Поезія та проза

Євген Гребінка
Дядько на Дзвінниці

Ізліз мій дядько на дзвоницю
Та, знай, гука: «Оце кумедія яка!
Всі люди на землі мов ті перепелиці:
Здається більший з них не більше п'ятака.'
Гай, гай! .Як же вони дрібненькі!
Так ось коли я їх як треба розібрав!»
А мимо йдучи, хтось на дядька показав
Та, далебі, мене спитав:
«Що то таке, чи щур, чи горобець маленький?»

 

Секонд хэнд

Как странно – я уже БУ… А если проще – Секонд хэнд.
Хотя, еще дышу…. Живу, на (кем-то даденный) процент.
На дивиденды, от своих поступков, прихотей, соблазнов…
Не на доходы от любви, а на гроши, от мыслей разных…

Что ж! Я не нажил пятаков, не застолбил себе хоромы.
Да! Я свободен – без оков, и стержень внутренний не сломан…
Но годы! Годы – бегуны, всё бьют и бьют свои рекорды.
Не слышен звук души – струны, не говоря уж об аккордах…

Вокруг, бурлит людской поток и я, как щепочка, плыву…
Пора бы подвести итог…. Логично - Я уже БУ!
Хотя, еще блуждает взгляд, по женской талии и заду…
Но, соблазнительный парад, не ворошит былую радость…

Душа, устала от вранья, как своего, так и чужого.
И вроде прожил жизнь не зря, и не топтался у порога…?
И вроде новому внимал, чему-то искренне учился…
И жизнь любую принимал, но потихоньку запылился…

Друзья куда-то утекли, кто сам ушел, кто просто продал…
Кто сел (как катер) на мели, кому-то Бог ума не додал…
Какая странная судьба - один, сплошной эксперимент…
Пока есть силы – жизнь борьба… А чуть устал, Ты –Секонд хэнд!

Morfius

 

Василь СТУС

* * *

Три скелети сидять за кавою
I провадять про філософію Ніцше
до них присідає рудава бестія
і починає з одного кпити
що той недоладно грає
справжню людину.

---------- Додано в 18:27 ---------- Попередній допис був написаний в 18:25 ----------

Василь СТУС

* * *

Господи, гніву пречистого
благаю — не май за зле.
Де не стоятиму — вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Вірою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати родила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене од біди вберегти.

---------- Додано в 18:30 ---------- Попередній допис був написаний в 18:27 ----------

Роман СКИБА

* * *

Задихнулося мною вогнище.
Осягти б і схилитись чемно.
Ще яскрітиме крик холонучий,
А на світі вже буде темно.
І ковзне вужем між вуглинами
Довжелезний блискучий відчай.
Як розверзнеться вир ялиновий,
Хто не кидав дров — хай не свідчить.
На щоках кров вогню запечена.
Замело мене чорне листя.
Може, істина ще не речена,
А її вже усі зреклися…

 

Ой, Боже ж ты мой,ну я просто кайфую!
По улице лебедем выплыву белым,
Улыбка направо,взгляд томный-налево
Все бабы, как бабы,а я - Королева! :girl_spruce_up:
И пусть я совсем не модельного роста,
Характер порою- не для слабонервных
Но все же во мне столько шика и лоска!
Все бабы,как бабы,а я -Супер Стерва! :girl_devil:
И пусть все проблемы к чертям всяким сгинут,
А бывшие делают пусть харакири!
А я так решила: сейчас и отныне
Все бабы, как бабы,а я-то Богиня :girl_cool:

Автора ненаю

 

Борис Чіп

Я прилину в жовту пору вересневого малярства,
Всю дорогу пiдбираючи слова.
Тiльки вимовлю спокiйно, до нудьги спокiйно: Здрастуй!
I байдуже доточу - Ну, як дiла?

Ти даси холодну руку, до журби холодну руку.
Як в моiй, у нiй чогось зiв'яне пульс.
Ми показувати станем, що за всi часи розлуки
Нам було багато краще, нiж комусь.

Але потiм я удома, але потiм ти удома
Говоритем до стiн i до речей...
I кахиткатиме стиха в iронiчну жменю доля,
I сльоза чогось зненацька пропече.

---------- Додано в 22:15 ---------- Попередній допис був написаний в 22:12 ----------

Скільки днів,
Скільки втомлених днів самоти
Перебув, перейшов, перецвів,
Наче серцем зів'янув
Та не зміг спромогтися на шепіт,
Кохана, кохана, прости,
Та не зміг на весь світ закричати:
"Вернися, кохана!"

Сто доріг на розлуку,
На зустріч - одна,
Так чому обминув,
Не зумів я ступить на єдину?
Стали ними голос твій тихий,
Неначе луна-долина,
Бо лишились ми в пам'яті
Вічних глибин...

А над світом і над нами
Плаче небо журавлями,
Плаче осінь жовтим листям
І туманом.
Ні, не хочу я з тобою
Поділитись самотою,
Будь кохана, будь кохана,
Будь кохана.
Хтось тобі скаже краще,
Ніж я говорив,
Ті слова, ті слова,
Які можна лиш раз говорити,
А мій біль відгорить,
Як на вітрі осінньому клен відгорить,
Бо не можна, кохана,
Лиш болем у світі прожити.

Скільки днів,
Скільки втомлених днів самоти...

---------- Додано в 22:18 ---------- Попередній допис був написаний в 22:15 ----------

Виходжу в дощ, осінній дощ,
Зібравши всі гріхи й спокути,
Виходжу в дощ, невпинний дощ
З бажанням більше не вернутись.

А навкруги сріблиться брук,
Цвіту в пітьмі, як під наркозом,
Коли твій друг уже не друг –
Це не поезія, це проза.

Іду по асфальту сонних площ,
Бреду по кручених узвозах.
Забудь про все – шепоче дощ,
Це не поезія, це проза.

Що забувать, що пам'ятать
Підкаже час – він справжній лікар,
Нам вже любов, як суєта,
Коли за поворотом літо...

---------- Додано в 22:24 ---------- Попередній допис був написаний в 22:18 ----------

Фіолетова тінь вечорова,
Наче аркуші білі тумани,
Я на них напишу тобі слово,
Але вранці те слово розтане.
Зупинюсь серед зелен-розмаю,
Затрепече душа, ніби жайвір,
І збагну я, що слово те зайве,
Забуваю тебе, забуваю...

Тиша лагідну ніч заколише,
Ти літатимеш в снах до світання,
Давню пісню пошлю в твою тишу,
Та вона у туманах розтане.
Вранці жодного сну не згадаєш,
Лиш туман до очей доторкнеться,
Лиш крило затрепече під серцем,
Забуваєш мене, забуваєш...

Як же ми дні у днях розгубили?
У літах наше літо розтало,
Може ми, може ми не любили?
Може ми, може ми не кохали?
І тому серед зелен-розмаю
Ні мені, ні тобі не вернути
Крізь тумани до слова спокути,
Забуваєм себе, забуваєм...

Фіолетова тінь вечорова,
Наче аркуші білі тумани,
Я на них напишу тобі слово,
Але вранці те слово розтане...

 

Іван Малкович

Музика, що пішла

Коли вона плелася в коси,
Чом, скрипко, відвернулась пріч?
Як музику пустила босу
В таку непевну, звабну ніч?

Ой, смиче, теж дививсь куди ти?
Вже ж сивина спадає з пліч.
Як босу музику пустити
В таку непевну, звабну ніч?

Візьму собі землі окраєць,
Піду блукати по світах,
Хай тільки вітер завиває
В моїх розхристаних слідах.

О, мамо, тато, як спитають:
"Куди ваш син подався з віч?"

Скажіть:
"Він музику шукає,
Що босою пішла у ніч!"

---------- Додано в 08:04 ---------- Попередній допис був написаний в 08:01 ----------

А що? - Як раптом над рікою
До тебе скрипка прилетить,
Але не впізнана рукою,
Вона зіщулиться - і вмить

У ній прорветься дека нижня,
Протерта сотнями ключиць,
І звідти шугонуть наскрізні
Потоки макових зерниць.

І не затулиш вже довіку,
Коли збагнеш, що в світі цім
Ти все життя тримав не скрипку,
А мак дірявий у руці.

 

Той, хто створив ці сузір"я німі,
напевне забув про нас із тобою,
І що нам лишилось? Блукати в пітьмі
серпневою сушею і водою,

ходити поміж непевних чудес,
і розглядати серед туману
запалене піднебіння небес,
холодні нутрощі океану.

(с) - Сергій Жадан

 

Зимовий вечір,
Закуривши люльку,
Розсипав зорі,
Неначе іскри,
Пустив хмарки,
Мов кільця диму,
І, проскрипівши чобітьми,
Шепнув морозам,
Щоб готували вікна,
Ліси вбирали
У білий іній
Та готували
Йому постіль.

Василь Симоненко

 

А ще щось.......................Гарні вірші.

 

Іван Малкович

* * *

Сумного й неминучого — я знаю —
попереду багато. Називаю:
страхи, хвороби, смерті, спів цикад

у рідній пустці, мимовільні зради,
і просинання, і зірок принади...
О серце, що з-за ребер, як з-за ґрат,

вдивляєшся в це ігрище шалене, —
навіщо ти утрапило до мене,
щоб мучитись у тілі цім дурнім,

щоб знову я схилявся над рікою,
і падало лице, й зникало за водою,
і щоб ридав я в розпачі німім…

***

Росте тривоги чорний парашут:
у грудях розкривається — і тисне,
аж витискає серце крізь горлянку…

Із шкаралущі тіла братчик Брут
душею снідає моєю (ще й зумисне
сріберна ложечка): ти є смашний, Іванку.

Криваві мурашки. Шипшина. Бойня. Блуд.
Заплющу очі — в голові тьмяніє,
зникає світло: з глибини срібліє
лихий серп місяця. Над вухом. Десь отут.

***

 

Дякую, Coffe13, за вірш - завжди цікаво відкривати нових авторів

ось, знайшла: Екатерина Арефьева (Зеленая Кошка)

Даже если вдруг от жизни устала,
Я к субботнему стремлюсь ритуалу -
Восемь кнопок, восемь цифр, спину прямо:
«У меня всё хорошо, мама!»

А самой бы на луну зареветь бы…
Лечь и просто в тишине умереть бы…
Слезы прячу, и в субботу упрямо:
«У меня всё хорошо, мама!»

Мысли пляшут в голове танец с саблей…
Лбом в четвертый раз о те же о грабли…
Но в субботу – телефон и упрямо:
«У меня всё хорошо, мама!»

Беспросветно все и так бездорожно…
Рогом в жизнь упрусь да по-козерожьи…
Вперемежку чувства с сердцем и сажей…
Но: «У меня все хорошо. Как там Маша?»

Пусть сгораю, как восковая свечка…
И любовь в висок да снова с осечкой…
Увязаю в серой питерской спешке:
«Я в порядке. Как там Оля с Олежкой?»

Поровней бы стать, посдержанней что ли…
До пяти считать, и зубы – до боли…
И вперед опять идти по этапу…
«Я в порядке, мам, дай трубочку папе.»

От тоски опять кидаюсь на стены…
Коль умела бы, то – бритвой по венам…
Как молитву и одними губами:
«У меня всё хорошо, мама!»

Даже если вдруг от жизни устала,
Вечно следую тому ритуалу –
Восемь кнопок, восемь цифр, спину прямо:
«У меня всё хорошо, мама!»

 

Юлiя Берeжко-Камiнська

І що не травень – розливає хміль.
І що не думка – то якась химера.
Я вчуся посміхатися крізь біль,
Й мовчати, коли хочеться істерик.

І що не сонце – випалить дотла
Усю траву, не дочекавшись квітів.
Я вчуся не примножувати зла
Хоча би тим, що не берусь судити.

І що не вечір – в’януть кольори:
І жовте, і червоне, і зелене…
Я вчуся не дивитися згори
На тих, хто йде внизу позаду мене.

І що не вірші – на один мотив,
Переспіви заїжджених мелодій.
Я вчуся жити серед власних слів,
Та щось не дуже в мене це виходить…

***

Все-таки – по спіралі!
Все-таки – не замкнеться!
Тільки б звучати й далі
Словом на повне серце.

Жити – не пережити,
Виносити крізь відчай.
Буде душа відкрита
Кожного – як обличчя.

Буде єдина правда,
А - не мільйони «істин».
Те, що піде у завтра –
Стане до болю чистим.

Буде? Коли і де це?
Ближче – життя підвалів…
Як зайнялося серце –
Значить – виток спіралі.

***

У світ за очі – за душею.
Осінь випита до оскомини.
Наше листя стало землею,
Літо вивітрилося до спомину.

Нам блукати бетонним містом,
Божеволіти його ритмами,
Час давно переріс у відстань,
У дороги, дощами битими.

Ми – абзаци чужих історій,
Забобонів, прикмет, повір`їв, і –
Ми давно проросли у зорі,
Тільки різними стали сузір’ями.

Диво – жити у вічнім обігу
Між світами Христів та іродів,
Впізнавати тебе за подихом
І очам нескінченно вірити…

 

Алла ТОПЧІЙ

* * *

А люди йдуть
Червневим сваітлим ранком,
Коли голубить день чорноволосу ніч,
І в білий сніговій
І дощовим світанком
За вічний небокрай
У морок безнадій.
Людський потік росте,
Вбирає барви неба,
Ну як його спинить,
З чого його почать,
Бо світ німий, черствий,
Над вирваним корінням
Безглуздо голосить
У відчаї кричать.
Безглуздо до небес
заломлювати руки
молитись глибині,
де холод, сніговії,
мій люд уже давно
над прірвою розп’ятий
і буде так висіть
аж поки не прозріє.
Аж поки не протре
Спокійно сонні очі,
І серед черепків,
Собак, пеньків, колод
Не вимовить слова
Звичайні, не пророчі:
“А ми ж таки не потерть,
а ми ж таки народ”.

 

Шарль Бодлер
Хвора муза

Скажи, що сталося, моя ти музо вбога?
Ніч одійшла, але в твоїх страшних очах
Похмуро палахтить ненависть і тривога;
Там видива нічні відбив безумства жах.



Чи мучила тебе сукуба тонконога,
Чи пестив домовик рожевий, наче птах?
Чи кулаком важким, немов скали відрога,
Кошмар топив тебе в Мінтурнських болотах?



О, як хотів би я, щоб ти була здорова,
Щоб сильний дух тебе навіки полонив,
Щоб кров твоя текла, як та антична мова,


Де в ритмі хвиль живе могутності мотив,
Де в грі чергуються - то Феб, натхненник слова,
Отець пісень, то Пан, міцний володар жнив.

 

Павло Гірник

Якось не так воно, Боже,
чи я не такий?
Струшую душу,
як попіл якийсь говіркий.
Маю кавалочок неба, ковточок вина,
Ходить за мною похмільний
брудний сатана.
Нащо, навіщо, чого до мойого єства?
Може, тому, що я маю його за слова,
Може, тому, що спинив ту безглузду
війну,
Безглузд якої колись напував
сатану?
Важко-не важко, а все таки
досі живу,
Маю собі на майбутнє холодну траву,
Маю в траві собі коника,
що не сюрчить,
Просто сам собі є, просто знає,
чого він мовчить.
Маю усе, що не треба,
бо плинне воно і дурне.
І багато мені, забагато мені
говіркого мене.

***

І летітиме ворон —
повільно, без жодного крику.
І устане вогонь —
і його не зупинять слова.
І хитнеться летючий пісок, засуваючи ріки.
І в джерелах навіки спочине вода вікова.
Ось і ти озираєшся —
дим затягає обличчя
І сахається небо твого крижаного плеча.
Не ховайся за Бога, отямся,
сліпий чоловіче,
Коло тебе лишилися вітер, сова і свіча.
І зведешся з колін,
і гукнеш навмання серед ночі,
І впадеш головою у небо своє кам’яне.
І кого не зустрінеш —
усі відвертатимуть очі.
І кому не помолишся —
слово тебе проклене.
То невже ти гортаєш оці сторінки поруділі,
Аби тільки побачити —
серед олжі і крові —
Як народ, наче камінь,
росте на розритій могилі
І вертається голос у груди його неживі?..

***

Вiдбери менi мову, Господи,
Трохи пам'ятi вiдбери —
Буде вiльно i буде просто
Навзнак падати на вiтри.

Довго мовчки iти туманом,
Посмiхаючись в тихiм снi,
По якому ходила мама,
По якому ходить менi.

Забуватиму окрiм болю,
I Чернечої, i Днiпра
Самовбивчу свою неволю
I вiд неба, i вiд пера.

Буде спокiй i буде сила,
Буде щастя таке земне!..
Тiльки бiльше не буде сина…
I навiщо менi мене?

---------- Додано в 09:22 ---------- Попередній допис був написаний в 09:11 ----------

Так минає не осінь, і лід так не тане, як ти,
Моя тиха і ніжна, і перша, і майже остання,
Молодесенька мріє печалі і самоти,
Що надії і сни називала коханням.

Що залишимо оку, а що — язикатій душі.
Майже зовсім нічого не лишимо серцю дурному.
Посміхайся забутій сльозі, але не воруши
Ні забутих листів, ні золи півзабутого дому.

І минало тобі, і світилося словом простим,
І піски заступали твій сон і були не маною.
І немає. Нічого немає. Хіба поза тим
Нерозгадана єдність свічі і вогню над тобою і мною.

 

Олекса ЮР

МАМОНА

Цей бог посміхається золотозубо,
він хоче назвати мене своїм сином.
Усмішка сіяє так приторно й любо.
УВАГА! НЕ РУХАТИСЬ! РУКИ ЗА СПИНУ!

Ми вийшли з криївки під стрекіт цикади.
Суворі обличчя — і тінь переляку.
Це місто — неначе буржуй череватий.
Курви та готелі, вино й кадилаки.

Ми йшли по бруківці. Спливали хвилини,
і очі блищали скаженочервоно,
коли двома чергами хтось магазина
знічев`я на розі відправив мільтонам.

Ми вдерлись до банку. В руках автомати,
анархія-мати і світ без закону!
З дверей кабінету виходив заклятий
наш ворог, банкір-кровопивця. Мамона.

Стоїть, посміхається золотозубо,
все хоче назвати мене своїм сином.
Усмішка сіяє так приторно й любо.
УВАГА! НЕ РУХАТИСЬ! РУКИ ЗА СПИНУ!

 

Вадим Друзь

Мінор


Сумливі коні, без упину
гасають степом навпрошки,
їм раз по раз батожать спину
важкі, прискіпливі думки

про ту смарагдову долину -
де звились ручаїв нитки,
де знано кожну бадилину
і сном торовано стежки.

Шукають мріяну місцину
та віддаляються щокрок -
і вітер плаче, як дитина:

напевно, ще не вийшов строк
звільнитись згубливого плину
журбою вгорнутих думок...

***

Чекай мене

Коли у паз ввійде останній ригель
замка назавжди замкнених дверей,
скажи всім: «Aut bene, aut nihіl...» —
і заховай печаль у глиб очей.

Чекай мене — не маючи надії,
малюй моє ім'я на мокрім склі:
я краплями дощу впаду на вії,
я спалахну зірницею в імлі.

Я голос заховаю в стугін грому,
у зливі тихий шепіт розчиню,
фіранки розгойдаю і, по всьому,
загУкаю сичами у гаю.

Ті мерехтливі знаки таємничі,
із поза меж зображення дзеркал —
то знову я, дивлюсь тобі у вічі
крізь амальгами тріснутий метал.

Чекай мене — не маючи надії.
Я завше тут, з'явлюсь не звідкілясь.
Кінцевої не має бути дії —
вистава тільки-тільки почалась...

---------- Додано в 17:30 ---------- Попередній допис був написаний в 16:10 ----------



Иду домой

Я очень верю, что иду домой.
Свечей уж нет, кремень расколот,
ориентируясь на холод
открытого проёма за спиной -
пытаюсь разминуться с темнотой...

...Когда же мрак глухих задворок
удастся ухватить за ворот
и до отвала накормить золой?

Холодной. Тою, что считалась мной,
а ныне - только скрипом на зубах,
жующих жизнь в мельчайший прах.

Войною смыслов, третьей мировой,
с изъятой из календаря весной,
на меченных зелёнкой лбах
татуирован вечный страх -
моею пропитаться тишиной.

Ору во тьму: так кто из нас больной?!
Бодаю мрак разбитой головой -
пугаю пустоту самим собой...
Иду с войны. Надеюсь, что - домой.

 

Стефанович Олекса :: ПАНІ ГАЛІ


«І місяць мені наліво
Й кота котила дорога,—
Ну як тут заграть щасливо,
Скажіте, на милість Бога?

Нехай би лиш це — та нащо
Побажання ті зневчасна?
О, роле моя пропаща,
О, доле моя нещасна!..»

Та вийшло зовсім інакше —
Ви грали над всі похвали...
Як ясно цвіли і як же
Пройнято Ви вболівали!

А та соромливість юна
Її чистота-спокуса,
Коли принесло драгуна,
Що весь — гіпнотичні вуса!

Отож не треба бояться,
В прикмету вірить котячу...
Вчорашніх сто гратуляцій —
І завтрашніх сто в додачу!

7.2.1938

 

Василь СТУС

* * *

Море —
чорна грудка печалі,
душа Мефістофеля
наодинці.
Терпне рояль
під пальчиками дівочими,
і в воду
падає з кручі земля.
Шерхлі трави
вологі пасажі ловлять,
і стогін стихії
туманом важким облягло.

*
Гусне вечір сурою корана,
і в яру струмка гортанний звук.
Стільки правди в горлі, стільки мук —
не переповісти і до рання.

*
Тоскний тріск у порожнім лісі,
і пташиний колючий свист.
Падолист.
Де ж метелику сісти?

1963

 

Павло Гірник

Але як воно так, як безмежно
і як воно місячно,
Коли ходить туман, наче злодій,
але не краде,
Коли в лігва вовків позбігалися
стежечки лисячі,
А нема ні вовків, ні лисиць і
не буде ні тут, ані де.
І стоїш напівмертвий,
напівнеживий, напівсивий,
І немає сваволі, і воля
тобі не така,
І вертається в білому та,
яка щойно косила,
Привітається і запитає,
чи маєш бруска.
І присяде на мить,
і закурить цигарку
міцнющу,
Відпочине і знову повільно
повз тебе піде.
А минулося — і нагадаєш
про віще і суще.
І брусок покладеш ані там,
ані тут, ані де.

---------- Додано в 16:28 ---------- Попередній допис був написаний в 16:18 ----------

Самотію душею, яка не була молодою,
І заплющую очі, і знов проступають з пітьми
Потойбічна ріка, де відлуння пливе за водою,
І туман, од якого

легенько щемить під грудьми,

Наче знову живу — і не можу облич пригадати,
Наче знову прийшов — і стомився

од вічних оман…

І гукає мене із туману усміхнений тато.
І заплакана мати за батьком гукає в туман.

Перелітна душе, хто в дорозі тебе підночує,
Коли якось вночі назавжди

полетиш навмання?

…І кричу навздогін, але батько вдає, що не чує.
Пориваюся йти, але мати мене зупиня.

Світе мій чорнобілий, пекучий

і немилосердний,

Як я вірив побожно у слово твоє золоте!
…У криваву ріллю загортаються зорі і зерна,
Вже і поля нема, а каміння росте і росте…

---------- Додано в 16:36 ---------- Попередній допис був написаний в 16:28 ----------

КОНИК НА СНІГУ

Солома і порох, де мали стелитися рядна.
Сльоза поза тим, що ти був на свята молодим.
Подихай-но небом, яке тобі сажа і ладан, —
Ялинка щедрує вогню, бо вона собі дим.

Ти кликав додолу сніги, а докликався зливи,
Що змила твої словеса з почорнілих долонь.
І там, коло стріхи і прірви, отам, де щасливий,
Отямився врешті і кинув папір у вогонь.

Зухвалий блукальцю, хоч трохи у хаті загайся,
Не все марнота — є ялинка й тобі на свята,
І дим, що тебе обійме і назветься Чугайстром, —
Нехай політає у снах і по снах політа.