Поезія та проза

Відповідь: Поезія та проза

Заболю, затужу,
заридаю... в собі, закурличу,
А про очі людські
засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
на твоє праслов'янське обличчя,
І зоря покладе
на мовчання моє печать.
Забіліли сніги,
забіліли на цілому світі.
Опадає листок,
як зів'яле чаїне крило,
Там, де ми відбули,
там, де наше відтьохкало літо,-
Забіліли сніги-.. забіліли сніги...
замело.
Це приходить, мов сон.
Це приходить до мене із марень:
Теплий шепіт і схлип.- чи сльоза,
чи роса од ріки?
І на обрій вечірній
ляга, мов на еллінський мармур,
Ледь означений профіль
і тиха лілея руки,
Я для інших одцвів,
я під серцем сховав свої квіти.
Я від ока чужого
туманом осіннім укривсь.
Але якось вночі
підійди і торкни мої віти -
Я тобі засвічусь,
як нікому іще не світивсь!..
Заболю, затужу, заридаю... в собі,
закурличу.
А про очі людські
засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
на твоє праслов'янське обличчя,
І зоря покладе
на мовчання моє печать.

 

Відповідь: Поезія та проза

Неоніла СТЕФУРАК

Є стан душі,

коли ніщо не миле,

коли твоє сумління ні до чого
і всі найкращі наміри даремні,
коли ти бачиш мур перед собою
і знаєш, що його не подолати,
не підірвати жодним динамітом,
не розтрощити пострілом гарматним,
не підкопати заступом залізним,
коли цей мур стримить перед тобою,
а ти не зрушиш, бо крізь нього очі
і вуха проростають, і вериги
снуються за камінною стіною,
а натовп, заворожений законом,
вигукуючи шлягери і гасла,
крокує переможною ходою…

Ну що тобі лишається?

Топити

своє безсилля у вогні хмільному?
Перечекати в затишку до літа?
В личинку перекинутись — личину,
подобу власну скинути, щоб згодом
легкі й прозорі викохати крильця
і, спурхуючи з дерева на квітку,
поринути у вічну безтурботність?

Ну що тобі лишається?

В повітрі,

відштовхнута пружною тятивою,
бринить стріла,

або, точніше, шпилька…

В колекції комах і лускокрилих
ти будеш незрівнянним,

Махаоне.

 

Відповідь: Поезія та проза

Владимир Набоков

ВСТРЕЧА

Тоска, и тайна, и услада...
Как бы из зыбкой черноты
медлительного маскарада
на смутный мост явилась ты.

И ночь текла, и плыли молча
в ее атласные струи
той черной маски профиль волчий
и губы нежные твои.

И под каштаны, вдоль канала,
прошла ты, искоса маня;
и что душа в тебе узнала,
чем волновала ты меня?

Иль в нежности твоей минутной,
в минутном повороте плеч
переживал я очерк смутный
других - неповторимых - встреч?

И романтическая жалость
тебя, быть может, привела
понять, какая задрожала
стихи пронзившая стрела?

Я ничего не знаю. Странно
трепещет стих, и в нем - стрела...
Быть может, необманной, жданной
ты, безымянная, была?

Но недоплаканная горесть
наш замутила звездный час.
Вернулась в ночь двойная прорезь
твоих - непросиявших - глаз...

Надолго ли? Навек? Далече
брожу и вслушиваюсь я
в движенье звезд над нашей встречей...
И если ты - судьба моя...

Тоска, и тайна, и услада,
и словно дальняя мольба...
Еще душе скитаться надо.
Но если ты - моя судьба...
1923

 

Відповідь: Поезія та проза

Старесенька, іде по тій дорозі
Як завжди. Як недавно. Як давно.
Спинилася. Болять у неї нозі.
Було здоров’я – де тепер воно?
І знов іде. Зникає за деревами.
Світанок стежку снігом притрусив.
Куди ж ти йдеш? Я жду тебе! Даремно…
Горить ліхтар – ніхто не погасив…

Моя бабуся! Старша моя мамо!
Хоч тінь, хоч слід, хоч образ свій залиш!
Якими я скажу тобі словами,
Що ти в мені повік не одболиш!!!
Земля без тебе ні стебла не вродить –
І молоді ума не добіжать!
Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,
І насіння у вузликах лежать!

Ну – космос, ну – комп’ютер, нуклеїни –
А ті казки? Те слово? Ті сади?
І так по крихті, крихті Україна
Іде з тобою. Боже ж мій! Куди?

Ну озирнись! Побудь іще хоч трішки!
Ще й час є в тебе! Пізно, але є ж!
Зверни до мене з білої доріжки.
Ось наш поріг – хіба не впізнаєш?

Ти не приходиш. Кажуть, що ти вмерла.
Тоді був травень. А тепер зима.
Зайшла б – чи що… Хоч сльози мені втерла.
А то пішла й нема тебе, й нема…

Старесенька, іде чиясь бабуся.
І навіть хтозна, як її ім’я.
А я дивлюся у вікно, дивлюся,
Щоб думати, що, може – то моя…

 

Відповідь: Поезія та проза

Неоніла СТЕФУРАК

Перебивання з дня на день.
Книжки, прочитані у чергах.
В очах оновлених людей
така зачовгана печерність,
що страшно й глянути назад,
туди, де віра ще не тане,
де насміхається козак
під гаківницею з султана.
Де все ще має форму й зміст,
не гнеться, не м'ятеться всує,
де за сонетний благовіст
ніхто нікого не катує,
ніхто нікого не жере,
не продає, не обдирає…
Усе це, хлопчику, старе.
Старе, як світ, а не вмирає.
Бо в ньому істина сумна,
і перевірена, і рання:
— Видовищ, хліба і вина!
І тільки потім:

— Покаяння…

Живу як у вигнанні — звідусюди
така байдужість душу облягла!
Ці сонні люди. Обережні люди.
Та їм таки і справді “несть числа”.

Тихцем-бігцем… Не дивлячись у вічі…
Тримаючись маєтків і родин…
І чим ти тут зарадиш, чоловіче?
Хіба ти їх подужаєш один?

Хіба вони самі зречуться крісел?
Відмовляться від рамок і лещат?..
Для кого піднімаєш ти завісу
під скрегіт заржавілих коліщат?

Невже не бачиш — пустка у партері,
гальорка — для блаженних та бабусь.
І протяг — протяг! — відчиняє двері.
А ти стоїш і молишся комусь.

 

Відповідь: Поезія та проза

Николай Гумилёв

Сегодня, я вижу, особенно грустен твой взгляд,
И руки особенно тонки, колени обняв.
Послушай: далеко, далеко, на озере Чад
Изысканный бродит жираф.

Ему грациозная стройность и нега дана,
И шкуру его украшает волшебный узор,
С которым равняться осмелится только луна,
Дробясь и качаясь на влаге широких озер.

Вдали он подобен цветным парусам корабля,
И бег его плавен, как радостный птичий полет.
Я знаю, что много чудесного видит земля,
Когда на закате он прячется в мраморный грот.

Я знаю веселые сказки таинственных стран
Про черную деву, про страсть молодого вождя,
Но ты слишком долго вдыхала тяжелый туман,
Ты верить не хочешь во что-нибудь, кроме дождя.

И как я тебе расскажу про тропический сад,
Про стройные пальмы, про запах немыслимых трав…
Ты плачешь? Послушай… далеко, на озере Чад
Изысканный бродит жираф.

 

Відповідь: Поезія та проза

Павло ТИЧИНА

ТЕРОР

Ізнову беремо євангеліє, філософів, поетів. Людина,
що казала: убивати гріх! — на ранок
з простреленою головою. Й собаки за тіло
на смітнику гризуться.

Лежи, не прокидайся, моя мати!
Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є
жертва,
коли звір звіра їсть?

— не прокидайся, мати…

Жорстокий естетизме! — й коли ти
перестанеш любувати
з перерізаного горла? —
Звір звіра їсть.

Антистрофа

Аероплани й усе довершенство техніки —
до
чого це, коли люди одне одному в вічі не
дивляться?

Не хватайте озлоблених у тюрми: вони
самі
собі тюрма.

Університет, музеї й бібліотеки
не дадуть того,
що можуть дати
карі,
сірі,
блакитні…

1920

 

Відповідь: Поезія та проза

Згадала собі, як була нещодавно на вечорі Бу-ба-бу у філармонії і як мені сподобався цей вірш у виконанні автора, якого я дуже люблю і ціную, як чудову людину, насамперед (мій колишній вчитель і викладач, до того ж ):

Віктор НЕБОРАК

ПРОХІД ВУЛИЦЕЮ АКАДЕМІЧНОЮ

(Версія 1983 року)

По Академічній,
усіма помічені,
віті ми і юри ми —
шпацеруємо.
А назустріч — з голочки —
галечки і олечки
з личками мальованими:
не знайомі ми.
Як люблю я погляди
у юрбі знаходити,
юні, іронічні,
на Академічній.
Варяться тут моди,
джинси свідчать — хто ти,
дудочки, банани
володіють нами.
А під "Шоколадний"
підвалюють лади,
форди і фіати
(фіри і фіакри).
Джентльмени в курточках —
налітайте курвочки.
(Ти дивак постійний —
бачиш ти крізь стіни,
на акторах модних
затамуєш подих…)
В місці вітровому,
біля гастроному,
радяться музики —
гендлярі великі:
— Мати Івану
фендер-піано!..
— Станемо навмисне
коло "Інтуристу"!
Віті ми і юри ми —
стоїмо і куримо.
Нами вже помічена
найгарніша дівчина.
Ти смішний до відчаю,
промовляєш ввічливо:
— Ви така чорнява,
як турецька кава…
На Академічну
небо сипле ніччю,
і говорять "па" їй
парочки й компанії.
Спорожнілі й гарні
замкнені кав'ярні

Ми ж, напившись кави,
довго-довго-довго —
довго ще блукали.

 

Відповідь: Поезія та проза

 

Відповідь: Поезія та проза

Красиво, спасибо Сотник!
Величайший поет безусловно, особенно формирующемуся индивидууму он полезен, знаете Герой Нашего Времени это такая вещь, каторая доступна каждому, и если с серцем правильно принять, эту вещь, оно несомненно приведет к тому, что одним, лермонтовым прибавиться...

 

Відповідь: Поезія та проза

Александр Блок. 19 апреля 1910

В ресторане

Никогда не забуду (он был, или не был,
Этот вечер): пожаром зари
Сожжено и раздвинуто бледное небо,
И на желтой заре - фонари.

Я сидел у окна в переполненном зале.
Где-то пели смычки о любви.
Я послал тебе черную розу в бокале
Золотого, как небо, аи.

Ты взглянула. Я встретил смущенно и дерзко
Взор надменный и отдал поклон.
Обратясь к кавалеру, намеренно резко
Ты сказала: "И этот влюблен".

И сейчас же в ответ что-то грянули струны,
Исступленно запели смычки...
Но была ты со мной всем презрением юным
Чуть заметным дрожаньем руки...

Ты рванулась движеньем испуганной птицы,
Ты прошла, словно сон мой легка...
И вздохнули духи, задремали ресницы,
Зашептались тревожно шелка.

Но из глуби зеркал ты мне взоры бросала
И, бросая, кричала: "Лови!.."
А монисто бренчало, цыганка плясала
И визжала заре о любви.

 

Відповідь: Поезія та проза

Ночь, улица, фонарь, аптека,
Бессмысленный и тусклый свет.
Живи еще хоть четверть века -
Все будет так. Исхода нет.

Умрешь - начнешь опять сначала
И повторится все, как встарь:
Ночь, ледяная рябь канала,
Аптека, улица, фонарь.

 

Відповідь: Поезія та проза

Вірш Ліни Костенко, який ніколи не оминаю, читаючи її збірку:

ЛЮБОВ НАНСЕНА

Я кохаю Вас, Єво. Не виходьте за мене заміж.
Не жалійте мене, хоч і тяжко буде мені.
Я Вас прошу, ні слова. Усе передумайте за ніч.
Добре зважте на все, і вранці скажете: ні.

Світла мрія про Вас співає мені, як сирена.
Прив’яжуся до щогли і вуха воском заллю.
Розумію, це щастя. Але щастя - воно не для мене.
Я боюся Вас, Єво. Я вперше в житті люблю.

Моя Пісне Пісень! Золоте пташеня мого саду...
Корабель попливе. Я не вдержу його в берегах.
"Фрам" - це значить "Вперед". Ви залишитесь, Єво, позаду.
Бо до серця підступить вічний пошук у вічних снігах.

Тиждень буде все добре. Цілуватиму Ваше обличчя.
Може, навіть, не тиждень, а цілі роки минуть.
Будем дуже щасливі... А потім в о н о покличе.
Ви зумієте, Єво, простити це і збагнуть?

Ви не будете плакать? Не поставите душу на якір?
Не зіткнуться в мені два начала - ви і в о н о?
Я без Вас нещасливий. А без нього буду ніякий.
Я без Вас збожеволію. А без нього піду на дно.

Ваш теплі долоні і мої відморожені руки...
Як вуста відірву від такої сумної руки?
Чи зуміємо жити - від розлуки і знов до розлуки?
А якщо доведеться чекати мене роки?

"Фрам" застрягне в льодах... А якщо не вернуся я звідти?...
Я ж собі не прощу! А якщо у нас буде дитя?!
Ви, така молода! Ви, що любите сонце і квіти!..
- Я люблю Тебе, Нансен! І чекатиму все життя.

Все, що є найсвятіше, в мені називається - Нансен.
Хай співає сирена, вона перед нами в боргах.
Я сама розб'ю об "Фрамові" груди шампанське,
Як покличе Тебе вічний пошук у вічних снігах.

Моя Пісня Пісень! Вічний саде мій без листопаду!
Ти відкриєш свій полюс. Тебе не знесе течія.
Подолаєш сніги. Все залишиться, милий, позаду.
"Фрам"- це значить "Вперед". А на обрії буду я.

І ще:

Не треба думати мізерно.
Безсмертя є ще де-не-де.
Хтось перевіяний, як зерно,
у грунт поезії впаде.

Митцю не треба нагород,
його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,
тоді вона уже людина.

 

Відповідь: Поезія та проза

На небе вороны, под небом монахи,
И я между ними, в расшитой рубахе.
Лежу на просторе, светла и пригожа.
И солнце взрослее, и ветер моложе.


Меня отпевали в громадине храма.
Была я невеста, Прекрасная Дама.
Душа моя рядом стояла и пела,
А люди, не веря, смотрели на тело.


Судьба и молитва менялись местами.
Молчал мой любимый, и крестное знамя
Лицо его светом едва освещало.
Простила ему, я ему все прощала.


Земля, задрожав от печального звона,
Смахнула две капли на лико иконы,
Что мирно покоилась между руками.
Ее целовало веселое пламя.


Свеча догорела, упало кадило,
Земля, застонав, превращалась в могилу.
Я бросилась в небо за легкой синицей.
Теперь я на воле, я - белая птица.


Взлетев на прощанье, смеясь над родными,
Смеялась я, горя их не понимая.
Мы встретимся вскоре, но будем иными,
Есть вечная воля, зовет меня стая.

 

Відповідь: Поезія та проза

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

 

Відповідь: Поезія та проза

Что правда, то правда.
За "лермонтовых" с маленькой буквы и "Героя нашего времени" додаю карму.
На первом курсе в 1957 году я познакомился с юношей - чеченом. До этого мы довольно продолжительное время испытывали издалека друг друга взглядами.
Он оказался разносторонне одаренным, в некоторых сферах - даже уникальными способностями, о чем я узнал случайно, когда мне потребовалась помощь и он сказал: я это смогу.
Знал он уже и немецкий язык.
Однажды он пришел сияющий с томиком Лермонтова. Читал "Героя нашего времени".
Я достаточно хорошо знал это произведение, так как готовился к экзаменам в ВУЗ. Он же, как золотой медалист, и по квоте был принят без экзаменов. С Лермонтовым, возможно, встретился впервые.
Он, как и другие чечены, которых узнал по ВУЗу, крайне болезненно переживали за свою униженную и оболганную Чечню.
Лермонтов оказался и для моего друга как животворящая сила, как благая весть от его родины.
Мы обменивались мнениями. Я, в частности, "указал" на неблаговидный поступок Азамата, променявшего сестру на коня. Мой друг уверенно возразил в том духе, что настоящий конь стоит того.
В нашей компании был и осетин, молодой человек несколько старше нас.
Он сразу покорил меня своим благородством и доброжелательностью.
Мы обсуждали как втроем, так и в более широком кругу, и "национальный" вопрос.
Без какого-либо злого умысла, друг-чечен сослался на эпизод с осетинами- погонщиками на перевале. Осетин не обиделся на Лермонтова. А чечен светился внутренним светом.
Благодаря Лермонтову он утвердился в гордости за свой народ.

 

Відповідь: Поезія та проза

Згадався Городницький -

Не женитесь, не женитесь, не женитесь
Не женитесь, поэты...

 

Відповідь: Поезія та проза

Михаил Лермонтов

Начало июля 1841


1
Выхожу один я на дорогу;
Сквозь туман кремнистый путь блестит;
Ночь тиха. Пустыня внемлет богу,
И звезда с звездою говорит.

2
В небесах торжественно и чудно!
Спит земля в сиянье голубом..,
Что же мне так больно и так трудно?
Жду ль чего? жалею ли о чем?

3
Уж не жду от жизни ничего я,
И не жаль мне прошлого ничуть;
Я ищу свободы и покоя!
Я б хотел забыться и заснуть!

4
Но не тем холодным сном могилы...
Я б желал навеки так заснуть,
Чтоб в груди дремали жизни силы,
Чтоб, дыша, вздымалась тихо грудь;

5
Чтоб всю ночь, весь день мой слух лелея,
Про любовь мне сладкий голос пел,
Надо мной чтоб, вечно зеленея,
Темный дуб склонялся и шумел.

 

Відповідь: Поезія та проза

До двадцяти бунтуєму завзято,
Шукаєм правди, кленемо брехню
І віримо, що нашому огню
Належить всяку нечисть спопеляти.

Тоді ми все бажаємо змінити,
В житті своє покликання знайти.
Яка хороша й нерозумна ти,
Наївна, мила юність неумита!

Та пройдуть дні, гарячі й безнадійні,
І ми стаєм холодні та спокійні,
Такі собі чиновнички черстві.

Уже в душі нема святого болю,
І розум наш не рветься вже на волю —
Ми раді тим, що ситі і живі.

 

Відповідь: Поезія та проза

Стихи настоящие. А Ницше не прав.