Поезія та проза

В мене так деколи є.....Ніби тато в тумані(як на останній фотографії з мого весілля, сміється білосніжно і прощається назавжди)

---------- Додано в 18:13 ---------- Попередній допис був написаний в 18:10 ----------

Вікторія КЛИМЕНТОВСЬКА

* * *

Ця біла пустеля заплаче вогнем,
Але не відпустить живого.
Блаженний стократ, хто її обмане,
Кого обмине ця тривога.

От тільки від чого?
Чотири стіка,
Ретельно побілена стеля.
Могли буть надбання,
Могли буть сини –
Немає нічого: пустеля!

Немає того, чого хочеться ще,
Зірвалась остання завіса!
Ця біла пустеля заплатить дощем,
Аби тебе випустить звідси.

А, начебто, скільки ж тієї вини?
Чи з нею співмірна ця мука?
Стоять кругом ліжка чотири стіни
І ждуть, – а від тебе ні звука.

---------- Додано в 18:21 ---------- Попередній допис був написаний в 18:13 ----------

А моєму татові було тільки 48............

 

Стефан Цвейґ
Ландшафт

Ніч. Дрімучі хліба видихають
теплий і задурливий пах.
Душно. Випари мляво злітають
вгору: поле - в срібних димках.

Грізно спалахують блискавиці
там,де темнішає виднокруг.
Місяць пожовк. Мов сполохані птиці,
хмари важко літають округ.

Грім гримить, шпурля перунами,
кличе спраглий край, що чека.
Над шелеснатими колосками
мовчки простяглася рука.

 

Чумак Василь :: "Сьогодні ходив на могилу матусі..."

Сьогодні ходив на могилу матусі:
ще мріє барвінок під снігом,
ще лози, схилившися, - лози у тузі,
ще тихо,

а з бані блакитної промене-шовком
всі плями, всі тіні зітерті.
- Матусю! Чекати лишилось недовго:
весною - умерти,

прийти до коханої, любої нені
надовго, назавжди, довіку,
принести їй пролісок. Пролісок жмені -
без ліку.

 

Іван АНДРУСЯК

* * *

живемо під чортом неначе під Богом
і вправно жонглюєм словами
в яких від глибин від прасуті святого
немає ні грама

заплутані ми у своїх переплутах
у путах своїх нерозривних
а хто розриває розрубує пута
той бачиться дивним

а в кого святого нема за душею
ні краплі малої
той в’яже петлю і кидає на шиї
на душі героїв

а кого ті пута затягнуть до краю
у чорну годину
на власну той шию петлю одягає
на душу невинну

а іншим байдуже бо інші не знають
дороги у вічне
над стомленим світом Танатос витає
і душі калічить

 

Може, ти зі мною надто строга - Василь Симоненко


Може, ти зі мною надто строга,
Та й чого б ти ніжною була?
Але ти в життя моє убоге
Зіркою яскравою ввійшла.

І нехай проміння те не гріє,
Що послала зірка здалека,
Та до неї лине й лине мрія,
Ніби світло, тиха і легка.

І не треба долі дорікати,
Всіх не може обігріть вона:
Нас до тебе горнеться багато,
Але ж ти одна.


Василь Симоненко

ТИША

Не розірвати цю холодну тишу,
Вона міцна й похмура, мов граніт,
Хоч в ній пробив мікроскопічну нішу
Наш галасливий і бездарний світ.

І бурі й шторми — то дитячий лепіт,
То відчайдушний виклик німоті.
То безнадійний крик у безкінечнім склепі
І непокірність вічній самоті.

Зловісна тиша. Холодно і млосно.
О, чим її, прокляту, розірвать,
Щоб зашуміло щастя стоголосне
І не дало нам більше спать?!

 

Присвячую собі:

Інна РЯБЧЕНКО

* * *

Я хoчу так багатo кoльopiв,
Кoли чopнiє вcе навкoлo,
Тепла i вipи, i лаcкавих cлiв,
Щoб птах веcни закiнчив coлo.

Та днi неначе пocиденьки вдiв
Печальне замикають кoлo.
Пoнатиpали мpiї мoзoлiв,
Стoптавши пoжoвтiле пoле.

Бажань мoїх напoвнений купаж,
Мoя уява, пpагнення, мipаж —
Це невiдoмicть: iгpек абo iкc —

Тo вcе яcкpаве, тo, як мopoк — Стiкc.
Я ж хoчу, щoб мoзаїка життя

---------- Додано в 22:49 ---------- Попередній допис був написаний в 22:48 ----------

Не знала вciх вiдтiнкiв каяття.

 

А в мене всі вірші..то стан душі...а Стус...найбільш близький...

Догорає знесилено ватра,
опадає розбурханий жар...
Моя доля... Чогось же ти варта?
Чи минеш, викликаючи жаль?
Попід світлими мріями, попід
чистим небом, де сяють зірки,
розсипаючи спалений попіл,
відійшли темним димом роки.
І пустив я по вітру надію,—
все здавалося: потім здійсню...
А тепер мимоволі радію,
що присів до чужого вогню.
Тільки сосни стоять, ніби варта,
тільки темрява збуджує жах...
І життя догорає, як ватра,
опадає знесилено жар...

***

І жодної надії довкруги
і жодної надії на рятунок
нам самовтеча і отруйний трунок,
вам — розшуки живого, вороги.
І спогади мов відумерлий прах
ховають нашу душу перетлілу,
коли чеканням серце обболіло,
коли слова німують на устах.
Не хочу клику ревного, мовчи
і накликання ревного не хочу,
лише вві сні життя стоїть ув очу
як тільки не волай і не кричи.

***

Уламки вір. Уламки сподівань.
Так захаращують безмежну душу,
що, мабуть, вже не віднайтись самому.
Тороси вір. Тороси сподівань.
Міжгалактичні вибухи сердець
провисли над тобою, наче зблиски
опуклих спалахів сонцевороту
чи полиски космічних катастроф.
Це гайта-вйо і вішта-вйо весільне
раптово пригадалось на розлуці,
і я збагнув, що роки стороною
пройшли повз мене. Існував —
несправжньо,
бо й світ — несправжній весь. Куди утік?
І за котрим узгір’ям заховався?
Не віднайти — ні зрячим, ні сліпим.

---------- Додано в 23:20 ---------- Попередній допис був написаний в 23:17 ----------

Обшукано усі кутки спасінь.
І все — дарма. Не знайдено нічого.
Немає порятунку? Слава Богу!
Таки діждав останніх благостинь.
І слава Богу. І перепочинь,
раз не добитись рідного порогу,
своєму серцю учини облогу —
бо це остання із твоїх твердинь.
Тож твердни. Твердни. Твердни. Божа твердь
навчилася віддавна остигати.
Отак і ти схолонеш, пане-брате,
коли в благословенну ввійдеш смерть.

***

Немає Господа на цій землі:
не стерпів Бог — сперед очей тікає,
аби не бачити нелюдських кривд,
диявольських тортур і окрутенств.
В краю потворнім є потворний бог —
почвар володар і владика люті
скаженої — йому нема відради
за цю єдину: все трощити впень
і нівечити, і помалу неба
додолу попускати, аби світ
безнебим став. Вітчизною шалених
катованих катів. Пан-Бог — помер.

---------- Додано в 23:47 ---------- Попередній допис був написаний в 23:20 ----------

Як хочеться — вмерти!
Аби не мовчати,
ні криком кричати
останню зірницю,
обвітрену врано
останнє спинання
осклілої днини —
діждати — і вмерти!
І вже — не вертати:
у спокій глибокий,
де тиша колише,
де пісня затисне
обкладене серце —
ані продихнути —
як хочеться вмерти!
Відмрілися мрії,
віддумались думи
всі радощі — вщухли,
всі барви — погасли.
Голодна, як проруб,
тропа вертикальна
не видертись нею
ні кроком ні оком
ні рухом ні духом
ні тілом зболілим
ні горлом скривілим
од крику — владико,
піднось мене вгору,
бо хочу — померти!
Та й як перебути —
ці гони чекання
пониззя безодні
цей паверх терпіння
цю муку прелюту
дай, Господи, — вмерти!
Пропасти, забутись,
зійти себе в зойках,
на друзки розпасти,
розвіятись в вітрі,
згубитися в часі
і вирвавши душу
піти — в безімення!
За пагорбом долі —
снігів снігавиця,
завія дороги,
кушпелиця шалу,
а матірні руки,
осклілим світанням
піднеслі над світом,
шукають навпомац
синівське привиддя
родимку при оці
зажурені згорблені
схилені плечі.
Як хочеться — вмерти!
Зайти непомітно
за грань сподівання
за обрій нестерпу
за мури покори
за ґрати шаленства
за лють — огорожі
за лози волань
шпичаки навіженства
аби розплататись
в снігах безшелесних
десь між кучугурами
доль запропалих —
Як хочеться вмерти!

 

Шкурупій Гео :: ВОГКІСТЬ ВУСТ


Бетонного міста тіні,
камінь, залізо, брук...
Заплутався в золотому павутинні
місяця блискучий жук.

Такий гарний, такий хороший вечір,
що навіть маревом здається все!
Моїх мрій табун суперечок
в стійлах натхненних очей.

І наші постаті білі
стискаютсья в м'яких торканнях,
буфи епонжу в обіймах,
в ситцевім морі тану...

Гучний вібруючий дзвін
наші тіла нагадують,
дзвін, що лунає в країну
ласк мінливих райдуг.

Хіба рукою обіймеш тебе,
хіба почуття висловиш!
Серце в литаври б'є
і подихом наче тишу ловиш.

І коли чорна тінь зненацька
у світле озеро площі вирине,
засоромлено відхитнешся, як біла акація
під поцілунком п'яного вітру.

І потім знову ввітрешся воском
у паркет грудей моїх...
Твою запашну й теплу постать
я боюсь у захопленні задушить.

Ах, яка ніжна, ніжна,
подихом не сказать...
Твоїх рухів гарячу ніжність
тільки вечору такому цілувать.

Вже зовсім мало таких разів,
бо час летить скаженим льотом,
я спіймаю метелика вуст твоїх
своїм шукаючим ротом.

Напівзаплющені очі,
коли вогкість вуст п'ю...
Волосся розкуйовджене клоччя
пахне буйною пусткою.

Тільки ноги й тіло,
наче хтось вином налляв...
Над нами стоїть будинок химерним Вієм
і тумби вихиляються гномами.

І зашморг теплих рук
такої маленької дівчинки,
і тіла тягар несу,
занесу з собою у вічність.

А все золотим потопом лякає,
місто наче тоне в зеленій рясці,
і я сам собі нагадую втопленика,
що захлинається хвилею ласк...

 

Андрій Середа
Душа обісрана мовчить

Душа обісрана мовчить.
Чому?! А ви ж бо, педарюки кляті
Не здогадалися, чому?!
Та ж повен рот її гівном!
Який псалом, яка осанна,
Які ще радощі земні
Знайдуть її в отім багні
Брунатнім?! Часом знатнім
ЇЇ окрилять, піднесуть?!
Стомився. Хоч на мить заснуть.

А ти, доношений козаче,
У тата й маму крюк свинячий,
Чи не набовтався в сечі?
Лежиш на крижаній печі
Та й мариш любим псевдобратом,
Твоєї сраки вірним катом,
Чекаєш на тепло, пердло?

Стомився... хоч на мить заснуть.
Забути все. На мить забуть.
Душа обісрана мовчить.
Пускає бульки
В Космос

 

Я щось перенервувала..........з тими москалями нема ради,краще з ними не сперечатись,тупі тай годі.
Слова Стуса черговий тому доказ:

Василь СТУС

* * *

Три скелети сидять за кавою
I провадять про філософію Ніцше
до них присідає рудава бестія
і починає з одного кпити
що той недоладно грає
справжню людину.

 

Василь Барка
Одцвітана галузка над стежкою

Джміля у дзвінці причащаючи,
покинута на колихання,
ти — неборонніша від чаєчки,
залюбленим на смерть — кохана.

Ти подихнеш медами щирими
з чарчиночок, що припорошені —
біля душі закружить лірами,
бджільми, росинами, розкошами.

І поклянуть на поцілунок
пелюстинки, мов сміх, примружені.
Вже — променя тисячострунок
спливає по сліпучім кружеві.

Несамовита самогубиця:
на вітрі доцвісти дозволь —
тріпочеться! кричить! голубиться
до найласкавіших долонь.

 

На білу гречку впали роси,
Веселі бджоли одгули,
Замовкло поле стоголосе
В обіймах золотої мли.
Дорога в'ється між полями,
Ти не прийдеш, не прилетиш,
І тільки дальніми піснями
В моєму серці продзвениш.

Максим Рильский

 

Володимир Сосюра
Люблю весну та хто її не любить?

Люблю весну, та хто її не любить,
Коли життя цвіте, як пишний сад.
І, мов у сні, шепочуть листя губи,
І квіти шлють солодкий аромат.

Люблю весну, коли плюскочуть ріки,
Коли рида од щастя соловей
І заглядає сонце під повіки
У тишині задуманих алей...

Люблю, коли блукає місяць в травах,
Хатини білить променем своїм
І п'є тепло ночей ласкавих,
А на лугах пливе туманів дим...

Весна вдягла у зелень віти в дуба,
уже курличуть в небі журавлі.
Люблю весну, та хто її не любить
на цій чудесній, радісній землі!

 

Ігор ПАВЛЮК

* * *

Попробуйте цей вірш…
Так пробують черешню.
Так пробують уста
Устами і вином.
Так пробують хреста,
Коли дійшли нарешті,
І море, і траву
Перед останнім сном.

І холодно було.
А в душу плакав сторож.
Я в Грузії співав
Про небо і Дніпро.
Куди не підеш ти —
Одне й те саме горе.
Куди не полетиш —
Скрізь сонячний мороз.

Ридально затремтить
Остання стежка долі.
Зупиниться Кура
Під штучним сонцем слів.
Ми символ. Ми потоп.
Ми дихання магнолії.
Над душами нема
Гармат і королів!

Закохана душа,
Як Всесвіт, таємнича,
І порухи її з усмішками Комет.
Попробуйте цей вірш.
Він не дає…
Він кличе
В невиказаність душ,
В розкрилення німе.

Розчахнута журба.
Акустика — як в церкві.
Старезний вітер б’є
Могильні трави з ніг.

І навіть в літа бабиного — нерви…
І навіть зорі
Падають на сніг.

 

Свідзинський Володимир :: ЗРАДА
І
Їду-поїду на бистрім коні
Крізь попіл ночі, крізь полум'я днів,
Тільки пісня бринить за сідлом,
А слідом -
Одинадцять друзів моїх,
Одинадцять місяців молодих.

Велика скеля стоїть.
Під скелею земля спить.
А в тій землі теремок,
Де ящірка проживає,
Що була колись князівною.

- Нумо, хлопці, станьмо,
Мечі з піхов добуваймо,
Князівну-полонянку
Із чарів визволяймо.

Хлопці стали,
Мечі з піхов добували,
Князівну-полонянку
Із чарів визволяли.
Вийшла вона, як квіточка біла,
Тільки несміла, несміла.

- Ти мене любиш? - питає. - Люблю.
- Віддай мені радість свою.
Я віддав.
- І тепер мене любиш? - Люблю.
- Віддай мені силу свою.
Віддав.
- І ще мене любиш? - Люблю.
- Віддай мені мужніть свою.
Віддав.

Тоді очі звела,
Повні спокою,
Тоді повела
Проти себе рукою,
Я дивлюсь, -
А моїх одинадцяти друзів нема,
Тільки вечір та падає тьма,
Та стоїть одинадцять стовчиків
Одні порохняві, другі криві,
На всіх шапочки снігові!

Дивна князівна тоді на коня:
- Чого ж твої очі в журбі?
Не нудно буде й тобі:
День у день,
Рік у рік,
Повік,
Біля стовпчиків походжати
Та співати жальливих пісень,
Що зграбували тебе,
Що ти не можеш забути,
Що як же недобрим бути,
Коли небо таке голубе!

Показала зуби, як ікла,
Засміялася, свиснула, зникла.

ІІ
Ти ляж та й засни собі, тату,
А я біля тебе кластиму хату.
Стіни
Пороблю із сухої частини,
На покрівлю соснових гілок,
А волотка трави - то над нею димок.
А як прийде яка горбата,
Або інший лихий чоловік, -
Бо тут сьогодні багато
Проходжає калік, -
То я тебе закидаю
Соняшними шапочками маю
І скажу, затуливши собою хатинку:
- Тут мого тата немає,
Десь він інде тепер на спочинку,
Бо він приїхав дуже трудний,
То ви марно сюди не ходіте
І голосом не ячіте,
Все одно чаклунки горбаті
Не мають сили при моїй хаті.

1931. ОБІРВАНІ СТРУНИ... Нью-Йорк, 1955, с. 102-104.

 

А мені ось цей сподобався. Автор - ЕЛЕНА


Простите нас,погибшие герои,
А также те, кто выжил на войне...

Нарушив все моральные устои.
Пошли по скользкой мы тропе.
Позволили украсть у нас Победу,
Добытую смертельною ценою.
Теперь как объяснить мне деду,
Что стал бандеровец - героем???
Могилы наших предков разрушают.
Надгробья оскверняют по ночам.
А власть молчит, ни что не замечая,
Подыгрывая этим сволочам.
Мне стыдно,что страна моя забыла,
Кто спас её и вынес на руках.
Седая мать, рыдая, сына хоронила,
Что пал героем с немцами в боях.
Что знают о войне сегодня дети?
Какую правду им расскажут их отцы?
И ложью оправдают все на свете:
Героями предстанут подлецы.
Давайте не позволим негодяям
Запачкать всех погибших на войне...

От грязи ветеранов ограждая,
Оценку чести ставим мы себе.

 

наверное о занятии любовью никто красивее не писал...

Мело, мело по всей земле
Во все пределы.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

Как летом роем мошкара
Летит на пламя,
Слетались хлопья со двора
К оконной раме.

Метель лепила на стекле
Кружки и стрелы.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

На озаренный потолок
Ложились тени,
Скрещенья рук, скрещенья ног,
Судьбы скрещенья.

И падали два башмачка
Со стуком на пол.
И воск слезами с ночника
На платье капал.

И все терялось в снежной мгле
Седой и белой.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

На свечку дуло из угла,
И жар соблазна
Вздымал, как ангел, два крыла
Крестообразно.

Мело весь месяц в феврале,
И то и дело
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

 

Василь Терещук
Росіяни у Львові вигулюють псів

Росіяни у Львові вигулюють псів.
Вони – їх єдина худоба.
“Собака – друг человека,” – кажуть вони
І навчають псів рідної мови:

“Єхалі ми с подругой с фронта. Вишлі на вокзалє во Львовє с поєзда.
“Кать, - говорю, - пасмотрі, какой красівий город. Давай здесь останємся!” Ми і осталісь…”

Росія, у хустці і святочній ватянці,
Дарма чекала на них в Костромі.
У помешканнях,
Де за вбитими газдами сохли квіти,
Вони вдихали запах чужих простирадл,
Міряли квітчасті сукні,
Кахельні п”єци розпалювали Шевченком.
На околицях ще стріляли.

“Мамочка, я палучіла квартіру с окнамі на тєатр, гдє поют і танцуют.
Мєня ужє пріглашалі туда на дєнь рожденія т. Сталіна. Помнішь Катьку, мою фронтовую подругу? Так вот, ана работала в НКВД і єйо убілі. Люді здесь нехарошіє, сплошниє бандьори. Но ми побєдім!..”

Росіяни у Львові вигулюють псів.
Я здибую їх вечорами,
Старих і задиханих,
Коли повертаюсь з роботи.
Пси волочать їх життям,
Як пробиті
Повітряні кульки.

 

Слухайте!!!!!!!!!!!де ви це чудо надибали? СУУУУУУПер!
Якби могла поставила б Вам 10 карм,або більше