Поезія та проза

Терещук то дійсно...

Львівські романси

Нашлю на тебе вітру і дощу,
навчу їх промовляти попід вікнами,
що в цьому місті є сумний міщух
одній тобі присвячений і відданий.
Забувши про розважливість і страх
у місті з посполитими примарами,
з твоїм ім"ям щоранку на устах
на площі Ринок він торгує хмарами.
І хоч у нього крам той не беруть,
ще й кидаються сміхом або кпинами.
він їх шкодує:
"В них нелегкий путь.
вони не люблять -
значить є невинними".

А вечорами з чаркою удвох
він розмовляє зі своєю мрією.
І вірить він: в ту vить кохав і Бог,
коли вночі схилявся над Марією.

Чоловік твій найме сторожу,
Непідкупних і злих людей,
І мене, наче силу ворожу,
Чатуватиме кожен день.
Але я не прийду оружно,
Не гримітиму, як гроза, -
Просто місто засиплю ружами
Хто б і що б мені не казав.

Ти побачиш той квіт спросоння -
Він білітиме у вікні.
Я ж стоятиму, наче сонях
Серед вулиці вдалині.
Чоловік твій прикусить губи
І подумає:"Як він міг!"

- Одягайся тепліше, люба.
То не квіти,
То випав сніг...

---------- Додано в 01:34 ---------- Попередній допис був написаний в 01:32 ----------

Не літа шкода.
Шкода нас.
Бо ми його любили мало.
Бо не збирали й те, що впало.
Усе гадали: маєм час.

Кусаймо ж лікті. Холоди
Заклали підмурки в’язниці,
Де не співають навіть птиці,
Не чути щебету води.
Диктує дощ нудний указ.
А нам здається, що голосить.
І ми, немов осінні оси,
Чужі меди крадемо й зносим.
Не літа шкода.
Шкода нас.

 

Ось тут
Це цикл віршів

 

Ромко ,то певно про нас

 

Атаманюк Василь Іванович :: НЕ ЗОВИ, НЕ МАНИ


Не зови, не мани, я не знаю тебе,
Ти не ти, ти мара, ти лиш привид, ти сон,
В мене любка була, але вмерла вона,
І любив її так, що квилить в серці стон.

В мене любка була, така гарна, як рай,
І чарівна, як сон, як привабні світи,
І подібна ти їй, ти подібна їй, знай!
Та усе то не ти, то не ти, ні не ти.

В мене любка була, я любив її страх!
Я, мов тінь її, біг по слідочкам її.
А вона моє серце жбурнула на шлях
І стоптала святі почування мої...

В мене любка була... Ненавиджу її!
Ненавиджу тебе, ти подібна її.
А цілую тебе, щоби люто помстить
Почування ображені в серці мої.

---------- Додано в 10:12 ---------- Попередній допис був написаний в 10:05 ----------

ВЕЧІР *** Василь Терещук

Сідає сонце.
Хмар жалоба.
А місто - мокре і руде.
Його затоптана утроба
Від наших ніг, як дзвін гуде.

Час повертатитися у нішу
На гак домашній вішака,
Де ти - святий і наймудріший
Із царським скпікером в руках.

 

Просто
Елена Бушуева

Перед небом и под ним равные,
Что мы поняли в себе, главного?
Что мы поняли в других, в сущности?
В чьих-то крыльях, о стекло бьющихся,
В чьих-то крашенных глазах бешенных,
В чьих-то чувствах донельзя смешанных,
В чьих-то ранах, что лечить некому,
В чьих-то .... Полно, просто нам некогда.
Просто...

Просто никто ничего не понял,
Что там бормочет какой-то ветер,
До одуренья валяясь в лете,
Бросившись пить из моих ладоней.

Просто не рвался никто из кожи
Думать как озеро, всею гладью.
Просто никто не примерил платья
Непостижимой коровки божьей.

Просто никто не хотел признаться
В том, что не знает, как плачут кони.
Просто никто ничего не понял,
Да и по совести - не пытался.

Так вот бредем по зеркальным лужам,
Не понимая, что топчем лица,
Сколько же сон этот будет длиться?
Просто никто никому не нужен.

Просто никто не хотел и не был
Так же огромен, как это небо,
Искренен так, как во сне летаем.
Каждый по своему непонимаем.

---------- Додано в 09:22 ---------- Попередній допис був написаний в 09:17 ----------

У вас в году четыре осени
И сотни блюзов на пластинке.
Пока вас ангелы не бросили -
Я одного пришлю в посылке.
Пристроив крылышки картонные,
Он будет жить у вас на полке,
И на ночь книжку телефонную
Вам прочитает всю до корки.

Осень - мертвый сезон,
Нам не хватило счастливых билетов,
Осень - пуст горизонт,
Осень для жизни плохая примета.

И вы поймете, как вам хочется
Прильнуть к вагонному окошку.
И ваше псевдоодиночество
Сбежит в дороге серой кошкой.
И мы стремительно закружимся
Под вальс отчаянного лета.
И смысл жизни обнаружится
В руках нечаянного ветра.

Осень - мертвый сезон,
Нам не хватило счастливых билетов,
Осень - пуст горизонт,
Осень для жизни плохая примета.

 

ВЕЧІР
Грицько Чубай

День відходить, кудись поквапившись.
Вечір. Тиша. Тебе нема.
І в рояля холодні клавіші
білі-білі, немов зима.

Три зорі, мов тугі бемолі.
Три тополі, мов до-ре-мі.
І в тенетах німого болю
я один при отій зимі.

Сині тіні в снігах митарствують.
Небо — наче сріблястий ґрот..
Над душею всевладне царствують
дивні очі зелених нот.

Білій тиші в лице зорію.
Кожен порух її ловлю.
І тобою забуте грію
захололе пташа — люблю.

 

Маркіян Шашкевич

* * *

Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Руська мати нас любила:
Чому ж мова єй немила?
Чом ся нев встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?

***

---------- Додано в 12:56 ---------- Попередній допис був написаний в 12:54 ----------

Григорій Сковорода

* * *

Все минає, але любов після всього остається.
Все минає, але не бог і не любов.
Все є вода — навіщо на води надіятись друзі?
Все є вода, але буде дружня пристань.
На цьому камені заснована вся церква Христова.
Це нам і кефа, петра і скеля.

***

---------- Додано в 12:58 ---------- Попередній допис був написаний в 12:56 ----------

Іван ФРАНКО

VIVERE MEMENTO!1

Весно, що за чудо ти
Твориш в моїй груди?
Чи твій поклик з мертвоти
Й серце к жизні будить?
Вчора тлів, мов Лазар, я
В горя домовині —
Що ж се за нова зоря
Мені блисла нині?
Дивний голос мя кудись
Кличе — тут-то, ген-то:
"Встань, прокинься, пробудись!
Vivere memento!"

Вітре теплий, брате мій,
Чи твоя се мова?
Чи на гірці світляній
Так шумить діброва?
Травко,чи се, може, ти
Втішно так шептала,
Що з-під криги мертвоти
Знов на світло встала?
Чи се, може, шемріт твій,
Річко, срібна ленто,
Змив мій смуток і застій?
Vivere memento!

Всюди чую любий глас,
Клик життя могучий…
Весно, вітре, люблю вас,
Гори, ріки, тучі!
Люди, люди! Я ваш брат,
Я для вас рад жити,
Серця свого кров'ю рад
Ваше горе змити.
А що кров не зможе змить,
Спалимо огнем то!
Лиш боротись значить жить…
Vivere memento!

14 октября 1883

---------- Додано в 13:00 ---------- Попередній допис був написаний в 12:58 ----------

А!!!!!ПРАВДА,як відрізняються вірші від теперішніх

---------- Додано в 13:03 ---------- Попередній допис був написаний в 13:00 ----------

Максим РОЗУМНИЙ

* * *

Пливу у молоці
у білому у мороці
а хто химери ці?
і відкіля собори ці?
істота — не істота…
істотно — не істотно…

Пливу серед оман
туману — океан

 

Ще назва є, а річки вже немає... - Ліна Костенко

Ще назва є, а річки вже немає.
Усохли верби, вижовкли рови,
і дика качка тоскно обминає
рудиментарні залишки багви.

І тільки степ, і тільки спека, спека,
і озерявин проблески скупі.
І той у небі зморений лелека,
і те гніздо лелече на стовпі.

Куди ти ділась, річенько? Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
і світить спека ребрами моста.

Стоять мости над мертвими річками.
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
ідуть уздовж колишніх берегів.

 

* * *
Трохи трави у волоссі
і смутку.
Як сльоза
день зникає за обрієм.
З усіх моїх слів
тобі зрозумілі
лише поцілунки,
я ж – одна,
з тобою – одна…


* * *
Знаю, що зможу жити
без твого голосу,
твоєї усмішки…
Знаю, що зможу жити
без літа, без світла і тіней…
Я заблукала в дорозі,
ти зникаєш у вирії…
Мої слова тебе наздоганяють…
Вже не повернешся в літо,
у світло і тіні…
Висихають фарби,
які залишив на тілі вітер…

 

Євген Маланюк
ФАСТІВСЬКА НІЧ

Готична ніч. На небі, як у книзі,
Механіка виконує закон.
Холодний місяць — лисий метафізик —
Обчислює народження і скон.

Та вслухайся: оцей нічний Елізій
Зітхає глибиною темних лон,—
Симфонія, а не прозорий сон
Замерзлий в нерухомо синій кризі!

Ударами припливів і відпливів
Здіймає груди вічний океан
І в скелі б'є. І космос, як пеан,
Гримить в безкрай.

Ні, ще ніхто не вивів

Твоєї формули. І марно в безмір сфер
Крильми кістястими ширяє Люцифер.

 

Це було чудо

Це було чудо. Червень розстеляв
Килими літа в далечі неспинній.
І було мало бачить сонний став,
І парк міський, і міста димні стіни.
І потяг мчав на північ, до ріки,
Там був той замок... І мета. Раптовно
Враз степовий ударив суховій
З очей, постави, рук. О, невимовна
Та повінь полум'я... Вона схопила вмить
Сухе, як тріска, майже мертве тіло -
Й від тіла стався попіл. І лишилась
Лише душа, що й досі ось горить!

---------- Додано в 00:29 ---------- Попередній допис був написаний Вчора в 23:39 ----------

* * *
Бруно Ферреро
МАЛИМИ КРОКАМИ
Молодий студент, який прагнув працювати для добра людства,
одного дня пішов до св. Франциска Салезія і спитав його:
– Що маю робити для забезпечення миру у світі?
Святий Франциск, посміхаючись, відповів йому:
– Не гримай так сильно дверима.

Малі суперечки завжди викликають великі свари і незгоди.
Багато розлучень починається від панчіх, забутих під ліжком. Але
й велика любов виростає з малого.

* * *

 

Василь Стус
По Вимерлій Пустелі


Верстаю шлях — по вимерлій пустелі,
де мертвому мені нема життя,
за обріями спогаду — оселі
ті, до котрих немає вороття.
А все ж — бреду, з нізвідки до нікуди,
а все ще сподіваюся, що там,
де кубляться зґвалтовані іуди,
мале є місце і моїм братам.
Побачити б хоч назирці, впівока
і закропити спраглий погляд свій.
Зміїться путь — вся тьмяна, вся глибока,
і хоч сказися, хоч збожеволій.
Бо вже не я — лише жива жарина
горить в мені. Лиш нею я живу.
То пропікає душу Україна —
та, за котрою погляд марно рву.
Та є вона — за міражів товщею,
там, крізь синь-кригу світиться вона —
моєю тугою, моєю маячнею
сумно-весела, весело-сумна.
Тож дай мені — дійти і не зотліти,
дійти — і не зотліти — дай мені!
Дозволь мені, мій вечоровий світе,
упасти зерням в рідній борозні.

 

Не треба слів. Хай буде тільки діло - Олена Теліга
"Не треба слів. Хай буде тільки діло.
Його роби — спокійний і суворий,
Душі не плутай у горіння тіла,
Сховай свій біль. Стримай раптовий порив".

Але для мене — у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить. Зате, коли сміюся,
І сміх мій рветься джерелом на волю.

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце — в хуртовині сніжній,
Купати душу — у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.

---------- Додано в 01:47 ---------- Попередній допис був написаний в 01:07 ----------

Іван Франко
Не люди наші вороги

Не люди наші вороги,
Хоч люди гонять нас, і судять,
І запирають до тюрми,
І висмівають нас, і гудять.

Бо люди що? Каміння те,
Котре, розбурхана весною,
Валами котить і несе
Ріка розлитая з собою.

Не в людях зло, а в путах тих,
Котрі незримими вузлами
Скрутили сильних і слабих
З їх мукою і їх ділами.

Мов Лаокоон серед змій,
Так люд увесь в тих путах в'ється…
Ох, і коли ж той скрут страшний
На тілі велетня порветься.

---------- Додано в 02:00 ---------- Попередній допис був написаний в 01:47 ----------

Олені Телізі (Вже вересень в лункій блакиті тане...) - Євген Маланюк


Вже вересень в лункій блакиті тане,
Вже багряніє мантія садів,
А нам згадались київські каштани,
Бездонне небо і дніпровий спів.

Прозор. Акварелеві оболоні.
Сирена пароплава із Черкас.
(У день такий я стрів навіки Вас,
І ось все ті ж і очі, і долоні).

Таке своє, незнищенно родиме...
Розлука не згасила зір і слух.
Як і колись, великий Володимир
Благословляє древній виднокруг.

Ген на дзвіниці золотіє митра,
Спливає день, як миро на чолі,
Молитвою безбуряного вітру,
Любов'ю - сонцем грішної - землі.

Стіна ж стоїть камінням нерушимим,
Роззоряне склепіння несучи.
На варті там - крилаті серафими
й Архістратиг, опертий на мечі.

 

Вечірнє сонце, дякую за день!.. - Ліна Костенко
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

---------- Додано в 19:44 ---------- Попередній допис був написаний в 19:43 ----------

Послухаю цей дощ - Ліна Костенко


Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть

 

Не знаю автора....

Бути світлом.
Бути дорогою.
Бути небом,
Тьмою вологою.
Бути болем.
Водою солоною.
Бути морем,
Тихою насолодою.
Бути вітерцем.
Душею спраглою.
Бути каменем,
Вічною насторогою.
Жити в сірості,
У вечірнім мороці
Жити в вічності,
І шукати совісті
Говорити тишею,
А мовчати регітом.
Стати кригою
І страждати шепітом.
Потонути в ніжності.
Затулившись соромом.
Утікти від підлості
І померти порохом.

 

Ромко!!!!!!таке враження складається,що Ви той вірш самі написли,або,хтось під Ваше замовлення

---------- Додано в 21:55 ---------- Попередній допис був написаний в 21:54 ----------

Гарний вірш

 

Нє...природа на мені відпочила...
не втну....

 

Владимир Маяковский
А вы могли бы?

Я сразу смазал карту будня,
плеснувши краску из стакана;
я показал на блюде студня
косые скулы океана.
На чешуе жестяной рыбы
прочел я зовы новых губ.
А вы
ноктюрн сыграть
могли бы
на флейте водосточных труб?

 

А то ,шо значить?

Олег СОЛОВЕЙ

* * *

Я — тільки сон,
я — тільки п’яний сон.
Чи твій,
чи свій,
немає, зрештою, різниці.

Я — тільки марево —
важке, а зрештою — прозоре.
І те, що я живу,
і те, що я пишу —
не є велике горе.

Я зрештою розтану —
у спокій відійду.
Можливо, знов наснюсь,
якщо чекати буде хто, —
я повернусь.

 

Бен Степан :: "О, хутори..."


О, хутори,
Пронизані полинною печаллю,
У згустках золотих і синіх вечорів,
Хто вип'є сон і сум ваш давній
І вийде сам із цих задимлених дворів.
О, хутори!



Влизько Олекса :: СЕРЦЕ


Гей, ти, серце, - сонячно гаряче,
Гей, ти, серце, - сонцем золоте!
Від колиски невгамовна вдача
Оселилась з нами і росте!

Понесем же, серце, голі й босі.
На одчай голівоньку свою!..
(...Скоро, скоро прийде злота осінь
І повисне тишею в гаю...)

Мабуть, так накреслено дороги
Та стежки зазорені мої, -
Щоб лягали вічно попід ноги
З голубого міста на гаї!