чи земля засипала тіло.

Тільки кажуть — вистукав ти
У стіну до свого сусіда,
Що нещадно мучать кати,
Та не їхня буде побіда.

І ми вірим — так і було:
Не вороже звірячо-хиже,
А дажбоже перемогло,
Побідило архистратиже.

Як шляхами вів тебе рок,
Так провів тебе і крізь муки,
На діла й бажання сторукі
Кладучи найвищий вінок.

 

Ігор ПАВЛЮК

* * *

Відмовляюсь від усіх ролей
В цьому чорно-білому спектаклі.
Мабуть, нам іще не дуже зле,
Мабуть, кров тече іще по краплі

У скляних годинниках з піском,
Начебто по капельницях білих,
Як тече зі Шляху молоко
В черепи прапращурів осілих.

Позіхально кличуть хто куди
Мішкуваті Будди, будні бідні
Смаком паперової води,
Запахом пасхальної обідні.

Тільки материнка й полини,
Тільки матери… не материться.
Та нема достойної війни,
Щоб піти й упасти — як напитися.

Як стара вовчиця, ходить страх,
Як старенький клоун — порожнеча.
Білим сном березова кора
Пам’ятає вирії лелечі.

Правда в масці. Маска у багні —
Мов щетина хортицького мачо.
Щирої ощиреності дні
Вільні, як вареники гарячі.

От прийдем і станем, наче віск.
Хмари йдуть над нами — умирати.
Тане лід в калиновій крові.
А дівчата учаться стріляти.